21 квітня, 2021

Соло-мама: таємне знання жінок, які самі виховують дітей

15 березня 2021
Поширити в Telegram
1011
Оксана Яцюк

Тренерка, інформаційна менеджерка в проектах громадських організацій. Живу у Вінниці. Люблю писати. Виховую сина.

Стаття написана в рамках гранту Зеленої академії за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля.

У вересні 2020 року я зустрілася з п’ятьма жінками, які народили і виховали дітей самі. В Україні їх називають по-різному: самотні мами, матері-одиначки. Як на мене, у цих назв негативний присмак, ніби мама, яка вирішила сама ростити дитину, наперед не впорається із завданням. Колись я прочитала ще одну назву для таких мам — мама-соло — і пропоную її потроху просувати в суспільстві. Родина, у якій мама виховує дитину сама, — це лише один різновид сімей, які існують у сучасному суспільстві. У цій статті я не оцінюватиму соло-материнство як явище, а зосереджуся на документуванні жіночого досвіду. Насамперед мене цікавило, які життєві стратегії використовували мами-соло, що допомагало їм ростити і виховувати дітей, а що заважало. Сподіваюся, досвід цих жінок потрапить у спільну жіночу скарбничку і допоможе жінкам, які починають сольний материнський шлях.

Отже, п’ятеро жінок різного віку — від 55 до 70 років. Їхні діти вже дорослі, здобули освіту і працюють. Три жінки в статусі бабусь. Живуть в обласному центрі і в маленьких містах. З усіма я була знайома раніше: ми зустрічалися в громадських справах, на мітингах, виборах, «майданах», виставах, фестивалях. Про мамські справи ми говорили іноді, між іншим. Це вперше материнський досвід — основна тема розмови. Мені дивно й незвично, моїм співрозмовницям теж. «Я ніколи не думала про власне материнство як про щось особливе», — пише Тіна в месенджері у відповідь на моє прохання про інтерв’ю. Віра, мама і вже бабуся двох онуків, перепитує: «Поговорити про проблеми материнства? Та які проблеми, це ж щастя». Анна живе в райцентрі, її донька працює за кордоном. На прохання поділитися досвідом спочатку відповідає однією фразою, вважає, що цього досить: «Ти запитуєш, хто допомагав ростити дитину? Наші мами».

Та я невгамовна. Прошу про більше слів, планую зустрічі в кав’ярні на відкритому майданчику, щоб безпечно поговорити. Карантин усе скасовує та переносить у зум і скайп. Віра скаржиться, що в неї поганий інтернет, дуже поганий, коли приїздить донька, вона якось налаштовує, але нині донька з дітьми відпочиває за кордоном і маму провідає не скоро. Ми домовляємося про «лавочку в сквері», двічі переносимо зустріч, бо горло болить у неї, а потім у мене, а потім мій син на самоізоляції, і нарешті ми зустрічаємось. Щойно пройшов дощ, лавочка мокра, але я взяла каремат, а Віра принесла з дому каву. Цілком комфортні умови для спогадів. Я налаштовую диктофон і ставлю перше питання.

Як ви стали мамою-соло?

У кожної з моїх співрозмовниць був свій шлях.

Віра завагітніла в 35 років.

«У мене було бажання мати дитину саме від цієї людини, були почуття. І одразу було розуміння, що ми не зможемо створити сім’ю, хоча він планував, що вона буде»,

— згадує жінка.

Анні було 33 роки, вона працювала вчителькою в школі.

«Я завагітніла і зрозуміла, що не потрібна нікому. Батько дитини запропонував аборт, я розірвала з ним стосунки і все»,

— розповідає Анна.

Тіна вважає своє рішення народити дитину в тридцять років і самій виховувати свідомим:

«Дитину від початку вагітности планувала виховувати сама. Для мене вагітність стала приємною несподіванкою, бо мала купу різних діагнозів і навіть операцію, в результаті якої втратила половину жіночих придатків».

Інга завагітніла в 24. Була переконана, що жінка в 24 роки вже «старородяща», тому поспішала стати матір’ю. До цього штовхала й родинна історія.

«Я виконувала мамину установку. Моя мама, яка завжди стверджувала, що вона не жінка, а художниця, казала, що призначення кожної жінки — народити дитину. А хто виховуватиме — не її проблема».

Уявлення Інги про материнство ґрунтувалося ще й на досвіді догляду за меншими братами.

«Знаючи історію батька моєї дитини, відомого в місті бабника, я прекрасно усвідомлювала, що пари з нас, найпевніше, не вийде. Тому я себе запитала: “Інго, ти готова виховувати дитину одна?” Я була самовпевнена до нестями. Думала, що займатися двома меншими братами, коли є відповідальний тато і безвідповідальна мама, — це те саме, що виховувати дитину одній».

Ольга єдина з моїх співрозмовниць, у кого немає офіційного статусу «одиначки». Виходила заміж і все було «як у казці»: весільна сукня, гості, подарунки, плани на щасливе життя з коханим. На жаль, уже через рік вона зрозуміла, що помилилася у виборі чоловіка. «Не пив, не бив і жити не давав», — лаконічно характеризує жінка стосунки в шлюбі. Постійні приниження і зневага змусили Ольгу подати на розлучення, коли синові було шість місяців. За радянськими традиціями, в суді вирішили помирити молодих людей. Ольга категорично відмовилась, але суддя наполягала і взялася розпитувати чоловіка:

— Чому ваша дружина хоче розлучитися?

— Не знаю, сердиться на мене.

— А чому сердиться?

— Та коли народила, я не приїхав і з пологового її не забрав. У відрядженні був у сусідній області.

— На пологи до дружини хіба з космосу не можна прилетіли, в усіх інших випадках відпускають, — обурена суддя облишила спроби примирення і розлучила пару.

Від аліментів Ольга відмовилася, відтоді батько дитини не давав про себе знати. Жінка виховувала дитину сама. Тепер вона думає, що чоловік, навіть попри їхню домовленість, міг би провідати дитину, якби мав бажання. Та одинокою звісткою «з того боку» була телеграма від свекрів на рік дитини.

Планування, стратегічне і різне

«Жодної стратегії, якою можна поділитися, у мене не було», — вважає Тіна. Одначе так здається на перший погляд. У розмові з’ясовується, що всі жінки мали план. Від Інги, яка пам’ятає свої плани до найменших дрібниць, до Тіни, яка це заперечує. План складався з двох завдань: перше — народити дитину, друге — організувати життя з дитиною. В усіх моїх співрозмовниць план починався з пункту «покладатися на себе».

«З’явилась корисна звичка розраховувати свої сили. До народження дитини я була не такою дорослою, хоча вже мала 30+ років»,

— згадує Тіна.

У Віри, на перший погляд, склалися прекрасні умови для материнства. Її «план» передбачав добре оплачувану роботу і квартиру.

«Підприємство було найбільш високооплачуване в місті, працювало під керівництвом Москви. Стояв 1985 рік, я знала, що потягну».

Ще й заощадження на зберкнижці мала, могла за них купити машину або вступити в кооператив. Що ще потрібно, щоб ростити дитину в СРСР? Та через кілька років на роботі припинили платити і довелося згадати перший пункт — покладайся на себе. Силу долати труднощі давали родинні жіночі історії. Вірина бабуся залишилася з трьома дітьми без житла й чоловіка. Ні, вона не була «одиначкою», але через маніпуляції чоловіка і свекрухи продала хату й переїхала в Росію. Ніби там мала жити з чоловіком, але в нього була ще одна сім’я. Тридцяті роки минулого століття — не найкращий час для жінок і дітей. Проте Вірина бабуся зуміла повернутися в рідне село, самотужки виростила трьох дітей і хату теж побудувала. Її приклад вплинув на онучку.

«Завжди з тобою може щось трапитись, тому ти повинна розраховувати лише на себе і завжди має бути якийсь запас»,

— такі висновки зробила Віра з бабусиної історії.

Материнський план Інги спирався на рішучість узяти від держави все, що та зобов’язана дати. На останніх тижнях вагітности жінка отримала ордер на житло як молода спеціалістка. Зручності на вулиці і спільний вхід із сусідкою, але тепер у неї були власна кімната й кухня. Доти молода жінка жила в приміщенні Будинку культури, де й працювала. Колеги підказали їй оселитися на роботі, щоб мати більше аргументів для отримання житла.

«Я, мабуть, жила в каміні костелу. Це була кімната з безкінечною стелею, в ній помістилася моя розкладушка, а в ніші стояли шафа і столик — і все, більше там нічого не було. Дивовижна була розкладушка, дубова»,

— тепер Інга згадує ці події як веселу пригоду.

Покладатися на власні сили означало дуже багато роботи. Матері-соло працювали на основній роботі, брали підробітки, а ще мали хобі, не завжди для задоволення, іноді вимушене.

Ольга з дитинства захоплювалась в’язанням. Навчилася в школі й одразу сплела собі сукню. Синові вона плела светрики: то із зайчиком, то з ведмедиком. Виховательки в садочку дивувалися обновкам і приказували: «Коли тільки ця мама спить». Те, що мама-соло плете вночі, було очевидним фактом. «Я мама, я його люблю, мені хотілося, щоб дитина одягалася не гірше за інших». Ольга в’язала, аж поки син виріс, а вона почала добре заробляти. Тепер вона не плете, бо немає потреби, зате вишиває. Картини, серветки, рушники — для краси й затишку. Хоча досі переконана, що фабричні светри ніколи не матимуть такої якости, як сплетені власноруч.

Про різні способи заробітку згадує Віра. Коли сподівання на найвищу в місті зарплату остаточно розвіялись, вона не впала у відчай.

«Для мене материнство було суцільним щастям. Розпачу нікóли не відчувала. Нікóли не було в мене такого, що ні копієчки немає, немає за що хліба купити. Якось викручувалася, брала додаткову роботу».

Віра перейшла в новостворену бюджетну структуру, сподіваючись, що там, де є державне фінансування, вона буде забезпечена. За іронією долі, і в цій установі почалися звичні у 1990-х перебої із зарплатою. Тоді сусідка запропонувала жінці торгувати на базарі: цукерками, пакетами і забороненим товаром — цигарками. У вихідний Віра із сестрою поїхали в райцентр. Комерція ледь не провалилася при вході на базар. Перший же покупець цигарок показав посвідчення працівника податкової поліції. Зазвичай спокійна Віра почала кричати: «Мені дитину немає чим годувати, а ви мені корочку сунете!» Несподівано це подіяло, і податківці дали жінкам спокій. Залишки пакетів і цукерок жінки допродали в селі. Донька Віри разом із племінниками ходили по хатах, пропонуючи товар. Сімдесятирічна Віра зі сміхом згадує свою невдалу торгівлю, але тоді їй було невесело. Сестра плакала і просила більше не торгувати: «Я тобі даватиму гроші, тільки більше не роби цього».

Надія на допомогу родини завжди входила в материнські плани. Усі жінки зізнаються, що вирішивши виховувати дитину самотужки, сподівалися на підтримку родини. І вони її мали: фінансову допомогу, «торби з продуктами», догляд за дітьми, коли мама на роботі, канікули в селі.

«На той час батьки фінансово допомогти вже не могли, бо їхнє підприємство довели до банкрутства. Тому старалися передавати торби із закрутками, картоплею і всім, що бог послав, які завжди виручали»,

— розповідає Тіна.

Ольга вийшла на роботу, коли синові виповнилося півтора року. До трьох років хлопчик часто залишався вдома із 80-річним прадідом. Інші дорослі з хати йшли на роботу.

«Якось повертаюся додому, а вони йдуть із крамниці, ходили по кефір і булочки. Малий з колготками на шиї, пов’язаними замість шарфика, — дідусь збирав як умів»,

— Ольга досі з вдячністю згадує дідусеву допомогу.

У перший місяць після пологів до Інги в маленьке подільське містечко приїхала на допомогу 75-річна двоюрідна прабабуся. Жінка вельми поважного віку їхала з Москви з двома пересадками. Із собою бабуся везла двадцять важезних коробок із різним начинням — від сковорідки до люстри — в подарунок молодій матері.

Допомога: не тільки родина

Усі жінки згадують також, як формувалося коло підтримки з родини, друзів і колег. З їхніх слів здається, ніби це відбувалося автоматично.

«На роботі всі мене розуміли і підтримували. Кума завжди допомагала організовувати дитині поїздки в дитячі табори для оздоровлення. Двоюрідна сестра віддала речі для дитини. А далі я сама справлялася. Я працювала і могла все купити»,

— розповідає Анна.

У найскладніших ситуаціях коло підтримки було цінним ресурсом, іноді найважливішим. Віра розповідає, що в 1990-х, коли зарплату платили раз на кілька місяців, керівник намагався виплачувати їй у першу чергу. Невдовзі замість зарплати почали видавати телевізори. Тоді начальник запропонував Вірі поїхати у відрядження в Росію. Вона їхала разом із донькою і «контрабандою» везла на продаж виданий «зарплатний» телевізор.

Зворушливі приклади допомоги згадує Інга. З кімнати-каміну колишнього костелу вона пішла народжувати в пологовий будинок. Повернулася з немовлям уже в нову квартиру. Думала, що застане порожні кімнати, але колеги назбирали їй меблів: стіл, шафу, ліжко. Молода жінка так клопоталася з дитиною, що забувала приготувати собі поїсти. Сусідка по коридору, жінка поважного віку, приносила їй вареники.

«Дякуючи сусідкам і друзям я вчилася бути відповідальною, вчилася життєвих хитрощів, про які не знала. Жінки навколо мене, ті, у кого була сім’я і в кого не було й вони самі виховували дітей, завжди були поряд»,

— каже Інга.

Державна допомога

Роль держави в планах мам-соло вагома. Стратегія «працюй у бюджетній установі і матимеш стабільність» подіяла майже в усіх. Однак ця стабільність передбачала невисокі зарплати і постійний пошук підробітків.

У загальному матеріальному забезпеченні частка державної підтримки мам, котрі самі виховують дітей, була такою малою, що не всі жінки пам’ятають її розмір. Не всі навіть хотіли оформляти цю допомогу. Для Віри це був вимушений крок, бо в садочку вимагали інформацію про доходи батька. З цієї самої причини Ольга брала довідку в суді, що не отримує аліментів, і її звільнили від щомісячної плати за дитячий садок. Анна вдячно згадує дитячі табори, куди безоплатно їздила донька, але розмір допомоги не пам’ятає.

Тіна народила доньку 1996 року.

«Тогочасні інституції перебували в глибокій кризі. 16 грн декретних і 5,20 грн соціальної допомоги. Ніколи не запам’ятовую цифри, але ці чомусь запали в пам’ять».

Інга теж пам’ятає точну суму ще з радянських часів.

«Я отримувала мізерну виплату як самотня мама, на ці гроші я не вижила б. При зарплаті в 100 крб, яких мені не вистачало, виплата 35 крб на місяць — це було знущання. Однак сусіди, колеги, люди в місті, батьки дітей, з якими ми займалися в гуртках — усі мене підтримували продуктами, допомогою».

Що заважало

Більшість материнських спогадів мені розповідали з посмішкою. А от що заважало, крім очевидних фінансових проблем... Серед перешкод — стереотипи, передусім ті, які були в самих жінок. Про це говорила Анна:

«Стереотипи заважали. У голові сидить, що неповна сім’я, без батька, дитина не має захисту. Це завжди заважало, підсвідомо навіть».

Тіна і тепер уважає, що «краще, коли дитина народжується в повній сім’ї, тоді і любові, і захисту вона отримує більше (це в ідеалі). Та робити з цього проблему точно не варто».

Ольга згадує, що, попри «вічну нестачу грошей», гнітило інше:

«Потрібно заробляти гроші, і це крало час у спілкуванні з дитиною. Я друкую, а він спить. Який сон у дитини буде? Це ж машинка друкарська. Ми жили в одній кімнаті, необлаштованій, і в країні, де не можна було мати квартиру за ту зарплату, яку я отримувала».

Тривожилася і про виховання сина, переживала, щоб не виріс інфантильним, умів сам вирішувати.

Утім, оглядаючись на свій материнський досвід, мої співрозмовниці стверджують, що відсутність «чоловіка в хаті» суттєво не вплинула на їхні сім’ї. Так, психологічно жінкам бувало важко, матеріально теж. Проте жодна з них не погоджується, що потрібно терпіти стосунки «заради дитини», «аби щиталося».

«Є мами самотніші, які з чоловіком. А життя саме організовується. Я не уявляю, якби я взагалі була одна, як билиночка»,

— каже Віра.

У кожної в дружньому й родинному колі були чоловіки: дідусі, сусіди, дядьки, хрещені, які давали дитині свою любов і підтримку. Ольга вважає, що її батько став для сина прикладом, яким повинен бути чоловік у родині. Тіна розповідає про «тепле спілкування доньки із сім’єю сестрички». Турботи дядька вистачало і на своїх двох дітей, і на племінницю. «Щоправда, вони жили за 100 км, тому залишити на когось дитину я не могла, але бачилися часто і стосунки завжди були дуже теплими».

Товариська Віра згадує, що вони з донькою завжди мали дружнє «чоловіче оточення». 90-річний сусід — «ми його доглядали, і він був доньці як дідусь». Колеги по роботі допомагали робити невеликий ремонт у квартирі, а чоловік сестри піклувався про Вірину доньку щоліта, коли дівчинка приїздила на канікули.

Хоча соло-мами згадують і випадки, коли увага до них та піклування були надмірними і нав’язливими. Особливо через стереотип, що жінка, яка сама виховує дитину, постійно шукає чоловіків. Жінкам довелося пережити численні спроби дружнього оточення «випадково» познайомити з «підходящим» чоловіком. Були й ворожі прояви цього стереотипу: мовляв, якщо сама — відіб’є чоловіка. Дві співрозмовниці згадують, що відчували неприязне ставлення до себе в товаристві. Донька Тіни росла щирою і веселою дівчинкою, і коли хтось у товаристві казав, що «дуже хоче мати таку дівчинку, — згадує Тіна, — вона співчувала і відповідала, що всі хочуть. Без жодних сумнівів. Саме через це я добровільно вийшла з кількох чудових компаній, бо моїх друзів-чоловіків підкупала доньчина щирість, а їхні дружини дратувалися і, мабуть (не можу стверджувати), бачили в мені конкурентку. Ці компанії перестали бути моєю зоною комфорту, на жаль, хоча досі підтримуємо якісь стосунки». Ольга теж згадує, що почувалася незатишно в гостях і на весіллях.

«У компанії відчувала на собі ці погляди. Про це ніхто не говорив, але це було видно, коли приходиш одна, а всі парами. Я просто прийшла в гості, але це сприймали насторожено, я відчувала дискомфорт. На весіллях, вечірках я завжди раніше йшла. Направду якісь флюїди йшли від цих жінок, і з часом я перестала ходити на таке».

Шкодило матерям уявлення, що жінка з дитиною не найкраща працівниця. Тіна не мала родичів у місті і доглядала дитину сама. У декретній відпустці вона вирішила змінити роботу, шукала варіанти з більшою платнею, але...

«Був дуже хороший варіант (навіть кілька, два, якщо точно), ніби для мене створений (правда, не в тих організаціях — у МНС і МВС, але тоді я готова була цим пожертвувати через дуже гідну як на той час зарплату). Уже домовилася про співбесіду, а в доні температура під 39. Виходу немає, бо вдома дитину не залишиш, їду з нею, ну й, звісно, це не додає мені шансів. У різних варіантах це було не один раз»,

— розповідає Тіна.

Виховання дітей

Складним, неприємним і таким, що не має відповіді, залишалося питання, як пояснити дітям, чому родина відрізняється від інших, чому живе без батька. У більшості випадків жінкам важко було обговорювати це з дітьми, вони відмовчувались, і навіть тепер, коли діти дорослі, ця тема в багатьох залишається табу. Дітям казали: виростеш, тоді поговоримо, я не хочу на цю тему розмовляти. Ольга створила ніби універсальну формулу, вона сказала синові:

«Ми з тобою сім’я, родина. Люди, які приходять у наш дім, або приймають нашу сім’ю, або нічого не складеться. Хай там як, я тебе завжди підтримаю, бо я твоя мама».

У вихованні дітей мої співрозмовниці докладали зусиль, щоб діти мали добру освіту. Якщо загалом дивитися на стратегії соло-мам, з якими я спілкувалася, то поряд із постійною роботою був ще вибір, куди спрямовувати ресурси. Віра розповідає, що займалася з дитиною до школи, готувала її, і донька навчалася в одній із кращих шкіл міста. Під час навчання мама не контролювала дитину, спонукала до самостійности. Однак гарна школа дала дитині більше можливостей.

Анна відкладала гроші на навчання доньки ледь не з народження. У цьому їй допомагала її мама. Завдяки спільним зусиллям мами й бабусі дівчинка мала можливість навчатися одночасно у двох університетах, на бюджеті і на контракті. А коли донька вирішила продовжити навчання за кордоном, бабусі вже не було. Анна пішла звичним шляхом — почала більше працювати.

«Я старалася максимально заробити дитині на навчання, — розповідає Анна. — І щоб було за що там жити, щоб донька не голодувала. Я на роботі, взяла ще години в селі біля нашого містечка, у таборах літніх працювала, репетиторство брала. Один рік донька провчилася, а на літо я поїхала в Польщу, влаштувалася на роботу, і ми вдвох із нею заробили на оплату наступного року. Я заробляла де тільки можна і доньку довчила. Усі копійки я висилала їй. І тут раз — дитина каже: не присилай, мамо, я вже заробляю».

Ольга поряд із формальною освітою старалася вчити сина «домашньої економіки». Вони разом планували закупи продуктів, обговорювали меню. Почалося це зі святкування синового дня народження. «Діти люблять стіл накривати, їм подобається ці процеси, гості в домі, і на якийсь день народження ми почали готуватися вдвох, — згадує Ольга. — Сиділи рахували, що будемо готувати, бо на день народження хочеться чогось смачного. А тоді що смачне було: салат «Олів’є», торт «Наполеон», котлети, картопля. Що вміли, те й готували. Складаємо список, що на яку страву треба. Тоді порахували, скільки це коштує, починаємо думати, де що можна змінити. Син ходив по продукти сам, купував те, що треба».

Мами старалися, щоб діти відвідували додаткові гуртки, культурні заходи, відпочивали на морі. Більшість цих активностей потребувала фінансових ресурсів і продуманої організації: як економно доїхати з дитиною на море і побути тиждень «на мівіні», але з цілющим морським повітрям. У щоденній метушні прагнули знайти час, щоб поговорити з дитиною. В Ольги склалася традиція щовечора розмовляти із сином, обговорювати, як пройшов день. Ольга вважає, що проведений із дитиною час «безцінний». І через багато років поряд із сумними спогадами про будні материнства, проблеми «як доточити штанці, якщо синок за сезон виріс із третіх» вона згадує моменти любові.

«Я тоді їздила на громадський семінар, і нам приносили піцу на обід. Я, до речі, смачнішої піци в житті не їла. Повезла додому синові шматок цієї піци. Приїхала о третій годині ночі, а там у кімнаті над бабиною скринею малюнок до стіни прибито величезним цвяхом. Стояла стара бабина скриня, куди ми дитячі іграшки складали. Я намальована, син і хатка. І в кімнаті прибрано — син чекав мене і прибрав як міг. Він прокинувся, я кажу, що привезла тобі щось, і дістаю шматок піци. Він досі згадує, яка була смачна піца о третій годині ночі».

То який висновок

Кожну маму я просила щось порадити жінкам, які нині самі виховують дітей. Ось кілька їхніх порад.

Інга радить добре вивчити законодавство і вимагати від держави все, що та обіцяє. Для кращого захисту своїх прав слід звертатися по допомогу в громадські організації.

«Я вигравала, бо добре знала законодавство. Я брала документ, ішла і боронила свої права. Я це робила занадто емоційно і брала більше своєю наполегливістю й невідступністю. Завдяки консультаціям у громадській організації я зрозуміла, що це можна робити простіше. Спирайтеся на допомогу громадських організацій, правильно оформлюйте документи, щоб були всі необхідні деталі — куди, кому, дата і підпис».

Ольга радить бути обережними в нових стосунках, не поспішати приводити своїх обранців додому.

«Скільки я чую про конфлікти й трагедії, коли мама, щоб тільки були в хаті “штани”, дозволяє ображати свою дитину. Не варто приводити в сім’ю чоловіка, поки ви не переконалися, як у нього складуться стосунки з вашою дитиною».

Пораду Тіни цитую дослівно:

«Найголовніше, як і в будь-якій іншій ситуації, — не створювати проблеми у своїй голові. Через свою тривожність і страхи, від яких користи нуль, можна втратити багато радости спілкування, буття, прекрасних відкриттів... А ще не дай бог передати цю тривожність у спадок. Маю свою персональну молитву, вона мене часто виручає: “Усе буде як буде, а буде як бог дасть. А бог дасть мені (і моїй дитині-дітям) тільки найкраще!” Це правда: коли всесвіт робить вам такий подарунок, він уже знає, як вас підтримати і де підстелити соломку. І остання справа — перейматися тим, що можуть подумати інші».

15 березня 2021
Поширити в Telegram
1011
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
«Гендер в деталях» про материнство й бáтьківство: 11 тез, які мене здивували
Докторка соціологічних наук Олена Стрельник — фахівчиня з питань сучасного материнства та наукова консультантка теми сезону «Материнство і батьківство» на Гендер в деталях. Ми завершуємо тему її підсумковою статтею про основні тези й інсайти нашої збірки матеріалів. Змогли здивувати навіть експертку!
Чайлдфрі та штучні матки: якою може бути радикальна відмова від патріархального материнства
Кому належить материнство? Чому воно стало сакральним? Де між поневоленням і повним звільненням від репродуктивної функції розмістити саме «материнство» і задоволення від нього? Фемінізм порушує питання про міфи й очікування від материнства, які роблять цю роль гнітючою і нищать справжність материнського досвіду. Феміністки прагнуть звільнити материнство від цього негативу і дати жінкам альтернативу — як у сценаріях материнства, так і у відмові від нього.
Політика і материнство: quo vadis?
За всю історію модерного державотворення жінки стояли на чолі 56 зі 146 держав світу (38 %). Із 15 жінок, які керували державами станом на березень 2017 року, восьмеро досягнули цього вперше в історії своїх країн. Новозеландка Джасінда Ардерн — друга у світі жінка, яка народила дитину на посаді голови держави. Першою була Беназір Бхутто, котра стала матір’ю 1990 року, обіймаючи посаду прем’єр-міністерки Пакистану. Засаднича різниця між Бхутто й Ардерн — те, що Бхутто народжувала таємно, вийшла на роботу, щойно їй дозволив лікар, і продовжувала керувати країною, ніби нічого не сталося. У Ардерн була можливість узяти відпустку по догляду до дитиною. Усі, хто народжує, обіймаючи в цей час високі політичні посади, — передвісниці нової ери в політиці та нової ролі жінок, матерів у політичних процесах.