16 червня, 2019

Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 1. Академічний фемінізм

22 квітня 2019
2165
Оксана Кісь

Президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, співзасновниця Української асоціації усної історії. З 1994 року досліджує жіночу та гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології; сучасні наукові зацікавлення зосереджені в ділянці усної жіночої історії та повсякденного життя українських жінок в надзвичайних історичних обставинах.

Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував від консервативного бачення фемінності до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків і груп. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Ця стаття — захоплива подорож у часі, від кінця 1980-х років до сьогодні, яка показує, що зроблено і що маємо нині.

Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 1. Академічний фемінізм

Початок демократичних перетворень у всіх постсоціалістичних країнах мав багато спільного, зокрема й «алергію на фемінізм»[1]. Спотворені комуністичною пропагандою про «гнилий Захід» і дискредитовані радянською практикою ідеї фемінізму не сприймалися, адже «емансиповані згори» жінки вірили в те, що вони найповноправніші у світі. Навіть активістки нових жіночих організацій поділяли погляд на фемінізм як на щось чужинське й «екстремістське».

Якщо «перша хвиля» фемінізму — суфражизм як боротьба за базові політичні й економічні права — відбулася на українських теренах синхронно з рештою світу наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, то «другу хвилю» у 1960–1970-х роках українки проґавили, будучи за «залізною завісою». Ідеали рівноправ’я, що їх декларувала радянська влада, реалізувалися двояко. З одного боку, жінки в Радянському Союзі мали повні громадянські права, доступ до освіти і професійної праці (тоді як європейські жінки боролися за право розпоряджатися своїм майном і голосувати аж до середини ХХ століття). З другого боку, суспільна дискусія про прояви дискримінації в тоталітарному суспільстві була просто неможливою.

У Європі й Північній Америці саме феміністський активізм «другої хвилі» спричинився до соціальних змін та до становлення жіночих і згодом гендерних студій в університетах і дальшої формалізації їх в окрему ділянку гуманітарного знання у 1980–1990-х роках. В Україні цей процес відбувався інакше. Початок 1990-х можна вважати часом академічного активізму: науковиці в експрес-режимі опановували здобутки західних феміністичних студій, засновували академічні осередки й видання, щоб транслювати це знання далі. Для жіночих організацій 1990–2000 роки стали часом осмислення власної стратегії та визначення політичної позиції. Для цього періоду характерне доволі консервативне бачення жінок — насамперед крізь призму ролі матері, а ще активна співпраця жіночих ГО з державою з метою змінити  законодавство та впровадити бажані зміни. Наприкінці 2000-х український жіночий рух дедалі критичніше ставиться до владного істеблішменту, водночас починаються перші феміністичні вуличні акції.

Події Революції гідності активізували всі суспільні процеси, серед них і рух за гендерну рівність, і виступи за «традиційні цінності».

СТАТТЯ ПУБЛІКУЄТЬСЯ ТРЬОМА ЧАСТИНАМИ:

Фундамент українського фемінізму

Аналізуючи процес «проростання» фемінізму в незалежній Україні, варто пам’ятати, що це явище годі вважати чужинським: фемінізм пустив міцне коріння і давав рясні сходи в українській науці й громадському житті ще століття тому. Феміністським за своєю суттю і наслідками (хоч, може, не за проголошуваними цілями й формою) був потужний жіночий рух у Галичині й Наддніпрянщині на початку ХХ століття. В умовах бездержавності української нації тогочасні жіночі організації визначали своїм головним пріоритетом піднесення національної свідомості українців і розвиток національної культури. Інтереси емансипації жінок було свідомо підпорядковано інтересам емансипації нації. Однак діяльність цих організацій сприяла участі жінок у суспільних процесах, що було неможливо без здобуття вищої освіти, професійної праці, політичної активності і загалом громадянських прав. Марта Богачевська-Хом’як назвала це явище «прагматичним фемінізмом».

   
Українська письменниця, організаторка жіночого руху Наталія Кобринська та Голова центральної управи Союзу Українок й піонерка українського фемінізму  Мілена Рудницька -

«Феміністки мимоволі» — ще одне її влучне означення, проте багато діячок, як-от Наталія Кобринська чи Мілена Рудницька, займалися питаннями емансипації жінок цілком свідомо[2].

Більше про український жіночий рух і участь жінок у політиці ХХ століття читайте в статті "Жінки в політиці України: 100 років еволюції".

Так само українські історики, етнографи і фольклористи вже від середини ХІХ століття виявляли активний інтерес до жіночої тематики, а на початок ХХ століття розвідки з жіночих студій знаходимо в доробку чільних дослідників української минувшини (серед них Іван Франко, Петро Чубинський, Володимир Гнатюк, Федір Вовк, Олександра Єфименко, Петро Іванов, Володимир Охримович, Микола Костомаров, Кость Левицький та ін.). Знаковою стала стаття Катерини Грушевської «Про дослідження статевих громад в первісному суспільстві» (1929)[3], яку можна вважати справжнім маніфестом феміністської критики гуманітарної науки[4]. Фактично Грушевська випередила світову феміністську думку, бо на два десятиліття раніше висловила ідеї, які згодом лягли в основу фундаментальної праці Сімони де Бовуар «Друга стать» (1949).

“... історична наука старається трактувати жінку поза культурним контекстом (...) Тому, що силою обставин докладніше було досліджено власне отсей „мужеський” світ – чоловічо–громадський аспект культури, се справляє таке вражіння, ніби він і являється нормою, поруч якої жіночий (…) творить тільки ріжновидність, епізод, „фрагмент...”

Катерина Грушевська.

Попри емансипаційні декларовані більшовиками ідеї «звільнення жінок з кухонного рабства», у Радянському Союзі жіночий рух і жіночі студії припинили своє існування. Саму пам’ять про боротьбу жінок-соціалісток в Російській імперії до «жовтневого перевороту» було стерто, а діяльність «Союзу українок» та інших українських жіночих організацій міжвоєнної Галичини затавровано за «буржуазний націоналізм». «Жіноче питання» порушувалося тільки в контексті «планів комуністичного будівництва» і вважалося вирішеним, попри безліч реальних проблем. Декларована рівність в умовах реальної дискримінації, неможливість вільно обговорювати жіноче буття протягом багатьох десятиліть уплинули на здатність українських жінок критично осмислювати своє соціальне становище.

Більше про жінок та емансипацію в Радянському Союзі читайте в статті Оксани Кісь "Права і тюльпани: чому ми досі відзначаємо 8 березня?"

Лише на початку 1990-х в Україні відновлюють діяльність дорадянські жіночі організації та виникають нові; одночасно з’являються і починають розвиватися жіночі й гендерні студії. Як і в інших країнах, в Україні активізм і дослідження, пов’язані з дискримінацією жінок, щільно переплелися, а тому розмежувати фемінізм як дослідницьку стратегію та фемінізм як суспільний рух можна хіба що умовно, для аналітичних потреб.

З огляду на відсутність студій про становище жінок перші активістки в пострадянській Україні мусили самотужки вивчати проблематику, а відтак ставали дослідницями; водночас науковиці в пошуку соціальної опори активно долучалися до роботи громадських організацій. Перші дослідницькі осередки створювалися (а подекуди існують дотепер) у статусі неурядових організацій, тоді як жіночі організації часто підтримували науково-освітні проекти.

Жіночий рух і жіночі студії в Україні мають іще одну спільну рису — клопіт з фемінізмом. Через відсутність адекватних знань про фемінізм як ідеологію й методологію у суспільстві й науці на початку 1990-х циркулювали різні «страшилки» про фемінізм, які зумовили упередження щодо цього поняття і навіть спротив його вжитку. Щоб уникнути конфронтації і не марнувати сили на «виправдання фемінізму», довгий час ні активістки, ні науковиці не наважувалися публічно ідентифікувати себе як феміністок, хоча більшість із них на практиці реалізували феміністські стратегії у своїй діяльності. Тоді ще невідоме і відносно нейтральне (бо ж позбавлене небажаних політичних конотацій і емоційного багажу) слово «гендер» стало зручним евфемізмом, дозволивши до часу відкласти запеклі суспільні й наукові дебати. Та цей, здавалося б, добрий тактичний хід мав небажані наслідки і для жіночого руху, і для досліджень, зосереджених навколо гендерних нерівностей.

Академічний фемінізм: наздогнати і перегнати Захід

Першою ластівкою фемінізму в академічній царині стала програмна стаття Соломії Павличко «Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа?» (1991)[5]. Авторка не лише виклала засадничі ідеї феміністських студій, а й гостро порушила питання про необхідність негайного залучення феміністської методології в суспільно-гуманітарних дослідженнях в Україні, без чого «наша культура ніколи не стане нормальною, європейською, повною»[6]. Соломія Павличко на ціле десятиліття стала головною речницею фемінізму в Україні і чи не одинокою українською науковицею, яка представляла світовій спільноті власні дослідження про становище жінок у сучасній Україні[7].

     
Праці Соломії Павличко

Надолужування

Перші роки становлення жіночих і гендерних студій (1991–1994) можна без перебільшення назвати періодом надолужування. Науковці несподівано виявили існування величезної міждисциплінарної ділянки досліджень із власним розвинутим аналітичним інструментарієм, науковими інституціями, академічними спільнотами і спеціалізованими фаховими виданнями. Це змусило вітчизняних науковиць відчайдушно шукати засобів для самоосвіти, щоб опанувати теоретичні й методологічні здобутки гендерних досліджень Заходу. Недоступність навіть класичних праць із феміністської й гендерної теорії, брак коштів на участь у міжнародних наукових форумах, інформаційна ізоляція, мовний бар’єр, упередження українського академічного середовища до жіночої тематики перетворили завдання «наздогнати Захід» на майже «нездійсненну місію». Та декому (як-от Соломія Павличко, Світлана Оксамитна, Людмила Смоляр, Оксана Маланчук-Рибак, Наталія Чухим та ін.) усе-таки вдалося бодай частково її виконати.

Читайте більше про початок гендерних студій в інтерв’ю Світлани Оксамитної, Тамари Гундорової, Марти Богачевської-Хом’як, Мар’яни Рубчак

Накопичення сил

Наступні роки (1995–1999) стали періодом накопичення сил та первинної інституціоналізації жіночих і гендерних студій в Україні. У цей час було засновано низку незалежних центрів гендерних досліджень (Київ, Харків, Одеса, Львів)[8], відбулося кілька всеукраїнських наукових конференцій, опубліковано перші переклади класичних праць феміністської думки (Сімона де Бовуар, Кейт Міллет, Бетке Елштайн, Марта Богачевська-Хом’як та ін.).

   

Одночасно з’явились і перші українські розвідки (Людмила Смоляр, Наталія Лавріненко, Віра Агеєва). Було започатковано перше наукове періодичне видання — часопис «Гендерные исследования», проведено низку літніх шкіл з гендерних студій для молодих дослідників/ць (від 1997 року) у Форосі[9]


Людмила Смоляр (друга праворуч) у колі колег-долідниць гендерних студій під час літньої школи з гендерних студій,
організованої ХЦГД у м. Форос, Крим у 1998 р.  Друга ліворуч — Ірина Жерьобкіна, директорка ХЦГД.


На літній школі у Форосі. З ліва на право: Катерина Карпенко, Мар'яна Рубчак, Євгенія Луценко, Людмила Смоляр. Фото з особистого архіву М. Рубчак.

   
Праці Людмили Смоляр

Самоствердження

Дальший період (2000–2005) — час самоствердження і консолідації гендерних студій. У ці роки стрімко зростає число і кваліфікація науковців/науковиць, які ґрунтовно вивчають гендерні аспекти в різних галузях, захищають дисертації з історії, соціології, літературознавства, мовознавства, політології та інших гуманітарних наук[10], публікують монографії, збірники і, що важливо, посібники для вищої школи та навчальні хрестоматії[11].

        

За підтримки міжнародних донорів розробляються і впроваджуються у викладання окремі навчальні спецкурси з гендерних студій (насамперед у тих містах, де вже діють центри гендерних досліджень), це дозволяє активніше залучати наукову молодь. Саме на початку 2000-х було зроблено спробу створити професійну асоціацію гендерних студій (з ініціативи Наталії Чухим і Людмили Смоляр), що недвозначно засвідчило кількісне і якісне зростання цієї спільноти дослідників[12].

Зрілість

Переломним у багатьох сенсах став 2006 рік, коли набрав чинності Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні» та було ухвалено «Державну програму з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року».

Докладно про історію українського закону про гендерну рівність в інтерв’ю його ініціаторки, докторки юридичних наук Тамари Мельник.


Тамара Мельник

       
Гендерні експертизи галузей українського законодавства (2001 р.)

Саме ці нормативно-правові акти містять засади, які передбачали державну підтримку гендерних досліджень. Отож у 2010-х роках гендерні студії вступили в період зрілості і легітимізації, коли науковиці отримали більше можливостей, щоб реалізувати накопичені знання й досвід для системного розвитку цієї ділянки у вищій школі. Зокрема, у п’яти університетах України було створено кафедри гендерних студій; низка центрів гендерної освіти, які існували в статусі громадських організацій, інтегрувалися в структури університетів[13].

Справжнім проривом треба вважати відкриття магістерської програми з гендерних студій на факультеті соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка 2017 року[14]. Якісний стрибок гендерних студій засвідчує той факт, що в ці роки захищено низку докторських дисертацій з жіночої/гендерної тематики (Олена Стяжкіна, Оксана Маланчук-Рибак, Олена Горошко, Ірина Жеребкіна, Лариса Буряк, Олена Боряк, Олена Стрельник та ін.) і дедалі більше українських дослідниць (зокрема молодих) публікують свої розвідки в міжнародних наукових часописах і збірниках, беруть участь у міжнародних академічних форумах, здобувають престижні стипендії для наукового стажування в провідних університетах світу (Тетяна Журженко, Тетяна Бурейчак, Тамара Марценюк, Оксана Кісь, Вікторія Суковата, Катерина Кобченко, Ольга Плахотнік, Катерина Диса, Тетяна Дзядевич, Ірина Кошулап, Аліса Толстокорова та ін.). Ще одне свідчення наукової зрілості окремих дослідницьких ділянок — створення професійних асоціацій, як-от Українська асоціація дослідників жіночої історії, заснована 2010 року[15].

Зростання суспільного і академічного інтересу до гендерних студій засвідчив і той факт, що на початку 2000-х було опубліковано кілька чисел львівського незалежного культурологічного часопису «Ї», присвячених гендерним питанням.

         

Ґендерні студії. Липень 2000     Фемінність та маскулінність. Січень 2003     Ґендер. Ерос. Порно. Вересень 2004

З 2003 року харківський Гендерний інформаційно-аналітичний центр «Крона» видає науково-популярний журнал «Я», першою редакторкою якого була Тетяна Ісаєва.

       

У 2010-х видання з гендерних студій професіоналізуються. У 2015 році в Криворізькому національному університеті засновано академічний журнал «Гендерна парадигма освітнього простору», а «Наукові записки НУ «Острозька академія» започаткували нову серію — «Гендерні дослідження».


Гендерна парадигма освітнього простору

У 2018 році постав проект «Критика феміністична: східноєвропейський журнал феміністичних і квір-студій» — науковий рецензований онлайн-журнал вільного доступу, у якому тексти публікуються трьома мовами — англійською, російською й українською[16].

   
Випуск №1 і 2 журналу "Критика Феміністична"

Проблеми швидкого дорослішання

Історія становлення гендерних студій в Україні може здаватися оптимістичною, але в ній далеко не все так однозначно. Студії постали в умовах, коли в науці панували теоретичний вакуум і методологічний хаос. Це, з одного боку, дозволило їм швидко пустити коріння в окремих дисциплінах (як-от літературознавство й соціологія) на науковому пустирі після марксизму-ленінізму. З другого боку, інституційні структури, інтелектуальні клімат і ґрунт, залишені радянською наукою, виявилися не надто сприятливими для критичної теорії фемінізму. Одна з таких хронічних хвороб науки — схильність орієнтуватися на «генеральну лінію партії», тобто пристосовуватися до панівної ідеології й політичної ситуації. Тетяна Журженко вважає, що внаслідок альянсу фемінізму й націоналізму в українських гендерних дослідженнях сформувався дискурс «національного фемінізму», у якому національний складник домінує і визначає тематичні напрямки та методологічні підходи[17]. Наприклад, чимало дослідників української жіночої історії шукають відповідь на питання «що специфічно українського?», а не «що специфічно жіночого?», вивчаючи різні аспекти з минулого українських жінок[18].

Серйозним випробуванням стало прагнення подолати власну «відсталість». Намагаючись заощадити час і сили, дослідниці інколи нехтували студіюванням класичних феміністських текстів 1970-х — початку 1980-х років, натомість хапались опановувати постмодерні теорії гендеру. Спроба «перестрибнути» через кілька методологічно-історичних сходинок породила розрив, який утворився між теоретичними дослідженнями і приземленими запитами жіночого руху на інформативні й дидактичні матеріали. Відтак гендерні студії ризикували втратити свій соціальний ґрунт, що могло мати руйнівні наслідки.

Іншою загрозою стала «наукова мода» (почасти зумовлена тим, що на гендерні дослідження часом дають кошти міжнародні донори, і це приваблює чимало кон’юнктурників). Не завдаючи собі труду заглиблюватись у теорії та опановувати методології, вони тлумачать гендер на свій «хлопський розум» у дусі есенціалізму й біологічного детермінізму. Як наслідок гендерні студії ще не реалізували свій підривний потенціал в українській науці[19].

 

[1]              За влучним означенням Барбари Ейхорн, див.: Einhorn, Barbara. An Allergy to Feminism: Women’s Movement before and after 1989 // Einhorn, Barbara. Cinderella Goes to Market. Citizenship, Gender and Women’s Movement in East Central Europe. — New York, 1993. — Р. 182–215.

[2]              Див.: Богачевська-Хом’як, Марта. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884–1939. — К., 1995; Bohachevsky-Chomiak, Martha. Feminist despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939. — Edmonton, 1988.

[3]              Див.: Грушевська, Катерина. Про дослідження статевих громад в первіснім суспільстві // Первісне громадянство та його пережитки на Україні. — К., 1929. — Вип. 1. — С. 24–33.

[4]              Див. про це докладніше: Кісь, Оксана. Жіноча історія як напрямок історичних досліджень: становлення феміністської методології // Український історичний журнал. — 2012. — № 2. — С. 159–172.

[5]              Див.: Павличко, Соломія. Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа? // Слово і час. — 1991. — № 6. — С. 10–15.

[6]              Там само. — С. 15.

[7]              Усі наукові і публіцистичні тексти авторки на цю тему опубліковано в посмертній збірці її праць, див.: Павличко, Соломія. Фемінізм. — К., 2002.

[8]              Короткий огляд діяльності цих осередків та особливостей розвитку гендерних студій в Україні загалом див.: Zhurzhenko, Tatiana. Gender Studies in Ukraine // Aspasia: The International Yearbook of Central, Eastern, and Southeastern European Women’s and Gender History. — 2010. — № 4. — Р. 176–184.

[9]              Докладніше про ці проекти див.: Харківський центр гендерних досліджень // www.gender.univer.kharkov.ua

[10]            Утім, середня частка досліджень, які стосуються жіночої і гендерної тематики, не перевищує 1 % усіх дисертацій, поданих на здобуття вченого ступеня кандидата наук у суспільно-гуманітарних дисциплінах. Підрахунок виконала авторка, проаналізувавши оголошення про захист дисертацій, опубліковані в журналі «Науковий світ» протягом 1998–2005 років.

[11]            Див.: Введение в гендерные исследования: Учеб. пособ.. Хрестоматия / Ред. Ирина Жеребкина, Сергей Жеребкин. — Х., 2001; Основи теорії гендеру: Навч. посіб. — К., 2004; Гендерний підхід: історія, культура, суспільство / Ред. Ліліана Гентош, Оксана Кісь. — Львів, 2003.

[12]            Через тяжку хворобу і передчасну смерть обох лідерок цього процесу ініціатива не мала результатів.

[13]            В Україні вперше з’явилися кафедри гендерних студій одразу в п’яти вищих навчальних закладах країни // Проект «Підтримка впровадження національного гендерного механізму» (http://gender.org.ua), 21 вересня 2010 року. З вересня 2012 року в приватному ВНЗ Український католицький університет було започатковано іншу програму — «Лекторій Союзу українок Америки з жіночих студій», яка дозволила студентству отримати систематичні знання й розвивати дослідження з гендерних студій. Докладніше див.: Лекторій СУА з жіночих студій // http://lektoriy.ucu.edu.ua/

[14]            Магістратура. ОП «Гендерні студії» // Факультет соціології КНУ ім. Тараса Шевченка (http://www.soc.univ.kiev.ua/)

[15]            Див: Українська асоціація дослідників жіночої історії // www.womenhistory.org.ua

[17]            Див.: Zhurzhenko, Tatiana. Feminist (de)Construction of Nationalism in the Post-Soviet Space // Mapping Difference: The Many Faces of Women in Contemporary Ukraine / Ed. M. J. Rubchak. — New York, 2011. — P. 173–191.

[18]            Див.: Kis, Oksana. (Re)Construting the Ukrainian Women’s History: Actors, Agents, Narratives // Gender, Politics and Society in Ukraine / Eds. O. Hankivsky, A. Salnykova. — Toronto, 2012. — P. 152–179.

[19]            Цю проблему докладно проаналізувала Ольга Плахотнік, див.: Плахотнік, Ольга. Неймовірні пригоди ґендерної теорії в Україні // Критика. — 2011. — № 9/10. — С. 17–21.

22 квітня 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 3.  Жіночий активізм
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків, співпраця з державою має як свої здобутки, так і вади. Жіночий активізм — найрадикальніша частина процесів емансипації. Про феміністичні вуличні акції, відкриті листи, інформаційні видання та інші способи активізму — у третій, останній частині дослідження Оксани Кісь.
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 2.  Держава і жіночі рухи
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Про те, чому так сталось, які загрози та перспективи має співпраця з державою — у другій частині дослідження Оксани Кісь.