1184 
Що спільного між Олексієм Арестовичем та Іво Бобулом? Здогадуєтесь? Український співак Іво Бобул вважає, що «хороші дівчата мають сидіти вдома», а екс-радник Офісу президента України Олексій Арестович зізнався, що йому хочеться придушити жінок на семінарах його закритої школи «Апейрон». Правда про погляди обох чоловіків виплила у програмах на ютуб-каналах блогерки Емми Антонюк.
Сама Емма, яка зараз викриває сексизм та намагається вакцинувати фемінізмом аудиторію своїх ютуб-каналів, почала кар’єру з роботи на місцевому чернівецькому телеканалі й заперечувала актуальність того ж фемінізму у сучасному світі. Натомість зараз на каналах Емми, як вона сама каже, немає жодного інтерв’ю, проведеного не крізь феміністичну оптику. Як так сталося й що спонукало блогерку повірити у важливість фемінізму й боротьбу з сексизмом? В інтерв’ю з феміністкою, авторкою каналів «Палає» та «Це ніхто не буде дивитися» Еммою Антонюк говоримо про її прихід до фемінізму, боротьбу зі стереотипами всередині себе, зворотній бік популярності, бабусю-феміністку й популяризацію книгочитання. Спойлер: розмова Емми з Іво Бобулом збільшила продажі обговорюваної в ефірі книжки в кілька разів.
Про прихід у фемінізм й те саме одне важливе інтерв’ю
Є.Д.: Вже у той період, коли ви працювали на телебаченні, зокрема на СТБ, у програмі «Вікна», ви створювали дуже феміністичний контент. Як це було, чи виникали суперечки з редакторами під час вибору тем? Адже в Україні й досі вкорінені гендерні стереотипи й далеко не всі є прихильними до фемінізму.
Е.А.: Так, на «Вікнах» було легко, бо мої редактори і редакторки розділяли мої цінності. Якраз на «Вікнах» це було приємно, і не треба було нічого «вибивати» і нікому нічого доводити. Тому що «Вікна» входять в холдинг Starlight Media, який свого часу постановив собі в цілях сталого розвитку гендерну рівність. Я не впевнена, чи у всіх продакшинах вдавалося цього досягнути. Думаю, цей шлях у них й далі триває.
Є.Д.: А чи були якісь складнощі, наприклад, на інших каналах? Чи говорили ви про фемінізм на початку своєї журналістської карʼєри?
Е.А.: Я починала на ТРК «Чернівці» (зараз — телеканал «С4»). Там я не знімала феміністичних сюжетів, наскільки я пам'ятаю. Мені було 15, коли я почала там працювати, і 17 чи 18, коли я звідти звільнилася. Саме після цього звільнення я й поринула в тему фемінізму.
Є.Д.: Тоді, можливо, саме Тамара Злобіна, головна редакторка «Гендеру в деталях», інфікувала вас фемінізмом?
Е.А.: Так, звісно. Це було в газеті «Версії». Я брала інтерв'ю в Тамари Злобіної як у феміністки в Кам'янці-Подільському. То була дуже випадкова тема. З особистих мотивів мені було цікаво познайомитися з Тамарою. Це зовсім не було пов'язано з роботою, але оскільки я була журналісткою, то вирішила взяти в неї інтерв'ю, як у феміністки. Мої погляди стосовно фемінізму кардинально змінилася після цього інтерв'ю. Раніше я скептично й навіть зверхньо ставилася до цієї теми, мислячи абсолютно в патріархальній парадигмі. Я була адепткою найбільш розповсюджених гендерних стереотипів.
Наприклад, про всіх цих некрасивих феміністок, які не знають чим зайнятися та для яких не існує інших проблем. Мовляв, вже все порішали, давай тільки фемінізм. Мислила у такому ключі. Але це була дуже довга бесіда, напевно до двох годин, і Тамара була настільки переконливою, що мені не було чим крити. Після цієї зустрічі мене за сусіднім столиком чекали мої друзі, яким я розповіла, що зараз я живу феміністку побачу. І коли я підійшла за цей столик, я сказала: «Тільки не смійтеся, але вона все говорить правильно!».
Після тієї статті я стала цікавитися темою фемінізму глибше. Бо коли ти щось помітиш, зачепишся, вже не можеш більше цього не помічати, ти його бачиш всюди.
Я не могла розбачити сексизм у рекламі. Я стежила за чернівецькими медіа, а сексизм там був усюди. Моїм наступним кроком у співпраці з Тамарою було запросити її у Чернівці, щоб вона провела тренінг для рекламниць. На той тренінг прийшли лише жінки, однак дуже різного віку — і студентки, і цілком дорослі пані. Тамара розповіла їм про сексизм у рекламі. Далі зі мною трапилися феміністичні книжки, події.
Є.Д.: Що такого сказала Тамара Злобіна під час того інтерв’ю, що настільки вплинуло на вас?
Е.А.: Там не було якогось виступу пастора Мунтяна, після якого я б в трансі щось узріла. Кілька років тому я перечитала це інтерв’ю. Тамара говорила базові речі.
Тобто прийшла людина, для якої фемінізм — якісь дурні забавки. І була інша людина, яка розказувала ази, абетку. Типу — жінка також людина. Попелюшка — погана казка. Якісь найпростіші речі, про які ти навіть не думаєш, тому що у фемінізму жахливий антирейтинг, фемінізм має фантастично погану рекламу у суспільстві.
Важко звинувачувати людей, які мислять патріархально, тому що вони живуть у середовищі, де немає інформації. Це я говорю про минуле. Зараз мені складно уявити, що її немає у людей з нашої бульбашки, креативного середнього класу, тому що інформація зараз повсюди. А тоді ми всі сиділи у Вконтакті і там переписувалися. Інтернет був не той самий, що зараз. Це було десь 15 років тому.
Є.Д.: Як ви вважаєте, сьогодні фемінізм має більш прихильну аудиторю?
Е.А.: Мені складно порівнювати. Контраст грандіозний. Я перед своїм першим інтерв'ю не бачила посадовиць феміністок, їх просто не існувало. Ніхто на телебаченні не вживав фемінітиви. Слово «фемінізм» було буквально лайливим. Ніде не говорили про пеленальні столики, про пандуси для матерів з дитячими візочками. Взагалі ніхто не казав про батьків з візочками, завжди були винятково матері. Ніхто не говорив про репродуктивні права. Зараз, як би ти не ставилася до теми фемінізму, хочеш ти цього чи ні, тебе оточує інформація. У якихось звітах чи виступах посадовців і посадовиць ми чуємо уже, що ніхто не насміхається зі слова «членкиня». У популярних і непопулярних блогерів та блогерок, у стендапі. Яку сферу не обереш, з найбільшою ймовірністю ти стикнешся там з фемінізмом. Навіть якщо ми побачимо якусь найбільш маргінальну сферу. Наприклад, Оля Полякова. Що уже може бути маргінальніше? Але навіть авторка пісні «Шльопки» говорила про домагання від Костянтина Меладзе. А 15 років тому про домагання ніхто не говорив. Словом, для всіх прошарків суспільства сьогодні фемінізм або актуальний, або є достатньо інформації для того, щоб його актуалізувати. Якби в той час, коли мені було 18, мені розказали який сьогодні порядок денний з точки зору фемінізму, я б сказала: «Так ми здобули, нам вдалося!» Ось як це зараз виглядає. Тому я оптимістично дивлюся на те, що буде ще через 15 років. Я бачу, що ми рухаємося вперед, шляху назад немає. Навіть така консервативна, антицивілізаційна річ як війна, гальмує прогрес, але не здатна його зупинити.
Про видимість сексизму в інформаційному просторі
Є.Д.: Ви з ентузіазмом говорите про фемінізм. І видно, що ви бачите зміни. А як ви вважаєте, кого вам вдалося інфікувати фемінізмом?
Е.А.: Я б сказала вакцинувати, а не інфікувати. Це також метафора, але, як на мене, більш доречна. Що вам сказати? Я не веду поіменно перелік. І я не впевнена, що я настільки ефективна, щоб когось вакцинувати темою. Я дуже інтровертна людина, закрита, мені складно спілкуватися. Я роблю над собою зусилля. І те, що мені вдається — промовляти публічно, а не віч-на-віч. Мені здається, що Тамара Злобіна якраз віч-на-віч стільки сестер вакцинувала, що нікому з нас і не снилося. Тому я не можу вам сказати поіменний список, але думаю, що це кожна дівчинка, якій відгукнулися мої відео; кожна студентка, яка читала «Гендер в деталях»; кожен чоловік, який так само стежить за моїми блогами, тому що це не тільки жінки.
Тут дуже важлива системність. Ти не можеш місяць спробувати говорити про фемінізм і потім така: «Блін, це складно, це не всім подобається, я кидаю, не моя тема». Важливо не покидати. Тому скільки в мене не було робіт в різних медіа, форматах, це завжди для мене була важлива тема і я майже завжди її підіймала в найрізноманітніших жанрах, в яких працювала. Я сподіваюся, що це велика кількість людей, яким я донесла інформацію. Але заміряти, як заміряються рейтинги на телебаченні, боюся, неможливо.
Знаю кілька приватних випадків, але не всі можу озвучити. Знаю, коли я працювала як журналістка з постраждалими від зґвалтування і знаю, як їм допоміг фемінізм. Тому що фемінізм — про те, що ти теж людина, і ти не винна. І іноді я мала честь в цій трагічній ситуації доносити це дівчатам. І це для мене найцінніше.
Тому я думаю, що це така мережа іскор, які, зрештою, запалюється у велике багаття. Колись цією іскрою для мене була Тамара, і так само я сподіваюся бути цією іскрою ще для якихось дівчат. Це чудово.
Є.Д.: Зараз ви рідше стали реагувати на сексизм реактивно. Наприклад, коли у публічному просторі відбувається якийсь сексистський скандал. Ви рідше висловлюєтесь про сексистські новини. Чому? Чи маєте якусь стратегію — коли варто реагувати, а коли ні?
Е.А.: Єдині новини, за якими я встигаю стежити — новини з фронту. І, може, ви маєте рацію. Я просто ніколи не заміряла, що раніше частіше реагувала, зараз рідше. Просто не думала про це. Я намагаюся стежити за тими новинами, які найважливіші. Це також етап в житті, коли ти кожну свою реакцію підважуєш щодо її ефективності. І якщо ти бачиш, що конкретно в цих сторіз і в цій реакції ефективності точно не буде, ти просто не витрачаєш на це свої сили.
Коли є ситуації, що я точно знаю, що мій голос важливий і щось змінить, я цей голос використовую. У якомусь черговому скандалі навколо торгової марки Rikky Hype (український бренд одягу, — ред.) я не бачу сенсу, воно нічого не дасть. Я не хочу гавкати. Я хочу боротися. І хочу, щоб ця боротьба приносила користь. А раніше я гавкала. Я що побачу — починаю гавкати! Але зараз я думаю, що частота — не завжди означає ефективність. Зараз, можливо, більше якості, а не кількості. Але втома також має значення, однозначно.
Є.Д.: Тоді в чому, на вашу думку, різниця між гавкати і не мовчати? Адже ви, наприклад, казали в інтерв'ю Славі Дьоміну (український ведучий і блогер, — ред.), що журналіст — людина, яка не мовчить. Де цей баланс?
Е.А.: Я думаю, що немає інтерв'ю, яке б я проводила без феміністичної оптики. Просто не існує. Навіть супертаблоїдне інтерв'ю з Тереном, з «Холостяком». Там були питання про сексизм, і були питання елементарні. Наприклад: ти хочеш, щоб вона розділяла твої цінності, але ти нічого не сказав про її цінності. Якісь базові речі. Навряд ви мені нагадаєте інтерв'ю, де не було феміністичної оптики. А знаєте, чому вона є? У мене немає такого, що я йду на інтерв'ю і записую собі на долонці, щоб не забути: «Треба дивитися крізь феміністичну призму». Це є частиною мене. Я не можу і ніколи не буду про це мовчати. Але в нашому інформаційному просторі є певна сукупність новин, які є новинами-одноденками, і те, що вони з'являться в моїй сторіс, нічого особливо не змінить. Я відрізняю реальний вплив від інформаційного спаму. Як приклад, Rikky Hype. Мені кожного тижня присилають їхню сексистську рекламу. Вони це роблять, щоб ми про неї говорили. От коли нам всім стане байдуже, їм стане невигідно публікувати жіночі сраки. У цьому конкретному випадку моя сторіс тільки додасть їм підписників. Про якісь такі речі я рідше комунікую. В цьому різниця. Коли ви кажете про «не можеш мовчати», я ніколи не мовчу. Просто важко навіть навести приклад, де я промовчала.
Про кар’єру, комікс й майбутній роман
Є.Д.: Час від часу ви змінювали напрямки своєї кар’єри. Чому ви, наприклад, перестали писати для «Гендеру в деталях»? Не сумуєте за текстовим форматом?
Е.А.: Буду чесною. Мені здається, той самий текст, що я могла б написати для «Гендеру», я можу написати в свій інстаграм чи телеграм. І я не бачу сенсу робити це для якогось медіа, якщо у мене є мої особисті медіа. Зараз я пишу у своїй стилістиці, зі своїм запалом. Я не можу і вести блоги, і писати книжку, і писати для «Гендеру». Плюс, зараз моя робота коштує значно дорожче, ніж гонорари, які мені платив «Гендер в деталях». Це й просто питання грошей. Мені треба дуже багато заплатити, щоб я написала кудись, окрім своєї інсти.
Є.Д.: А як оцінюєте період співпраці з «Гендером в деталях»? Що вона вам дала на той час?
Е.А.: Це фантастично важливий період. Він дав мені стільки віри в себе. Я здебільшого працювала в інформаційному жанрі або в жанрі розслідувальної журналістики. Те, що мені Тамара запропонувала писати для «Гендеру», допомогло «виписатися», знайти якусь нову версію себе, яка вміє і так. Я не знаю, чи наважилась би зараз написати власну книгу, якби не той досвід із «Гендером в деталях». Це надзвичайно важливо для мене з точки зору професійного росту, ті мої колонки. Я взагалі колись мрію домовитися з «Гендером в деталях», щоб трохи їх переписати. Бо зараз я пишу краще, ніж тоді. Але там крута стилістика. Я впізнаю її. Але розумію, що зараз я пишу книжку на вищому рівні. Було б гарно, якби я могла їх відредагувати й видати окремою книгою. Але спершу треба завершити з тою, що зараз в роботі.
Є.Д.: Це нагадує мені те, як музичні артисти перезаписують свої треки, і так відбувається переосмислення їхніх робіт. Ви маєте, до речі, книжку «Фемінізм і місто», схожу на ваші колонки на «Гендері».
Е.А.: Ні, вона не схожа на ці колонки. Її створили редакторка й режисерка Жанна Озірна та ілюстратор Сергій Чударков за мотивами моїх колонок. Тобто Сергій намалював, а Жанна написала комікс.
Але мені здається, що колонки інакші. Вони відрізняються від інших текстів гостротою та іронічністю. Вони починаються з засновку, далі йде розвиток сюжету, все закільцьовується. Ці колонки я намагалася писати як своєрідний короткий стендап. Цей вайб не збережений в коміксі, як на мене. Комікс класний, просто в ньому тільки ідея від моїх колонок, сюжети, але не настрій.
Є.Д.: Зараз ви пишете роман, який розкриває телекухню. Коли нам чекати його в книгарнях?
Е.А.: Ви як мій видавець. Він так само мене запитує. Думаю, цього року я його допишу. Вчора не писала, сьогодні не писала, а позавчора написала дві сторінки. От якось воно так рухається.
Все життя я писала короткі форми: сюжети, колонки, розслідування, матеріали в газету. Роман — довга форма. І тут, думаю, з другим піде легше. Бо я прямо хочу побудувати кар'єру письменниці, бо бачу, що я класно розповідаю історії, і мені багато що вдається. Я думаю, що моя п'ята книжка буде краща, ніж ця, яку я пишу зараз. Як казав Томас Манн, письменник — людина, якій писання дається складніше, ніж іншим людям. Ну, бодай за цим визначенням я письменниця.
Про гейт, переслідування і підтримку
Є.Д.: Ви оберете залишитися у лісі з чоловіком чи з ведмедем?
Е.А.: Ой, бляха, я не думала про це. А ви?
Є.Д.: Спочатку я подумала, що з чоловіком. Бо у Харкові, у бомбосховищах, зі мною були випадкові люди. Вони виявилися адекватними. Людина передбачуваніша за тварину.
Е.А.: Знаєте, залежно з яким чоловіком. Якщо ми говоримо про радикального сексиста, то я оберу ведмедя. Але я не узагальнюю й не ідентифікую всіх чоловіків як однозначну небезпеку. Просто ми не можемо ігнорувати, що певні з них не є для нас безпечними.
Є.Д.: Деякі чоловіки образилися б на те, що окремі жінки обирають ведмедя. Заяви на кшталт: «Подивіться, ваше ставлення до питань гендерної рівності призвело до того, що жінки обирають ведмедя» деякі чоловіки сприймають не як спробу показати те, що більшість людей, що чинять гендернозумовлене насильство — чоловіки, а як узагальнення, що всі чоловіки такі. Ви згодні з тим, що це сексизм щодо чоловіків?
Е.А.: Ні, я з тих жінок, які не вірять в сексизм щодо чоловіків у патріархальному суспільстві. Якщо ми говоримо про сексизм як про систему дискримінації, то немає системної дискримінації чоловіків. Так, звісно, це може смішно звучати в умовах війни, коли закон не змушує мене ризикувати своїм життям, а їх змушує. Проблема в тому, що війна консервативна. Всі цивілізаційні правила життя XXI століття не заточені під війну. Це логічно, ніхто б не думав, що таке трапиться. Тому війна, звісно, робить певний відкат у ролях, у суспільних завданнях. Але, тим не менше, якщо ми говоримо буквально про терміни і визначення, то я не вірю в зворотній сексизм. Тому що навіть ця система, за якою закон не змушує мене ризикувати життям, а чоловіка змушує, була вигадана не жінками.
Уявляєте, це вигадали чоловіки. Мені так шкода, але навіть представниці моєї статі не мають до цього стосунку. Скільки їх там було відсотків у Раді за всю історію країни? Ось вам і відповідь. Сорян, що ви не допрацювали. Тому ні, я не вірю у зворотній сексизм…
А щодо ведмедя, знаєте, відколи я маю таку популярність в ютубі, мій номер телефона не один раз скидали у різноманітні праворадикальні чати. І протягом цього часу я мала дзвінки з дуже неприємними розмовами, з погрозами. У месенджерах мене бомбардували порнографічними картинками, світлинами тварин зі спущеними кишками, відрізаними головами, голосовими повідомленнями з незнайомих номерів, які я вже не відкриваю. Це те, що ти жодній людині не побажаєш чути. Але щось подібне мені не слала жодна жінка. І це не означає, що немає жінок праворадикалок. Як і не означає, що всі жінки хороші. Просто це вид насильства, не притаманний жінкам. Вони його не ретранслюють. Але це й не означає, що кожен чоловік такий, як ті, що шлють мені погрози.
Є.Д.: Як ви справляєтеся з гейтом? Тобто з темною стороною публічності й феміністичного активізму? Що вас змушує рухатися далі?
Е.А.: Я не можу про це мовчати. Я не можу зробити сальто й перевернутися назад у свідомість дівчини, яка йде на інтерв'ю зі Злобіною. Якщо ти знаєш, де добро і зло, ти поводишся відповідно. Звісно, це неприємно. Я просто вже навчилася елементарним речам, як не отримувати повідомлень в месенджерах від тих, хто в мене не в контактах. Мені складно написати. Я не відповідаю на дзвінки з незнайомих номерів. Я навіть хотіла змінити номер. Але це не вихід, оскільки номер прив’язується до даних ФОП, банкінгу тощо. Тому його доведеться змінювати раз на кілька місяців.
Але в межах свого мобільного я роблю так, що зі мною можуть зв'язатися тільки ті люди, яких я обрала.
Є.Д.: Що ви порадите активісткам, які тільки починають свій шлях у фемінізмі і вперше стикаються з гейтом?
Е.А.: Найперше, між місією і собою — обрати себе. Якщо ви відчуваєте, що ви не витримуєте, відчуваєте, що сьогодні на цю людину, яка підійшла до вас із запитаннями про фемінізм, у вас немає сил, не рятуйте світ. Не обслуговуйте когось інформаційно. Хіба в тому випадку, якщо у вас є для цього час і натхнення. Якщо немає, обирайте завжди себе.
Дуже важливо мати поруч однодумиць. Важливо знайти людей, які мислять так само, щоб можна було набрати і поговорити, зустрітися і випити чаю, обійнятися. Треба брати участь в профільних книжкових клубах, у якихось меценатських чатах найрізноманітніших спільнот. Словом, шукати своїх і триматися в спільноті своїх надзвичайно важливо. Бо саме свої стають опорою.
Є.Д.: Тобто ваш секрет — ваші близькі люди та інші жінки. А що дає вам ваша аудиторія?
Е.А.: Аудиторія дає різне. Не тільки хороше. І аудиторія часом забирає. Просто це сукупність переваг і недоліків, які ти приймаєш як частину роботи. Але аудиторія дає мені можливість робити те, чим я займаюся. Я не бачу сенсу в будь-якому контенті, якщо його ніхто не дивиться. Якщо ти не можеш достукатись до людей, якщо ти не можеш це продати. У найкращому сенсі продати: за емоції, за увагу. Тому рівно доки ця аудиторія є, рівно доти я розумію, що я щось роблю правильно. Навіть найкращий матеріал у світі, який не подивилися, не має цінності. Тому що не можна плескати в долоні однією рукою, потрібна друга.
Є.Д.: «Це ніхто не буде дивитися» — метафора про розуміння того, що контент треба робити для когось?
Е.А.: Це іронія. Тому що коли я знімала репортажі про книжки на «Вікнах», мені постійно відмовляли, мені не давали техніку, операторів, мені призначали монтаж на четверту ранку, відмовляли в ефірному часі. Деякі сюжети по кілька місяців не виходили в ефір. І знаєте, що вони відповідали кожного разу, коли я пропонувала зняти щось про книжечки? «Це ніхто не буде дивитися».
Коли я сказала своєму керівництву, що я звільняюся, мене спитала: «Так і куди ти йдеш?», Я відповіла, що зроблю свій YouTube-канал. І він каже, типу: «Клас, вітаю, як ти його назвеш?». І в цей момент народилася ця назва. Я сказала те, що я найчастіше від них чула.
Але ці відео дивляться від десятків тисяч до сотень тисяч людей. Найуспішніше відео на каналі має більше мільйона переглядів. Це мій жартівливий маніфест про те, що тему книжок можна продати. І, здається, я вмію це робити.
Як ютуб допомагає поширювати любов до книг
Є.Д.: Колись ви говорили, що коли Володимир Остапчук (український ведучий, блогер, — ред.) робить щось крінжове, вас запрошують на телебачення це прокоментувати, але, на жаль, ви хотіли б більше говорити про книжки. Чи вдається вам це?
Е.А.: Напевне. У мене є проєкт «Різниця є», який спрощує доступ до української книжки в зросійщених звільнених прифронтових регіонах. Ми укомплектовуємо тамтешні бібліотеки. Це десятки сховищ, заповнені сотнями нових українських книжок. Тобто якщо ви в якомусь селі на Сумщині чи Харківщині приходите в бібліотеку, є велика ймовірність, що ви там зможете взяти нові сучасні 2023-2024 року нон-фік-художні книжки, тому що хтось їх туди відправив. Хтось з людей, які беруть участь у цьому проєкті, ці книжки купили.
Також у мене майже немає інтерв'ю, в якому я б не говорила про книжку. Я не маю ілюзій: не завжди, коли ми згадуємо якісь книжки в інтерв'ю, люди кидаються їх читати. Але це навіть не є першопочатковою метою. Головна мета, щоби книжки звучали. Для того, щоб нормалізувати читання як один з варіантів дозвілля. Знаєте, мене там дуже критикували через інтерв'ю з Іво Бобулом, а у Forbes вийшло інтерв’ю з видавцем Антоном Мартиновим, в якому він каже, що після цього інтерв'ю у 5 разів збільшилися продажі згаданої в ньому книжки.
Це популяризація читання. І я лізтиму в усі можливі шпарини, використовуватиму всі можливі інструменти для цього. Наприклад, у мене в гостях на інтерв’ю було багато людей, дотичних до літератури: дитяча письменниця Таня Стус, літературна критикиня Віра Агеєва, письменники Ростислав Семків та В'ячеслав Агеєв. Ми можемо подивитися на «Палає»: літературознавиця Богдана Романцова була в мене, поет Павло Вишебаба, але так само була й співачка та модель Даша Астаф'єва. Так, її ім'я не вписується через кому з письменниками, але це і є книжки, це і є історія, де сьогодні у тебе про літературу говорять інтелектуали, а завтра — топ-модель.
Є.Д.: Як знайти свою книжку?
Е.А.: Прочитати сто книжок. Ну, точно сотню. І знайдете свою.
Є.Д.: А з чого почати?
Е.А.: Щоб читати, треба читати. Просто будете читати, знайдете свою книжку. Експериментуйте, починайте з бестселерів: від Кінга, Кізі, Роулінг. Цей процес можна порівняти з тим, як ми в підлітковому віці досліджували своє тіло: пробували все і шукали на своєму тілі місця, торкатися яких нам приємно. Це саме можна робити з текстами. Просто читати різне. Сьогодні обрати детектив, завтра — горор, післязавтра — любовний роман, а потім історичний роман, а потім нонфік. І дивитися, який відгук, де найбільша насолода, де найбільше затримується дихання. Просто досліджувати свій внутрішній світ, який взаємодіє з текстом.
Є.Д.: А що порадите прочитати аудиторії «Гендеру в деталях»?
Е.А.: Мої колонки читайте! Жартую. Раджу «Квітневу відьму» Майгуль Аксельссон. Це з останніх книжок, які справили на мене велике враження. Я про неї багато говорила в своєму інстаграмі. «1984. Джулія» розказана від імені жінки, «Кінчай! Твоє право на задоволення» Лорі Мінц. Але знаєте, що? Оці книжки, які я називаю, аудиторія «Гендеру в деталях» і так знає. Мені здається, що це все наша бульбашка. Аудиторія «Гендеру в деталях» сама може мені порекомендувати, що почитати. Серйозно.
Є.Д.: Колись ви планували створювати контент англійською. Зокрема, інтерв’ю. Що зараз з цими планами?
Е.А.: Я думаю про це, тому що є дуже багато цікавих авторок, яких би я хотіла записати англійською. Але зараз я не бачу аудиторії для цього. Тобто я дивлюся на це як на перспективу. Є деякі речі, на які я дивлюся як на перспективу під грифом «протягом року», «до осені», а це — перспектива «колись».
Є.Д.: У яких сферах хотіли б ще спробувати себе? На які ще теми взагалі хотіли б говорити?
Е.А.: Мені цих достатньо, немає в мене такого, що є перелік тем. Щодо сфер, іноді я задумуюся про стендап. Але поки що це на рівні думок. Тому що мені подобається механіка жарту, я вмію смішно писати. Я не завжди це вмію, не в кожному контексті здатна вдало жартувати. Але це те, про що я точно буду думати і, може, навіть колись дійду. Але я не впевнена.
«Моя баба Ліда — феміністка»
Є.Д.: Як вам вдається «поєднувати націоналізм і лівацтво»? Ви казали, що якось отримали такий дивний коментар, що ви «поєднуєте націоналізм і лівацтво», проте ви вважаєте себе лібертаріанкою.
Е.А.: Я, напевно, центристка якась, не знаю, лібералка, центристка. Мене дуже смішить ця тема. Я знаю, що є люди, яким близька ліва ідеологія. Я не серед цих людей. У мене націоналістичне татуювання. Я дуже зациклена на приватній власності. Не те, щоб я ходила і зачитувалася Айн Ренд, це теж перекос. Але мені дуже чужа ліва ідея і в економіці, і у всьому. Це максимально не моє. І коли мене звинувачують у лівацтві, я така: «Боже, за що?» Це дуже смішно.
Є.Д.: Здається, я вирішила поставити це питання, щоб ще раз хтось повторив, що не варто стереотипізувати політичні погляди феміністок.
Е.А.: Знаєте, я думаю, що і ліва, і права ідеологія — це нормально. Ненормальним є радикалізм в обох напрямках. Тому що радикальні ліві — це сталінізм, радикальні праві — нацизм. Але так можна сказати взагалі про будь-які радикальні рухи. Я проти радикального фемінізму також.
Радикальні рухи мають схильність до узагальнень. У форматі таких узагальнень ми забуваємо для чого це все. У цих узагальненнях немає місця людині як окремій істоті. А я все-таки індивідуалістка. І мені здається, права людини — дуже індивідуальна історія. Це не коли є винятково «ми», і все. Це коли є кожне окреме «я». І тільки з кожного окремого «я» складається «ми». Радикальні рухи цього не розглядають.
Є.Д.: А ви відносите себе до якогось конкретного напряму фемінізму?
Е.А.: Я насправді не знаюся на феміністичній теорії. Я вам і про кожну хвилю фемінізму не розкажу нормально. Але для мене принципово, що феміністка — моя бабуся. Феміністки не мають знатися на квір-теорії, на феміністичній теорії, якщо, звісно, це не є їхнім фахом, якщо вони не займаються професійно гендерними дослідженнями. Тому що фемінізм у більшості своїй — побутова історія. Це віра в те, що жінка — людина. Моя баба Ліда — феміністка, хоч і не класифікує фемінізм за хвилями. Але вона не є гіршою феміністкою від студентки Могилянки, яка вчиться на соціології і класифікує. І та, і та людина може бути феміністкою, тому що не існує іспиту на фемінізм. Тому мені складно сказати теоретично, де я. Напевно, люди, які це вивчають профільно, можуть краще класифікувати.
Є.Д.: Просто ми всі маємо бути феміністками?
Е.А.: Ну, так, це однозначно. Ми не всі можемо Де Бовуар цитувати, але це не обов'язково. Ми всі маємо вірити в сестринство і бути за права одна одної.
