Шлях влади і шлях помади. Чому дівчат (не) цікавить політика?

Джерело: humanrights.org.ua

«Їм політики не треба», — тягнучи слова, промовляє до приятеля молодик у добре зшитому костюмі. Відводжу погляд від їхнього столика і прислухаюся. «Жінка — істота аполітична, від природи на конкретику заточена: мамонта приготувати, дитину погодувати», — провадить далі під схвальне мугикання друга. «Ну от можеш уявити, що ті дві, — киває на двох веселих і гучних жінок біля вікна, — тріщать про участь кандидата-трансгуманіста в американських виборах. І я не можу. А щоб про американську помаду — запросто, це їм у лічному житті пригодиться. Якщо про вибори, то це точно шпигуни в перуках або фемки. Тим помада не поможе». Задоволені мудрістю природи та власною проникливістю чоловіки сміються. І хоч їхні міркування, як усяка кухонна філософія, хибують за багатьма параметрами, я замислююся.

 Гендерний дисбаланс є не лише на рівні високих посад, статистично жінки справді менше говорять і менше знають про політику. За даними британської ради з питань економічних і соціальних досліджень (ESRC), знання жінок у галузі міжнародних стосунків виявилися на 20—30% слабшими за чоловічі. Найбільшу різницю компетенцій дослідники зафіксували в Британії, США та Канаді, найменшу — у Греції, Італії та Кореї. Журналістки також рідше пишуть про політику, ніж їхні колеги-чоловіки.  Як зазначає The Guardian, аналіз перших смуг значущих британських видань виявив, що лише 22% текстів написали жінки. Натомість саме вони найчастіше фігурували в цих новинах як постраждалі чи жертви злочинів (79%), а три чверті згаданих у текстах чоловіків були експертами з різних питань.

Співвідношення чоловічих і жіночих реплік із різних питань і в різних виданнях

В академічній політології науковиці також є менш видимими, хоча ступені здобувають нарівні з чоловіками. У США, наприклад, 40% докторів політичних наук — жінки, однак у престижному науковому виданні American Political Science Review тільки 16% жіночих публікацій[1], і їх цитують значно менше за чоловічі[2]. Показово, що автори наукових праць покликаються на написані жінками тексти удвічі рідше, ніж авторки[3].

Схоже на те, що не лише герметичний світогляд офісного жінкознавця може опиратися реальності цінних політичних висловлювань жінок. Наукова спільнота також не вільна від упередження — менш відвертого, але достатньо потужного, щоб віддати перевагу чоловікові, його публікаціям чи експертній думці. Цілком логічне продовження ця тенденція має на посадовому рівні. На літо 2016 року жінки становили менше ніж 23% парламентарів у світі[4]. В Україні гендерний дисбаланс серед високопосадовців іще значніший: політикинь у Верховній Раді лише 12% — і це найбільша кількість в історії парламенту.

 І навіть подолавши шлях від мрії про політичну кар’єру до посади найвищого рівня, політикиня не опиняється в рівних із колегами умовах. Разом із публічністю зростає тиск упереджень. Жінка як уявна соціальна конструкція — це набір рис характеру, «природних» нахилів та інтересів, не надто сумісних із політикою. Усі-бо знають про «жіночий розум», «жіночу природу» та «жіноче призначення». І навіть «чоловічий характер» не допоможе, якщо під час перемовин найвищого рівня її заскочить пе-ме-ес. І що тоді — війна?

Джерело: sunhome.ru

Жарти жартами, але ось як описує ставлення до політикинь нардепка Ірина Геращенко: «Ми в перші дні роботи парламенту стільки надивилися в таблоїдах, начиталися і наслухалися про молодих депутаток, яким ставили в провину тільки їхню молодість, не помічаючи ні їхньої освіти, ні професійного шляху. Жодного чоловіка-депутата так не травили»[5]. Як бачимо, у цькуванні політикинь беруть участь не лише колеги, а й ЗМІ, і разом із публічністю та популярністю жінок зростає також і тиск, який на них чинять.

Але й рівень видимості жінок навіть на найвищих державних посадах дуже низький. Фонд «Демократичні ініціативи» дослідив рівень довіри виборців до українських політиків. Наразі рейтинг усіх учасників від’ємний, хоча жінки в цілому мають кращі позиції. Однак політикині вирізняються в цьому рейтингу ще дечим — більшість респондентів їх просто не знає, коштом чого їхній імідж на фоні публічних чоловіків формально зростає. Натомість у добре відомих діячок рейтинг недовіри високий. Середньостатистичний виборець не симпатизує більшості політиків, а серед шістьох згаданих в опитуванні жінок точно знає хіба Юлію Тимошенко та Надію Савченко. Імена Валерії Лутковської та Оксани Сироїд нічого не кажуть більш як третині опитаних, а про Ірину Геращенко та Ольгу Богомолець не чула чверть респондентів. Натомість середній політик-чоловік має приблизно 4% відповідей категорії «не знаю такого». 

Якщо жінки гірше знаються на політиці, небагато пишуть про неї як науковиці і загалом поступаються чоловікам як політичні діячки, то, може, не дарма їх так мало в цій сфері?  Може, політика справді не наша справа, і знавці й оборонці «жіночої природи» мають рацію? Половина студенток американських коледжів заявила, що не претендує на керівні посади, виявивши значно нижчий рівень амбіцій, ніж їхні однолітки чоловіки[6]. Це могло б свідчити на користь тези про неприродність для жінки лідерської ролі та вроджену байдужість до високих посад. Однак аналогічне опитування, проведене серед школярів, не виявило відмінностей між посадовими амбіціями осіб різних гендерів. Може, жіноча природа прокидається після повноліття? Мені близьке інше пояснення: амбіції та інтереси не залежать від гендеру, стати президентом чи президенткою мріють різні діти. Їм однаково важливо мати політичну позицію (хай навіть невиважену чи імітовану), хизуватися знанням фейсбучних «інсайдів» та прогнозувати переможця президентських виборів.

Але згодом щось змінюється, і дівчата-підлітки поступово байдужіють до цих тем. Виникає гендерний розрив інтересів та амбіцій. Американська помада стає справді цікавішою за американські вибори, а зацікавлена у виборах меншість виявляється маргінальною — з усіма наслідками цього статусу: браком підтримки, висміюванням чи ігноруванням. Вдало реалізувати цей інтерес вдається одиницям — і навіть на найвищих державних посадах вони лишаються маргінальною групою в «чоловічій сфері», надто непомітною, щоб стати рольовими моделями для молодших дівчат. Коло замикається. Однак повернімося до того етапу, де шлях влади розходиться зі шляхом помади, адже саме цей момент, вочевидь, є ключем до майбутнього гендерного дисбалансу у владі. Тож чому дівчата полишають мрії про президентство і як це перетворює світ і самих дівчат у ньому?

1. Вони погоджуються з тим, що є дівчатами

Ідеться, звісно, не про стать чи гендерну самоідентифікацію, а про хрестоматійне «ти ж дівчинка». Цей конструкт — єдина соціально прийнятна для дитини жіночої статі роль, замаскована під природне призначення. Згода бути дівчинкою навряд чи має альтернативу, тож ідеться про інтеріоризацію стереотипів, а не волевиявлення. Переосмислення цієї ролі, якщо й відбувається, то нечасто й у свідомому віці. Дитині лишається тільки повірити, що вона дівчинка, і засвоїти правила цього статусу. Адже є добрі дівчата і погані, неправильні. Маючи лише один варіант самоідентифікації, ми найбільше боїмося його втратити, бо разом із ним втратимо змогу називати себе й належати до групи. Дівчинка — перший маркер цієї належності та друге — після імені — означення нашого Я.

Бути поганою дівчинкою чи взагалі «невартою» цього статусу означає втрату зв’язку з групою своїх. Страх втратити цю ідентичність — це страх самотності та хаосу, несталості. Якщо я не дівчинка (і не хлопчик), то я чужинка для тих і для інших, адже в бінарному світі аргумент «я — людина» не спрацьовує. Крім того, перші дитячі ідентичності походять зазвичай від батьків, тож лишаються безсумнівними доти, доки непорушним є батьківський авторитет. Відмовитися бути дівчинкою в сенсі, який звикла вкладати в це слово матір, означає послабити зв’язок з родинним Ми. У свідомому віці перегляд стереотипних уявлень про жіночність може відкрити шлях до себе справжніх — із власними бажаннями, поглядами й інтересами, однак критичних та психічних ресурсів дитини замало для рефлексій щодо «дівчинковості».

 Крім того, дотримання дитиною вимог, які висуває до її гендеру суспільство,  позитивно підкріплюється. Її хвалять за «правильну» поведінку, заохочують певні інтереси й активності (наприклад, танці та кулінарію, а не стрільбу з лука чи баскетбол), роблять компліменти «жіночному» вбранню («нарешті на дівчинку схожа!»). Відхід від регламентованої норми спершу фіксують — іноді фрази «дівчата такого не вбирають/не кажуть/не роблять» достатньо, щоб скорегувати небажану поведінку. Загроза втратити відповідь на запитання «хто я?» змушує хапатися за будь-яку ідентичність — і байдуже, що сукня негарна. Якщо проста фіксація «відхилень» не спрацьовує, можливі маніпуляції зі страхом самотності та неприйняття («кому ти така груба/повна/неохайна потрібна?), осуду («що сусіди скажуть?»), втрати любові батьків («ти не моя дочка, поводишся, як пацан») чи покарання («будеш неслухняною — лишишся вдома»). Стратегія позитивного й негативного закріплення гендерних правил практично унеможливлює бунт чи незгоду з ними — надто коли поза родиною стереотипна жіночність та об’єктивація заповнюють усі сфери життя дітей — від навчального процесу («інформатика — чоловіча наука») до неадекватних рекламних образів і обмежених рольових моделей масової культури. Щоб не стати вигнанкою у бінарному світі, дитині лишається тільки прийняти тезу «ти ж дівчинка» разом з усіма вимогами, які суспільство висуває до носійки цього статусу.

Джерело: dobralystivka.com

І що тоді?

Цієї миті дороги влади та помади починають розходитися: складну й різнопланову людську ідентичність уполовинюють. У «ти-ж-дівчинці» заохочують якості й інтереси, які вважають суголосними її «природі», а насправді прагнучи вписати її у світ бінарних опозицій — якнайдалі від чоловіка, його вигод і привілеїв. Майбутня «справжня жінка» мусить бути якнайменше схожою на свого сусіда з Марса. Але оскільки сила, інтелект і мужність уже відійшли йому (вочевидь, із чарівного мішка природи чоловік тягнув фішки першим), дівчинку оголошують носійкою протилежних якостей. Їхню неоковирність вміло замасковано, тож, навіть подорослішавши, вона плекатиме «тендітну жіночність» і «глибинну мудрість», щоб зватися представницею слабкої, але прекрасної статі. Чом не бути гарною дівчинкою, якщо за це хвалять, якщо обіцяють захищати й обожнювати? Та коли крізь чужі бажання («одягни сукенку») раптом проступають індивідуальні («хочу бігати у футбол»), несумісні із соціально бажаним образом («будеш уся обідрана — що люди скажуть?»), корегують часто не образ, а Я. Дитина вкотре переконується у важливості чужої оцінки та перевазі суспільного над особистим. Згодом вона почує, що краса потребує жертв, але в патріархальному світі жертв потребує сама жіноча ідентичність, ідентичність «гарної дівчинки». Граючи соціально бажану роль, ми втрачаємо цілий спектр можливостей для самовираження та самореалізації. Надто драматичний висновок на тлі прикладу про футбол і сукню? Тоді погляньмо на образ «гарної дівчинки» зблизька. Що треба робити? Від чого відмовлятися?

2. Краса — понад усе

«Гарна дівчинка» не просто слухняно дотримується правил гри та сценарію, вона має бути окрасою театру. Ми засвоюємо канон жіночої привабливості з дитинства. Довгі кучерики та великі очі виразного кольору стають найпершим предметом гордості в родині: дівчаткам-немовлятам навіть голять голови, щоб пушкове волосся стало густим і швидше росло. Залежно від результатів генетичної лотереї дитина чутиме компліменти або співчутливе «вони в цьому віці всі на хом’яків схожі». Дівчинка підростатиме, й ідея надважливості краси — відповідності сучасному взірцю — здаватиметься природною та безсумнівною, адже від народження саме зовнішність була міркою людської цінності.

Зовнішності найчастіше робитимуть компліменти («гарна мов лялечка»), привчаючи дівчинку до об’єктивації, а неканонічні обличчя й фігура будуть об’єктом співчутливих запевнянь: «витягнешся», «переростеш». Реклама та масова культура сприяють ототожненню привабливості й успішності, яскрава зовнішність — запорука медійної видимості. Через це рольовою моделлю для дівчинки-підлітка стане радше талановита модель, аніж талановита лікарка чи дипломатка. Хоча в будь-якій сфері можливі щастя та самореалізація, обмежена видимість варіантів зменшує шанси і на те, і на інше. Самий конструкт «прекрасної статі» замикає увагу дівчинки на зовнішньому. «Не прекрасна — не жінка», — чути в ньому. «Гарні дівчата мають бути акуратними та стежити за собою», — чуємо ми.

Джерело: manshuq.com

І що тоді?

Вірячи, що зовнішність — ключ до всіх дверей, ми ризикуємо не відчинити жодної. Медіа пропонують нам привабливі образи відомих жінок, наголошуючи на спільному та поверховому — красі, — та лишаючи поза кадром особисті історії, освіту та працю, щасливі випадки та невдачі. Ми віримо, що краса — це чарівний х-фактор і запорука досягнень, та спрямовуємо всі зусилля на те, щоб «стати гарними». Наші ілюзії мають у чоловічому світі гарячу підтримку та схвалення, бо самозамилування чи самоприкрашання забирає ресурс в освіти, зменшуючи шанси жінки реалізуватися в інший, не пов'язаний із тілесністю спосіб, та конкурувати з чоловіками в різних сферах — зокрема в політичній. «Гарна дівчинка» стежитиме найперше за собою, а не за виборами, науковими публікаціями чи правами людей. Треба лише переконати її, що це гарантує добробут і щастя. Боротьба з комплексами та розладами харчової поведінки надовго відволіче її від боротьби за рівну оплату праці.

3. Дівчата мають поступатися

Необхідність віддавати, а не брати, і погоджуватися, а не суперечити, ми засвоюємо рано. Стати гарною дівчинкою значить постійно потроху поступатися — собою. Якщо чоловікам відведено роль цілеспрямованих переможців і мужніх завойовників, то жінок з дитинства навчають протилежного — підкорюватися, підлаштовуватися, вчасно зупинятися. Віддати іграшку, яку захотів сусідчин малий. Обрати балет, а не карате. Чи, може, піти в медичний замість вивчати соціальні науки? — щоб не засмучувати батьків, які мріють про лікарку в родині. Дрібних і великих поступок у житті «гарної дівчинки» безліч, адже засвоєні змалку правила швидко стають звичними і навіть здаються природними. Надто коли в комплекті маємо ще одну «аксіому»:

4. Жіноча сила — у слабкості

Цей затертий до дір патріархальний оксюморон належить до нескінченного запасу «життєвої мудрості», який мусить засвоїти будь-яка «гарна дівчинка». Тендітна статура, брак фізичної сили, пасивність і поступливість — оповиті романтичним ореолом риси конвенційної фемінності. Моральну та фізичну силу таврують як протиприродні атрибути невдоволених та ображених жінок, які нібито не змогли реалізуватися у прийнятний для «прекрасної статі» спосіб і змушені приховувати це під маскою сильної жінки. У патріархальному світі цій сильній жінці лицемірно співчуватимуть: «не знайшла того, із ким можна бути слабкою», «мріє про захисника, але нікому не потрібна». Самодостатніх індивідок не лише називають нежіночними, а й звинувачують у диверсії проти маскулінності — мовляв, через засилля таких жінок чоловік слабне та деградує, не маючи змоги виявити свою мужність. Натомість «гарну дівчинку», поступливу і тендітну, обіцяють носити на руках і захищати, їй гарантують успішну самореалізацію відповідно до «природного призначення» — як дружини та матері. Треба лише відмовитись від зазіхань на «невластиві прекрасній статі» соціальні ролі та сфери діяльності, частіше казати «так» і доброзичливо усміхатися.

І що тоді?

Звісно, обіцянка щастя та добробуту — порожній звук. Поступаючись власними інтересами та приносячи в жертву мрії, ми не здобуваємо щастя, а втрачаємо самих себе. Романтизація слабкості та пасивності триває щонайменше від часів куртуазного Середньовіччя. Ефемерну «прекрасну даму» протягом століть було позбавлено суб’єктності, амбіцій і шансів на притомну самореалізацію (не в ролі предмета інтер’єру чи додатку до чоловіка). Сучасну «гарну дівчинку» теж з дитинства навчають поступливості. Вона не вміє обстоювати свої інтереси, не ставить високої планки в освіті, не є достатньо впевненою й амбітною, щоб конкурувати на ринку праці. Дієти, непрактичне взуття та незручний одяг, а також переконання, що слабкість є привабливою, зроблять її нездатною протистояти фізичній агресії й абсолютно вразливою в будь-якому конфлікті. А віра в справедливий світ, де гарних дівчат не ображають або неодмінно рятують, довершить справу. Пасивна жінка, що звикла терпіти та поступатися, виявиться неспроможною ані захистити власні права, ані допомогти іншим. Суспільство охоче визнає її непридатною для науки чи політики, апелюючи до «природних» слабкості та м’якості, хоча ці риси є продуктом цього суспільства. Для жінки вготовано більш прийнятний варіант самореалізації:

5. Гарна дівчинка — добра дружина та господиня

Однією з основних цілей жіночої соціалізації є саме ці ролі. «Правильна» мета «гарної дівчинки» — вийти заміж і присвятити себе сімейному життю. Успішність жінки у патріархальному світі визначають не освіта чи професія, а затребуваність серед чоловіків, готових запропонувати їй шлюб. У процесі виховання саме майбутнє заміжжя стає «залізобетонним» аргументом для корегування поведінки: «хто візьме таку неохайну?» або «чим чоловіка годуватимеш, якщо готувати не вмієш?». Такі запитання дівчина чує змалечку, засвоюючи думку, що її функція обслуговувальна, а чоловік має бути в її житті центральною фігурою. Атрибути «правильної дружини» є логічним продовженням рис «гарної дівчинки»: бути привабливою та м’якою, не перечити і вчасно поступатися — словом, мати повний комплект «жіночої мудрості».

І що тоді?

Спектр варіантів для самореалізації звужується до соціально бажаної ролі. Крім того, навіть цілком відповідаючи образу ідеальної дружини та слухняно дотримуючись правил гри, жодних гарантій гепі-енду з весіллям і вдалим подружнім життям жінка не матиме. Вміння приготувати десять страв із гарбуза може раптом виявитись нецікавим для обранця, задля якого цю науку опановували;  навичка поступатись не гарантує поваги та злагоди в родині. Витрачаючи час і зусилля на те, щоб лишатися «гарною дівчинкою» в очах інших, жінка втрачає цінний ресурс, який можна було застосувати значно ефективніше. Замкнена на кухні, вона виявляється ізольованою від соціальних активностей та позбавленою впливу й голосу. Її проблеми стають невидимими.

6. Гарна дівчинка пам’ятає про своє призначення та продовжує рід гарних дівчат

Заміжжя є надважливим етапом традиційної жіночої самореалізації, але не найвищою точкою «жіночого щастя». Патріархальний шлюб сприймають не як партнерство рівних людей, а радше як базис для продовження роду і трансляції наступному поколінню «правильних» цінностей. Основні функції «гарної дівчинки» — репродуктивна та виховна, і до цього її також готують з дитинства. Зазвичай уже перші іграшки та ігрові практики мають виразне гендерне маркування. Дівчинку заохочують бавитися ляльками, грати в «доньки-матері» —словом, освоювати майбутню соціальну роль. Дорослішаючи, вона починає стикатися з репродуктивним тиском, запитання «коли дітей?» лунає як завгодно часто і з вуст різних людей. Бажання та плани самої жінки виявляються вторинними, їй вкотре нагадують, як важливо поступатися й чинити відповідно до природи і призначення. Тим більше, народження дитини обіцяє підвищити її соціальний статус (жінка-матір — втілення усіх чеснот «гарної дівчинки» й «ідеальної дружини» водночас), подолати проблеми подружнього життя і навіть вилікувати хвороби. Хрестоматійне «народиш — минеться» досі можна почути від деяких медиків. Якщо жінка звикла дотримуватися розроблених для «гарних дівчат» правил, то відчуття нереалізованості може бути потужним, а можливостей змінити власне життя бракуватиме. Народження дитини може здатися найбільш прийнятним рішенням — надто під постійним тиском.

І що тоді?

Позиція «гарної дівчинки — ідеальної дружини» апріорі вразлива. Опираючись репродуктивному тиску, вона стикається з осудом і знову відчуває загрозу статусу, який коштував їй стількох жертв. А вирішивши дотримуватися соціально бажаного сценарію, може виявити — уже в статусі матері, — що позірне обожнення й заохочення материнства аж ніяк не гарантує підтримки, покращення подружніх стосунків та інших позитивних змін. Часто жінка з дитиною опиняється у вкрай скрутному становищі — надто коли з дитинства жила за правилами «гарних дівчаток» і з вірою в те, що про неї завжди подбає хтось сильний і мужній. Варто сильному й мужньому зникнути, брак освіти чи професійного досвіду переведе жінку в режим виживання, і жодних соціальних важелів, щоб змінити ситуацію, вона не матиме.

Держава теж не надто про неї піклуватиметься, адже жінок, які можуть захистити інтереси своєї соціальної групи, на представницьких та керівних посадах дуже мало.

Як усе це впливає на політичне представництво?

Патріархальні правила, які жінка засвоює в процесі соціалізації, крок за кроком позбавляють її суб’єктності та можливості конкурувати з чоловіками у престижних і суспільно значущих сферах, зокрема в політичній. З дитинства звикаючи до знецінення власних інтересів і привчаючись бути слабкими, поступливими та не надто амбітними, жінки в результаті виявляються меншістю у публічному та політичному просторі.

 Замкнені в гетто соціально заохочуваних практик та інтересів, ми часто маємо ілюзію свободи вибору та рівності (відмінності статей вважають природними, а природу апріорі справедливою). Як наслідок, правозахисні та законодавчі ініціативи нечисленних політикинь, спрямовані проти гендерної нерівності, не знаходять зацікавлення і підтримки серед більшості жінок. Гіпертрофована значущість родини, культура віктимблеймінгу та приховування («не винось сміття з хати»), низький рівень соціальної активності — усе це робить жінок менш видимими, тож вони дуже мало знають про проблеми одна одної.

Успішні політикині, що могли б стати рольовими моделями для дівчат, є недостатньо помітними, бо медіа орієнтуються на чоловічі інтереси та віддають перевагу яскравим візуальним образам, а не історіям інтелектуальних досягнень. Об’єктивація та сексуалізація в масовій культурі та рекламі впливають на узагальнений жіночий імідж і примножують стереотипи. Відмежовуючись від патріархальних уявлень про «призначення» та «природу», жінка стикається з агресією, а її досягнення у «чоловічих» сферах знецінюють. «Гарна дівчинка» може добре готувати, мати привабливий вигляд і бути доброю матір’ю. Натомість щоб стати славетною політикинею, їй доведеться подолати численні обмежувальні механізми — від стереотипного виховання до прямої дискримінації та скляної стелі. З дитинства у ній плекатимуть  слабкість і поступливість, нав’язуватимуть інші цілі та висуватимуть неадекватні вимоги.

Джерело: CEDOS

Якщо ж, попри все, жінка досягає успіху у престижній професії, її перемоги знецінюють або роблять невидимими. Чи багатьох обдарованих науковиць знає широкий загал? Імена скількох депутаток Верховної Ради знайомі середньостатистичній українці? Опитування свідчать, що серед потенційних кандидаток у президенти виборці чітко впізнають лише Юлію Тимошенко[7]. Наскільки часто наші успіхи оцінюють компліментом «для жінки непогано»?

А хрестоматійна теза, що шлях до високої посади жінка прокладає через чоловічі ліжка, варта окремої статті у великій енциклопедії сексизму, якщо така з’явиться. Погіршують ситуацію і внутрішня мізогінія, і страх та ненависть до інакшості як такої. У патріархальному світі жінка — вічна Інакша, а відмова належати до «гарних дівчаток» робить політикиню чи дипломатку чужинкою ще й для більшості жінок. Усе це нищить зв'язок між представницями різних поколінь і соціальних груп, який мав би сприяти захисту спільних інтересів, взаємній підтримці й обміну досвідом. Але очевидно, що брак зв’язків між жінками і глобально нерівний розподіл влади між гендерами — не забаганка природи, а наслідок дії цілком конкретних соціальних механізмів. Отже, це можна змінити — і зміни постійно відбуваються.

Як вплинути на ситуацію?

1. Не ретранслювати гендерних стереотипів, надто під час виховання дітей.

Авторитет батьків — потужний інструмент конструювання ідентичності, саме родина дає відповідь на перше та найважливіше в нашому житті запитання: «Хто я?». Добре, якщо закладені в дитинстві уявлення про себе та світ надихатимуть, а не обмежуватимуть. У свідомому віці ми зазвичай їх переглядаємо, шукаючи власні відповіді. І цей процес може виявитися вкрай травматичним, якщо змалку нас годували кліше та конструктами, а замість уміння зважено обирати життєві ролі тренували добре грати кимось призначену. Усвідомлення несумісності «призначення» та внутрішнього поклику руйнує та знесилює. Якщо «гарна дівчинка» стала невіддільною від нашого Я, то просто так цієї ідентичності не зречешся. Тому завдання батьків — навчати дитину прийняття себе-різної та поваги до різноманіття Інших, а не конструювати ідеальну суспільну одиницю за патріархальною інструкцією.

Джерело: Букмоль

Поза родиною ми теж постійно впливаємо на реальність довкола, просто під час комунікації: підживлюємо сексистський дискурс жартами про «жіночу логіку» або послаблюємо його, коли з цих жартів не сміємося, наголошуючи їхню недоречність. Відмова від побутового сексизму зменшує тиск ідеї «призначення» й інших упереджень, роблячи жінок вільнішими від нескінченних «зобов’язань».

2. Привертати увагу дівчат до різних рольових моделей.

Джерело: Софія Желізна

У дитинстві саме завдяки наслідуванню ми опановуємо перші навички, але присутності досвідченої й авторитетної постаті потребуємо на всіх життєвих етапах. Найдовший і найсильніший вплив зазвичай мають батьки, саме тому попередній пункт такий важливий: діти часто стають відображенням їхніх поглядів і вчинків, повторюючи іноді й долі. Якщо батьки щовечора дискутують про проблеми демократії, їхня дочка навряд чи погодиться, що «розмова жінки про політику — це дико», навіть почувши таку думку в школі. Дочка депутатки міськради не погодиться ще виразніше. Кожна дитина, що має перед очима достатньо різноманітних прикладів успішної жіночої самореалізації, захоче й сама бути схожою на талановитих жінок, які викликали її захоплення. Варто лише зробити науковиць, політикинь й інших інтелектуалок більш видимими, принаймні пишучи й розповідаючи про них.

3. Робити політичну кар’єру доступнішою для жінок.

Заохочення та підтримка потенційних претенденток на державні посади має відбуватися системно — на рівні соціальної політики та низових ініціатив. Надважливими є доступність освіти, гендерна рівність та нульова терпимість до дискримінації. Освітні та наукові інституції мають здійснювати якісні гендерні дослідження, щоб відстежувати наявні соціальні проблеми й ефективність заходів із їх подолання[8].

Одним із апробованих і дієвих способів «згори» збільшити частку жінок в апараті держави є запровадження квотування. У ЄС поширеною практикою є «тихе квотування», коли самі партії виявляють ініціативу, запрошуючи до своїх лав більше нових членкинь.

Значущою також є діяльність громадських організацій і соціальні ініціативи, що сприяють жіночій політичній активності. Проект «Жінки — це 50% успіху України» покликаний досягти гендерного балансу на основних державних посадах і підтримує жінок, які хочуть займатися політичною діяльністю. Громадська організація «Жіночий консорціум України» адмініструє платформу «Жінки у політиці», інформуючи про участь жінок в ухваленні рішень на різних рівнях. Зусилля політикинь Всеукраїнського об’єднання жінок-депутатів також спрямовано на вдосконалення суспільних відносин з огляду на ідеї гендерної рівності. Організацій, які займаються просвітницькою діяльністю та стежать за дотриманням прав жінок, доволі багато. Допомагаючи таким організаціям, беручи участь у соціальних проектах або організовуючи власні, ми забезпечуємо видимість жіночих інтересів і проблем.

Успішні активістки та політикині стають більш публічними, а дівчата бачать вартісні рольові моделі — і, можливо, все-таки захоплюються та зацікавлюються суголосними темами. Це налагоджує зв’язки та взаємну підтримку, частково компенсуючи шкоду патріархальної соціалізації. Скоро, може, шлях влади і шлях помади остаточно перестануть бути альтернативами. А може, помаді взагалі не знадобиться окремий шлях.