Жінки в політиці України: 100 років еволюції

Сто років минуло відтоді, як в Україні вперше було запроваджено можливість для жінок бути обраними та обирати на рівні Конституції Української Народної Республіки. Революцію 1917–1921 років історики вважають відродженням української держави, а сучасну Україну — спадкоємицею УНР. Столітня боротьба за незалежність України — це й столітня еволюція жіночої емансипації, участі жінок у державотворчих процесах. Шлях українських жінок до влади був складним, але на ньому можливий по-справжньому революційний ривок в умовах сучасної України. Поряд із США, де цього року на проміжних виборах перемогли 125 жінок[1], Україна теж може встановити історичний рекорд на парламентських виборах, можливо, ще 2019 року. А от уже 2024 року до Верховної Ради може ввійти не менше як 180 жінок, хоча за певних, надзвичайно важливих обставин. У цьому матеріалі спробую відповісти на питання, як українські жінки збільшували свій вплив на політику протягом століття, як змінилася картина жіночого представництва у вищих ешелонах влади та яка перспектива у жінок у нинішніх історичних умовах.

Жінки, революція і громадянська війна 1917–1921 років

На початку ХХ століття держави України не існувало, українські землі перебували у складі двох великих імперій — Російської й Австро-Угорської. Перша хвиля фемінізму, боротьба жінок за свої політичні права, була потужним рухом у Європі і на теренах України проявилася специфічно. Боротьба за право голосу, право на освіту, професійну працю дуже по-різному розвивалась у двох імперіях. Зокрема, в Росії на початку століття жінки частково вже мали право на освіту (1860): у вищих навчальних закладах відкрилися курси для жінок, вони могли навчатися за кордоном. Першою політичною жіночою організацією став 1905 року Всеросійський союз рівноправності жінок (СРЖ), який ставив собі за мету добитися політичного рівноправ’я. На території України працювало кілька відділень цього союзу: у Катеринославі (нині м. Дніпро), Києві, Харкові, Херсоні, Олександрівську (нині м. Запоріжжя), Одесі і два в Полтаві. З весни по осінь 1905 року «рівноправки» (так називали прихильниць рівноправності в Російській імперії) почали масово подавати колективні заяви, звернення до з’їздів земських діячів із вимогою рівноправності. Жінки Фінляндії, яка тоді входила до складу Російської імперії, першими здобули рівні з чоловіками виборчі права[2].

Жіночий протест у Петрограді

Попри поширений міф, українські жінки отримали виборчі права ще до жовтневого більшовицького перевороту 1917 року — 1 квітня (19 березня за ст. ст.) того року. «Більшість жіночих союзів підтримали революцію, у своїх текстах, листах, прокламаціях сподівалися, що їм одразу нададуть виборчі права. Тимчасовий уряд спочатку проігнорував їхні заяви, адже в маніфесті не було сказано “права без різниці статі”. Всеросійський союз рівноправності жінок в ультимативній формі заявив, що якщо їм не дадуть виборчі й інші права, то вони виведуть маніфестацію на вулиці Петрограда. Тоді чоловіки не звернули на це уваги, але 19 березня, за даними газет, на вулиці столиці вийшло більше як 40 000 жінок на чолі з Вірою Фігнер. Спочатку маніфестація підійшла до будинку Ради солдатських, селянських і робітничих депутатів. Микола Чхеїдзе, голова Ради Петрограда, сказав, що не проти. Потім погодилася і Державна Дума. Далі було внесено поправку “без різниці статі”. Усе це відбулося до більшовицького перевороту восени 1917 року», — пояснює історикиня Марина Вороніна[3]. На її переконання, більшовики просто закріпили те, що відбулося під час революцій 1905 і 1917 років. Мало того, на Харківщині жінки зуміли добитися політичного представництва ще до описаних подій 19 березня.

В Австро-Угорщини жінки не мали права голосу аж до завершення Першої світової війни і розпаду імперії[4]. Лише тоді новостворені держави законодавчо зафіксували рівні виборчі права для жінок. Права на освіту жінки почали вимагати з другої половини ХІХ століття (закон про обов’язкову трирічну освіту для дівчат діяв з 1872 року, а право на вищу освіту жінки здобули 1890 року[5]).

Західноукраїнська Народна Республіка (1918), яка виникла після розвалу Австро-Угорщини, проіснувала близько року. У праці Данила Яневського і Юрія Прилюка «Конституційні акти України. 1917–1920. Невідомі конституції України» сказано, що питання рівності чоловіків і жінок у ЗУНР було вирішено в тимчасовому Основному Законі про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, який Українська Національна Рада ухвалила на засіданні 13 листопада 1918 року. В артикулі IV цього конституційного акта було закріплено таке: «Права влади іменем Західно-Української Народньої Республіки виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорціонального права голосування без різниці статі. На цій основі мають бути вибрані установчі збори Західно-Української Народньої Республіки. До часу зібрання установчих зборів виконує всю владу Українська Національна Рада і Державний Секретаріат»[6]. Жінки ЗУНР брали участь у виборах до парламенту, обіймали владні й судові посади, воювали у складі Української Галицької армії, після злуки УНР і ЗУНР разом з жінками Української Народної Республіки створили в Кам’янці-Подільському об’єднану українську жіночу організацію і спільно включилися в міжнародний жіночий рух, брали участь у міжнародних з’їздах Міжнародної жіночої ради, Міжнародного суфражистського союзу та Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу[7].

Міжвоєнна Польща, до складу якої ввійшла Галичина після поразки ЗУНР, теж визнала рівні виборчі права жінок. Після Першої світової війни на цих українських землях жіночий рух був активним і помітним. Представниці західноукраїнських земель уважали себе спадкоємицями традицій довоєнного жіночого руху, який асоціювався з іменем Наталії Кобринської та першими жіночими організаційними структурами, які виникли в Австро-Угорщині в 1880–1890-х роках. На Галичині функціонувала низка жіночих організацій, серед яких Жіноча кооператива «Труд» (заснована з ініціативи «Клюбу русинок» 1902 року), «Українське народнє мистецтво» (жіночий кооператив, перетворений з промислової секції Союзу українок 1922 року), товариство «Українська захоронка» (теж заснована «Клюбом русинок» 1899 року), гурток «Рідної школи» ім. Ганни Барвінок, «Порадня матерей» (філія Товариства охорони дітей і опіки над молоддю), Марійське товариство пань (у Львові існували й інші католицькі жіночі організації), Комітет допомоги вдовам і сиротам по священиках, товариство «Будучність», секція студенток при Товаристві прихильників освіти, спортовий клюб «Стріла», Союз українок[8]. Остання організація суспільно активізувала жінок, працювала над піднесенням їхнього освітнього і фахового рівня, залучала до громадсько-політичної, культурно-освітньої й харитативно-доброчинної діяльності. До Другої світової війни у чверті від загальної кількості українських сіл на Галичині діяли осередки Союзу українок. Український жіночий рух на Галичині порівняно з іншими регіонами України мав чи не найвищу правову культуру, основні параметри якої були спільними для цілої Європи. Польська влада двічі (1929 і 1938 роки) забороняла діяльність Союзу українок на Галичині, і двічі українській громадськості в судовому порядку вдалося оскаржити це рішення[9]. Після приєднання Західної України до Польщі політична діяльність українських парламентарок у Другій Речі Посполитій (1922–1935) із захисту національних і соціально-політичних інтересів була вельми помітною[10].

В Українській Державі (1918) Закони про тимчасовий державний устрій України, що їх 29 квітня 1918 року видав гетьман Павло Скоропадський, фактично поновлювали станову структуру суспільства, виділяючи два суб’єкти прав і обов’язків — козаків і громадян. Про гендерну рівність у державному управлінні ні в конституційних Законах, ні в іншому законодавстві гетьмана не йшлося, хоча фактично соціальні права жінок істотно розширилися. Скажімо, в добу Директорії Проект Конституції основ державних законів УНР професора Київського університету Отто Ейхельмана ґрунтувався на громадівських поглядах Михайла Драгоманова про соціальну рівність жінок і чоловіків у державному самоврядуванні, але цей проект не було затверджено через об’єктивну історичну ситуацію[11].

Майже одночасний розпад двох імперій, Російської й Австро-Угорської, для багатьох народів не лише став шансом на незалежність, а й спровокував поширення і підсилення ідей емансипації жінок, зокрема законодавчого закріплення їхніх політичних прав. Масові жіночі рухи виносили цю тему в політичний мейнстрим, відтак поряд із незалежністю нові держави ставили собі за мету досягнути рівних прав чоловіків і жінок. Головна риса демократії — гендерна рівність. Саме з демократичних процесів початку ХХ століття в Україні варто вести відлік еволюції емансипації українських жінок, їхньої боротьби за політичні права і права участі в ухваленні рішень.

Перші жінки в політиці. Українська Центральна Рада

Після розпаду Російської імперії у Києві на початку квітня 1917 року виник перший революційний державний орган — Центральна Рада, яка своїм рішенням у листопаді 1917 року проголосила створення Української Народної автономної республіки у складі Російської республіки на теренах центральної, східної і південної України. УЦР не обиралася на підставі якогось закону, декрету, іншого законодавчого акта, як і більшість революційних органів того часу. Вона вважалася представницьким органом, тому що до її складу було делеговано на паритетних засадах представників від низки українських політичних партій і організацій (Товариства українських поступовців (ТУП), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), громадських і культурних організацій (Українське наукове товариство, Українське педагогічне товариство, Товариство українських техніків і агрономів тощо) за процедурою, передбаченою внутрішніми статутами цих організацій чи на основі інших внутрішніх регламентів і традицій. До складу УЦР входили й жінки, адже, за словами Марти Богачевської-Хом’як, «нікому не прийшло на гадку заперечувати та обмежувати участь жінок»[12]. До того ж питання жіночого виборчого права становило один із компонентів Лютневої революції 1917 року і саме право вже було проголошено на теренах колишньої Російської імперії.

У державотворчих процесах того періоду не останню роль відігравали українські жінки, котрі вже на першій хвилі фемінізму, яка на початку XX століття ширилася Європою, були цілком емансипованими і готовими до участі в публічній сфері. На початку діяльності УЦР серед 115 її членів було 11 жінок (згідно зі списком персонального складу Української Центральної Ради, затвердженим мандатною комісією шостих загальних зборів від 8 серпня 1917 року, серед членів Ради була вже 21 особа жіночої статі)[13]. До складу Малої Ради — виконавчого органу Центральної Ради із 20 осіб — входили Валерія О’Коннор-Вілінська, Зінаїда Мірна і Людмила Старицька-Черняхівська, яких називає Марта Богачевська-Хом’як. Здебільшого це були представниці громадського середовища — Союзу жінок, Спілки жінок і Союзу вчителів. Одинокою партійною діячкою серед жінок була Валерія О’Коннор-Вілінська, котра належала до партії соціалістів-федералістів. Загалом в УЦР було тільки 3,2 % жінок від загальної кількості членів, але це був перший захíд жінок до першого українського парламенту.

Жінки переважно опікувалися соціальною, культурною, освітньою сферами, займалися доброчинністю, захистом прав жінок, їх залучали до організаційних справ, до формування основних державних документів. З того часу нам відомі такі імена, як Софія Русова, Валерія О’Коннор-Вілінська, Зінаїда Мірна, Людмила Старицька-Черняхівська, Любов Яновська, Марія Грушевська. Така громадсько-політична зайнятість жінок унікальна для тієї доби. Саме ці жінки першими торували політичний шлях. Уже в Конституції 29 квітня 1918 року[14], якою УНР проголосила себе незалежною від Російської імперії державою з власним адміністративно-територіальним поділом, визначила основні символи (герб тризуб, державний жовто-блакитний прапор)[15], ухвалила закони про випуск українських грошей і про громадянство, призначила уряд самостійної України, було зазначено, що жінки мають рівні з чоловіками юридичні права. У документі, зокрема, сказано: «Ніякої різниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає».

Софія Русова з сестрою Марією

У той історичний період це був перший у світі документ, ґрунтований на демократичних нормах такого рівня, де задекларовано рівність чоловіків і жінок. На думку дослідниці Людмили Смоляр, «період Центральної Ради займає особливе місце в історії жіночого руху, формуванні жіночих особистостей, жіночій самореалізації. Це взірець духовної сили українського жіноцтва, його вартісності, його високої місії в українському суспільстві»[16].

Рішення УНР історики вважають засадничими для теперішньої незалежної України, це стосується правових та ідеологічних засад. Як писала Зінаїда Мірна: «Коли тепер у спогадах пригадується мені вся та колосальна робота, зроблена нами, українськими жінками в Центральній Раді, то з певністю можна твердити, що так працювати, як ми працювали, можна тільки раз у житті. Працювати при тих умовах непідготовленості, при малому досвіді. З людьми, котрі цього досвіду мали, може, ще менше, при велетенських масштабах праці і тільки з беззастережною вірою в її конечність, з безмежною відданістю її ідеї, з відданістю до самозабуття! І хоча не дала та праця тих результатів, яких ми від неї чекали, не привела нас до закріплення нашої державності, але була вона потрібна для Батьківщини, як буде потрібна для відновлення нашої держави праця наступних жіночих поколінь»[17].

Попри активність жінок, серед очільників УНР переважали чоловіки. Українська Центральна Рада формувала Генеральний секретаріат — уряд республіки. Він складався з восьми генеральних секретарів і генерального писаря, це були Володимир Винниченко, Павло Христюк, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Xристофор Барановський, Борис Мартос, Валентин Садовський, Іван Стешенко і Микола Стасюк. Усі профільні секретаріати в період УНР очолювали винятково чоловіки, лише Софія Русова керувала відділами позашкільної освіти й дошкільного виховання[18]. Відтак право ухвалювати найважливіші політичні рішення чоловіки залишали за собою.

Гендерні квоти в УРСР: ідеологічні декларації і дійсність

Незалежне українське державотворення закінчилося 1921 року після Ризького договору між Польщею і радянською Росією, на території України постала Українська Соціалістична Радянська Республіка. Однак початком радянської влади на території України історики вважають 1917 рік. У перших більшовицьких урядах, попри задеклароване гасло про звільнення жінок, їх присутність була нечисельною. Коли ЦВК Рад України у Харкові створив перший більшовицький уряд — Народний секретаріат, до його складу ввійшла одна жінка — Євгенія Бош, яка очолювала міністерство внутрішніх справ, а згодом і уряд, від грудня 1917 року до квітня 1918 року.

Перший уряд більшовиків в Харкові

Серед відомих жінок того часу, які очолювали революційні феміністичні процеси, — легендарна Олександра Коллонтай, яка була народним комісаром пропаганди й агітації УРСР, першою жінкою-послом, та Надія Крупська, яка разом із Коллонтай засновувала жіночі відділи при Центральному Комітеті Комуністичної партії. Саме через структуру жінвідділів радянська влада намагалася довести, що «кожна кухарка здатна керувати державою». Саму ж організацію було створено у вересні 1919 року при ЦК РКП(б), очолювала її Інеса Арманд.

З приходом більшовиків в Україні було ліквідовано і визнано буржуазними всі жіночі громадські рухи, які активно діяли в добу УНР, натомість створювалися контрольовані владою жіночі об’єднання[19]. Жінвідділи діяли по всій партійній вертикалі, у кожному населеному пункті й регіоні. За допомогою цих організацій радянська влада мала на меті підмінити не лише суто феміністичні, а й доброчинні та освітні жіночі товариства. У своїй праці «Нова радянська жінка: гендерна політика радянської влади 1930-х років» Марина Вороніна наголошує, що через жіночу мережу радянська влада намагалася передусім залучити якомога більше партійців і агітаторів. Наприклад, у рамках організації велася підготовка партійних кадрів. «Серед виборців жіночої статі до місцевих органів влади пропорційно обирали представниць-“делегаток” і розподіляли по кілька осіб та закріплювали за секціями міськради, щось на кшталт стажування. Ці жінки періодично приходити на “делегатські зібрання”, де їм читали лекції та обговорювали позитивні й негативні моменти відвідування радянських органів влади»[20]. Проте істотного результату діяльність жіннвідділів не дала: 1924 року на Київщині до сільрад було залучено 5,9 % селянок, 1925 року поставили завдання провести п’ять селянок в окрузі головами сільрад і залучити в сільради не менше як 25 % селянок[21], але його не виконали.

Уже 1921 року з Москви залунали заклики ліквідувати жінвідділи. Олександра Коллонтай відійшла від справ і зайнялася політичною діяльністю, яка не стосувалася жінок. У 1925 році було проголошено курс на індустріалізацію, а 1927-го — на колективізацію. Відтоді почалося згортання всіх ліберальних, радикальних прогресивних реформ, зокрема й «радянського фемінізму». Робота жінвідділів перетворилася на суто формальну, а з 1930 року діяльність «відділів по роботі серед жінок» у партійних осередках було ліквідовано. Проте гендерні квоти в призначеннях на керівні посади збереглися, хай лише на папері.

Щодо виборчих прав, то більшовики, остаточно закріпивши за собою владу в країні, поширювали ідею, нібито саме після Жовтневої революції жінкам було надано всі права, зокрема й політичні. Проте, як сказано вище, це відбулося ще після Лютневої революції, коли Тимчасовий уряд під тиском багатотисячного жіночого протесту в Петрограді встановив загальне виборче право для жінок.

У радянський час систему квот було розроблено спочатку на внутрішньопартійному рівні, а згодом погоджено юридично — вперше задекларовано в документах XIV з’їзду ВКП(б) і продубльовано в рішеннях ІХ з’їзду КП(б)У в грудні 1925 року. Квоти мали відповідати не лише статевій пропорції населення, а й класовій, національній та іншим[22]. Слід також наголосити, що виборча система Радянської України формувалася в рамках Конституцій УРСР, яких у міжвоєнний період було аж три — 1919, 1929, 1937 років. Лише в останній з них уперше було закріплено рівні з чоловіками права жінок обирати і бути обраними: «Жінки користуються правом обирати і бути обраними нарівні з чоловіками»[23]. Водночас у ході парламентських виборів у червні 1938 року партія встановила першу квоту для жінок, яка складала трохи більше як чверть від усього депутатського корпусу. Загалом, з кожним скликанням кількість жінок-депутаток в Україні поволі зростала. Наприклад, у І скликанні (1938–1947) жінок було 32,2 %, а в останньому ХІ скликанні (1985–1990) — 36 %; це набагато більше, ніж у незалежній Україні після 1990 року[24].

Джерело: https://genderindetail.org.ua/netcat_files/46/53/Genderni_teorii_ta_praktyky.pdf
та https://uk.wikipedia.org/wiki/Верховна_рада_Української_РСР

Попри це, якість парламентської роботи жінок не залежала від їх кількості. Наприклад, у Верховній Раді СРСР жінки становили 72 % непартійних депутатів, їх рекрутували головно з представниць робітничих спеціальностей. Серед усіх виступів на сесіях у 1966–1973 роках виступи жінок становили тільки 10,5 %. Відсоток виступів жінок з питань освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення втричі вищий — 31 %, а з питань державного планування, міжнародних відносин і фінансів жінки не виступали ніколи. Депутатки часто були молодими, їх рідко переобирали на другий або третій термін[25]. Цілком імовірно, схожа ситуація склалася і в українській радянській Верховній Раді, адже її було аналогічно сформовано і працювала вона за лекалами всесоюзної Ради в Москві.

В інтерв’ю одному інтернет-виданню колишній спікер ВРУ УРСР (1990–1991) Леонід Кравчук згадував, що «та Верховна Рада (ВР) не була професійною. Вона збиралася на сесії двічі на рік. Одне із засідань присвячувалося якійсь конкретній темі. Наприклад, я пам’ятаю сесію, присвячену обговоренню книжок Леоніда Ілліча Брежнєва “Мала земля” і “Життя по заводському гудку”. Я не пам’ятаю, щоб у ВР того радянського скликання були якісь гострі суперечки, це виключалося. У залі було тихо, спокійно. Депутати виступали за списком, їхні виступи були заздалегідь спланованими і абсолютно передбачуваними. Голосували тоді тільки руками, рахувала голоси лічильна комісія з числа самих депутатів, але при цьому ніхто ніколи не голосував проти. Була одностайність, монолітна єдність, дисципліна найвищого ґатунку. Засідання вчасно починалися і вчасно закінчувалися. На них ухвалювалися рішення, які були заздалегідь опрацьовані і розглянуті в Центральному комітеті (ЦК) партії».

Кількість жінок, як і представників інших соціальних груп, визначалася за квотами. Перевагу віддавали робітничим професіям і селянам, далі йшла творча інтелігенція, а от жінок було 25 %[26]. Легендарною депутаткою ВРУ УРСР ІХ–ХІ скликань, яка вперше в історії радянської України у 1989–1990 роках очолювала президію тодішнього парламенту, стала Валентина Шевченко[27]. Вона походить із робітничої сім’ї, відома в минулому комсомольська, партійна і державна діячка, яка свого часу сприяла ухваленню закону «Про мови в Українській РСР» (1989), що діяв у незалежній Україні до 2012 року. Після розвалу Радянського Союзу — відома громадська діячка, організаторка жіночого руху. Пані Шевченко була президенткою доброчинного фонду «Україна — дітям», членкинею правління Спілки жінок України. Голова Конгресу ділових жінок України (із 2002).

Валентина Шевченко - перша і єдина спікерка ВРУ УРСР. Фото з особистого архіву

Узагалі, політичну участь жінок повністю контролювали. Комуністична партія проводила відбір кандидатів, як чоловіків, так і жінок, тому до так званого законодавчого органа УРСР Верховної Ради входили лише відібрані й перевірені особи. Застосування квот для жінок під час виборів до вищого законодавчого органа окремі науковці використовують як вагомий аргумент на користь «профеміністичної» радянської влади. Тут слід нагадати, що ідея про необхідність проходження жінок у законодавчі органи нічого спільного з емансипацією і доступом їх до влади, а тим паче з демократією, не мала. Та й узагалі тоді квоти на виборах — це символічний інструмент, адже результати виборів були відомі заздалегідь.

Крім того, законодавчі органи влади в СРСР було усунуто від політичних рішень: вони мали радше декоративний характер, а всі рішення ухвалювали партійні органи, де жінки за всю радянську історію були представлені набагато менше. Застосування демократичних норм виборчого права не було можливим через однопартійну систему, яка повністю заперечувала парламентаризм. Єдиною організацією, яка реально мала всю повноту влади в радянській державі, була Комуністична партія, і те, що жінки становили в ній меншість, свідчить про гендерну нерівність у радянському суспільстві. За весь час існування Політбюро ЦК КПРС[28] у ньому було тільки дві членкині — Катерина Фурцева (1957–1961) і Галина Семенова (1990–1991). Остання курувала питання сім’ї, жінок і демографічної політики. А от Катерина Фурцева була першою жінкою на такій високій політичній посаді з 1957 до 1961 року. Після того вона була міністеркою культури СРСР (1960–1974), і на цій посаді їй закидають заборону гастролей у Радянському Союзі «Бітлз» і «Роллінг Стоунз». Спільною ж рисою впливових радянських жінок була успішна партійна кар’єра.

Повільна емансипація в часи незалежності

Незалежність української держави знаменувала початок демократичних процесів, серед яких багатопартійні, прозорі, регулярні парламентські вибори, повністю протилежні тим, які відбувалися в радянський час. За 27 років в Україні відбулося вісім виборів народних депутатів, із них двоє позачергові. Кожна передвиборча кампанія проходила під знаком зміни виборчого законодавства, відповідно за ці роки було випробувано різні виборчі системи[29] — змішану, мажоритарну систему абсолютної більшості, винятково пропорційну, а експерименти й досі не завершено. Проведення майже кожних чергових виборів народних депутатів України регулював інший законодавчий акт[30].

На думку докторки політичних наук, голови ВОГО «Гендерний центр» Оксани Ярош, ідеальної виборчої системи не існує, «проте найбільш демократичною є виборча система з відкритими списками, бо в ній значимі і партія як суб’єкт виборчого процесу, і кандидати з виборчого списку, і виборці, які впливають на якісний склад депутатського корпусу. Пропорційна система із закритими списками може найбільше сприяти проходженню в парламент жінок за умови формування гендерно збалансованих виборчих партійних списків (принцип “блискавка”). Та якщо партія не дбає про власну репутацію і вносить у список “неякісних” кандидаток і кандидатів, страждає законотворчість. У мажоритарній виборчій системі на одномандатні округи партії лише іноді висувають жінок, бо роблять ставки на рейтингових і ресурсних осіб. Щоб зробити політику менш “бар’єрною” для жінок, можна створити умови в кожній виборчій системі»[31]. Пропорційні системи сприятливіші для проходження в парламент жінок за умови формування гендерно збалансованих виборчих списків. При мажоритарній виборчій системі з одномандатними округами можна використати принцип парних округів, коли всі виборчі округи поділяються для суб’єкта виборчого процесу (політичної партії, блоку) на пари й почергово висувається на виборчому окрузі або кандидат-жінка, або кандидат-чоловік. У виборчому процесі важливі багато аспектів, найголовніший — наскільки гендерно чутливі політичні партії як суб’єкти виборчого процесу і виборці[32].

Перші вибори в незалежній Україні 1991 року відбулися за радянським законом про вибори 1989 року, а от 1993 року в країні було ухвалено перший вітчизняний виборчий закон. Загалом таких законів до нинішнього часу було п’ять, проте нинішня Верховна Рада має на розгляді вже новий, шостий виборчий кодекс, який передбачає запровадження нових правил для всіх типів виборів в Україні. Головні його новації — пропорційна виборча система з відкритими партійними списками на виборах до Верховної Ради та, що важливо, вперше 40-процентна гендерна квота.

У законі 1989 року заборонялося «будь-які прямі або непрямі обмеження виборчих прав громадян Української РСР залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, часу проживання в даній місцевості, роду і характеру занять»[33]. Схожа стаття містилася і в законі 1997 року[34]. А закон 1993 року навіть наголошував на забороні переваг за стáттю і не лише: «Будь-які прямі або непрямі пільги або обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних переконань, роду і характеру занять, не передбачені цим Законом, забороняються»[35]. Імовірно, така позиція перших вітчизняних законодавців повністю суперечила радянському закону, у якому існували спочатку неформальні, а згодом юридично оформлені гендерні квоти, однак ця сама заборона на привілеї згадується в законах 2001[36], 2004[37], 2011[38] років.

У жодному із законів немає такого поняття як «гендерні квоти», та й політичні партії за 27 років не ініціювали традицію добровільних квот. Відповідно кількість жінок, починаючи з першого скликання ВРУ, хоч і зросла майже вчетверо, але це відбувалося дуже повільно, і сьогодні вона сягає близько 12 %. Цікаво, що в останньому радянському парламенті було 36 % жінок, а в першому українському — тільки 2,7 %.

Джерело: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/site2/p_deputat_list

Як бачимо з таблиці, кількість жінок в українському парламенті різко зросла до 1998 року, але зменшилася на 10 осіб 2002-го, а вже в парламенті V скликання жінок знову на 14 більше. Далі в кожне наступне скликання аж до нинішнього заходили додатково чотири жінки. Це підтверджує той факт, що зі зміною виборчої системи жінки не отримували суттєвих переваг, а зменшення або збільшення кількості жінок свідчить, що протягом 27 років у державі не велася системна політика, яка давала б жінкам можливість бути представленими у владі.

Таке повільне зростання кількості жінок у законодавчому органі не відповідає кількості населення в Україні. Жінки в Україні становлять 54 % населення (62 % виборців), тому їх представництво в парламенті недостатнє. Науковиці Ірина Кресіна й Оксана Ярош переконані, що «гендерна рівність на рівні прийняття політичних рішень підвищує такі демократичні норми, як рівність можливостей чоловіків і жінок, їх представництво в органах державної влади, а отже, спільну відповідальність за подальший розвиток суспільства»[39].

На Саміті тисячоліття, який відбувся у вересні 2000 року, Україна серед 190 країн світу приєдналася до програми «Цілі розвитку тисячоліття»[40]. У рамках Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок CEDАW (1981)[41] та Пекінської декларації і платформи дій (1995)[42] Україна визначила для себе мету забезпечити гендерну рівність як важливий складник дальшого розвитку й один із пріоритетів державної політики та зобов’язалася до 2015 року забезпечити гендерне співвідношення на рівні не менше від 30 до 70 % тієї чи тієї статі в представницьких органах влади, на вищих щаблях виконавчої влади. Відтак 2013 року 30-процентні гендерні квоти вперше з’явилися в законі про політичні партії[43], а 2015 року — в законі про місцеві вибори[44]. Під час місцевих виборів 2015 року норму закону про впровадження гендерних квот було оскаржено і ЦВК видала постанову, якою скасувала обов’язкове впровадження гендерних квот: «відмова в реєстрації кандидатів у депутати... з підстав недотримання положення Закону щодо представництва осіб однієї статі у виборчих списках ... не допускається».

Наразі великі сподівання покладаються на новий виборчий кодекс, який перебуває на розгляді Верховної Ради (№ 3112–1)[45]. У ньому вперше за роки незалежності автори вказують на необхідність запровадити 40-процентну гендерну квоту. Про це сказано в статтях 341, 398 і 541: «При формуванні виборчих списків кандидатів організація партії повинна забезпечити у кожній п’ятірці (місцях з першого по п’яте, з шостого по десяте і т. д.) кожного виборчого списку кандидатів присутність як чоловіків, так і жінок (не менше двох кандидатів кожної статі)».

Зважаючи на кількість зауважень до цього кодексу, понад 4000 поправок і терміни проведення чергових парламентських виборів (жовтень 2019 року), наступний парламент, очевидно, знову обиратимуть за старим законом. Навіть за таких умов для партій, які братимуть участь у наступних парламентських виборах, існуватиме бонусна система в рамках закону «Про політичні партії в Україні» (2015). Вона заохочує партії формувати списки з 30 % жінок, адже між парламентськими партіями, які дотрималися гендерної квоти, пропорційно ділиться сума в розмірі 10 % від щорічного фінансування політичних партій.

У 2016 році сума фінансування політичних партій з державного бюджету становила більше як 391 млн грн, 2017 року — понад 442 млн грн, 2018 року — майже 514 млн грн. Гроші за дотримання гендерної рівності у списку — додаткові. «Самопоміч» — єдина парламентська партія, де жінки-депутатки за результатами виборів за партійними списками склали 30 %[46]. Ця норма залишає надію для тих політичних партій, які або вперше боротимуться за парламентські крісла, або тих, що їх не фінансують олігархічні групи.

Феноменом української політики, без сумніву, слід уважати Юлію Тимошенко, яка була першою і єдиною жінкою — двічі прем’єр-міністеркою України. Крім того, її політичний вік один із найдовших не лише серед жінок, а й серед чоловіків. За свою більш як двадцятирічну політичну кар’єру Тимошенко двічі була кандидаткою на посаду президента країни, і вже нині, за даними соціологічного опитування Київського міжнародного інституту соціології, на майбутніх виборах президента України 2019 року найбільшу кількість голосів готові віддати за Юлію Тимошенко — 11,9 % у першому турі і 23,4 % у другому[47].

Юлія Тимошенко - початок політичного шляху

Після 2013 року в українській політиці з’явилося чимало яскравих реформаторок і жінок, які стали першими. Наприклад, Оксана Сироїд та Ірина Геращенко — перші жінки на посаді заступника голови Верховної Ради. Реформи поліції, освіти й медицини, які впроваджено чи ще впроваджуються під керівництвом Еки Згуладзе, Лілії Гриневич, Уляни Супрун, наразі найпомітніші. Активно діє з 2012 року парламентське міжфракційне об’єднання «Рівні можливості». Про інших українських політикинь, які зараз працюють на різних рівнях, можна почитати в спецрубриці Гендер в деталях «Впливові: Україна». Натомість після децентралізації та об’єднання територіальних громад і відповідного зростання їхньої фінансової спроможності спостерігається тенденція до зменшення кількості жінок серед сільських голів і депутаток сільрад, хоча там вона була традиційно високою[48].

Згідно з даними опитувань громадської думки, ставлення українського суспільства до участі жінок у політичному житті країни дещо суперечливе. З одного боку, українці, особливо чоловіки, схильні висловлювати досить патріархальні погляди, вважаючи, що політика — то радше чоловіча справа. З іншого боку, більшість дорослого населення вважає, що жінки здатні покращити стан справ у структурах влади і держава повинна надавати рівні права й можливості для чоловіків і жінок брати участь у політичному житті. Крім того, динаміка поглядів на роль жінок у суспільному житті країни свідчить, що населення підтримує необхідність забезпечення рівних прав і можливостей для чоловіків і жінок у суспільстві[49]. У лютому минулого року Національний демократичний інститут провів загальнонаціональне опитування «Можливості та перешкоди на шляху демократичного переходу в Україні», яке показало, що вперше за роки незалежності України 52 % українців хочуть бачити баланс чоловіків і жінок у політиці[50]. Також у вересні цього року понад 100 представниць жіночих громадських організацій вийшли на мітинг до Верховної Ради з вимогою до депутатів підтримати новий виборчий кодекс, але із запровадженням 50-процентних виборчих квот. Це свідчить про готовність жінок активніше долучатися до великої політики і брати участь в ухваленні важливих державних рішень. Чи продемонструє політична еліта готовність відкрити свої передвиборчі списки для жінок без законодавчих зобов’язань, а з доброї волі, покажуть уже найближчі парламентські вибори.

Жінки під ВРУ з вимогою 50% гендерних квот

Замість висновків

Еволюція участі жінок у політичних процесах тривалістю в 100 років в Україні не мала системного характеру, а її динаміка разюче відрізнялася від інших держав. Нині, за даними дослідження Всесвітнього економічного форуму, Україна посідає 65-те місце серед 149 країн  у світовому рейтингу дотримання гендерної рівності[51]. Найкраща ситуація з рівними можливостями в Україні спостерігається у сфері освіти: за цим показником країна 26-та у світі. А найгірший результат у галузі політики — тут вона посідає 105-ту сходинку. Першу п’ятірку рейтингу склали Ісландія, скандинавські Норвегія, Швеція і Фінляндія, а також латиноамериканська Нікарагуа. Останні місця посідають Ірак, Пакистан і Ємен. У 2017 році Україна посідала 61-ту сходинку цього рейтингу. Це вкотре демонструє, що політика залишається маскулінною сферою, часто недоступною для жінок через безліч перешкод — від гендерних стереотипів до відсутності сприятливої державної політики. Енциклопедію перешкод склала Любов Жарова у статті "«Хто їм не дає?»: усе про перешкоди для жінок у політиці".

Боротьба українських жінок за право брати участь в ухваленні рішень за сто років мала різну форму й різні інструменти. Визначальний вплив на цю боротьбу справляв історичний контекст, але як і в добу УНР, коли Україна вперше здобула незалежність, так і нині питання гендерної рівності й жіночої емансипації невіддільні від питання демократичного розвитку країни, який було перекреслено в радянський час. Дотепер існує міф, що саме радянська влада дала українським жінкам всі права і свободи, але, як доводить історія, це твердження далеке від правди. Підводячи риску під столітнім історичним відрізком, слід наголосити, що крапку в цій боротьбі ставити зарано.