20 вересня, 2018

Інтерв’ю з Оксаною Дюжер про гендерні проекти в Україні

16 серпня 2018
Тамара Марценюк

Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Києво-Могилянської академії, гостьова дослідниця за програмою імені Фулбрайта (2017–2018) в Колумбійському університеті (США). Викладає курси на гендерну тематику «Вступ до гендерних студій», «Гендер і політика», «Маскулінність і чоловічі студії», «Фемінізм як соціальна теорія та суспільний рух» та інші.
Сфера наукових інтересів охоплює такі теми: соціологія гендеру, соціальна структура суспільства, гендерні відносини та гендерна політика (в Україні і Швеції); соціальна нерівність і соціальні проблеми; жіночий, чоловічий та ЛГБТ рухи; розмаїття (diversity). Авторка близько 80  наукових праць, низки публіцистичних статей, розділів у підручниках і книжках.
Поділяє ідею публічної соціології — науки і досліджень заради суспільних змін, тому постійно бере участь у різних міжнародних дослідницьких і викладацьких проектах, останній із яких стосується теми «Фемінізм як соціальна теорія і суспільний рух: світовий досвід і Україна».
Авторка курсу «Жінки та чоловіки: гендер для всіх» на онлайн-платформі Prometheus. У 2017  році видала книжку «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» («Основи»).

Оксана Дюжер[1] (попередні прізвища Павленко й Куц) — журналістка, президентка Київської міської громадської організації «Жінки в ЗМІ». З червня 1995-го координувала програму «Жінки в розвитку» ПРООН, а згодом — першу гендерну програму «Gender in Development», у рамках якої з 1996 по 2003 рік започаткувала чимало новаторських проектів: «Гендер в ЗМІ», «Підтримка жінок-фермерок в Україні», «Бізнес-школа для жінок», перший в Україні гендерний ярмарок «Арка», низку шведсько-українських проектів гендерного партнерства: «Ольга», «Олег», «Ольга та Олег».

Інтерв’ю з Оксаною Дюжер про гендерні проекти в Україні

Читайте також:

Після закінчення з відзнакою факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка Оксана працювала кореспонденткою й завідувачкою відділів у національних газетах «Робітнича газета», «Радянська (нині Демократична) Україна», «Профспілкова газета».

У 1990–1992 роках працювала в Міжнародному фонді «Відродження», де координувала мас-медійні, правничі та екологічні проекти, видала перший бюлетень «Новини Відродження». 1992 року стажувалася з наукової журналістики в США (за програмою Фонду Макартурів). 

У 1993–1994 роках була директоркою програм Канадсько-українського бюро партнерства, яке запроваджувало проекти з державного управління, охорони здоров’я та сільського господарства; стажувалася в Канаді за програмою досліджень задля реформ в Україні, одержавши стипендію уряду Канади.

 Із 1995 по 2003 рік очолювала гендерні програми ПРООН в Україні. З 2003-го була упорядницею українсько-англійського видання «Гендерний аналіз українського суспільства». До 2007 року — лідерка від України українсько-шведських проектів гендерного партнерства, співпрацювала як експертка й тренерка з канадською програмою розвитку місцевих громад, канадським зерновим проектом. Долучилася до створення Українського форуму донорів.

Спілкувалася Тамара Марценюк 19 грудня 2017 року.

Т. М.: Коли і що спонукало вас працювати з гендерною тематикою і правами жінок?

О. Д.: До цього, думаю, мене вело все моє попереднє життя. Років у 14 ми писали шкільний твір «Ким ти хочеш бути». Я щиро зізналася, що мрію стати дипломаткою або журналісткою-міжнародницею, щоб будувати мости порозуміння між різними націями й країнами. Я вчилася в українсько-англійській школі, любила іноземні мови, подорожі, захоплювалася новелами відомих журналістів про життя й звичаї далеких країн, які вони друкували в «товстих журналах». Проте у випускному класі — було це 1978 року — з великим подивом дізналася, що дівчат взагалі не приймали на міжнародні відносини!

Отож вступила на журналістику, і цей фах мене також захопив. Уже на першому курсі дописувала до газети для молодших школярів «Зірка», на третьому — почала брати завдання від «Робітничої газети», куди мене й покликали на роботу після закінчення університету. Прийшла я офіційно оформлюватися на роботу до заступниці головного редактора Евеліни Бабенко-Півторадні. Тоді це була одна єдина жінка на такій високій посаді в республіканській газеті. Я була абсолютно певна в собі, бо мої статті вже не раз висіли на Дошці найкращих матеріалів. І що ж я чую від редакторки? «Оксано, ми знаємо, що ти вже одружилася, а чи не чекаєш ти часом на дитину?» Збрехати я, звісно, не змогла, хоча моя вагітність була ще зовсім непомітною, тому почала з великим ентузіазмом переконувати, як мені допомагатимуть і мама, і тато, і бабця, і, звісно, чоловік... Те, що це була чистісінька дискримінація, я дізналася лише згодом, коли проходила співбесіду на посаду координатора проектів у Фонді «Відродження», та й то лише тому, що присутній канадець обурився, почувши питання про дитину з уст адміністративного директора фонду, який почав випитувати: а що ви робитимете з дитиною, коли треба буде залишитися після роботи, вийти у вихідний, поїхати у відрядження?.. «Володю, — перервав потік питань канадець, — якби такі запитання ти поставив канадській жінці під час співбесіди, то вона одразу б подала на тебе в суд!»

Але то буде в моїй кар’єрі через вісім років, а тоді — 1983-го — мене, хоч як дивно, підтримав завідувач публіцистики, моралі і права Анатолій Кацай, який на п’ять років раніше закінчив наш факультет, і це йому я студенткою старанно носила свої дописи, отож він спокійно заявив: «Евеліно Василівно, не хвилюйтеся, Оксану я почекаю навіть і рік». Не раз пізніше у своєму дорослішому житті я подумки поверталася до тієї ситуації, коли жінка готова була мене «зарубати», бо, мабуть, і сама багато зазнала труднощів, щоб пробити скляну стелю, тому й уважала, що іншим жінкам теж треба ставити перепони: якщо виявляться сильними й наполегливими, то, може, чогось і досягнуть у журналістиці. «Добре, Оксано, я свої дитячі питання вирішила за півроку, сподіваюся, і ти так зробиш».

Т. М.: Що ще вас вразило під час роботи журналісткою стосовно гендерної тематики?

О. Д.: Після чорнобильської катастрофи я два роки провела в Ямало-Ненецькому окрузі на Крайній Півночі, майже на Полярному колі (якраз поблизу того місця, де зараз утримують Олега Сенцова), керувала відділом листів районної газети. До мене приходило дуже багато читачів, особливо жінок, за кілька місяців я перезнайомилася з усім цим п’ятитисячним містечком. Але ніяк не могла зрозуміти одного: як ті жінки, що потерпали від жорстокого ставлення своїх чоловіків, і далі їх терпіли?! Скажімо, сидить переді мною жінка, яка має вже двійко дітей, вагітна третьою, плаче, що чоловік її б’є, з будинку з дітьми виганяє, а в мене запитання, яке я не наважуюся їй уголос промовити: «Чого ж ти терпиш цього чоловіка й носиш третю дитину від нього, третю потенційну жертву насильства? І чому ти не хочеш себе захистити від нього?» І таких питань у мене, як у молодої журналістки, було чимало.

Повернулася я в Робітничу газету вже у відділ робітничого життя, часто їздила по листи читачів, розбиралася в складних ситуаціях, писала аналітичні статті за результатами журналістських розслідувань. Одного разу мою увагу привернув лист-скарга від бригади жінок-вантажниць. Особливо вразило, що всі ті жінки самі виховували дітей і, не маючи вищої освіти, заробити більш-менш нормальні «чоловічі» гроші вони могли, тільки виконуючи фізично важку роботу. Я також тоді була мати-одиначка, бо залишила чоловіка на Крайній Півночі, і дуже перейнялася ситуацією своїх дописувачок, щиро хотіла допомогти. Вивчавши законодавство, я дізналася, що брати жінок на роботи, пов’язані з підняттям вантажів понад 20 кг, заборонено. Невдовзі в газеті вийшла моя стаття, яка починалася з романтичного образу каріатид, котрі тримали колони на історичних будівлях в центрі Києва, а далі змальована була драматична історія жінок-сучасниць із бригади жінок-вантажниць, їхні жахливі умови праці... Зрештою, після публікації матеріалу ту бригаду розформували, а мої героїні, звісно, образилися на мене, адже втратили роботу. То був мені урок, що захищати права людини, зокрема жінки, і не нашкодити своїми діями — це вкрай непроста справа!

Крім того, у газеті я вела рубрику «Цікава жінка», висвітлювала долі жінок, які чогось досягли в житті, як-от геронтологині Наталі Свєчнікової, майстрині знаменитих Київських тортів чи орденоносної операторки нафтових свердловин із Закарпаття. Інколи траплялися зовсім несподівані гендерні аспекти в журналістській роботі: районний прокурор висмикнув у мене з рук новенький диктофон, а потім ще й наскаржився редакторові, що «якась молоденька журналістка посміла його допитувати!». Мій старший колега заспокоював, що молодість — це такий недолік, котрий скоро минає, втім, я розуміла, що інший мій «недолік», який зачепив старого прокурора, тобто моя стать, залишиться зі мною на все життя!

Т. М.: Потім із журналістики ви перейшли до міжнародних фондів, які працювали, зокрема, з тематикою забезпечення гендерної рівності в українському суспільстві. Поділіться цікавими моментами своєї роботи в 1990-х роках.

О. Д.: Улітку 1991-го я виборола професійний конкурс і після згаданої вже співбесіди прийшла працювати до Міжнародного фонду «Відродження». Моя мрія потроху виводила мене до міжнародної діяльності. Перед тим понад рік я відповідала за сторінку «Україна в світі» в тижневику «Профспілкова газета»: брала інтерв’ю в Богдана Гаврилишина, який завітав до України, висвітлювала перший міжнародний конгрес україністів, де познайомилася з Богданом Кравченком, розмовляла про долю української незалежності з дипломатом Борисом Тарасюком, тоді ще керівником відділу міжнародних зв’язків МЗС, цікавилася, чому там обмаль жінок у дипломатичному корпусі. Приємно здивувало, що перші іноземні журналістки, котрі приїхали висвітлювати українську незалежність, були молоді жінки: Христя Фріланд від Financial Times, Марта Коломієць від Ukrainian Weekly і, здається, Христя Демкович. У Фонді «Відродження» я, до речі, познайомилася з юристкою з Канади Галиною Фріланд, яка заснувала пізніше Правничу фундацію. Це була справжня феміністка, з нею я чи не вперше розмовляла на феміністичні, гендерні теми. У Фонді я заснувала вісник «Новини Відродження» (Renessance News) і в першому ж випуску розмістила інтерв’ю з першою студенткою незалежної України в Кембриджі.

1992 року я, вигравши приватну стипендію, поїхала на три місяці до Америки. Повернувшись, працювала в започаткованій Богданом Гаврилишиним Дорадчій раді при Верховній Раді України, а навесні 1993-го мене запросили директоркою програм у новостворене 1994-го Канадсько-українське бюро партнерства (Canada-Ukraine Partners Office). Цей період характерний тим, що уроки гендерного аналізу отримувала від канадських чоловіків — уже знайомого з «Відродження» радника Бориса Балана, куратора від уряду Канади Еміля Барана й нашого канадського директора Любомира Маркевича. Коли ми ходили з ним на зустрічі в МЗС чи інші урядові партнерські організації, він дивувався: «А чому ми зустрічалися з тим чоловіком? Ти ж бачила, всі папери йому готувала й підсовувала під носа жінка!». Бо він начальник, а вона виконавиця, жінок у нас не люблять висувати на керівні посади, констатувала я.

Т. М.: Які у вас були враження від освіти на гендерну тематику за кордоном?

О. Д.: Навесні 1994-го я виграла тримісячне стажування в Канаді, яке організувало Канадське бюро міжнародної освіти (Canada International Еducational Office), його віце-президентом був Еміль Баран. Він і порадив мені зробити акцент на гендерні питання, бо тоді в Канаді став популярним, а для державних службовців просто необхідним гендерний підхід та його інтеграція в усі проекти, зокрема й проекти міжнародної допомоги. Перший триденний гендерний тренінг був для мене незвичним: от як вам, наприклад, обговорення в групі «що вам найбільше не подобається в очікуваннях від вашої статі?», коли жінки скаржаться, що їм не подобається голити ноги, а чоловіки — що жінки очікують від них ініціативи в інтимних стосунках. Звісно, після такого розігріву обговорювалися й серйозніші питання гендерного мейнстримінгу (gender mainstreaming).

Гендерна тематика мене так заінтригувала, що я зареєструвалася на шеститижневий літній курс «Гендер у міжнародних відносинах» (Gender in International Relations) в Оттавському університеті й стала там єдиною студенткою зі Східної Європи, а по закінченні написала тези й заробила досить високий бал — В+! Отримавши характеристику-рекомендацію після цього навчання, я два роки поспіль подавала документи на програму американського уряду Bendjamin Franklin (своєрідна аспірантура в американському університеті — postgraduate studies). Коли навесні 1995-го я виграла річну програму з міжнародних відносин у Columbia University, я була безмежно щаслива, що таки нарешті здійсню свою юнацьку мрію стати дипломованою міжнародницею!

Т. М.: Однак 1995 року ви почали працювати в Програмі розвитку ООН в Україні. Як це сталося?

О. Д.: Процес відбору до американського університету досить довгий: тести, співбесіди, очікування, усе це забирає майже рік. Я ж не сиділа склавши руки. Життя втягнуло мене у вир міжнародних гендерних подій. Під час канадського стажування я відвідала Нью-Йорк, де познайомилася з колежанками з Women’s Feature Service[2]. Вони запропонували мені стати їхньою представницею в Східній Європі. З ними я працювала в Копенгагені на Всесвітньому соціальному саміті (World Summit for Social Development) у березні 1995 року, видаючи щоденну газету: її самі писали, видавали, роздавали учасникам конференції. Влітку канадський керівник поставив переді мною вибір: робота в Канадському бюро чи гендерний рух — і я вибрала друге.

У січні 1995-го я потрапила на два тижні до Нью-Йорка на підготовчу конференцію до Пекіна з питань жіноцтва (International Women Сonference). Я ввійшла в такий азарт міжнародного жіночого руху, мене захоплювало, що представниці неурядових організацій з усього світу, зокрема ми, жінки з країн, які довгий час іще називалися «countries in transition», можуть брати участь, обговорювати становище жінок й питань рівності в суспільстві, вносили свої правки до міжнародних документів — кожне слово здавалося дуже важливим. У Нью-Йорку познайомилася із Союзом українок Америки та його президенткою Іриною Куровицькою. Повернувшись до Києва, продовжила писати нариси про жінок у різних сферах життя для Women’s Feature Service. Раптом дзвінок із представництва ООН: Стівен Браун[3], представник ООН в Україні, захотів познайомитися з молодими українками, які брали участь у нью-йоркській конференції, тож він запросив нас із Любою Паливодою на зустріч, розпитував, які ідеї ми відстоювали на конференції, що мріємо втілити в життя тут, в Україні, чи є в нас пропозиції щодо корисних, на нашу думку, проектів на підтримку жінок. Люба тоді очолювала представництво Сounterpart в Україні, а я була фрилансеркою для Women Feature Service, тож вирішила скористатися пропозицією пана Брауна й досить швидко накидала проект із просування гендерних питань у засобах масової інформації, бо вважала, що українському медіа бракує не так матеріалів про жінок, як матеріалів, написаних із позиції жінок; запропонувала видання журналу «Очима жінок» (Through Women’s Eyes). Стівен Браун відреагував позитивно: «Добре, нам це цікаво, ми хочемо включити вашу ідею в більший проект і надіслати до Нью-Йорка». Зустріч із Брауном відбулася в січні, але до травня я не дістала від нього жодних новин. Тоді ж і надійшла радісна звістка від програми Bendjamin Franklin.

Отож збираюся до Америки на річну програму, пройшла медкомісію, заручилася підтримкою батьків, що виховуватимуть мою дочку. Та, виявляється, хороші новини також інколи приходять не самі: всередині травня мені подзвонили з представництва ООН повідомити, що проект, який я подавала майже півроку тому, в Нью-Йорку схвалили, включили елементом у ширший проект Democratic Media Іnitiative, надають фінансування з осені, а мене запрошують його очолити! Очільник ООН в Україні запропонував мені протягом літа допомогти з піаром, бо ООН готувалася до свого 50-річного ювілею. От тут і задумалася, що мені важливіше в 33 роки: вчитися міжнародних відносин в Америці далеко від доні й коханого, здобувати ступінь чи втілювати свої мрії в міжнародній організації тут і зараз. З першого червня 1995 року прийшла працювати в представництво ООН.

Т. М.: У чому полягала робота в ООН щодо гендерної тематики?

О. Д.: Перші три місяці я спілкувалася з пресою й громадськістю, повним ходом йшла підготовка до 50-річчя ООН, я відповідала за створення першого бюлетеню представництва ООН в Україні «News from Ukraine». Вистояла першу баталію зі штатом, щоби видання було не англійською і російською мовами — мовами ООН, а українською та англійською. Підтримали мене тільки британець пан Браун, український американець Богдан Ліщинський та колега з Індії — Мрідула Гош[4].

Коли я долучилася до ПРООН, перший проект «Жінки в розвитку» вже втілювався, координаторкою його була Ольга Костенко, дочка професійного дипломата, багаторічного посла України в різних країнах. Але ми з нею перетнулися на зовсім трохи: вона від’їжджала на роботу в Раді Європи до Страсбурга. Стівен Браун запропонував взяти до свого портфоліо ще й жіночий проект, і я, звісно, погодилася. А у вересні мала відбутися Всесвітня конференція ООН з питань жінок у Пекіні. Мене ще задовго до того запросили на неї колеги з Women Feature Service, проте побоювалася сказати про це панові Брауну, адже лише три місяці як розпочала свою роботу. Та коли наважилася, його відповідь була однозначною: «Це ж твоя тематика та ще й самостійно одержала фінансування. Звичайно, збирайся в Пекін, адже це головна конференція з питань жінок».

Після того ми провели одну з перших великих акцій в рамках проекту Women in Development — всеукраїнську конференцію щодо становища жінок, за аналогією до пекінської. Проект ПРООН надавав кошти, а Жіноча громада забезпечувала програму конференції. Власне тоді я познайомилася з Ларисою Кобилянською, а також із Тамарою Мельник та іншими активістками.

Т. М.: Які у вас враження про жіночий активізм 1990-х років? Які жіночі організації та яких активісток ви можете відзначити?

О. Д.: Улітку 1995-го я вже не мала ілюзій, що український жіночий рух — згуртована сила, мені часто доводилося вмовляти працювати гуртом або навіть мирити конкурентні організації. Мабуть, дивно, якби ситуація на четвертому році незалежності була іншою, бо віч-на-віч опинилися між собою і колишня радянська організація «Спілка жінок України», що її очолювала Марія Орлик, і заборонений в радянські часи Союз українок під проводом дружини В’ячеслава Чорновола пані Атени Пашко[5], і новостворена Жіноча громада, яку очолювала Марія Драч, дружина відомого українського поета Івана Драча, та інші різнопланові організації. Ці три організації тоді були найбільшими, проте вони не завжди розумілися між собою. Всі жінки були справжніми лідерками й сильними особистостями. Утім, і вони часом віддавали пальму першості своїм відомим чоловікам. Пам’ятаю, пан Браун запросив мене на зустріч із В’ячеславом Чорноволом та Атеною Пашко, мова йшла про жіночі організації й підтримку жінок. Говорив майже весь час Чорновіл, його дружина лише погоджувалася, киваючи головою.

Одна з перших нових організацій, із якою ми співпрацювали, була «Мама-86»[6], вона об’єднала молодих жінок, які не давали забувати про наслідки чорнобильської катастрофи, займалися проблемами дітей, екологічною тематикою.

Звичайно, ці різнопланові жіночі організації намагалися консолідуватися, зокрема на конференціях, які підтримували глобальні ідеї жіночого руху, як-от Міжнародна жіноча конференція в Пекіні 1995 року.

Т. М.: Як до вас ставилися колеги по роботі, адже гендерна тематика в 1990-ті була доволі інноваційною та не завжди зрозумілою?

О. Д.: До 1997 року жіночий проект розрісся й переріс у програму «Гендер в розвитку» (Gender in Development), мені нарешті дозволили набирати штат. Я активно писала ідеї нових проектів, розносила їх по посольствах, знаходила підтримку, проекти множилися, тож годі було справлятися самій, з’явилася потреба створити команду. Першою до команди я запросила Ларису Кобелянську[7], потенціал якої зрозуміла під час конференції, колишню колегу з львівського відділення Фонду «Відродження» Оксану Калагурську, а також давню шкільну подругу Ірину Ігнатову[8]. Ставлення колег з інших проектів та організацій ООН чи її адміністративних відділів було неоднозначним, іноді скептичним. Айтівці любили закинути щось на кшталт: «Ага, то ви, отже, жінки в розвитку, тобто це означає, що українські жінки недорозвинені? Їх треба розвивати?». Або ось так перекручували назву проекту — «Witches in Development», що перекладається як «відьми в розвитку». Тільки тому, що штаб-квартира ООН й представник ООН в Україні сказали, що це важливі теми, на загальних зборах єхидні коментарі не відпускалися, всі сиділи із серйозними обличчями, а в коридорах і поза очі закидів було скільки завгодно!

Т. М.: Які гендерні проекти 1990-х років ви можете зазначити?

О. Д.: У листопаді 1996 року в рамках проекту «Демократичні ініціативи в засобах масової інформації» та за підтримки ЮНЕСКО й Міністерства преси та інформації України я організувала й провела перший в Україні міжнародний семінар «Гендерні питання в ЗМІ». Важливо, що за результатами семінару вийшов перший посібник для журналістів, як потрібно трактувати гендерні питання, як писати статті, готувати теле- чи радіопрограми, які не дискримінували б за статтю. До участі в семінарі й підготовці посібника мені вдалося залучити провідних гендерних експертів із Канади, США, Нідерландів, Швейцарії, Франції, Іспанії та навіть із Пакистану, з якими я познайомилася на міжнародних конференціях попередніх років та під час відвідин штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижі влітку 1996-го. Олена Суслова, лідерка Інформаційно-консультативного жіночого центру[9], була чи не єдиною українською експерткою на тому семінарі.

Одним із моїх найулюбленіших дітищ кінця 1990-х став проект «Підтримка жінок-фермерок в Україні» (Sustainable Women’s Farming in Ukraine, 1999–2001). Його схвалило посольство Японії в Україні. Потім виявилося, що це взагалі перший гендерний проект, який японці профінансували в Східній Європі! Ще приємніше згодом було дізнатися, що таку ідею потім відтворили у В’єтнамі та інших країнах. Метою було навчити сільських жінок користуватися сучасними засобами інформації, працювати з комп’ютером, користуватися інтернетом, брати з інтернету інформацію для свого бізнесу, вирішувати, які культури краще вирощувати, як за допомогою інтернету продавати свою продукцію на ринку, словом, навчити електронного маркетингу. Проект фінансував 10 комп’ютерних центрів на базі жіночих фермерських осередків у різних куточках України — від Закарпаття до Одеси.

Ми проводили тренінги для жінок-фермерок, а після його закінчення вони їхали додому з нашим комп’ютерним фахівцем і цілим набором оргтехніки. Наступні два роки ми фінансували доступ до інтернету, сплачували оренду центрів. Запам’ятався мені день, коли фермерки з різних областей — учасниці проекту разом із представниками посольства Японії та ПРООН зібралися оцінити результати. Лідерка закарпатського центру сказала: «Раніше нас, фермерок, у селі й за людей не вважали, посміювалися, що ми якісь ненормальні сільські баби, які вв’язалися в чоловічу справу. Що ви, мовляв, хочете нам довести? Уже через рік свою землю віддасте». А тепер ті, хто з нас сміявся, приходять до нас по інформацію, питають прогноз погоди, цікавляться цінами на ринку, ми ж тепер з інтернету можемо будь-яку інформацію завантажити. Словом, ми стали важливими особами, до яких приходять по пораду».

Таким чином, наш проект уповноважив цих жінок, допоміг повірити у свої сили й можливості. Згодом на базі центрів почали діяти юридичні консультації для селян і навіть Тато-школи в рамках співпраці з українсько-шведським проектом «Олег». Проект «Підтримка жінок-фермерок в Україні» впроваджувала новостворена тоді Спілка сільських жінок України, яку ініціювала фермерка Галина Скарга з Полтавщини. Інформаційний центр у її рідному Зінькові на Полтавщині працював ще понад 15 років після офіційного закінчення проекту.

Приблизно в той самий час наприкінці 1990-х наша програма «Гендер в розвитку» підготувала перше дослідження «Гендерний аналіз українського суспільства». Аналізували участь жінок і чоловіків у політиці, на ринку праці й у бізнесі, аспект здоров’я жінок і чоловіків, гендерний складник насильства й інші суспільні явища. До речі, протягом 2003–2004 років я вже як консультантка упорядковувала й перекладала англійською друге видання «Гендерний розвиток в Україні: реалії та перспективи»[10], мета якого — відобразити прогрес (чи регрес), що відбувся в країні, у становищі жінок і чоловіків.

Із січня 1998 року почався українсько-шведський проект «Ольга», бо потрібно було допомогти жінкам активніше ввійти в політику: на місцевому, обласному й національному рівнях. (Тоді у Верховній Раді було, якщо не помиляюся, 3,5 % жінок.) Шведська SIDA (Swidish International Development Agency) підтримала й надала фінансування цьому проекту. На початку ми проводили семінари для жінок, котрі балотувалися на вибори практично по всій Україні: Київ, Львів, Луганськ, Житомир, Вінниця, Тернопіль, Кіровоград, Івано-Франківськ, Ялта. Виборча система була змішана, це означало, що жінки мали навчитися вміло агітувати за себе в мажоритарних округах, спілкуватися з пресою, радіо й телебаченням. Наші учасниці вчилися давати інтерв’ю перед камерами, переконувати журналістів. Я досі пам’ятаю формулу шведської партнерки Бонні, яку вона малювала на дошці. «1+1 і пояснення»: пам’ятайте, коли ви даєте інтерв’ю журналістам, у вас має бути така формула: питання = відповідь + 1. Плюс 1 — це ваш основний меседж, який ви маєте видати в будь-якому разі, навіть якщо вас про це не запитали.

Т. М.: Розкажіть детальніше про ваші проекти «Ольга», «Олег», «Ольга та Олег».

О. Д.: Почнімо з того, що одним із моїх основних завдань на посаді керівниці Програми «Гендер в розвитку» ПРООН був постійний фандрейзинг: я мала не тільки генерувати ідеї, підбирати команди, втілювати ці проекти, а й під ці гарні й потрібні ідеї знаходити донорів. Отож якось підготувала ціле віяло проектів: «Жінки проти насильства», «Жінки в політиці», «Жінки в бізнесі», «Підтримка сільських жінок»… — і порозкидала по посольствах відповідно до їхніх пріоритетів. Так-от шведи вподобали те, у чому вони сильні: у них і в парламенті, і в уряді вже тоді був гендерний паритет. Проект офіційно називався «Просування жінок в політиці». Наприкінці 1997-го мені повідомили, що Swedish International Development Agency готова спільно з ПРООН підтримати цей проект, SIDA також вибрала для нас і партнерську неурядову організацію Språngbrädan.

У січні 1998 року Бонні Бернстром (Bonnie Bernstrom), засновниця Språngbrädan, приїхала до Києва на зустріч і переговори. Бонні — колишня депутатка парламенту Швеції від ліберальної партії, досвідчена експертка з гендерних питань. Ми вирішили дати якусь промовисту назву нашому проекту, от Бонні й запитала: яка жінка чи жіноче ім’я популярне в Україні? Я чомусь одразу уявила пам’ятник княгині Ользі — першій жінці, що «втрутилася» в чоловічу політику Київської Русі. «О, у Швеції ми теж про неї знаємо», — зраділа Бонні. Так і виник проект «Ольга».

У вересні 1998-го після вже згаданих семінарів для політикинь в Україні ми запросили 23 жінок взяти участь у навчальній поїздці до Швеції якраз під час парламентських виборів там. Наші жінки зустрічалися зі шведськими політиками, навіть з українкою Марією Хасан, депутаткою парламенту. У нашій групі також було дві кандидатки до парламенту — Валентина Семенюк і Зорислава Ромовська, вони навіть затоваришували, хоч і були різних політичних поглядів. Шведки посадили всіх моїх жінок на коней, ввівши в програму тригодинне тренування в кінній школі під Стокгольмом. «А це ж для чого?» — питаю. «Жінки повинні навчитися контролювати ситуацію — ось якраз і буде практика», — відповіла Бонні. Уявляєте, лише одна учасниця відмовилася.

У рамках проекту відбувалися й навчання для чоловіків, як протидіяти гендерному насильству, згодом цей напрям виділився в окремий проект «Олег», назву якого ініціювала Бонні. Лідером напряму став наш активний учасник Володимир Марценюк із Вінниці. Чоловіки їздили Швецією, доїжджали до найпівнічніших її частин, спілкувалися там зі «справжніми» шведськими чоловіками, які вчили українців, що «справжні» чоловіки одягають захисну каску на будівельному майданчику, пристібають ремені безпеки в машині, готують смачні страви для своєї родини й друзів. Володимир Мотигін, зокрема, так перейнявся кулінарною справою, що й досі регулярно виставляє свої кулінарні шедеври в соціальних мережах.

З’явився цей напрям для чоловіків майже випадково. Під час першої планувальної поїздки до Швеції партнерки запросили мене в Центр підтримки чоловіків із проблемами насильницької поведінки в Стокгольмі, що звався Men’s SOS. Там працювали професійні психологи, активісти або ті, хто сам мав у минулому подібні проблеми, але подолав їх і ділився своїм досвідом. Я подумала: яка чудова ідея! Чому б нам не спробувати це в Україні? Домашнє насильство в нас було поширеним явищем, і виправдовували його завжди, наприклад, так: «вона сама винна, бо я прийшов із роботи, а котлети були холодні» або «я прийшов втомлений, а вона питала, чому так пізно». Саме з цими питаннями працювали в чоловічих центрах, шведські тренери пояснювали своїм учасникам: якщо ти здатен стримувати свою агресію, коли тебе дратує начальник на роботі, то можеш опанувати себе й тоді, коли тебе дратують удома жінка чи діти. Я запропонувала відтворити цю практику в Україні. Шведська SIDA радо погодилася на фінансування, бо Швеція завжди пишалася, що в них так активно ведеться робота серед чоловіків. Пізніше в Україні це переросло в Тато-школи.

Через кілька років ми з Бонні вирішили переформатувати наші проекти, змінилася стратегія: замість того щоб проводити семінари окремо для жінок й окремо для чоловіків, ми вирішили, що жінки й чоловіки разом працюватимуть у групах та обговорюватимуть, як вирішувати проблеми гендерної нерівності в себе в громадах. Склад експертів також став гендерно збалансованішим як з української, так і зі шведської сторони. Обрали чотири базові області: Тернопільська, Вінницька, Кіровоградська та Львівська. Проект дістав назву «Ольга та Олег». Із 2004 по 2007 рік партнерською організацією шведської Språngbrädan з українського боку в цьому проекті була КМО «Жінки в ЗМІ».

Т. М.: Справді, шведи підтримали в Україні чимало проектів щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків. Що ще вам запам’яталося?

О. Д.: Проект «Жінки в бізнесі» передбачав поїздки українських підприємиць до Швеції, зокрема на цікаву ярмарку Kvinnor Kan («Жінки можуть»). Якось ми потрапили на секцію, де жінок навчали працювати з електрикою, приміром як приєднати вимикач до світильника. Виявляється, що ми це також можемо, просто нас цього ніколи не вчили. Поїздки до Швеції — це, звісно, своєрідна винагорода. Основна робота була в Україні: жінки зі всієї країни приїздили раз на місяць на бізнес-тренінги, що відбувалися на вихідних, та освоювали якусь конкретну тему, яка стосувалася успішного ведення бізнесу.

Т. М.: Наскільки я знаю, канадці також підтримували проекти на гендерну тематику в Україні. Поділіться своїм досвідом участі в таких проектах.

О. Д.: Так, мене кілька разів залучали канадські організації, наприклад Зернова асоціація Канади, яка одержала грант від CIDA на кількарічний проект в Україні. І хоча проект стосувався зерновиробництва й заготівлі, уряд Канади зобов’язав виконавців, щоб вони додали гендерний складник, — наочний приклад інтегрування гендерного підходу. Отож ми повинні були провести гендерний тренінг для українських партнерів у Сумах. Це був справжній виклик, і не так через непідготовлену аудиторію, як ще через те, що другим експертом був керівник ресурсного центру зі Львова, який виявився дуже патріархальною, релігійною людиною й особисто зовсім не сприймав ідей гендерної рівності. Якби не участь і підтримка канадців, то захід провалився б! Я зрозуміла, що була геть розбалувана роботою з людьми, які усвідомлювали, що в нашому суспільстві є гендерні проблеми, і готові були вчитися, як діяти, щоб їх подолати (як-от більшість учасників українсько-шведських проектів, наприклад), зовсім інша справа намагатися просвітити людей, яким цей гендер нав’язали зарубіжні компаньйони, та ще й коли твій партнер ллє воду на чужий млин!

Цікаво було співпрацювати з канадською програмою підтримки місцевих громад (Canada Communities Support). Громади мали вирішувати спільно, що вони своїх для громадян першочергово мають зробити. Я вчила їх, як інтегрувати гендерний підхід на етапі підготовки, розробки й втілення проектів, це було щось схоже на роботу, яку ми вели зі змішаними командами місцевих політиків та активістів у рамках проекту «Ольга та Олег».

Т. М.: Які ідеї фемінізму вам особисто найближчі? Які напрями чи ідеї найбільше подобаються?

О. Д.: Мені запам’ятався такий тест: «Як дізнатися, чи ти фемініст/феміністка чи ні?». Відповідь така: якщо ти бачиш несправедливість щодо якоїсь статі (найчастіше все ж таки ця несправедливість стосується жінок), але нічого з тим не робиш, то ти не є феміністкою чи феміністом. Якщо ж ти не просто помічаєш цю несправедливість, а намагаєшся її подолати, тоді ти і є феміністкою (феміністом). Особливо це потужно звучить з уст чоловіків: такі заяви не соромився робити шведський прем’єр-міністр у часи нашої співпраці зі шведами. Нещодавно канадський прем’єр-міністр Трюдо визнав, що він фемініст, і навіть новий французький президент Макрон зробив таку заяву. Жаль, що в нас багато публічних жінок відхрещуються від цієї ідеї: «Та ні, ну що ви, я ніяка не феміністка!».

Останні десять років офіційно я не працюю з гендерними питаннями, але це не означає, що я зняла свої гендерні окуляри, бо я завжди бачу навколишній світ крізь призму гендеру, з ним будую своє життя, стосунки з людьми, зокрема з чоловіками. У гендерному ключі я завжди намагалася виховувати свою дочку Анастасію, багато вдалося донести й до її подруг, які в студентські роки охоче волонтерили на наших заходах.

Зараз я працюю в бізнес-консалтингу, допомагаю європейському малому й середньому бізнесу знайти партнерів в Україні. Коли ми організовуємо бізнес-тури для підприємців, я завжди намагаюся посприяти, щоб там були гідно представлені жінки, включаю гендерний складник у тренінги з культури бізнесу — чи то в Україні, Польщі, Казахстані, чи у Франції.

З гендерним аналізом уже, мабуть, працюватиму постійно, я навіть інтегрувала його у свої захоплення. У мене дві собаки-дівчинки, і саме тому, що переважно всі беруть песиків чоловічої статі, бо з ними нібито менше проблем. Я захоплююся садовим дизайном і, коли вибираю фігурки для свого саду, невтомно шукаю дівчаток-гномиків, щоб і серед цієї казкової братії також був гендерний паритет!

Фото Олени Ангелової.

 

[1]                     https://www.facebook.com/oksana.dugert

[6]                     https://www.facebook.com/MAMA-86-190090101073921/

[7]                     https://www.facebook.com/larysa.kobelyanska

[8]                     https://www.facebook.com/irina.ignatova.359

[9]                     http://empedu.org.ua/about

16 серпня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Інтерв’ю з Мар’яною Рубчак про феміністичні ідеї та образ Берегині в українському суспільстві
Мар’яна Рубчак (Marian Rubchak) народилася 1931 року в місті Саскатуні (Канада). Вищу освіту здобула в Манітобському (Канада), Іллінойському і Ратгерському (США) університетах. Фахівчиня з історії західноєвропейських і слов’янських народів, дослідниця феміністичного руху та гендерної проблематики у Східній Європі. Професорка історії Вальпараїського університету[1] (Індіана, США), директорка програми сучасних європейських студій (Modern European Studies Program) у 1998–2006 роках, 1997 — директорка програми гендерних студій. Із 1965 року живе у США.
Інтерв’ю з Наталією Карбовською про феміністичний громадський активізм
Наталія Карбовська[1] — співзасновниця й директорка зі стратегічного розвитку Міжнародного благодійного фонду «Український жіночий фонд» (УЖФ)[2], директорка проекту USAID «Економічні можливості постраждалим від конфлікту»[3]. Починала працювати у сфері соціального розвитку в представництвах міжнародних доброчинних організацій і фондів в Україні. Згодом разом з однодумицями вирішила, що досвіду вистачає для самостійного руху вперед, і так 2000 року з’явився УЖФ.
Інтерв’ю з Тамарою Гундоровою про феміністичну тематику в українській літературі
Тамара Гундорова — докторка філологічних наук, членкиня-кореспондентка Національної академії наук України, професорка, завідувачка відділу теорії літератури і компаративістики Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. На громадських засадах є деканкою україністики і професоркою Українського вільного університету (Мюнхен) та асоційованою працівницею Гарвардського українського дослідницького університету. У 1996 році захистила докторську дисертацію на тему «Дискурсія українського модерну. Постмодерна інтерпретація». Викладала в Києво-Могилянській академії, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Торонтському університеті (Канада), Українському вільному університеті (Німеччина), на міжнародних літніх школах у Гарвардському університеті (США).