23 січня, 2019

Впливові: світ

3 грудня 2018

Чого б не досягали жінки, вони часто зникають зі сторінок підручників через сексистські упередження тих, хто пишуть історію. Ми згадаємо жінок, які будь-коли жили на планеті Земля та керували своїми спільнотами (селищними радами чи величезними імперіями), які воювали та урядували, плели інтриги та формували коаліції. Якщо побутує думка, що «політика — не жіноча справа», настав час згадати всіх жінок, які нею займалися і займаються! 

Впливові: світ

Читайте також:

Цариця Тамара (1166 — 1213)

«Жінка, яка створила армію, освіту, та запровадила монорелігію у середньовічній Грузії»

Саме із її ім’ям пов’язують початок «золотого віку Грузії». Дівчинку було короновано у віці 12-ти років через нестабільну ситуацію в країні. Правила вона разом із своїм батьком – Георгієм III. Повноцінне правління цариці розпочалося, коли їй було 24 роки. Виходила заміж двічі – першого чоловіка Юрія Боголюбського було відправлено у заслання через пияцтво, а другий (Давид Сослані) на протязі багатьох років був вірним порадником цариці та її найкращим другом ще з дитинства.

Вважається, що за часів свого правління Тамара змогла зробити більше, аніж будь-який правитель Грузії до неї – адже саме їй належить створення повноцінної армії, реорганізація системи шкільної освіти, поширення християнства та грамотності. Значне розширення території країни – також її заслуга.

Після вигнання Юрія Богословського колишній чоловік цариці знаходить собі прихильників та розпочинає справжню боротьбу за повернення престолу. Він навіть встигає коронувати себе та організувати повстання, але його «правління» тривало недовго – досить швидко Тамара придушила заколот.

З ім’ям цариці досить часто пов’язують моторошні історії про те, що начебто правителька жорстоко вбивала своїх коханців та викидала їх тіла у річку Терек. Насправді ж, цей міф був давно спростований істориками – у багатьох легендах дійсно згадується ім’я Тамари, яка була дружиною іншого грузинського царя та народилась набагато пізніше нашої героїні.

Після смерті славнозвісну правительку було канонізовано. В Грузії існує легенда про те, що зараз велика цариця спить і повернеться у складні часи для того, щоб захистити свій народ.

Текст підготувала Олександра Козлова.

Констанція Гор-Бут, графиня Маркевич (1868 — 1927)

«Поєднувала боротьбу за права жінок та за незалежність Ірландії»

Ідеї суфражизму були популярними у Великій Британії кін. ХІХ — поч. ХХ ст., їх навіть поділяла невелика група чоловіків. Констанція Гор-Бут, графиня Маркевич (1868 — 1927) поєднувала боротьбу за права жінок та за незалежність Ірландії, що виділяло її на фоні інших. Вона стала першою жінкою обраною до британського парламенту та першою жінкою-міністром Ірландії, була офіцером армії Ірландії.

Констанція походила із сім’ї ірландських землевласників та філантропів, її сестра Єва познайомила Констанцію із ідеями суфражизму. Згодом вона переїхала навчатися у художній школі до Лондона, де долучилася до Національного союзу феміністок та здобула свій перший політичний досвід. Навчання Констанція продовжила в академії Жюльєна в Парижі, де й познайомилася з польським графом Казимиром Маркевичем, за котрого й вийшла заміж.

1903 р. подружжя переїздить до Дубліну, однак незабаром Казимир повертається до Польщі, боротися за її незалежність. Можемо припустити, що це надихнуло Констанцію 1908 р. долучитися до ірландського націоналістичного об’єднання «Доньки Ірландії» та партії «Шин Фейн». Спільно із соратницею Хеленою Молоні заснували газету «Ірландська жінка», у якій публікували новини про Ірландію. Через рік спільно із віце-президентом партії «Шин Фейн» Булмером Хобсоном вони заснували організацію для молодих хлопців «Фіана Ейран», в якій Констанція сама навчала їх стріляти та готувала до ведення бойових дій1. Також вона знайшла будинок за містом, де поселила хлопців та навчала їх розведенню овочів та фруктів. Протягом 1913 — 1914 рр. Констанція допомагала тим, хто постраждав під час Дублінського локауту. Задля цього вона продала всі свої прикраси і навіть брала позики2.

У 1908 р. графиня брала участь у протестах проти обрання до парламенту Вінстона Черчіля, наслідком чого став його програш на виборах. 1911 р. вона брала участь у протесті проти прибуття до Ірландії короля Джорджа V, після чого її вперше було арештовано. Як офіцер Ірландської армії вона брала участь у Великодньому повстанні 1916 р., після чого її було арештовано вдруге. Лише її одну із 70 жінок, які брали участь у повстанні, ув’язнили в одиночній камері. Вільям Вайлі, котрий був прокурором у справі графині Маркової, у листі до своєї доньки згадував, коли їй винесли смертний вирок, вона почала плакати і не переставала доти, доки суддя не змінив його3. Вже 1917 р. Констанція попала під амністію та вийшла на волю.

Констанція Гор-Бут змагалася за незалежність Ірландії на рівні із чоловіками, брала участь у бойових діях, готувала вояків, відстоювала права своєї нації у парламенті. У консервативному суспільстві її діяльність сформувала дещо негативний образ жінки, котра бореться за свої права, як радикально налаштованої революціонерки, котра готова жертвувати людським життям заради своєї мети.

Однак графиня Маркевич не припиняла своєї політичної діяльності до кінця життя. 1918 р. її обрали депутатом до Палати общин британського парламенту, однак участь у засіданнях вона не брала через абсентеїзм (тактика бойкотування) «Шин Фейну». 1919 — 1922 рр. обіймала посаду міністра праці в ірландському уряді, покинула його через невдоволення англо-ірландським договором. Зважаючи на наявність великої ірландської общини у США вирушила туди шукати підтримки для республіканського курсу. 1923 р. була знову обрана до парламенту, але через відмову присягати на вірність королю, так і не зайняла свого місця і була ув’язнена4. 1927 р. ще раз була обраною до парламенту, однак через місяць померла.

1.         Countness   Markievicz — «The Rebel Countness»// Режим доступу:          http://www.irishlabourhistorysociety.com/pdf/Markievicz.pdf          [01.12.2018].

2.         Countness   Constance Markievicz // Режим        доступу:          http://www.easter1916.ie/index.php/people/a-z/countess-constance-markievicz/          [01.12.2018].

3.         Графиня Констанция Маркевич — боец и            романтик //           Режим             доступу:             http://tropinki.eu/grafinya-konstanciya-markevich-boec-romantik      [01.12.2018].

4.         Eldridge               Alison. Constance           Markievic.          Anglo-Irish Countess and political Activist // Режим                 доступу:             https://www.britannica.com/biography/Constance-Markievicz [01.        12. 2018].

               Текст підготувала Анна Вахнянин.

  Індіра Ганді (1917 — 1984)

«Кожна крапля моєї крові належить Індії»

Першою жінкою, що отримала посаду прем'єр-міністра Індії, була Індіра Ганді. Майбутня лідерка народилась та виросла у сім’ї іншого видатного політичного діяча — Джавахарлала Неру. З самого дитинства дівчинка демонструвала велику зацікавленість в організації суспільного життя — у віці восьми років навіть організувала місцевий дитячий союз по розвитку домашнього ткацтва. Цікаво, що у віці 25-ти років наперекір усім місцевим традиціям Індіра вийшла заміж за чоловіка, що належав до нижчої касти. Після смерті свого батька в 1964 році вступає до парламенту, а через два роки стає прем’єр-міністром країни. Також відома як «залізна леді Індії» через принципи своєї внутрішньої політики. Життя діячки закінчилось досить трагічно — вона була вбита своїм же охоронцем-сикхом Беантом Сингхом перед зустріччю з британським письменником у 1984 році.

Загалом Індіра працювала на своєму посту двічі: спочатку 11, потім — 4 роки. Це робить діячку другим за тривалістю правління прем’єр-міністром країни — поступається вона лише своєму батькові. Саме за її ініціативи Індія стала учасником Руху неприєднання, тим самим отримавши репутацію мирної країни. Ганді закінчила Оксфорд та отримала звання почесного доктора наук університету Васеда (Японія), МГУ ім. Ломоносова (Росія) та КНУ ім. Т. Шевченка (Україна).

Індіру та її сім’ю двічі арештовували через звинувачення у корупції. Через конфлікт, пов’язаний із роззброєнням ситхів-екстремістів в «Золотому храмі» міста Амрітсар, прем’єр-міністр та її рідні почали отримувати щоденні погрози. А в 1980 році на політичну діячку навіть було вчинено замах — щоправда, терорист влучив ножем в спину одного з її охоронців.

Ганді розуміла, кожен її вихід в світ може стати для неї фатальним.

Завтра, можливо, моє життя скінчиться. Але кожна крапля моєї крові належить Індії — ці слова вона вимовила за день до своєї смерті.

Текст підготувала Олександра Козлова.

Сестри Мірабаль

«Якщо я відправлю своїх підданих, щоб підкорити тебе? ― А якщо я підкорю твоїх підданих?»

Метелики, які боролись з диктатором

«Метелики» — так називали себе три сестри-активістки родини Мірабаль із Домініканської Республіки, які протистояли жорстокому диктатору Рафаелю Трухільйо. Патрія (1924-1960), Мінерва (1926-1960), Марія-Тереза (1935-1960) виросли у заможній родині муніципалітету Салчедо, і у них була ще одна сестра, про яку часто згадують, коли говорять про «Метеликів» — Деде (1925-2014). Вона була осторонь політичного життя, що, зрештою, і врятувало її згодом. Проте саме завдяки Деде збереглись багато спогадів про її сестер та політичний рух, до якого вони належали. Коли сестри Мірабаль були підлітками, батьки відправили їх до католицької школи-інтернату (Colegio Inmaculada Concepción in La Vega), де вони успішно навчались.

У віці 17 років Патрія кидає школу, щоб одружитись із Педро Гонсалезом, який згодом допоможе їй боротись із режимом Трухільйо. Мінерву ж вважали найактивнішою та найрадикальнішою з сестер, вона вивчала право в університеті Санто-Домінго, проте так і не отримала ліцензію для роботи, адже…відмовила Трухільйо у його домаганнях. Марія-Тереза навчалась в ліцеї Сан-Франциско де Макорі, а згодом вивчала математику в університеті Санто-Домінго. Тобто, батьки Мірабаль потурбувались про те, щоб їхні доньки отримали хорошу освіту, на відміну від більшості тогочасних жінок Домінікани.

Рафаель Трухільйо прийшов до влади у Домініканській Республіці 1930 року в результаті сфальсифікованих виборів. Він керував країною протягом 31 року (спочатку він був президентом, потім головнокомандувачем Збройних сил, ще згодом генералісимусом, як себе найменував сам). Роки його правління вважають одним з найбільш кривавих режимів у історії Америки. Його режим спричинив багато смертей, у тому числі таку трагедію, як «Петрушкова різанина» — масове вбивство жителів Гаїті, які нелегально працювали в Домініканській Республіці. Все це спричинило появу опозиційних рухів, у тому числі політичної групи «14 червня», до якої й належали сестри Мірабаль.

Після приходу до влади Трухільйо родина Мірабаль втратила майже все своє майно. Вона особисто була знайома із особою диктатора. Відомо, що Мінерва першою з сестер стала в опозицію до режиму Трухільйо, певною мірою через його сексуальні домагання, які вона відкинула, чого боялась робити більшість жінок за його режиму.

Коли Трухільйо сказав Мінерві: «Якщо я відправлю своїх підданих, щоб підкорити тебе?», вона відповіла: «А якщо я підкорю твоїх підданих?»

Згодом до опозиційної ідеології сестри долучились Патрія та Марія-Тереза. Деякі джерела стверджують, що саме чоловік Мінерви разом зі своїми однодумцями створив опозиційну режиму диктатора групу «14 червня», а сестри Мірабаль стали її лідерками. Назву група отримала в пам’ять про той день різанини, що організована Трухільйо, яку спостерігала Патрія. Саме в цій групі у активісток з’явилось псевдо «Метелики», таким чином Мінерва Мірабаль ідентифікувала їх у справах, що стосувались політики.

Основними напрямками діяльності групи «14 червня» були відновлення демократії, громадянських прав жителів острову та дотримання прав людини. Передусім, «Метелики» намагались дати розголос проблемам та жорстокій діяльності режиму Трухільйо. Вони роздавали памфлети із інформацією про людей, яких вбивав Трухільйо, відшукали матеріали для рушниць та бомб, щоб відкрито повстати.

Не зважаючи на успішність революційної діяльності, рух «14 червня» був нечисельним, і не отримав великої підтримки домініканців, і це не скасовувало помсти, яку спрямував на його учасників Трухільйо. Мінерва та Марія-Тереза були кілька разів ув’язнені як особливо небезпечні для Домініканської держави. Їх ґвалтували та катували. Тортурам піддали також їхніх чоловіків. Незважаючи на це, сестри продовжували свою боротьбу аж до того моменту, коли Трухільйо вирішив остаточно позбутись «Метеликів».

1960 року Мінерва, Марія-Тереза та Патрія були побиті, а потім задушені до смерті. Піддані Трухільйо кинули тіла сестер зі скелі, щоб їхня смерть була схожою на нещасний випадок.

Після цього революційний рух не припинився, його далі провадили під іменем сестер, аж до моменту вбивства Рафаеля Трухільйо 1961 року. 1984 року ООН назвали 25 листопада Днем ненасильства проти жінок в пам’ять про сестер Мірабаль, яких жорстоко вбили в цей день. Деде, четверта сестра Мірабаль, заснувала згодом Фонд Сестер Мірабаль, намагаючись привернути увагу до діяльності «Метеликів».

Ви також можете переглянути фільм, присвячений історії «Метеликів» («In the Time of the Butterflies»): https://www.youtube.com/watch?v=CGgnmyOsqv8.

Текст підготувала Ілона Середа.

Елеонора Рузвельт (1884 — 1962)

«Її діяльність заслужила більшого схвалення, аніж дії її чоловіка»

Міністр без портфеля

Елеонора Рузвельт кардинально змінила уявлення про роль «першої леді». Традиційно дружина президента займалась обмеженим колом проблем і перебувала в тіні власного чоловіка, щоб не зашкодити його політичній кар’єрі. На відміну від своїх попередниць, місіс Рузвельт переймалася чи не всіма справами. Її діяльність заслужила навіть більшого схвалення, аніж дії її чоловіка. Про це свідчить опитування 1939 р.: діяльність Елеонори схвалили 67 % американців, а Франкліна Рузвельта — 58 %1. Недарма, в народі її називали «міністром без портфеля», а Гаррі Трумен величав «першою леді світу».

Елеонора понад 12 років перебувала у статусі «першої леді». За цей час вона стала «очима, вухами та ногами» президента, адже відвідала Велику Британію, Чилі, країни Карибського регіону та райони бойових дій під час Другої світової війни, зустрічалася з виборцями, влаштовувала прес-конференції2. За це її навіть прозвали «Елеонора Всюдисуща»3. «Перша леді» боролася за рівноправність жінок, навіть на влаштовані нею прес-конференції запрошувала лише журналістів жіночої статі (Франклін Рузвельт віддавав перевагу у спілкуванні з журналістами-чоловіками)4. Активність Елеонори відіграла вагому роль під час президентських виборів, адже саме вона відвідувала профспілки, жіночі та молодіжні організації, проїздила безліч міст і містечок, представляючи президента і його «Новий курс». Дослідники стверджують, що Елеонора стала опорою без якої він ніколи не втрутився б у змагання за крісло губернатора Нью-Йорка, не кажучи вже про президентство5. Елеонора Рузвельт стала першою жінкою, яка виступала перед делегатами національного політичного з’їзду, писала статті для власної газетної колонки і проводила регулярні прес-конференції. Дослідники визнають, що місіс Рузвельт була найбільш політично активною «першою леді» в історії6.

Е. Рузвельт не обмежилась участю лише у внутрішній політиці США. Про це свідчить її візит у Велику Британію в жовтні 1942 р., під час якого вона виступала на численних мітингах із закликами до координації дій у ході Другої світової війни. Американські журналісти навіть жартували: «вона стоптала не одні черевики»7.

Навіть після смерті чоловіка Елеонора залишилась активним політичним діячем. У 1945 р. президент США Гаррі Трумен призначив її членом американської делегації в ООН, вона стала головою Комісії з прав людини у цій організації. Її основним досягненням під час перебування на цій посаді було ухвалення 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини8. Е. Рузвельт очолювала Комісію у справах статусу жінки при президентові Дж. Кеннеді. Одним із найважливіших результатів діяльності Комісії стало прийняття Конгресом Закону про рівність в оплаті для чоловіків та жінок9.

Відомо те, що шлюб Елеонори та Франкліна не був вдалим, адже майбутній президент зраджував дружині. Однак місіс Рузвельт не розлучилася із ним, оскільки боялася суспільного та родинного осуду і водночас не хотіла зашкодити політичній діяльності чоловіка. Хоча її приклад міг стати взірцем для багатьох тогочасних жінок, обставини спонукали зберігати лояльність до чоловіка, незважаючи ні на що. Хоча й Елеонора Рузвельт була однією із найактивніших «перших леді», вона працювала на реноме свого чоловіка, а не на власне.

Елеонора Рузвельт, попри політичну активність, реалізувала себе як журналістка і письменниця. З-під її пера вийшло близько 30 книг, серед яких: «Мій день: Краще про Елеонору Рузвельт відоме з газетних шпальт», «Це я пам’ятаю», «Це моя історія», «Різдво 1940», «Мати та донька: Листи Анни та Елеонори Рузвельт», «Якщо ти запитаєш мене», «Індія та пробудження Сходу», «Життя вчить», «ООН: сьогодні і завтра», «Різдвяна книга Елеонори Рузвельт», «Цей неспокійний світ»10. В своїй книгі «Це для жінок», Еленора стверджувала про початок нової ери у суспільному житті для жінки, зміни її ролі, відстоювала права, доводила думку, що жінки мають займати чільне місце у суспільстві, адже саме жінки закладають підґрунтя майбутнього доброту11. Крім того протягом двадцяти років місіс Рузвельт вела колонку «Мій день» у щоденній газеті та друкувалася у періодичних виданнях. 

  1.      Первые леди Америки: Stand by Your Man // Режим            доступу: http://www.luxemag.ru/high-society/2975.html                 [1.11.2013].
  2.      Editorial Notebook; The President's Other Running Mate // Режим           доступу:          http://www.nytimes.com/1993/01/27/opinion/editorial-notebook-the-president-s-other-running-mate.html?ref=eleanorroosevelt     [17.01.2014].
  3.     American Leaders 1789—1994. — P. 78.
  4.     Франклин Рузвельт и Елеонора Рузвельт        // Режим доступу:          http://fisechko.ru/100vel/suprug/38.html    [2.12.2013].
  5.     Уткин А.              Рузвельт / Анатолий Уткин. —     Москва:               Логос, 2000. — С. 385.
  6.     Weatherford         D.      American Women and World War II / Doris Weatherford. —      New-York—Oxford: Facts On File, 1990. — P. 56.
  7.     Уткин А.   Рузвельт…          —      C. 388.
  8.     American Leaders 1789—1994…                 — P. 132.
  9.     Женщины в истории: возможность быть увиденными. Сборник научных статей / Гл. ред. И. Чикалова. — Минск: БГПУ им. Максима Танка, 2001. — С. 144.
  10.   Books by Eleanor Roosevelt // Режим       доступу:          http://www.goodreads.com/author/list/44566.Eleanor_Roosevelt     [30.12.2013].
  11.  Johnson      P.      A History of the American People…          — Р. 625.  

Текст підготувала Анна Вахнянин.

Клодетт Верле

«Метою її політики була політична, соціальна, культурна та економічна справедливість»

Перша жінка на посаді прем’єр-міністра Гаїті

1946 року у родині власниці магазина та колишнього політика народилася донька. Згодом вона вивчилася та отримала вищу освіту в галузі права та економіки. Дівчина пішла батьковим шляхом — у політику. І навіть перевершила його. Клодетт Верле стала першою жінкою-прем’єр-міністеркою Гаїті.

Ще до початку політичної кар’єри Верле займалася соціально-просвітницькою роботою у неурядових організаціях. Так, вона приєдналася до Католицької надзвичайної допомоги для Гаїті і з 1976 по 1987 рік працювала Генеральним секретарем у Карітас Гаїті (гуманітарна неурядова організація, яка надає допомогу, незалежно від релігії, національності або соціального статусу), подорожуючи по всій країні. У 1979 році Верле заснувала ITECA (Інститут технологій та анімації) — одну з найважливіших освітніх організацій Гаїті.

Клодетт Верле — одна з фундаторок Ліги жінок («Lig Pouvwa Fanm») — організації, яка бореться за політичну та економічну рівноправність та сприяє участі жінок у політиці. Важливою задачею Ліги стало подолання прірви, що розділяла різні шари суспільства: бідних і багатих, жінок та владні структури. Жінки становлять більшу частину населення Гаїті, тому вони повинні мати голос у творенні світу навколо них.

З 1990 року Верле почала активно займатися політикою. Спочатку вона була міністеркою соціальних справ у тимчасовому уряді президента Ерте Паскаля-Труйо. З липня 1992 року по жовтень 1993 року вона була виконавчою директоркою Вашингтонського офісу на Гаїті, займаючись захистом та лобіюванням. У 1993-95 роках обіймала посаду міністерки закордонних справ і релігій.

Протягом 1995-96 років працювала прем’єр-міністеркою. Основними її завданнями на цій посаді стали зміцнення керівництва країни та організація демократичних президентських виборів.

Клодетт Верле призначила кабінет міністрів з 17 міністрами, включаючи 4 жінки, і заявила, що її метою є політична, соціальна, культурна та економічна справедливість. Вона знайшла фінансову підтримку для розвитку енергетики, сільського господарства та будівництва доріг. Серед її заслуг поліпшення відносин з Кубою та Тайванем. Вона також намагалася зменшити економічну залежність Гаїті та зупинила процес приватизації. Але тоді МВФ стримував позики, що викликало політичну кризу.

Новий президент країни — Рене Преваль — був обраний з перевагою у 88 відсотків голосів. Це була перша мирна зміна президента, оскільки Гаїті стала незалежною. Преваль мав надію, що Верле продовжить свою діяльність на посаді прем’єр-міністерки, однак через позицію парламенту їй довелося покинути свій пост.

У 2007 році Клодетт Верле була обрана Генеральним секретарем Pax Christi International, неурядової католицької організації, яка працює у галузі прав людини, безпеки, економічної справедливості та екології. До цього вона була віце-президентом та членом виконавчого комітету компанії Pax International з 1992 по 2001 рік. У 2010 році організація призначила її посередником миру.

Клодетт Верле — одна із жінок, які змінюють політичний світ. Вона показала доволі патріархальному суспільству Гаїті, що жінка може успішно керувати державними справами та досягати кращих результатів, аніж попередники. Саме вона запустила зміни, завдяки яким у 2008 році цю ж посаду зайняла Мішель Дювівьє П'єр-Луї.

Підготувала Вікторія Видиборець

Бетті Форд 

«Допомагала боротися з раком, відстоювала право на аборти, позбулась сама та лікувала інших від алкогольної залежності»

Перша Леді, що затьмарила Президента

Джеральд Форд був єдиним президентом у США, якого ніхто не обирав, і він не запам’ятався ніякими особливими вчинками, на відміну від своєї дружини. Саме Бетті Форд урізнобарвлювала сірий образ президента. Президент якось зізнався: «Моя дружина — набагато цікавіша за мене». Про це свідчить і опитування 1976 р., згідно з яким діяльність Бетті підтримували 71 % американців/-ок, а Інститут соціологічного опитування населення у 1977 р. поставив її на I місце у списку жінок світу, якими найбільше захоплювались американці/-ки.

1973 р. Бетті Форд стала другою Леді, а протягом 1974 — 1976 рр. була Першою леді США. До того вона вже була заміжньою, працювала танцівницею та не соромилася відверто говорити про наркотики і алкоголь. Бетті переконала чоловіка, що жінки гідні займати високі посади. Так, Дж. Форд призначив Карлу Гілл міністром охорони здоров’я та освіти, а Енн Армстронґ послом США У Великій Британії. Місіс Форд часто давала інтерв’ю й ніколи не уникала зустрічей із журналіст_ками. Вона співпрацювала і з жіночими організаціями, зокрема із «Клубом дружин конґресменів» та «Клубом дружин республіканців».

 Сьогодні тисячі американок завдячують їй життям, адже Бетті не лише розповіла про те що хвора на рак, вона ще й розповідала як його лікувати. Після цього зізнання, читачі й читачки почали надсилати їй гроші, які вона пожертвувала Американському фонду боротьби з раком.

Бетті взяла активну участь у передвиборчій кампанії чоловіка, проте вибори він програв. Для неї це стало сильним ударом, вона захопилась спиртними напоями, утім Бетті сама усвідомила свою залежність і звернулася до реабілітаційного центру. Після курсу лікування Бетті Форд знову повернулась до активного громадського життя, а 1982 року на ранчо Міраж у Каліфорнії заснувала Центр реабілітації алкоголіків і наркоманів імені Бетті Форд, який функціонує й зараз.  

Важливо згадати і про нову актуальну тему серед сучасниць Форд: у 1973 р. суд «Роу проти Вейда» постановив про дозвіл жінкам на аборт. Термін плоду не повинен був перевищувати 24 тижнів — починаючи з цього терміну, відповідно до загальноприйнятих правил, ембріон здатний вижити окремо від матері. Згідно з федеральними законами, державне соціальне страхування Medicaid поширювалося на аборти лише у випадках зґвалтування, інцесту й загрози для життя матері. У всіх інших випадках жінки мали платити самі.

Бетті Форд та  Пет Ніксон підтримали це неоднозначне рішення, що, у результаті, призвело не тільки до засудження значною частиною населення «перших леді», але й до розгортання масштабного «Руху за життя», представнці й предстаники  якого й досі вимагають заборонити аборти. Окрім того, баптистська церква дуже критично відреагувала на позицію Бетті Форд і навіть намагалися влаштовувати протести на її похоронах.

Незважаючи на таку активну діяльність,  Бетті Форд все ще лишалася просто дружиною відомого чоловіка й фактично не реалізувала себе професійно. Також Бетті Форд публічно не піднімала тему нерівної оплати праці чоловіків та жінок, хоча й у першому шлюбі відчула несправедливість на собі. При цьому вона гостро дискутувала з феміністками, котрі іронізували над жінками-домогосподарками.

Тим не менше, саме Бетті Форд зруйнувала традиційний образ Першої леді США як зразкової матері й дружини. Вона довела, що розлучена жінка має право бути взірцем для інших, реалізувати себе як громадська та політична діячка. Також її відверті та щирі розповіді про боротьбу із раком та алко-/наркозалежністю привернули увагу суспільства до людей із такими проблемами та їхнє право на другий шанс після одужання. Окрім того, Бетті активно підтримувала право жінок на власний вибір і самореалізацію, хоча це часто провокувало негативну реакцію консервативних організації проти неї.

Текст підготувала Вахнянин Анна.

Єфросина Круз

«Боротися за права, навчати та урядувати — ось справжнє жіноче призначення!»

Не хочу пекти тортильї!

Єфросина Круз народилась 1 січня 1979 року у місті Санта-Марія-Кьєголані (штат Охака), що в Мексиці. Вона є представницею сапотеків, тобто корінних жителів Мексики (за права яких, власне, і бореться). Життя у маленькому мексиканському містечку передбачало тоді для Єфросини, як і для всіх інших жінок, лише один сценарій. Встати зранку найпершою, а краще о третій ранку, приготувати тортильї (національна страва у Мексиці), дивитись за дітьми та прибирати, прибирати, прибирати.

Це також означало раннє одруження і брак освіти. Проте для Єфросини такі перспективи були не надто бажаними. Тому вона, на відміну від більшості дівчат свого віку, все ж продовжила навчання та закінчила коледж за спеціалізацією бухгалтерський облік.

У місті, де відвідувала коледж, Єфросина почала навчати малозабезпечених людей. Там вона також працювала освітньою інструкторкою, а згодом заснувала ще три вищі школи при місцевих муніципалітетах.

Повернувшись до свого міста, активістка вирішила покращити становище жінок, адже все залишалось так само, як і раніше. Вони мали багато працювати, проте не мали права голосу, не були рівними з чоловіками, мали залишатись осторонь, мовчати та бути покірними.

Жінки у Мексиці отримали право голосу через всезагальне виборче право з 1947 року, проте у трьох штатах (Охака, Сонора і Чіапас) діє звичаєве право для корінних жителів під назвою Usos y costumbres, яке дає їм більше прав у виборчих процесах без участі загальнонаціональних партій. У штаті Охака у деяких спільнотах через звичаєве право корінних жителів жінки лишалися недопущені до влади.

І от коли Єфросина висунула свою кандидатуру на пост міської голови, це сприйняли як невдалий жарт. Тому спочатку не чинили опору й допустили її до виборів. Перемогу Круз усе ж таки здобула, через що зчинився справжній бунт. Багато людей і чути не хотіли про те, що жінка може бути представницею влади. Були перешіптування, висміювання, погрози. Але результати виборів скасували, посилаючись на звичаєве право (Usos y costumbres), а колишній мер заявив, ніби жінкам тут (у владі) не місце, вони створені для прислужування чоловікам, готування їжі та піклування про дітей.

Тоді й почалася справжня боротьба Єфросини. Вона зверталася до державних та правозахисних організацій з метою дати жінкам права та можливості, які були забезпечені конституцією, проте заборонені її спільнотою. У лютому 2008 року активістка подала скаргу до Комісії з прав людини, яка визнала порушення права на участь у виборах, яке є у конституції. Саме завдяки Круз з 21 вересня 2009 року жінки корінних жителів у штаті Охака отримали доступ до права голосу на місцевих виборах та право бути обраними до місцевих владних органів.

2010 року Єфросина Круз не лише стала першою жінкою-сапотечкою, що належить до національної партії Мексики (Partido Acción Nacional), але й президенткою правління місцевого конгресу. Також вона є засновницею некомерційної організації QUIEGO, яка сприяє гендерній рівності та бореться за права корінних жительок Мексики зокрема.

6 грудня 2008 року QUIEGO провели перший регіональний форум, який порушив проблеми включення жінок у розвиток громади, а також доступу до соціальних програм. У результаті, були підтримані шість виробничих проектів для жінок, а також у місті Сан-Хосе К'янітас жінки отримали право голосу на місцевих виборах та право бути обраними до місцевих органів влади. Звісно, на цьому діяльність та значення Єфросини Круз для жіночого руху не завершується.

Пропонуємо переглянути інтерв’ю з активісткою та політикинею для журналу Forbes, який у 2016 році включив її до списку найвпливовіших жінок Мексики.

Текст підготувала Ілона Середа

Гертруда Белл 

«Жінка, завдяки чиїм порадам мир в Іраку тривав ще тридцять два роки після її смерті»

Сьогоднішній ранок я провела дуже продуктивно — проклала південний кордон Іраку​​

14 липня 1868 року у заможній родині з Вашингтон Нью-Голлу народилася донька Гертруда. Завдяки високому соціальному статусу сім’ї вона мала змогу багато подорожувати та навчатися. Так, 1888 року Гертруда отримала диплом першого ступеня за спеціалізацією «сучасна історія». Після цього було багато років археологічних досліджень та мандрівок. Зрештою, 4 грудня 1921 року у листі до батька жінка написала: «Сьогоднішній ранок я провела дуже продуктивно — проклала південний кордон Іраку».

І це не було перебільшенням. Белл опинилася серед групи сходознавців, обраних Уїнстоном Черчиллем для участі у конференції в Каїрі з метою визначення меж британського мандату (так звані, «британські поділи»).

Гертруда Белл — жінка, завдяки чиїм порадам мир в Іраку тривав ще тридцять два роки після її смерті. Після розпаду Османської Імперії її попросили проаналізувати варіанти управління Іраком. Гертруда висунула ідею про створення нації, яку зараз ми знаємо як іракців, під проводом Фейсала, одного з провідників арабського повстання проти турків.

До самої своєї смерті Гертруда працювала в Ірако-Британській Верховній Консультативній Комісії. Вона була довіреною особою Фейсала і допомогла йому перемогти на виборах і стати королем, представляючи його пустельним племенам. Так у Гертруди з’явилося прізвисько «некоронована королева Іраку».

Своїм першим коханням Гертруда завжди називала археологію. Саме вона почала формувати те, що стало Багдадським музеєм (зараз — Національний музей Іраку). Жінка керувала важливими розкопками та дослідженнями реліквій месопотамських цивілізацій, зокрема представила велику колекцію з Вавилонської імперії.

У рідній Англії Гертруда Белл мала багато ворогів. Дехто відносить до них ксенофобів та шовіністів, інші — політиків з опозиційними поглядами. Зберігся навіть лист Марка Сайкса, автора таємних угод між Францією та Російською імперією щодо зон впливу на Середньому Сході. Про Белл він писав: «Перетнувся з дурною, самовпевненою, плоскогрудою, балакучою чи то жінкою, чи то чоловіком…»

Ці «важливі зауваження», тим не менше, не змінюють факт, що Гертруда Белл була надзвичайно впливовою жінкою. Завдяки своїм знанням вона стала єдиною жінкою-політичним офіцером у британських військах та отримала звання офіцерки зв'язку та кореспондентки Каїру. За завзяття під час роботи у розвідці 1916 року її призначили експерткою з політичних питань Месопотамії, а уже 1919 року вона обійняла посаду відповідальної секретарки з арабських питань і агентки з питань зв’язку між Верховним комісаріатом і королем.

У 2015 році режисер Вернер Герцоґ випустив біографічну кінодраму «Королева пустелі», зняту на основі життя Гертруди Белл.

Текст підготувала Вікторія Видиборець.

Роза Лі Паркс  

«Її вчинок змінив правовий устрій США»

Жінка, що не поступилася місцем білому

Майбутня «перша леді громадянських прав» та активістка народилася 4 лютого 1913 року в невеликому американському містечку Таскігі. Роза вступила до Педагогічного коледжу для темношкірих, але, на жаль, закінчити його не вдалося — дівчині довелося доглядати за хворою матір’ю та бабусею, паралельно підробляючи швачкою. У 19 років вийшла заміж за відомого правозахисника, Реймонда Паркса, відомий своєю активною участю у підтримці справи «хлопців із Скоттсборо», та змогла отримати вищу освіту. Протягом усього життя Роза займалася благодійністю, громадським активізмом та побудувала образ «вільної людини, що дає змогу бути вільним і іншим».

Мало хто не чули про подію 1955 року, у якій Роза постала головною героїнею, що змогла докорінно змінити правовий устрій цілої країни. Жінка відмовилася поступитися місцем білошкірому пасажирові в автобусі. Саме ця історія стала тим «ефектом метелика», який дав початок розгортанню масового бойкоту проти правової сегрегації населення за кольором шкіри.

Протягом усього свого життя Роза боролася з звільнення афроамериканських політв’язнів та проти свавілля поліції. Діячка отримала багато нагород — наприклад, Президентську медаль свободи та шведську премію миру, названу в її ж честь (Rosa Parks Peace Prize), а також заснувала кілька фондів та стипендій. Похорон жінки пройшов у ротонді вашингтонського Капітолію — уперше в історії правлячої резиденції відбулося прощання із жінкою.

Після інциденту в автобусі активістку було заарештовано за «порушення громадського порядку». Діячку оштрафували на 14 доларів, після чого Роза подала на апеляцію. Жінку також засуджували за «надмірну провокативність поведінки» та навіть погрожували розправою. Але це не завадило Розі стати однією з яскравих персоналій в історії боротьби темношкірого населення США за свої права.  

Текст підготувала Олександра Козлова.

Клара Цеткін (уроджена Ейснер) 

«Якщо усі люди мовчать, то наш обов’язок – підняти свій голос в захист своїх ідеалів»

Багато чого потрібно зробити на землі. Робіть це швидше

Дівчинка, якій належало стати однією із найяскравіших революційних фігур Європи, виховувалась у звичайній родині. Батько викладав у сільській школі та грав на органі, мати була робітницею. Клара Ейснер отримала диплом педагога в одному з Лейпцизьких навчальних закладів. До 24-х років жінці ніяк не вдавалося побудувати кар’єру — вона підробляла приватними заняттями, а також прачкою. Чоловік Цеткін, Осип, публікувався у місцевих виданнях. Докорінно змінило життя дівчини знайомство з дочкою Карла Маркса — Лаурою Лафарг. Саме вона надихнула майбутню активістку перейнятися революційними ідеями в боротьбі з тогочасним політичним устроєм та правовою системою не тільки Німеччини, але й усієї Європи...

Після смерті чоловіка Клара стає представницею соціал-демократичної партії Німеччини та виступає активною критикинею фашистських поглядів. Особливо діячку зацікавила тема нерівної оплати праці, над чим вона і працювала упродовж усієї своєї політичної кар’єри. Тоді ж Цеткін знайомиться і з іншою прихильницею лівих поглядів — Розою Люксембург. Жінки стали товаришувати, разом працювати над теоретичними обґрунтуваннями соціал-демократичних ідей та виступати із промовами.

Після того, як до влади прийшов Гітлер та націонал-соціалістична партія Німеччини, Цеткін змушена була відправитися у вигнання до СРСР, де і закінчилось життя діячки. Кажуть, що за мить до смерті Клара вимовила ім’я своєї найкращої подруги, Рози Люксембург.

Своє життя активістка присвятила антивоєнній діяльності — організовувала численні конференції, просвітницькі лекції, за які, щоправда, не один раз її арештовували. Є співзасновницею комуністичної партії Німеччини. Клара також відома як головна редакторка газети для жінок «Рівність». Саме їй належить заснування такої визначної дати як День міжнародної солідарності жінок. У 1910 році на конференції в Копенгагені Цеткін запропонувала відмічати кожну другу неділю березня як символічний день боротьби за права жінок, який потім стали традиційно святкувати 8-го числа.

Сьогодні в честь Клари Цеткін називають вулиці, школи, її портрет зображають на марках та банкнотах, її промови постійно цитуються. В Німеччині найактивніших суспільних діячок навіть нагороджують премією імені Цеткін, адже вона є символом незламного духу та натхнення до боротьби за рівні політичні та соціальні права жінок.

Текст підготувала Олександра Козлова.

Лакшмібаї, княгиня Джхансі

«Одна з провідних діячок індійського повстання 1857 року, стала символом опору проти британських колоніалістів»

Войовнича княгиня з Джхансі

Перш ніж стати Рані (тобто княгинею) Лакшмібаї, вона була Манікарнікою. Це ім’я їй дали при народженні. Лагідно ж називали в дитинстві майбутню воїтельку — Ману. Її мати Бхагіраті Сапре померла, коли дівчинці було чотири роки. Батько ж, Моропант Тамбе, працював радником при дворі Біторського Пешви (титул в Індії, який можна порівняти із сучасним прем'єр-міністром). Останній називав Ману «Хаббілі», тобто «грайливою». Це прізвисько вдало характеризує маленьку Манікарніку. Проте вона була не просто грайливою, а радше самостійнішою, аніж інші діти її віку. Навчаючись вдома, вона освоїла стрільбу, фехтування, верхову їзду, важку атлетику та рукопашний бій.

Коли Манікарніці було чотирнадцять років, вона одружилась із Раджею Гангадхаром Рао Ньюалкаром — Махараджею (тобто князем) з Джхансі. Тоді вона й змінила своє ім’я на Лакшмі Баї. Через кілька років княгиня народила сина, проте він не вижив. Отож Махараджа з Лакшмі Баї усиновили хлопчика, якого назвали Дамодар Рао. Проте дуже скоро Махараджа помер і британці вирішили забрати території, що були підвладні йому, відмовивши у престолі Дамодару на підставі того, що хлопчик був усиновленим.

Проте Лакшмі Баї і не думала віддавати британцям Джхансі. Їй пообіцяли щорічну виплату, наказавши звільнити палац 1854 року. Проте коли 1857-го до неї дійшли чутки про індійське повстання, вона попросила британців сформувати армію нібито для власного захисту, насправді готуючи власне повстання проти них.

Остаточної думки щодо причетності Лакшмі Баї до різанини 1857 року немає. Тоді індійські повстанці захопили форт і переконали британців скласти зброю, гарантувавши їм безпеку. Врешті, індійськими бунтівниками було вбито 40-60 європейських офіцерів з гарнізону разом з їхніми дружинами та дітьми. Існує думка, що саме з цієї події почалось повстання княгині проти британців.

Лакшмі Баї запустила виробництво гармат та зібрала військо, яке включало жінок, феодалів з Джхансі та бунтівників, які перемогли завойовників 1857-го. Якийсь час Джхансі перебувала у спокої під владою молодої княгині. Проте британці знову прийшли, вимагаючи здати місто й погрожуючи його знищенням у разі непокори. Лакшмі Баї знову не мала наміру віддавати своє місто завойовникам: «Ми боремося за незалежність. Крішна сказав, що ми будемо насолоджуватися плодами перемоги, якщо переможемо, а якщо ні, якщо ми будемо вбиті на полі битви, то обов'язково отримаємо вічну славу та спасіння».

Отож почалась кривава боротьба, опір британцям чинили на кожній вулиці та в кожній кімнаті палацу, а вуличні бої тривали й наступного дня від початку облоги. Врешті, Лакшмі Баї була змушена тікати разом із сином до міста Калпі, яке також потребувало захисту. Проте британці захопили і його. Згодом лідери повстання, у тому числі Лакшмі Баї, згрупувалися поблизу міста Гваліор, де княгиня намагались переконати інших керівників готувати захист від можливого нападу. Проте її не послухали, й дуже швидко британці здійснили успішну атаку і тут.

Під час битви гусарів із військом, яким керувала Лакшмі Баї (до того ж у чоловічому одязі), її було вбито, коли вона намагалась напасти на одного з противників. Місцеві жителі згодом спалили її тіло.

Військовий лікар Томас Лоу назвав Лакшмі Баї індійською Єзавель [1], охарактеризувавши її як молоду княгиню, на руках якої кров загиблих, маючи на увазі причетність до різанини 1857 року.

Х’ю Роуз, британський військовий діяч та колоніальний адміністратор, зазначав, що Лакшмі Баї була найнебезпечнішою індійською лідеркою.

Навіть британські військові писали, що незважаючи на те, що вона обманом намагалась перемогти британців, княгиня була хорошою керівницею повстання. Жінка померла за свою країну, тому її внесок в Індію неможливо забути.

Ви також можете переглянути статті про Лакшмі Баї, а також невеличкий мультфільм.

1. Єзавель була дружиною ізраїльського царя Ахава та дочкою сидонського царя Етбаала. Існує думка, що саме від останнього Єзавель перейняла жорстокість та зарозумілість. Вона зневажала релігію ізраїльського народу, і коли стала царицею насаджувала свою відданість культу Астарти. Згідно цієї історії Єзавель асоціюється із кровожерливою жорстокістю та безчестям.

Текст підготувала Ілона Середа.

Фадумо Касиб Даїб

«Відкрила клініки з охорони здоров’я материнства в Сомалі, створила відділення профілактики ВІЛ
та організувала навчання медичних працівників для ООН у Фіджі та Ліберії»

SHEro або чи може жінка бути президенткою Сомалі

Точний день народження Фадумо Даїб ми не знаємо, проте відомо, що народилась вона 1972 року в Кенії, в місті Тіка. Її батьки сомалійці. Мати, щоб попередити небезпечні захворювання, була змушена втратити одинадцятьох дітей ще до народження Фадумо. В дорозі до Кенії, куди мати вирішила переїхати, вона й зустріла свого майбутнього чоловіка. Він працював водієм вантажівки і вирішив підвезти мати Фадумо та її молодшого брата. Отож батьки майбутньої політикині вирішили оселитися у місті Тіка.

Ні батько, ні мати Фадумо не вміли читати й писати. Відомо тільки, що батько її володів кількома мовами, а мати була винахідливою та кмітливою, у чому їй допомогла робота — вона продавала чай біля дороги. Як говорить Даїб, освіта для них не була важливою, адже вони не розуміли чому вона має бути для них важливою. Так само для неї, коли була маленькою, освіта не здавалась чимось потрібним. До 14 років Фадумо Даїб не вміла читати й писати. Її родина просто переїжджала з одного місця в інше, намагаючись влаштувати своє життя. І коли вона дивилась телепрограми, то для неї було дивно бачити, як діти розповідають одне одному про книжки, адже вона не вміла читати. Тому вона розповідала мамі про своє бажання навчитись писати й читати, поки та врешті не найняла вчителя для своєї доньки.

Її родину депортували з Найробі до Могадішо 1989 року. А згодом 1990-го Фадумо та її братам й сестрам довелось тікати до Фінляндії, для чого мати Даїб продала усе своє майно. Вже у Фінляндії Фадумо вчилась на медсестру інтенсивної терапії й отримала два ступеня магістра. А згодом отримала ще й стипендію у Гарвардській школі Кеннеді для вивчення державної адміністрації. Зараз Фадумо є докторанткою у Гельсінському університеті, та займається дослідженнями Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 («Мир, жінки та безпека»).

Певний час Фадумо займалась питаннями працевлаштування біженців, а у 2005 році працювала в ООН в Сомалі й відкрила клініки з охорони здоров’я материнства. Також Даїб створила відділення профілактики ВІЛ та організувала навчання медичних працівників для ООН у Фіджі та Ліберії. Дивлячись на те, як останній вдалось вийти з довготривалої боротьби, Фадумо замислилась над розвитком своєї батьківщини: «Чому Сомалі не може бути такою ж? Я хочу бути в середовищі, де ви не чуєте стрілянини, дівчатка ходять до школи, жінки працюють, а люди почуваються щасливими», — сказала Фадумо.

Життя в Фінляндії дало для Даїб багато привілеїв, яких жінка була позбавлена у рідній країні, отож вона хоче допомогти людям захистити свої права. Також для неї важливим є її позиція як жінки-мусульманки, вона занепокоєна хвилею ісламофобії і стверджує, що Сомалі важливо забезпечити «правильний» іслам, тобто «релігію миру», як говорить Фадумо.

На перших (з 1967 року) демократичних виборах в Сомалі 2014 року Фадумо Даїб висунула свою кандидатуру. Вона була єдиною жінкою з більш ніж 20 кандидатів. Очевидно, що через це рішення, Фадумо зіткнулась із недоброзичливцями та навіть погрозами. Коли вона оголосила про свій намір на національному телебаченні, люди говорили, що вона збожеволіла. Адже бути політиком чи активістом в Сомалі небезпечно через постійні напади та насилля. А ще небезпечніше там, у патріархальній культурі, бути «сміливою» жінкою-активісткою.

Але вона продовжила, заради антикорупційної політики, заборони каліцтва жіночих статевих органів, встановлення діалогу з аль-Шабаабом для скорочення терористичних організацій й зупинення вбивства сомалійців тощо. Про неї писали: «Якщо хтось може стати першою жінкою-президенткою Сомалі, то це дуже успішна фінська жінка сомалійського походження, що вміє чітко висловлювати свої думки».

Проте шансів на перемогу в неї було мало, про що вона сама повідомляла згодом. Незважаючи на це, Даїб все ж таки справді багато досягла.

Так, сомалійські жінки не мають достатньо могутності зараз, їм бракує освіти та навичок, врешті, у них просто не має можливості для досягнення цілей. Але Фадумо говорить, що Сомалі вже готова до жінок-лідерок, адже у них є можливість боротись за перемогу.

І хоч Фадумо не вдалося перемогти на виборах, це — величезний крок на шляху до поліпшення становища жінок в Сомалі.

Ви можете також переглянути інтерв’ю з Фадумо Даїб та виступ політикині.

Текст підготувала Ілона Середа.

3 грудня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Індекс глобального гендерного розриву: підсумки 2018 року і провал України
Як швидко емансипується світ? Ми дедалі частіше чуємо про гендерну рівність із вуст зірок шоу-бізнесу і провідних політиків (навіть від президента Порошенка), але статистика засвідчує іншу картину. Економістка Любов Жарова проаналізувала Global Gender Gap Index — статистику від престижного Всесвітнього економічного форуму в Давосі. У політиці до рівності бракує ще більше як 70 %! Читайте детально про показники і їх тлумачення в статті.
«Хто їм не дає?»: усе про перешкоди для жінок у політиці
«Так будь ласка! Хто їм не дає?» — такі заяви часто можна почути і від чоловіків у владі, і від інших громадян. Ідеться про участь жінок у політиці. Якщо розбиратися в деталях, виявиться, що жінки стикаються з безліччю перешкод, які геть не знайомі чоловікам. Тут і суспільні упередження, і більша зайнятість по догляду за дітьми, і менші фінансові ресурси, і високий рівень насильства й агресії. І так складний політичний шлях для жінок ще в багато разів ускладнюється. Що з цим можна зробити і, головне, навіщо? Крім пропорційного представництва інтересів жінок (54 % населення), збільшення кількості жінок у політиці істотно покращує економічну ситуацію. Як, чому і як цього досягти — у статті докторки економічних наук Любові Жарової.
Жінки безвладні і жінки при владі в літературі
Не всі літературні і фольклорні героїні мріють вийти заміж. Є й ті, кому трон миліший. Ця стаття — про жінок і владу: як це бачать письменники і що про це думають письменниці.