«Хто їм не дає?»: усе про перешкоди для жінок у політиці

Біологічні відмінності між чоловіками й жінками майже не помітні в масштабах Всесвіту. Інопланетним відвідувачам буде важко розібрати нашу статеву приналежність просто на позір, і їх, безперечно, зацікавить різниця у ставленні в політиці, яку ми сконструювали навколо наших гендерних стереотипів і уявлень.

Graeme Archer, колумніст The Telegraph,

отримав відзнаку як найкращий політичний блогер.

Коли ми говоримо про жінок у політиці, то починати треба з того, що окреслити вимір, про який ітиметься, що ми розуміємо під словом «політика». Найдоречніше, на мою думку, говорити про політичну систему. Політична система — це цілісна сукупність державних, політичних і громадських організацій, об’єднань, а також політико-правових норм, принципів організації і здійснення політичної влади в суспільстві. Отже, ми говоримо про жінок, котрі очолюють держави, уряди, міністерства, про громадські організації, які впливають на формування політики держави. Завважмо, що дослідження, публікації і звіти, які стосуються жінок у політиці, здебільшого охоплюють лише тих, хто безпосередньо працює в уряді чи міністерствах на вищих позиціях. Проблеми громадських організацій, мерок міст і очільниць населених пунктів, членкинь обласних і місцевих рад тощо зазвичай залишаються поза фокусом таких досліджень. Тому багато усталених підходів потребують переосмислення.

На думку правозахисниці й урядової уповноваженої з питань гендерної політики Катерини Левченко, жіночі організації стали важливими суб’єктами гендерної політики[1]. Звичайно громадські організації, які впливають на політику, не обмежуються винятково гендерним напрямом. Згадаймо Всеукраїнську екологічну лігу, яку очолює Тетяна Тимочко, або активного учасника Реанімаційного пакета реформ Центр екологічних ініціатив «Екодія» під керівництвом Ірини Ставчук.

З огляду на переважну орієнтацію світових досліджень про участь жінок у політиці на урядових, парламентських і міністерських аспектах, я теж змушена поки що робити відповідні акценти у своєму матеріалі.

То чому ж важлива участь жінок у політиці? Передусім тому, що це робить їх видимими, надає їм суб’єктності, а отже, уможливлює артикуляцію проблем і захист інтересів. Якщо узагальнити, то теза здається до абсурдності очевидною і простою: якщо у якоїсь верстви населення немає власного голосу, її не буде почуто, її інтереси і проблеми залишаться поза увагою суспільства й ігноруватимуться. Однак якщо конкретизувати це саме формулювання й уточнити, що буде зігноровано інтереси 53,4 % населення (за даними Держстату, станом на 2018 рік така частка жінок в українському суспільстві), то це одразу міняє риторику і більшість переходить на превентивно атакувальну позицію з аргументами про «благо для всіх» і «хто вам не дає», а ще вдається до знецінення і вбивчого аргументу «не на часі».

Сторонні спостереження, література і звіти свідчать, що насправді проблеми існують, і не так уже просто брати активну участь у політичному житті, а тихий, невидимий спротив іноді важче долати, ніж пряме неприйняття і протистояння. Шлях жінок у політику і в політиці непростий, він не має безумовної суспільної підтримки, бо жінки протистоять не лише загальному негативному ставленню і всім упередженням щодо політиків, вони долають стереотипи й упереджене ставлення зовнішнього (суспільного) і внутрішнього (партійного, міністерського тощо) оточення саме до жінок. І рятунок потопельників залишається справою самих потопельників: жінки самі боронять свої права на активну політичну участь і не можуть розраховувати на активну підтримку однопартійців. То чому ж політика не працює для жінок?

Існує 5В, п’ять причин, чому так відбувається[2].

Впевненість: жінки з різних, дуже раціональних причин більше сумніваються у виборчих кампаніях.

Відбір кандидатів: коли жінки погоджуються на участь у виборчому процесі, часто їм важко отримати місце у виборчому списку.

Вплив культури: політика традиційно сприймається як чоловічий світ. Сексизм — звичайна практика, а жінки сприймаються як загроза чи небажаний «учасник».

Влада грошей: коли жінки беруть участь у виборах, їхні кампанії часто гірше фінансуються, ніж чоловічі.

Виховання дітей: традиційно жінки проводять більше часу (за даними ЄС, щонайменше вдвічі[3]) з дітьми, ніж чоловіки.

Треба зрозуміти, що ми маємо зараз і що можемо змінити.

Хто ми і де ми є

Позиція жінок у політиці[4] станом на 2017 рік має такий вигляд:

• Лідерки країн — 7,2 %, голови урядів — 5,7 %

Бангладеш, Чилі, Хорватія, Естонія, Німеччина, Ліберія, Латвія, Мальта, Маршальські острови, Маврикій, Намібія, Непал, Норвегія, Польща, Республіка Корея, Швейцарія, Велика Британія

• Голови парламентів (спікерки) — 19,1 %

Антигуа і Барбуда, Аргентина, Австрія, Багами, Бангладеш, Барбадос, Бельгія, Беліз, Болівія, Боснія і Герцеговина, Ботсвана, Болгарія, Данія, Домініка, Домініканська Республіка, Еквадор, Екваторіальна Гвінея, Фіджі, Фінляндія, Габон, Німеччина, Ісландія, Індія, Італія, Лаоська народно-демократична республіка, Латвія, Лесото, Маврикій, Мозамбік, Намібія, Непал, Нідерланди, Перу, Російська Федерація, Руанда, Сент-Люсія, Сербія, Сінгапур, ПАР, Іспанія, Суринам, Свазіленд, Сирія, Тринідад і Тобаго, Туркменістан, Уганда, ОАЕ, В’єтнам, Зімбабве

• Віце-спікерки — за доступною інформацією, серед 230 палат парламентів у 172 країнах у 102 є принаймні одна жінка віце-спікер.

До паритету жіночої й чоловічої присутності ще далеко, але крига скресла і рух у цьому напрямі, безумовно, є. Як багато роботи і зусиль попереду, можна легко продемонструвати на прикладі країн Євросоюзу. Нині гендерна ситуація у ЄС така[5].

• Теперішній Європарламент на 63 % складається з чоловіків (це майже на 200 чоловіків більше, ніж членкинь Європарламенту).
• У десяти країнах-членах ЄС — Болгарії, Чехії, Естонії, Кіпрі, Ірландії, Латвії, Угорщині, Мальті, Румунії і Словаччині — чоловіки становлять щонайменше 80 % національного парламенту.
• У десяти країнах-членах ЄС — Чеській Республіці, Кіпрі, Естонії, Франції, Греції, Угорщині, Італії, Мальті, Португалії, Словаччині — всіма основними політичними партіями керують чоловіки.
• 85 % мерів — чоловіки.

Проте певний прогрес є. У 2003 році Комітет міністрів Ради Європи затвердив Рекомендацію про збалансовану участь жінок і чоловіків у процесі ухвалення політичних і громадських рішень[6]. Уряди держав-членів зобов’язалися регулярно доповідати Комітету міністрів Ради Європи про вжиті заходи й прогрес у досягненні збалансованої участі жінок і чоловіків у політичному й громадському житті, визначені як мінімум 40 % кожної статі. Однак станом на 2016 рік[7] досягнути цієї мети вдалося небагатьом: середня частка обраних жінок так само майже на 25 % менша і майже однакова в усіх органах влади (палатах парламентів, урядах).

Як і раніше, найменш доступні для жінок у ЄС вищі щаблі дипломатичної служби: станом на 2016 рік у різних країнах досі не було жодної дипломатки на вищих посадах, а представництво жінок становило в середньому 13 %. Це свідчить про існування надзвичайно міцної «скляної стелі» саме в цьому сегменті політичного життя.

Із 19 консульських установ України[8] дві очолюють жінки — Генеральне консульство України в Барселоні (Королівство Іспанія) та Генеральне консульство України в Гамбургу (Федеративна Республіка Німеччина). Амбасадорки є в посольствах України в Південно-Африканській Республіці, при Святому Престолі (Ватикан), Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії, Естонській Республіці, Ірландії, Португальській Республіці, Латвійській Республіці, Республіці Македонія, Угорщині, Чорногорії (приблизно 11 %). Із восьми представництв України при міжнародних організаціях лише Постійне представництво України при координаційних інститутах СНД очолює жінка.

Якщо говорити про розподіл міністерських крісел за гендером, то найбільше жінок очолюють міністерства, пов’язані з охороною довкілля і використанням природних ресурсів, у справах сім’ї, молоді і спорту, освітою, зайнятістю і безробіттям, гендерними питаннями. Найменш доступні для жінок і надалі чільні посади в міністерствах, які працюють із медіа й інформаційною політикою, населенням і демографією 

У Кабінеті Міністрів України[9] жінки обіймають такі посади: віце-прем’єр-міністерка з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України, міністерка освіти й науки України, в. о. міністра охорони здоров’я України, міністерка фінансів України, міністерка з питань ветеранів, — тобто п’ять із 24 (20,8 %). У складі Верховної Ради України депутатки становлять лише 12,5 % (за даними порталу відкритих даних Верховної Ради).

То «що їм заважає»?

Твердження, ніби жінкам ніхто не заважає займатися політикою і до них там ставитимуться як до рівних, майже ніде не працює. Одна словацька журналістка[10] провела розслідування представництва жінок у політиці й керівництві своєї країни і припустила, що її висновки поширюються на більшість країн з перехідною економікою. Зокрема, за винятком департаментів і підрозділів соціальних справ, а також «невпливових» (другорядних або таких, де крісла розподіляються за остаточним принципом) міністерств, жінки набагато гірше представлені на керівних посадах. Авторка зазначає, що з 1990-х років існує тенденція до різкого скорочення жінок у прохідній частині партійних списків. Якщо діяльність партії будується на упередженнях проти певних сил чи верств населення, кількість жінок у ній теж зменшується.

Попри безліч перешкод для кар’єрного успіху, багато жінок досягнули надзвичайного. Як сказала одна партійна представниця (у звіті не названо імена): «Я стала заступницею керівника партії через мою робочу етику, але мені довелося працювати вдвічі важче, ніж іншим»[11]. Це стратегія особистого успіху, але не ефективна програма для забезпечення рівності чоловіків і жінок.

Отже, що впливає на присутність і результати жінок у політиці? Наприклад, різні механізми просування всередині партійних і політичних структур. Зазвичай «менш значущі» місця (голова місцевої організації партії, місцеві ради) заповнюються відповідно до певних правил, тоді як впливовіші посади розподіляються відповідно до «політичної доцільності». Внаслідок цього утворюється замкнуте коло: «виграшні» місця в партійних списках переважно віддають активнішим і більш «видимим», тим, у кого є ресурси, тобто зазвичай чоловікам. Так викривлюється рух по кар’єрних сходах угору для жінок. Крім того, чоловіки рідше погоджуються на менш привабливі позиції, які автоматично стають доступнішими для жінок.

Існує думка, ніби жінки кращі лідерки в критичних ситуаціях. Що за цим стоїть? Часто успішні чоловіки не хочуть ризикувати в таких обставинах, відступають і передають можливість зайняти ці позиції жінкам або представникам меншин (кольоровим чоловікам, наприклад)[12]. Це явище отримало назву «скляної скелі» (glass cliff).

Президент Словенії і Верховний головнокомандувач Збройних сил Словенії Борут Пагор, коментуючи призначення Аленки Ерменц на посаду начальниці Генштабу Збройних сил країни, зазначив: «настав час об’єднати політичні, військові і соціальні сили, щоб зміцнити Збройні сили Словенії... Можливо, жіночий стиль лідерства допоможе покращити всю оборонну систему і піднести її низький моральний дух»[13].

Стиль поведінки в політиці і публічна культура теж створюють перешкоди. Жінки можуть відмовлятися від високої посади через неприйнятне середовище, де замість реальної політики і вирішення громадянських проблем панують обрáзи, погрози і некоректні вислови. За спостереженнями Олександри Кужель, жінку в політиці чоловіки не сприймають, адже «з нею не можна піти в сауну чи на полювання, вона заважає їм бути царями життя. Мені подобається те, що в країнах Скандинавії в парламентах до половини жінок. Це не лише гендерна рівність, — це жіночий погляд на кожне державне питання»[14].

Досвід неприйняття мають майже всі політикині. Юристка і депутатка парламенту VІІІ скликання Вікторія Пташник розповіла про скандал на засіданні парламентського комітету: «Замість того, щоб почати з якихось аргументів, спершу я почула зауваження від головуючого. Пан Мисик почав мене перебивати, а голова засідання, пан Кожем’якін, порадив мені “понизити тембр голосу” — не знаю, напевно, до чоловічого чи що він там мав на увазі. Потім я продовжила свій виступ...»[15]

На жаль, приклади некоректної поведінки і немотивованої агресії щодо політикинь вельми поширені і донедавна не здобували якогось негативного резонансу в суспільстві. На цьому тлі поведінка депутата Сергія Власенка у Верховній Раді 26 грудня 2018 року під час обговорення запровадження воєнного стану дуже показова, а підтримка з боку суспільства Ірини Геращенко (першої жінки на посаді першої заступниці голови Верховної Ради України) — свідчення змін на краще.

«Коли я згадую правду про те, що зараз ці політики повторюють тут сторічну історію, коли через чвари, через скандали... Він тільки що назвав мене нецензурним словом. Тому що я їм кажу про правду, що зараз вони хочуть втратити державу. Ми їм цього не дамо. Я не підстилка — ви підстилка, підстилка Путіна...».

Рівень мікроагресії, що її зазнають жінки на будь-якій роботі, зокрема партійній, досить високий. Результати дослідження, яке 2018 року спільно провели Інституту McKinsey та LeanIn.Org, опитавши понад 64 тис. працівників по всьому світу[16], наведено в таблиці.

Мікроагресія — щоденний сексизм і расизм — може набирати багато різних форм. Незалежно від того, навмисна вона чи ні, мікроагресія свідчить про неповагу. Вона віддзеркалює нерівність і спрямована на вразливіші верстви й групи населення. Серед свіжих прикладів такої мікроагресії в українському політикумі — спотворення реклами Юлії Тимошенко.

Політична активність жінок засуджується і на рівні «традиційних цінностей», бо суперечить образу берегині і не залишає часу на «повноцінне» піклування про побут і родину. Це призводить до нерівного ставлення до жінок і чоловіків у політиці, зміщує фокус з оцінки їхньої професійної діяльності на сумлінне виконання гендерно зумовлених ролей. У ЗМІ це явище спостерігається і в тому, як створюються та подаються матеріали, і в способі будувати інтерв’ю.

Негативну роль грає увага медіа до дружин політиків, котрі в популярній свідомості починають асоціюватися з образом жінки в політиці. Високоосвічені фотогенічні берегині з вишуканим смаком, які покинули роботу заради того, щоб дбати про родину та бути опорою для політиків-чоловіків, — на такому тлі реальні політикині, які «покинули сім’ю заради кар’єри», стають антигероїнями[17].

Як зазначає Олександра Бінерт, аргумент «у політику має йти більше матерів» не сприяє суспільним рефлекcіям про роль жінки. Те, чого треба добиватися насамперед, — це зміна політичного життя так, щоб його можна було поєднувати з додатковою роллю матері або тата, а також з іншими додатковими ролями.

Жінки, які займаються політикою, не часто можуть розраховувати на повну підтримку партнера, котрий візьме на себе догляд за дітьми. Тим часом вони важко працюють, ухвалюють непопулярні рішення, що викликає багато критики, яка іноді супроводжується неприхованим презирством. Таке ставлення формується ще й на контрасті з лояльними дружинами чоловіків-політиків, і проблема не в тому, що дружини повинні поводитися інакше, а в тому, що немає аналогічної картинки з чоловіками, які підтримують своїх дружин у політиці.

Для протистояння цим явищам 2015 року в Бундестагу створили міжфракційну групу депутатів з маленькими дітьми «Батьки в політиці». Поштовхом став випадок із членкинею німецького парламенту Дороті Бер (Dorothee Bär). Через відсутність у парламенті її назвали «найледачішою парламентаркою», хоча її не було через пологи. Схожий випадок стався з депутаткою Львівської міськради Юлією Гвоздович, яку назвали найбільшою «прогульщицею», не зважаючи на народження дитини (детальніше на Гендер в деталях).

Традиціоналізм, забобони і стереотипи щодо соціальної ролі жінки створюють поле для маніпуляцій, засудження і формування зневажливого ставлення. Реакція на однакові публічні прояви чоловіків і жінок різна залежно від гендеру. Наприклад, за рівних умов емоційний виступ жінки на владній позиції оцінять радше як істеричний, а чоловічий — як переконливий.

«Виборців-жінок в Україні більше, але в парламенті цього не видно. Зустрічі з жінками в регіонах показують, що дуже багато з них активні, але вони перестають думати про політику через стереотипи. Від нас вимагають більшого, ставлять більше питань, ніж чоловікам у політиці», — розповідає депутатка Марія Іонова[18].

Яскравий приклад упередженого ставлення — так звані «дівчата Блера» (Blair Babes, або Blair’s Babes). Цю назву використовували щодо 101 членкині парламенту від лейбористів після перемоги партії на виборах до Палати громад 1997 року[19]. Підставою для цього стала публікація спільного фото нового прем’єр-міністра Тоні Блера із 96 однопартійками на сходах Вестмінстерського абатства[20]. На думку однієї з лейбористок Поні Тойнбі, таке зневажливе маркування і знецінення на самому початку їхньої роботи не тільки сприяло укоріненню в інформаційному просторі стереотипів, а й ускладнило можливість плідно працювати[21].

Рятунок потопельників — справа самих потопельників

Що робити? Як усунути всі ці перешкоди? Насамперед треба змінювати ставлення суспільства до ролі жінки. Політикинь же цікавлять два ключові аспекти — як потрапити в політику і як бути впливовою (ефективною) в політиці. Насправді всі ці питання взаємопов’язані.

За словами голови ГО «Ліга захисту прав жінок “Гармонія рівних”» Олександри Веденьєвої, «правове регулювання має провідне значення для формування гендерної культури в українському суспільстві. Але задля утвердження гендерного балансу в суспільно-політичному житті необхідно передусім сформувати у правосвідомості громадян адекватні уявлення про гендерну рівність, шляхи і способи її досягнення»[22].

То як потрапити? Хороший спосіб — квотування. Квоти в цьому сенсі потрібно сприймати не як обмеження демократії, а як positive action, тобто позитивну дію. Квоти можуть бути трьох типів: (1) резервація місць (конституційні та/або законодавчі); (2) законодавчі квоти на кількість кандидатів в органах влади; (3) квоти на кількість у партійних списках. Це основні типи квот, які використовуються сьогодні. Зарезервовані місця регулюють кількість обраних жінок, інші дві форми встановлюють мінімум для частки жінок у списках кандидатів, і це або формулюється як юридична вимога (2), або прописується в статутах окремих політичних партій (3). Важливо також, чи регулюється порядок сортування кандидатів у списках так, що жінок-кандидаток розподіляють рівномірно, а не просто розміщують у нижній частині списків. Для ефективної реалізації квот важливі також санкції за недотримання їх. Подекуди в країнах квоти застосовують і до меншин на основі регіональних, етнічних, мовних або релігійних ознак.

Системи квотування спрямовано на те, щоб жінки становили принаймні «критичну меншість» на рівні 30 або 40 %.

Наразі у світі шість країн, де жінок на міністерських посадах понад 50 %[23]: Болгарія, Франція, Нікарагуа — 52,9 %, Швеція — 52,2 %, Канада — 51,7 %, Словенія — 50,0 %. І тільки у двох країнах — у Руанді (61,3 % жінок у нижній палаті і 38,5 % — у верхній) і Болівії (53,1 % жінок у нижній палаті, 47,2 % — у верхній палаті) — кількість жінок-парламентарок перевищує 50 %.

Табл. Гендерні квоти (розподіл за регіонами)

Квоти в суспільствах сприймають неоднозначно. Найчастіше їх критикують, і ця критика відбиває давні упередження та бажання зберегти статус-кво.

• Квоти недемократичні, бо виборцям нав’язують певну структуру списку.
• Квоти означають, що політиків обирають через їхню стать, а не через кваліфікацію і висунення кваліфікованіших кандидатів.
• Запровадження квот породжує додаткові конфлікти в партійній організації. Квоти порушують принципи ліберальної демократії.

Експертка з гендерних питань Лариса Кобелянська зазначає, що квотування можна сприймати як недовіру до свідомості того, хто робить вибір, або, навпаки, примушення до свідомості, що в суспільстві є жінки і чоловіки. Що і ті, і ті роблять свій внесок у розвиток суспільства, і ті, і ті мають рівні права. За словами Кобелянської, готовність громадян, виборців до такої форми обрання депутатів не дуже проста, і ніколи не буде автоматичного якісного представництва, якщо воно здійснюватиметься лише за квотами[24].

Ще один поширений аргумент проти квот і проти гендерного аналізу дійсності взагалі зветься «не на часі». Добрий приклад — коментар до виступу на Міжнародному жіночому конгресі міністерки освіти й науки Лілії Гриневич від експерта з міжнародної і внутрішньої політики Українського інституту майбутнього Юрія Романенка[25]. Суть його в тому, що в освіті куди більше актуальних проблем і питань, ніж гендерна нерівність.

Саме тому, переконана керівниця програми «Жінки-лідери» Національного демократичного інституту Олена Єна, «говорити про квоти обов’язково потрібно. Просто потрібно розуміти, що загальне розуміння необхідності квот ніколи не буде досягнуте на рівні більшості серед населення. Просто тому, що таким чином питання поставлене. Якщо їх запитати, чи хотіли б вони бачити українську політику більш збалансованою, з рівною кількістю чоловіків і жінок, опираючись на дані наших досліджень, ми можемо стверджувати, що ви отримали б позитивну відповідь»[26].

За результатами загальнонаціонального опитування, станом на травень 2018 року 52 % українців уважали, що і жінки, і чоловіки мають бути однаковою мірою залученими до політичного життя. Стать кандидата як чинник електоральної поведінки має значення лише для 2–3 % опитаних[27].

Квотування прагне відповісти на перше питання — як потрапити в політику. Серед позитивних ефектів від їх запровадження виділимо такі[28].

• Квоти для жінок не дискримінують чоловіків, але компенсують фактичні бар’єри, які перешкоджають жінкам отримати справедливу частку політичних місць.
• Квоти означають, що в комітеті, парламенті, асамблеї тощо будуть представлені жінки, а це починає змінювати стереотипи і «шок» від жінок-політикинь.
• Реалізує громадянське право жінки на представництво.
• Жіночий досвід потрібний у політичному й економічному житті.
• Вибори стосуються представництва, а не освітніх кваліфікацій. Жінки так само кваліфіковані, як чоловіки, але їхні кваліфікації знижуються і мінімізуються в політичній системі, де переважають чоловіки.
• Запровадження квот може викликати конфлікти при розподілі місць у списку і намаганні зберегти статус-кво, але такі конфлікти — радше неодмінна частина боротьби за владу в будь-який спосіб, аніж наслідок квот.
• Квоти можуть сприяти процесу демократизації, зробивши процедуру висування кандидатури прозорішою і більш формалізованою.

Загалом квоти для жінок можна сприймати як перехід від концепції «рівних можливостей» або «конкурентної рівності» (видалення формальних бар’єрів, наприклад, надання жінкам права голосу, що раніше вважалося достатнім) до концепції «рівність результату». Вона полягає в тому, що реальні рівні можливості не існують, бо формальні бар’єри не усунути. Пряма дискримінація і складна схема прихованих бар’єрів позбавляють жінок їхньої частки політичного впливу. Отже, квоти й інші форми позитивних заходів — це засіб досягнути рівності результатів.

На питання, чи ефективні і потрібні квоти, можна відповісти картою світу, де показано країни, які їх уже запровадили. Карта розподілу гендерних квот говорить про наявність такого інструмента, як квотування виборчого процесу, в розвинутих країнах. Однак треба розуміти, що самі собою квоти не гарантують їх належне застосування, тому важливим елементом є не просто кількісні, а і якісні показники та умови роботи, які уможливлюють виконання обов’язків жінками (саботування може звести нанівець будь-які квоти).

Гендерні квоти у світі[29]

У Законі України «Про вибори народних депутатів України», у статті 3 «Рівне виборче право», наведено принципи недискримінації за низкою ознак, зокрема за ознакою статі. У 2013 році в Україні було запроваджено 30-відсоткову гендерну квоту для виборів народних депутатів. Принцип недискримінації за ознакою статі справді стає невіддільним складником законодавства України, але в більшості випадків ці норми мають декларативно-рекомендаційний характер[30].

Депутатка Марія Іонова наполягає: «Ще раз підкреслю необхідність законів, які мають забезпечити рівність (не декларовану, а фактичну, справжню) жінок і чоловіків в Україні. Безперечно, зважаючи на майбутні вибори до українського парламенту, ми багато обговорюємо необхідність законодавчого введення гендерних квот».

Депутат Любомир Зубач переконаний, що нині постає питання перед політичною системою України: чи готові ми виконувати свої зобов’язання перед європейською спільнотою, зокрема «в дотриманні політичних прав жінок. У наступних виборах у складі іншої партії чи інших партій може бути третина жінок. Тому на сьогодні дуже важливо закласти цей гендерний принцип, який буде працювати і надалі, незалежно від конкретних суб’єктів отримувачів додаткового фінансування»[31].

Запровадження і дотримання гендерних квот можливо стимулювати санкціями або стимулами. У світі є різні практики позитивних дій для збільшення участі жінок у виборах і їх представництва, зокрема для виконання гендерних квот. Недотримання квоти призводить до скорочення майбутнього державного фінансування. У Франції 50 % кандидатів, висунутих в одномандатних округах, повинні бути жінками. В Ірландії має бути 30 % кандидаток, яких висунули в багатомандатних округах, недотримання цієї норми загрожує втратою половини державного фінансування.

В Україні з 1 липня 2016 року в Україні почалося державне фінансування політичних партій. Згідно із законом «Про політичні партії в Україні», сума в розмірі 10 % від щорічного фінансування політичних партій ділиться пропорційно між парламентськими партіями, які дотрималися гендерної квоти. Партійне представництво «Об’єднання “Самопоміч”» у Верховній Раді України VIII скликання, обраній 2014 року, — 32 депутати, із них 21 особа — чоловіки (дві третини), 11 осіб — жінки (одна третина). За збереження гендерної квоти партія отримала 20,5 млн грн 2016 року (3-й, 4-й квартали) та 44,24 млн грн 2017 року. Це єдина партія, яка отримує цей додатковий бонус (детальніше на Гендер в деталях).

Водночас в Україні не передбачено санкцій за недотримання квот, і це сигнал, що можна залишити все, як є. Крім того, виконання вимог законодавства може мати суто формальний характер, адже не конкретизовано, 30 % — це кожен третій чи остання непрохідна третина списків, бо одне діло — потрапити в список, інше — пройти в парламент. Та перший крок зроблено, тепер треба доопрацьовувати інструментарій і зробити його дієвим.

У матеріалах на сайті вже йшлося про те, що в Україні теж варто ухвалити Виборчий кодекс, який уніфікує вітчизняне виборче законодавство, а для виборів до парламенту, міських, обласних і районних рад запровадити пропорційну виборчу систему з відкритими списками і гендерними квотами не менше як 40 %. Селищі, сільські ради поки варто залишати з мажоритарною системою обрання.

Як працювати в політиці? Стаття 18 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» містить рекомендації із забезпечення рівних можливостей під час укладання колективних договорів та угод комплектування кадрами і просування працівників по роботі з дотриманням принципу надання переваги особі тієї статі, щодо якої в них існує дисбаланс. Проте ця норма зовсім не означає, що потрапляння в політичний паноптикум поставить жінку в рівні позиції з чоловіками, однопартійцям і співробітниками, — тут можуть бути і знецінення, і саботаж, і ігнорування та фінансові обмеження.

За словами Сільвани Кох-Мерін, засновниці всесвітнього форуму жінок у парламентах (Women in parliaments global forum), «жінки-політикині отримують менше приватних пожертвувань, ніж чоловіки, і більшою мірою залежать від партійної підтримки. Картинка в медіа та уявлення виборців про “місце жінки” створюють ще більше перешкод на шляху тих, хто наважився прагнути до вищих ешелонів влади. Хоча як чоловіки, так і жінки висловлюють занепокоєння численними підводними каменями політичної агітації, загалом жінки стурбовані ще й гендерною дискримінацією, труднощами збору коштів, негативною рекламою, втратою приватності і несприйняттям їх усерйоз».

Питання, що можна зробити для того, щоб де-факто забезпечити рівну участь у політичному житті чоловіків і жінок, повинно поставати на всіх щаблях — від родини (підтримка і допомога) до партій, фракцій і співробітників у міністерствах (ставлення як до напарника, партнера, кваліфікованого фахівця тощо). Наразі допомога і зміни — переважно ініціатива самих жінок, до яких долучаються і чоловіки.

Згадані вище «Батьки в політиці» як одне з можливих вирішень проблем ефективної роботи всіх членів уряду вимагають змінити умови політичної роботи для своїх фракцій і для всіх інших (більше на Гендер в деталях).

• Неділя має бути вільною від політики.
• Заходи, на які ми запрошуємо, повинні бути доступними для сімей з дітьми.
• Засідання слід проводити з більшою ефективністю, у запрошеннях на засідання слід вказувати час їх закінчення.
• Потрібно зменшити роботу на вихідних і ввечері.
• Ми не висловлюємо негативні коментарі, якщо політичні опоненти не можуть узяти участь у засіданнях через сімейні справи.
• Треба дозволити перебувати в пленарному залі з немовлятами, особливо під час голосування.
• Якщо когось немає під час голосування, то відсутність унаслідок відпустки по догляду за дитиною слід саме так і пояснювати в причинах відсутності.
• Парламентарок і парламентарів, у яких народилися діти, треба підтримувати, особливо в перший рік після народження.
• Фракції не повинні проводити іменні голосування вночі.
• У Бундестагу і Рейхстагу треба влаштувати дитячі кімнати, а також місце для годування і сповивання.
• Треба проводити більше відеоконференцій, щоб зменшити кількість поїздок парламентарів.

Тереза Мері Мей (прем’єр-міністерка Великої Британії з 13 липня 2016 року, лідерка Консервативної партії) переконана, що «перемогти на виборах — це перемога лише наполовину. Треба змусити систему працювати, що досить непросто в чоловікоорієнтованому оточенні, де переважають чоловіки. Важливо впевнитися, що жінки й дівчата знають, що незалежно від їхніх поглядів і партійних переконань участь у виборах як лідерок — то їхня справа».

Крапля економіки в бочку політики

Коли одна жінка є лідером, то політика змінює її. Коли багато жінок стають політичними лідерками, це змінює політику і політики.

Вероніка Мішель Бачелет Херія,

президентка Чилі від Соціалістичної партії

Перша в історії Чилі жінка, обрана на посаду глави держави,

дипломована хірургиня й епідеміологиня,

також вивчала військову стратегію.

Менш як століття тому в Англії, Сполучених Штатах і багатьох інших країнах жінки не мали можливості вести активне економічне життя, окреме від свого чоловіка. Менш як одне століття тому в більшості країн жінки не мали політичних прав. Навіть півстоліття тому в найрозвиненіших країнах жінки досі стикалися з жорсткою дискримінацією в багатьох сферах життя, зокрема на ринку праці. Не всі ці тенденції подолано й нині. Однак науковці відзначають високу кореляцію між показниками прав жінок і ВВП на душу населення — у більшості бідних країн світу жінки й тепер не мають усіх прав[32].

Одна з представниць кенійського парламенту (імена у звіті не названо) переконана: «Якби у нашому парламенті збільшилася кількість жінок, Кенія стала б абсолютно іншою країною. Політичні партії повинні активніше залучати жінок і робити це на постійній основі. Сьогодні в Кенії лише 23 % жінок у парламенті порівняно з Руандою, де їх представництво сягає 67 %, і можна побачити різницю між двома країнами. З погляду розвитку жінки необхідні, бо примушують речі зрушити з мертвої точки».

Згідно з теорією Матіаса Депке і Мішель Тертільт[33], технологічний прогрес, який підвищує рівень грамотності та доступності шкільної освіти, збільшує стимули чоловіків підтримувати права жінок, зокрема внаслідок технологічного розвитку зростає попит на освічений людський капітал. В основі цієї теорії лежить припущення, що відсутність жінок в економічному житті призводить до однобокого й неефективного використання такого чинника виробництва, як людський капітал, що обмежує економічний розвиток. Природно, що таке рівне залучення жінок відбуватиметься скрізь, зокрема в політиці, а іноді саме там ініціюватиметься.

Цю тезу ілюструють, зокрема, різні пріоритети у витратах жінок і чоловіків. У попередньому матеріалі на Гендер в деталях я відзначала, що структура витрат чоловіків і жінок різна: жінки на 20 % частіше вкладають гроші у те, що згодом вплине на розвиток, наприклад в освіту і здоров’я дітей. А це значить, що сфера інтересів політикинь охоплює також проблеми здоров’я (серед них здоров’я жінок), освіти і громадянських прав, і вони ініціюватимуть зміни в цих сферах. Водночас реформування доступу до вищої освіти, зокрема й вартість, — це ключові кроки до покращення економіки (нині інвестиції в освіту — засадничий чинник до стимулювання зростання), отже, більша участь жінок у політичному житті сприятиме економічному зростанню. Нобелівський лауреат Мохамад Юнус уважає, що для сталого й різноманітного економічного розвитку держав треба дати жінкам доступ не лише до фінансів, а й до можливості формувати політики, які визначатимуть пріоритетність і обсяги витрат.

Одне з досягнень Лілії Гриневич і її команди — запровадження з 1 вересня 2018 року нового стандарту початкової школи. Було організовано вісім навчальних осередків, на створення яких держава виділила спеціальну субвенцію майже 1 млрд грн. Реформування шкільної освіти супроводжується гендерною експертизою підручників, більшою залученістю всіх зацікавлених сторін до обговорення й участі, що просто безпрецедентно для України.

Крім того, жінки-законодавці створюють політику, яка розширює економічний простір для всіх, бо вони знають про існування проблем і артикулюють їх. Наприклад, якщо майже 90 % країн мають принаймні одне юридичне обмеження, яке перешкоджає повній участі жінок в економіці[34], це значить, що з великою ймовірністю жінки на обраній посаді лобіюватимуть ширшу участь в економіці всіх верств населення.

Гаррієт Рут Гарман, заступниця лідера Лейбористської партії Великої Британії, впевнена, що «більше жінок у політиці — це більше голосів, які говоритимуть про проблеми, що стосуються жінок. Це означає більше уваги до запобігання гендерному насильству, освіті дівчат, догляду за дітьми, здоров’ю жінок. Однак переваги справді будуть масштабнішими. Зрештою, якщо половина населення систематично усувається з політики, то усувається також половина талантів».

Лілія Гриневич переконана, що наразі вкрай необхідно реформувати сферу освіти й науки, бо для безпеки в сучасному світі військової сили недостатньо, потрібен людський капітал: «Понад 65 % населення України сьогодні, в цю хвилину, дотичні та піддаються впливу системи освіти в Україні. Серед них — 1,3 млн дошкільнят, більш як 3,5 млн школярів, 1,6 млн студентів, близько 300 тис. учнів закладів професійної освіти та 18 млн батьків. Насправді ж, по суті, практично все населення нашої держави — продукт системи освіти. Сьогодні не лише ми, а й увесь світ перебуває в освітній кризі та шукає шляхи адаптації до викликів нового часу»[35].

Ще одна причина, чому присутність жінок у політиці позитивна для економіки, — це зростання впливу жінок на економіку, зокрема споживацької влади (buying power) жінок, тобто наявного доходу (загального персонального доходу після сплати податків, який може бути витрачено на придбання благ, товарів і послуг). У 2013 жінки здійснювали 63 % витрат по домогосподарству і витрачали на товари й послуги близько $29 трлн по всьому світу. За прогнозами, 2018 року ця цифра мала сягнути $40 трлн, а частка жінок у загальносвітових доходах — $6 трлн[36]. Це значить, що жінки стають впливовими споживачками і цей процес набирає обертів.

За даними Світового банку[37], активніша участь жінок у політиці має кілька наслідків.

• Соціальний — створює іншу модель поведінки, прийнятну і бажану, сприяє поширенню інформації про можливості й важливість активної участі в громадянському і соціальному житті суспільства.
• Економічний — досягнення критичної частки жінок в управлінні сприяє змінам у політичній і законодавчої діяльності, зокрема тим, що стимулюють інклюзивність, зростання і подолання бідності.

Більша залученість жінок у політику сприятиме і зниженню корупційності країни.

• По-перше, вплив корупції на жінок і чоловіків різний[38], а це значить, що просування жінок у владу змінюватиме і ламатиме традиційні корупційні схеми; на створення нових потрібен час, отже, загалом ситуація змінюватиметься на краще. Крім того, не обов’язково всі старі схеми буде замінено на нові, — частина зникне повністю. Більша присутність жінок у політиці означатиме реформування (в значенні докорінних перетворень у різних галузях державного та/або суспільного життя).
• По-друге, формування суспільно активнішого і відповідального образу жінки формуватиме уявлення про можливості й інструменти боротьби з корупцією на низовому рівні, адже жінки частіше мають справу з медичними й освітніми закладами, різними соціальними послугами для всієї родини, а відтак саме там стикаються зі зловживанням чиновників, медперсоналу й інших.

Виконувачка обов’язків голови МОЗ Уляна Супрун першою змогла дати хід медичній реформі в Україні й запровадити міжнародні протоколи лікування. Серед головних викликів міністерки — переконати лікарів у шансах, які дає реформа. За словами заступниці голови МОЗ Ольги Стефанишиної[39], Супрун створила в міністерстві умови для реальних змін і згуртувала команду.

Процес підготовки і ратифікації Стамбульської конвенції відбувся зусиллями Міжфракційного об’єднання «Рівні можливості». Координаторка Громадської ради з гендерних питань при МФО «Рівні можливості» Лариса Кобелянська говорить, що провал з ратифікацією був для неї дзвінком, як можна «об коліно зламати систему громадянського суспільства і нівелювати кількарічну роботу професіоналів... Ніхто не поніс відповідальності — ні Кабмін, ні Мінсоцполітики, ні МЗС, ні ті ж таки депутати Верховної Ради, які з піною біля рота на всі камери розповідають, як ганебно, коли відбувається щось проти прав жінок, а тим більше здійснюється щодо них насильство. Але саме вони є тими, хто і провалив ратифікацію»[40]. Кобелянська вважає це символічним актом неповаги чоловіків-депутатів до жінок-депутаток.

Якщо розширення присутності жінок у політиці сприятиме подоланню гендерного розриву, світовий ВВП до 2025 року може збільшитися щонайменше на 12–25 % залежно від сценарію[41]. Зростання ВВП України протягом 2018 року прогнозували на рівні 3,5–3,8 %, тож для країни навіть додаткові 1–2 % щороку коштом більшого залучення жінок і скорочення гендерного розриву мали б істотне значення.

Що можна зробити?

Статистика підтверджує, що гендерна рівність має позитивні економічні наслідки для всіх[42] і що збільшення присутності жінок у політиці корелює із ширшим економічним впливом. Зважаючи на цей факт, увага до гендерної рівності в політиці має важливе значення для зростання економіки.

Якщо підсумувати коротко, то більша участь жінок у політиці забезпечить:

• впровадження гендерно-чутливого бюджетування — визнаного ефективного інструмента досягти гендерної рівності, який сприяє підвищенню ефективності використання бюджетних коштів, що стимулює посилення прозорості і підконтрольності. Це уможливить рівніший доступ до ресурсів усіх верств населення та скорочення рівня корупції (завдяки підвищенню прозорості);
• створення суспільства рівних можливостей, а отже, умов для ефективнішого використання трудового потенціалу суспільства, що впливатиме, зокрема, на прибутковість бізнесу. Такий вплив може бути як опосередкований (через зростання споживання), так і прямий (через залучення кваліфікованих кадрів з новим нетрадиційним (не чоловічим) баченням ситуації);
• гендерно-чутливе бюджетування і створення суспільства рівних можливостей забезпечують умови для підвищення обізнаності й освіченості населення, доступу до знань і інформації, що сприятиме покращенню здоров’я жінок і дітей (важливий тут і інформаційний компонент, наприклад просвітницька діяльність МОЗ України в соціальних мережах, і запровадження сексуальної освіти тощо).

Наслідок цього всього — підвищення уваги до соціальних проблем, вирішення яких традиційно покладають на жінок. У нашому ж випадку це означатиме, що нарешті ті, хто мають уявлення про масштаби проблеми і можливі шляхи їх вирішення, отримає для цього ресурси і доступ до влади.

Синтетичним ефектом усіх названих чинників стане економічне зростання і добробут. Тут слід відзначити, що не варто сприймати формальне запровадження квот і норм для забезпечення рівності як достатній захід. Це лише необхідна умова, яка зрушить процес змін. Як слушно вказує Тамара Марценюк, щоб результативно впроваджувати політику гендерної рівності, важливо здійснювати комплексний підхід, який поєднуватиме «дії згори» (державну гендерну політику) і «дії знизу» (низові ініціативи, тобто зусилля з боку жіночого руху). Крім того, важливий складник процесу регулювання гендерних відносин — інституції освіти й науки, які виконують функції постійного моніторингу і проведення фахових досліджень гендерних відносин[43].

В опитуванні «Можливості та перешкоди на шляху демократичного транзиту України» 75 % українців підтвердили, що чинний парламент складається переважно з чоловіків, але тільки 27 % опитаних уважають, що так і має бути. Українці й далі підтримують збалансоване представництво чоловіків і жінок у політиці: 60 % населення віддають перевагу рівноправному представництву чоловіків і жінок у політиці, на відміну від поточної ситуації[44].

Ірина Головатенко, громадська активістка і керівниця жіночого клубу позитиву «Дівчата», переконана: «Українські жінки дедалі активніше займаються громадською діяльністю і стають лідерками суспільної думки. Цей процес пов’язано передусім із тим, що зміни в Україні відбуваються не так швидко, як цього вимагає суспільство. І жінки своєю активністю підтверджують готовність брати на себе відповідальність, декларують свою готовність займатися діяльністю та обіймати посади, які традиційно вважалися чоловічими. Крім того, гендерні квоти заохочують жінок брати активнішу участь у політичному житті України».

Те, що відбувається нині, не відповідає декларованим цілям і реальним можливостям. Майже половина жінок у політиці зіткнулися з гендерно зумовленими зловживаннями або з насильством. Дослідження видання «Ґардіан» показало, що 44 % жінок-політикинь стали жертвами серйозних злочинів, серед яких погрози вбивства, зґвалтування, напади[45]. У найекстремальніших випадках це були фізичні загрози: на Шрі-Ланці кандидатку викрали, в Гані одну кандидатку жорстоко побили, а в інших знищили майно.

Коментарі й погрози отримують усі, незалежно від країни й раси, визначальна тут гендерна приналежність. Більше коментарів є тут, а більше фактів — на Гендер в деталях.

Що можна зробити для того, щоб підтримати просування жінок до політики?

• Інвестувати в жінок. Це можуть бути програми наставництва й навчання, підвищення рівня обізнаності про можливості і позитивні приклади тощо, а також можливість знайти підтримку.
• Система квотування може спрацювати, адже стимулюватиме створення збалансованих списків і заохочуватиме жіночу частину партії до активної участі, їх уже не зможуть відтирати на другий план.
• Створення можливостей для цільового фінансування кандидаток, доки не буде досягнуто рівного представництва.
• Постійна робота з культурним середовищем: сексизм має стати не просто чимось непристойним, а чинником, здатним зруйнувати кар’єру і позбавити статків. Довгий шлях до цього починається з виховання в сім’ях, дошкільних навчальних закладах, школах (гендерна експертиза підручників — потрібний інструмент, хоч і не вичерпує весь список заходів). Уже тепер не можна замовчувати факти сексизму й дискримінаційного ставлення в політиці.
• Популяризація (можливо, й заохочення на державному рівні) партнерського ставлення до виховання дітей, зокрема рівний розподіл часу на догляд і спілкування з дітьми.

Ще один дуже важливий чинник — комунікації. Дослідження Глобального форуму політичних лідерок демонструють, що понад 85 % політикинь принаймні частину спілкування ведуть у соціальних мережах, до того ж рівень використання соцмереж у період передвиборчої кампанії вищий, ніж під час перебування на посаді (іл.)[46]. Більшість опитаних політикинь самостійно керували своїми профілями в соціальних медіа. Сьогодні найширше використовувана платформа — це Фейсбук: понад 90 % користувачів соцмереж зареєстровано саме там, жодна інша платформа не досягла показника в 70 %. У країнах з обмеженим доступом до інтернету основні канали комунікації — національне радіо і телебачення, регіональне радіо і телебачення, національні й локальні газети.

Використання соціальних мереж політиками під час передвиборчої кампанії і після неї

Серед переваг активного використання соціальних мереж — їхня доступність, можливість спілкуватися в них усім з усіма, зокрема з жінками, які мають маленьких дітей і не завжди можуть брати активну участь у зустрічах.

Українські політикині, безумовно, розуміють важливість присутності в соціальних мережах і активно використовують їхні можливості в ході передвиборчої кампанії і під час перебування на посаді. Підписатися на фб-сторінки десятьох політикинь може бути вашим «домашнім завданням».

Наведені аргументи, відповіді й рекомендації прості й очевидні, але непрості для впровадження. У довгостроковій перспективі потрібні глибокі зміни в соціальних нормах. Кожен і кожна можуть робити невеликі кроки — у родині, школі, у спілкуванні з оточенням, співпраці зі ЗМІ тощо. Лише дії змінюють світ, наші дії допоможуть не тільки побачити більше керівниць, міністерок і депутаток, а й підвищити добробут нас усіх.