«Декрет» і праця: як проявляється трудова дискримінація в Україні

Чому для жінки-матері важливо працювати? Роздумуючи над цим питанням, можна натрапити на звичне твердження: забезпечувати сім’ю має чоловік, натомість догляд за дітьми лягає на плечі матері, а її трудова діяльність, якщо жінка таку веде, не повинна заважати виконувати «основні» обов’язки. Це почасти виправдовує перед суспільством і малу залученість тат, і вади вітчизняної доглядової інфраструктури, адже робота дитсадків, гуртків, шкільних груп подовженого дня мало корелюється з повною зайнятістю батьків з 9:00 до 18:00. Крім того, місця в державних садках діти гарантовано отримують з п’ятирічного віку, а до того — як пощастить.

Такий патріархальний підхід апелює передусім до інтересів дітей. Та навіть під кутом зору цієї логіки очевидно, що реалізовані в кар’єрному плані обоє батьків — надійніший «тил». Скажімо, у разі розлучення, смерті одного з подружжя чи за інших обставин знайдуться ресурси самостійно забезпечити дітей, не бути заручником агресора у випадку домашнього насильства, стати реальним прикладом самостійності і самореалізації.

Такої думки дотримується, зокрема, виконавча директорка Facebook Шерил Сендберґ. «Повноцінна кар’єра обох батьків створює найкращі умови для розвитку дітей та для життя батьків і родини загалом. Опубліковані [науковцями] дані однозначно свідчать про те, що у випадках, коли батьки ділять між собою обов’язки по догляду за дітьми, матері менше відчувають тягар провини, батьки активніше беруть участь у житті сім’ї, а діти краще розвиваються», — пише вона у своїй книжці «Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою»^[1].

Що вже казати про економічну незалежність, саморозвиток та інші аспекти, на які мати, як і кожна людина, має право. Можливість реалізувати свій потенціал поза домом і сім’єю — один з головних меседжів фемінізму. А проте він досі не втрачає актуальності.

Більшість країн мають законодавчу базу, покликану допомогати поєднувати обов’язки з догляду за дітьми і роботу. Розгляньмо, наскільки ефективно це працює в Україні й у світі, та що варто вдосконалити.

Довго й безоплатно

Українське трудове законодавство в частині захисту прав матерів, котрі працюють, є типовим на пострадянському просторі: це довга порівняно зі світовими практиками відпустка по догляду за дитиною, яка триває три, а іноді 6 років. Однак оплачується в ній лише 126 днів або 140 днів у разі народження двійні чи ускладнених пологів. Далі жінка чи інший опікун отримує від держави виплати на дітей, які в останні роки через кризу і девальвацію по факту вельми скоротилися. Водночас жінці гарантовано збереження робочого місця, право перевестися на легшу роботу під час вагітності зі збереженням зарплатні, отримати лікарняний у разі хвороби дитини, скорочений робочий день або тиждень, заборону на залучення до понаднормових робіт, робіт у вихідні чи святкові дні, відрядження для матерів дітей до 3-х років, подовжену на 10 днів відпустку матерям двох і більше дітей або дітей з інвалідністю і т. д. Майже всі названі пільги поширюються лише на матір або на самотнього батька. Тато або інший член сім’ї може взяти «декрет» чи лікарняний. Однак, наприклад, у відпустці по догляду перебувають лише близько 2 % чоловіків^[2]. На це впливають і стереотипи, і вищі «чоловічі» зарплати, що їх сім’ї не вміють втрачати. До того ж діє норма, згідно з якою батько не може оформити декретну відпустку, якщо його дружину офіційно не працевлаштовано. В Україні, за даними Державної служби з питань праці, нелегально працюють 30–40 % населення.

Статистика у сфері тіньової зайнятості засвідчує і набагато серйозніші проблеми: щонайменше третина жінок не мають жодних прав, щоб полегшити варіант зайнятості чи зберегти посаду під час вагітності і материнства. Тобто жінки, які провели в декреті три роки і не мають куди повертатися на роботу, змушені починати в кар’єрному плані все спочатку. До того ж у них на шляху з’являються перешкоди у вигляді частих лікарняних та інших аспектів догляду за дітьми, що нерідко стає причиною відмови від пошуку роботи на найближчі роки.

Дитина в садок пішла із задоволенням. Важко було мені, приходила пізно, йшли гуляти, пограти, спати укласти, а потім до 12-ї на кухні. Але тривало недовго, син так хворів, що звільнилася через 6 місяців.

(Форум Kidstaff)

У липні вийшла після декрету — в березні звільнилася. Тоді не шкодувала, зараз іноді шкодую. Можливо, треба було проявити твердість і перебороти себе!

(Форум Kidstaff)

У нас схожа ситуація, тільки я не звільнилася, а взяла відпустку на 6 місяців за медичними показаннями, у зв’язку з тим, що дитина часто хворіє. Але за той час, поки була на роботі (8 місяців), трохи не збожеволіла. Та сама ситуація, що й у вас: і я, і чоловік допізна на роботі, бабусь поруч немає, немає кому побути з дитиною вдома, піти на лікарняний, на роботі починають паритися. Взагалі, був кошмар.

(Форум Kidstaff)

Як зазначає Організація економічної спіпвраці і розвитку, без ризику для кар’єри відпустка по догляду має тривати півроку. Дослідниця Ольга Ісупова, своєю чергою, вважає оптимальним терміном рік^[3]. Наразі, як уже сказано, в Україні відпустка по догляду становить 3 роки. Звичайно, за бажанням жінки на роботу можна повернутися раніше. Та здебільшого це однаково не стається раніше, ніж два роки, адже дитсадки приймають переважно з цього віку. Утім, така практика виникла порівняно недавно.

Трохи історії

Поняття відпустки по вагітності і догляду за дитиною з’явилося 1917 року в Радянській Росії. Співавторкою документа виступила Олександра Коллонтай, яка в питаннях охорони праці вагітних жінок і матерів (тривалість робочого дня, недопуск на шкідливі підприємства, нічні роботи тощо) покладалася на досвід скандинавських країн^[4]. Декрет «Про допомогу з вагітності і пологів» було ухвалено серед перших законів, тому в пострадянських країнах відпустку по догляду досі називають декретом. Зорієнтовано його було головно на індустріальних робітників і нуклеарні міські сім’ї з відповідним упровадженням доглядової інфраструктури, яка мала приймати навіть двомісячних немовлят. Утім, реальність часто не встигала за законодавчою базою. Загальносвітові тези й рекомендації з відпустки по догляду за дітьми Міжнародна організація праці при ООН затвердила 1952 року. У СРСР термін додаткової відпустки, крім визначених кількох місяців до і після пологів, поступово збільшувався: від 3-х місяців 1956 року, до 1 року в 1968-му, півтора року у 1982-му і нарешті сягнув звичних нам 3-х років аж 1989-го.

Картина радянського художника Тараса Гапоненка «На обід до матерів»

Законодавча база змінювалася відповідно до гендерного контракту між державою і жінкою. За словами Ольги Ісупової, у радянську добу його можна означити як «мати-працівниця»^[5], тобто жінка, яка поєднує трудові обов’язки, як правило, не на високих і не на відповідальних посадах, із сімейними, при цьому вона делегує державі частину своїх завдань з виховання дитини. Якою була ця доглядова інфраструктура — окреме питання. Скажімо, навіть у період так званого «розвинутого соціалізму» заради місця в дитячому садочку жінку могли спонукати в разі браку кадрів іти в той-таки заклад працювати нянею. А в сільській місцевості на період сільськогосподарських робіт у ясла віддавали дітей з кількамісячного віку, незважаючи на не завжди належні умови і відсутність кваліфікованого персоналу.

«Садочком була просто одна із сільських хат у людей. Коли роботи на полі починалися, то всіх діток віддавали — від мала до велика. А гляділи за ними підлітки чи зовсім старі, хто до роботи не годний. Годували найменших тим, що мати з собою дасть, або розведеним коров’ячим молоком. До обіду пелюшки прали в ставку, а те, що після обіду вони “нароблять”, віддавали вже ввечері матерям. Якщо дитина заслабне, то мати на пару днів її додому брала, а потім знову до роботи. Ніхто особливо не додивлявся», — розповіла спеціально для «Гендеру в деталях» 82-річна Галина Різник з Черкащини, яка школяркою працювала в дитсадку.

Водночас досі діє стаття КЗпП про право матерів дітей до півторарічного віку на перерви для грудного вигодовування. Цю норму було прописано для жінок, які працювали на передових заводах з власним дитсадком. Місця в найближчих чи кращих дитсадках часто намагалися дістати через профспілки, особисті зв’язки тощо. Якщо виникали проблеми з доглядовою інфраструктурою та у великих сім’ях дітей виховувало старше покоління, насамперед, звичайно, бабусі.

Запит від профспілки для отримання місця в найближчому садочку. Київ, 1988 рік

З часом, особливо після розвалу СРСР, відбувся перехід до «відповідального» й інтенсивного материнства, коли головні функції з догляду і розвитку дитини покладаються на жінку, вимоги до виховання зростають, потребують залучення експертів, а держава від цього дистанціюється^[6]. Віддавати дитину в ясла до певного віку стає суспільно неприйнятним і так само фізично неможливим. За даними дослідниці Олени Стрельник із її книжки «Турбота як робота», поступово зникає й радянська модель бабусі-виховательки, на зміну їй приходить бабуся-працівниця, бо незадовільні пенсії змушують літніх людей повертатися на ринок праці.

Кризові явища перших років незалежності, відсутність робочих місць і ресурсів для утримання соціальної інфраструктури зробили «сидіння» жінки вдома з дітьми зручним, а може, й одиноким варіантом. Їх доповнила загальнодержавна неотрадиціоналістська риторика з «берегинями» й іншими штампами.

Роль батька в щоденному догляді за дітьми змінилася мало, імовірно, навіть зменшилася через поширеність в Україні атипової, понаднормової роботи. «Можна припустити, що найнесприятливішим чинником залучености чоловіків до хатньої праці є подовжений робочий день / тиждень. Переважно чи винятково жінки виконують хатню роботу в 75 % нуклеарних сімей, у яких чоловіки мають подовжений робочий день / тиждень — супроти 60 % сімей, де чоловік працює типовий робочий тиждень», пише Олена Стрельник^[7].

Питання гендерного балансу порушено лише в останні роки завдяки зусиллям феміністичних рухів та окремих громадських діячів і діячок. Це, наприклад, книжка Артема Чапая «Тато в декреті» (2016), згадане дослідження Олени Стрельник «Турбота як робота» (2017). Про необхідність залучати тат часто говорить популярний педіатр Євген Комаровський.

Трудова дискримінація матерів і батьків

За даними Державної служби статистики, станом на перші 9 місяців 2017 року жінки в Україні отримують на 22,5 % меншу, ніж чоловіки^[8]. І це безпосередньо пов’язано з материнством: навіть якщо жінка не має і не планує мати дітей, її сприймають як потенційну матір з усіма небажаними наслідками для роботодавця. Такі стереотипи породжують додаткові перешкоди для кар’єрного зростання жінок чи претендування їх на певні професії.

Для самих матерів через їхню слабку соціальну захищеність та графіки роботи освітніх закладів вибір роботи часто диктує не здобута освіта, талант чи бажання самореалізції, а можливість суміщати її з материнськими обов’язками, а це, як правило, бюджетні або низькокваліфіковані вакансії. При цьому знайти такий баланс теж вдається далеко не всім. За даними Олени Стрельник, статистика свідчить: що більше дітей у матерів, то менший відсоток таких жінок працює. До того ж віковий розподіл жіночого безробіття, яке в Україні традиційно вище за чоловіче, теж вказує, що жінки саме в типовому дітородному віці 25–30 років зайняті набагато менше за чоловіків (70 % проти 90 %)^[9].

Чому матері небажані працівниці і за що саме платить роботодавець? Якщо жінка працює легально, вона отримує від Фонду соціального страхування виплати по вагітності і пологах за згадані 126 або 140 днів. Роботодавець при цьому сплачує лише 22 % єдиного соціального внеску з цієї суми.

Як розповіла «Гендеру в деталях» головна бухгалтерка одного з київських підприємств Альона Пліска, розрахунок проводиться десь так: «Скажімо, зарплата у жінки була цілий рік 5000 грн. Розраховують денну суму 5000 × 12 = 60000 / 365 = 164,38. У такому разі їй виплачують «декретні» 126 днів × 164,38 грн = 20711,88 грн. Підприємство має сплатити 22 % = 4556,61 грн, а жінка отримає нараховані 20711,88 грн. На цьому виплати підприємства і через підприємство закінчуються. Після народження дитини воно повинно зберігати робоче місце для працівниці до 3-х років. Якщо на “декретне” місце беруть людину, то при оформленні її обумовлюють: щойно жінка вийде з відпустки, трудові відносини припиняться. При бажанні можна продовжити “декрет” до 6 років дитини, але, як правило, в цій заяві зазначають причину і формулювання “без збереження поточної посади”. Тобто через 6 років жінка може повернутися на роботу, але не факт, що на ту саму посаду».

Також, як пояснила Альона Пліска, лікарняний у разі хвороби дитини повністю оплачує Фонд соціального страхування, на відміну від “дорослих” листів непрацездатності, коли за перші п’ять днів платить підприємство, а Фонд соцстрахування починає платити лише з шостого дня. Для жінок–приватних підприємців у разі вчасної сплати єдиного соціального внеску розрахунок соцвиплат такий самий.

У разі нелегальної зайнятості, яка, як уже сказано, стосується щонайменше 30 % населення, «декретні» виплати здійснюються через соцзабези і становлять 25 % від прожиткового мінімуму. Загальна сума сьогодні становитиме щось із 2 тисячі грн. Лікарняні, яких із дітьми дошкільного віку уникнути майже неможливо, у таких випадках неоплачувані. Найчастіше жінки працюють нелегально у сфері обслуговування (магазини, супермаркети, кафе тощо) з атиповим позмінним графіком, тому для догляду за хворою дитиною вони зазвичай домовляються з колегами помінятися змінами.

Отже, фінансові витрати підприємств на «декретниць» або порівняно малі (особливо якщо офіційна зарплатня дорівнює мінімальній, а решту жінка отримує «в конверті»), або їх узагалі немає в разі нелегальної зайнятості. Тому головною «проблемою» стають адміністративні питання: ким замінити жінку на час «декрету» і лікарняних? Інші права, як-от скорочений робочий день, заборона на звільнення і понаднормову працю, письмове обґрунтування відмови в працевлаштуванні тощо, поширюються на матерів дітей до 3-х років (виняток — одинокі матері й батьки, яких не мають право звільняти до досягнення дитиною 14-річного віку). Як уже сказано, таких серед зайнятих жінок небагато через недостатню кількість і низьку якість садків.

У статті «Матері на ринку праці»^[10] наведено цитати з жіночих форумів з відповідними поясненнями роботодавців: жінка відмовилася від попередньо узгодженого і оплаченого відрядження через хворобу дитини; після багаторічної відпустки по догляду втрачено кваліфікацію; людина, яка прийшла на місце «декретниці», виявилася успішнішою, але тепер їй треба звільнити цю посаду; через жінку-касира, яка часто брала лікарняні, в магазині утворювалися черги і клієнти були незадоволені:

Одного разу мала необережність прийняти на роботу жінку з дворічною дитиною. При працевлаштуванні вона, звісно, запевняла, що наявність дитини ніяк не позначиться на її роботі. А потім приносила за місяць одразу три лікарняні листи. Подзвонить увечері: «У Даніка соплі, я завтра не вийду». І начхати їй, що мені завтра касу закрити немає ким. Даніка, звичайно, було шкода, але й людей, котрі в результаті стояли в чергах по годині і більше, було шкода не менше. І що я мала відповідати їм на цілком обґрунтовані скарги? Коли ця жінка звільнилася, це стало для мене великим полегшенням. Навряд чи я коли-небудь ще раз візьму на роботу когось із малою дитиною»

(Форум «Дівочі посиденьки»)^[11].

Поруч на форумі наведено безліч можливостей для роботодавця — як уникнути таких «проблем». Жінок на співбесідах часто запитують про сімейний стан і плани на особисте життя, просять писати «розписки» про те, що вони не планують виходити заміж і народжувати дітей, заповнювати заву на звільнення за власним бажанням без дати «на випадок» вагітності тощо.

Мене шокувало, коли мені запропонували написати розписку, що я не буду виходити заміж і народжувати протягом року.

(Форум «Дівочі посиденьки»)

А от мене при прийомі на мою роботу попросили написати заяву на звільнення без дати. Пояснили — на випадок вашої вагітності.

(Форум «Дівочі посиденьки»)

Моє керівництво поблажливо поставилося до моєї вагітності тільки тому, що я обіцяла через рік після народження дитинки (а то і менше) повернутися до роботи. Звичайно, можу сидіти й 3 роки, але тоді не факт, що мені буде куди вертатися.

(Форум «Дівочі посиденьки»)^[12]

Звичайно, такі дії незаконні і навіть можуть підпадати під кримінальну відповідальність за статтею 172 Кримінального кодексу України. Проте відповідної судової практики мало з огляду на необізнаність у правах, високий рівень безробіття, зневіру в правовій системі.

Ще за час перебування жінки в «декреті» підприємство може просто зникнути або вивести її поза «штат» у зв’язку з реорганізацією.

Мене теж під час декрету вивели «за штат». Мій безпосередній начальник говорив, що все зайнято. Я пішла до керівника найголовнішого, той викликав працівника ВК, мені озвучили наявні на той момент вільні посади, і я вибрала.

(Форум Kidstaff)

Через високий рівень нелегальної і сірої зайнятості у роботодавців є широке поле для уникнення відповідальності.

Чому основні жертви роботодавців — жінки, і як трудова дискримінація зачіпає тат

Як зазначено вище, «найпроблемніші» для роботодавців моменти, як-от «декрети» і лікарняні, Кодекс законів про працю України дозволяє брати на себе і чоловікам. Українське суспільство в цьому плані не унікальне. Як випливає зі статті «Штраф материнства проти бонуса батьківства» в газеті The New York Times^[13], у США так само матерів уважають основними суб’єктами догляду за дітьми, а тат — годувальниками. Тому роботодавці оцінюють чоловіків з дітьми як надійніших співробітників, які старанно працюватимуть для забезпечення сім’ї. Вони часто отримують так званий «батьківський бонус» у вигляді вищих зарплат, навіть коли по факту не стали працювати більше. Матерів при цьому «за замовчуванням» уважають менш старанними і платять їм менше. Загалом роботодавці оцінюють тат як найбажаніших працівників, далі в цьому «рейтингу» йдуть бездітні жінки, бездітні чоловіки і нарешті матері.

В українських реаліях з її атиповою нелегальною зайнятістю і поділом на «чоловічі» й «жіночі» професії найпоширеніші випадки, коли чоловіки працюють понаднормово і завдяки цьому «звільняються» від основної доглядової і хатньої праці. А жінки не можуть вийти на повноцінну роботу, допомогти сім’ї фінансово і «вирівняти» розподіл продуктивної і репродуктивної праці через брак садків, груп подовженого дня тощо. Дедалі менше сімей можуть звернутися по допомогу до своїх батьків, а фінансово дозволити собі наймати няню можуть менше як 10 % населення^[14].

Невесело, а що робити? Бабусь немає, чоловік став часто у відрядження їздити, не хочу, щоб вона (дочка) до семи в садку була, а няня дорожче, ніж моя ЗП.

(Форум Kidstaff)

Такий стан речей спонукає жінок відмовлятися від кар’єрних амбіцій. Набирають популярності часткова зайнятість і самозайнятість, особливо з поширенням соціальних мереж. Скажімо, оголошення про косметичні послуги в домашніх умовах, продаж хенд-мейд товарів, як-от кондитерські вироби чи одяг, написання текстів, переклад та інші варіанти підробітку заповнили інтернет. Звичайно, такий підробіток може принести успіх і перерости в справу цілого життя, але тут жодних гарантій немає, як і гарантій соціального забезпечення та, власне, прибутку. Крім того, прекарна праця часто пов’язана зі зниженням кваліфікації. Найпоширеніший приклад у великому місті — прибирання офісів і квартир заможних власників, на яке можна витрачати кілька годин на день і отримувати за українськими мірками пристойну зарплатню. Звичайно, часткова зайнятість — кращий варіант для фінансової безпеки сім’ї і повернення на ринок праці, ніж її повна відсутність. Однак тягар материнських обов’язків часто змушує жінок залишатися прекаріатом на довгі роки.

Типове оголошення про найм в одній із груп у Facebook з допомоги матерям

Утім, якщо, за словами дослідниці Джейн Бакстон, синонімом поняття «мати, котра працює» стає слово «провина»^[15], то чоловіки в нинішній системі зазнають іншої форми гноблення. Тягар основного, а іноді й одинокого годувальника сім’ї, понаднормова, іноді небезпечна робота відповідно впливають і на здоров’я. У середньому чоловіки в Україні живуть на 10 років менше за жінок (66 і 76 % відповідно)^[16].

Отож чоловіки мають, з одного боку, більше доступу до економічних ресурсів і, відповідно, більше свободи вибору, зокрема й можливості покинути родину, а з іншого, у них зовсім мало часу на приватне життя, спілкування з родиною, емоційне залучення.

Крім суто економічних передумов, як-от низькі зарплати, які підштовхують до понаднормової праці, і стереотипи («Чоловік — годувальник. Він цілий день працює-добуває, ввечері їсть і відпочиває. В основному, так. Ну, не без того, щоб з нею (дочкою) пограти, порозмовляти й почитати книжку» (Оксана, 5 років)^[17]), існують ще інші перешкоди в плані залучення чоловіків до сімейних обов’язків.

Як зазначалося, чоловік не може піти в «декрет» без довідки з місця роботи дружини. «Ця норма Закону України “Про відпустки”, а також стаття 179 Кодексу законів про працю України дискримінаційні, бо закріплюють наявний у суспільстві стереотип, зокрема стереотип, що догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку — обов’язок матері. Відповідно батьку, який хоче піти в таку соціальну відпустку, треба довести, що саме він доглядає за дитиною», — зазначає юристка Христина Кіт.

Через брак окремих палат і почасти через упереджене ставлення до «кваліфікованості» чоловіків татові з дитиною проблематично лягти в лікарню, про це в одній передачі розповідав педіатр Євген Комаровський^[18].

Комікс художниці Lucy Scott

Світові практики. На кого рівнятися

Боротьба з гендерною нерівністю на ринку праці і дискримінацією — питання комплексне, воно стосується і вкорінених стереотипів, і доглядової інфраструктури, і особливостей психологічного стану тих матерів, яким важко надовго розлучатися з дитиною.

Два останні аспекти залежать передусім від кількості і якості освітніх закладів, у які зручно і не страшно віддавати навіть зовсім маленьку дитину. Скажімо, в країнах Європейського союзу діти, які не досягли однорічного віку, в яслах — річ звичайна. Боротися зі стереотипами теж варто починати за прикладом законодавства країн ЄС. Як сказано вище, головна відмінність між вітчизняною і західноєвропейською відпусткою по догляду за дитиною — її оплачуваність. У багатьох країнах виплати залежать від зарплатні, наприклад, у Швеціїї вони становлять 80–100 % від неї, і часто виплачуються, як-от у Німеччині, разом з аналогом нашої загальної допомоги на дитину. Такий підхід дозволяє не втрачати звичний дохід, зменшує ризик бідності сімей з дітьми та стимулює чоловіків використовувати так звану батьківську «декретну» квоту — кілька місяців по догляду за дитиною, які батько не може передати матері і які в разі його небажання йти в «декрет» просто анулюються. У Великій Британії з 2015 року дозволили 15-тижневу відпустку по догляду за дитиною обом батькам одночасно (Shared parental leave). Вони також мають право використати відпустку по черзі до досягнення дитиною одного року або в інший спосіб. Водночас у Нідерландах, які лідирують у сфері найму за строковими угодами і на неповну зайнятість, головну ставку роблять на гнучкий графік батьків. При цьому рівень їх соціальної захищеності майже не відрізняється від постійних робітників. Найвигідніші ж умови відпустки по догляду за дитиною і найвищі показники залучених до «декрету» тат традиційно в скандинавських країнах, зокрема у Швеції, батьки можуть як завгодно розділити між собою 16 місяців із 18-місячної оплачуваної відпустки, а в Ісландії «декретом» користуються 90 % тат.

Фото із серії Йохана Бевмана «Шведські татусі»

Квота для чоловіків у відпустці по догляду допомагає змінити уявлення роботодавців про «проблемність» жінок, адже в «декрет» працівники йдуть незалежно від статі. До того ж це дозволяє вирішити й наступний складний момент з лікарняними. Обізнаний і залучений до догляду з перших місяців життя дитини батько буде компетентним у разі хвороби і без зайвих побоювань зможе замінити матір.

Коректно також у чинному Кодексі законів про працю змінити формулювання про права матерів з дітьми до 3-х років на права працівників з батьківськими обов’язками. Такі зміни вже пропонувалися з поширенням цих пільг на обох батьків або принаймні з можливістю їм самостійно обрати, хто саме їх отримає.

Зважаючи на задекларовану Україною боротьбу за гендерну рівність та рух до ЄС, у питаннях соціальної політики і трудового права варто орієнтуватися на кращі зразки європейського законодавства. Тим часом чинний Кодекс законів про працю теж містить можливості для балансу між роботою і доглядом за дітьми. Тому слід поширювати серед матерів і батьків інформацію про їхні трудові права та боротися з нелегальною зайнятістю як такою, що породжує соціальну незахищеність.