11805 
У мене дві доньки підростають. Два коханих сонечка, татові принцеси, моя навіжена банда. Важко передати, що вони для мене значать. Скоро вони стануть підлітками, ростуть на очах, і мені страшно за них. Це моє вразливе місце, ніби два серця, які живуть і б’ються окремо від мого тіла.
Я довго тримався думки, що в цьому суворому світі єдиний правдивий шлях захистити найдорожче – не довіряти ні людям, ні інституціям, а нарощувати і гартувати власну силу. Бо хто їх захистить в нашому суспільстві?.. Поліція? Суд? Та не смішіть. Чи може вони самі, своїми дрібними кулачками?.. Ні, ні, нема на кого сподіватись. Чоловіки мають захистити своїх найдорожчих і слабших: своїх дітей, своїх старих, своїх жінок. В цьому чоловіче призначення і виправдання особливого статусу, – так думав я. Отже, треба набивати кулаки – і я старанно набивав, заспокоюючи себе, що моя старанність щось гарантує. Але кілька років тому несподівано трапився флешмоб «#Я_не_боюсь_сказати».
В часи, коли він хвилями перекочувався інтернетом, я був досить відомим українським правим публіцистом. Мій добрий знайомий (за щедрий гонорар, мушу зазначити) запропонував мені написати на цей флешмоб чоловічу відповідь в стилі Джордана Пітерсона. Велику статтю, в якій треба було ґрунтовно і аргументовано довести, що всі ці обвинувачення чоловіків у насиллі – це, здебільше маніпуляція феміністок, а якщо десь і правда, то висновки не ті, та й взагалі. Я взявся за цю статтю, - і, по суті, облажався.
Приблизно через місяць, зірвавши строки, я був ладен повернути аванс. Цілий місяць я читав ці жахливі історії, занурюючись все глибше і глибше. Якщо у флешмобі й траплялись якісь маніпуляції і пересмикування, то на тлі темної безодні, яку він відкрив, вони не мали значення. Масштаб вражав; близькість, буденність насилля кидала в паніку. Я думав про доньок, про свій безпорадний військовий карабін у сейфі, який ніяк не допоможе, коли їм дійсно буде потрібна моя допомога. …Коли незнайомий дорослий проявить інтерес до їхнього спіднього одягу? Чи коли ззовні порядний учитель залишить їх на додаткові заняття? Чи коли вони поїдуть з добрими друзями на пікнік, чи коли начальник почне шантажувати, чи коли… Та безліч випадків, коли дівчинка або жінка зіштовхується з насиллям – в школі, на роботі, в церкві, в колективі, прямо у власній сім’ї, де, як я гадав, їй мусить бути найбезпечніше. І хоч я готовий миттєво і люто розправитись з будь-ким, хто образить моїх дівчат, розшматувати його, розтерти на глину, сісти за це у в’язницю, зі спокійним серцем відсидіти, вийти і поссяти кривдникам на могили, але я усвідомлюю, все це – безсенсово. Без-сен-со-во. Я знаю, що коли донькам дійсно знадобиться мій захист, мене не буде поруч. Нарвані папаші з карабінами нікого й ні від чого не рятують. Аби дівчатам у цьому світі було безпечно, їм потрібен не тілоохоронець, а інший світ, безпечніший за цей. Потрібні інші люди навколо.
Це можливо взагалі? Якщо довго жити у світі, повному насилля, з часом не уявляєш уже, що інакше в принципі буває. Тобто як ідея – будь ласка, можна подумати про Утопію, де лев лежатиме поруч з ягням, але щоб в реальності люди навчилися не користатися слабкістю іншого… ну, це в принципі химерно. Отже, «слабка стать» є слабка стать, – у кого з дівчат вдасться вирватися за межі жіночого положення, та молодець, довела. Але взагалі-то природа за нас ролі розписала, що поробиш, – так здавалося мені донедавна.
Несподіваний інший світ я побачив минулого літа, коли мене запросила в гості українська діаспора з Ісландії (подружжя Любомири та Михайла Мельників, добрі люди, очільники місцевого українського товариства). Самотній вулканічний острів між Європою і Америкою, біля самого полярного кола. Ізольована країна з населенням менше, ніж в Херсоні – майже лабораторні умови для побудови експериментальної моделі суспільства. Звісно, очевидно, можливо, я зараз плутаю туризм з іміграцією, і там все не все так, як я роздивився і розпитав за дев’ять днів, але контраст між Україною та Ісландією був ніби удар веслом по маківці. Я там реально почував себе як герой якогось другорядного європейського бойовика, бідний і дикуватий виходець з Варшавського блоку. І зараз я кожен раз згадую Ісландію, коли впадаю у зневіру і гадаю, ніби люди в принципі не здатні створити суспільство, в якому заведено не жерти один одного.
Довго перелічувати, чим мене захопила ця країна, вона багато в чому схожа на іншу планету – і природою, і гендерними звичаями. Наприклад, сім’ї (в звичному нам значенні цього слова) там, за великим рахунком, вже нема. Коли традиціоналісти говорять, ніби ліберальні цінності «знищують сім’ю», то вони в певним чином праві. Звична для нас сім’я у розвинених країнах дійсно руйнується. Проте не знищується, а видозмінюється.
Від родоплемінного ладу і по сьогодні сім’я набирала безлічі форм. Те, що нині вважається «традиційною сім’єю», тобто тато-мама-донька-син, насправді – модерний продукт індустріалізації ХХ сторіччя. Коли селяни, кинувши свої хати, перебирались у скупчені міста, разом зі способом життя вони змінювали свою сім’ю. Замість великих селянських родин, в яких кілька поколінь живуть одним подвір’ям і ведуть спільне господарство, вони утворювали невеликі «нуклеарні» сім’ї, які були здатні вміститися у компактну квартиру, переїхати разом із виробництвом, і взагалі більше підходили для сучасного міста з його соціальною структурою і мінливими формами зайнятості. Вже у ХХ сторіччі ніхто не питав «якого ти роду-племені?», бо самі собою зникли роди і племена. Звісно, в романтичних гуцульських Карпатах та інших місцях на землі достатньо людей і досі живуть укладами позаминулого сторіччя, але саме нуклеарна сім’я у ХХ сторіччі стала панівною формою. А тепер, очевидно, потроху минає і її час.
Характерна сім’я по-ісландськи – це жінка і кілька дітей, народжених від різних чоловіків. Здавалося б, що тут специфічного?.. З рештою, в Україні розлучаються близько 60% подружніх пар, отже, таких жінок і у нас більш ніж досить. Але в Ісландії розлучена жінка з дітьми – це не «развєдьонка з причепом», не нещасна, а цілком нормальна мати. Там розлучення вважають нормальним процесом, отже, заведено не ревнувати, а підтримувати дружні стосунки з колишніми, і колишніми твого нинішнього, і з дітьми від колишніх, і з батьками колишніх... Чи є у жінки наразі чоловік, чи нема, чи може чоловік сам виховує дітей – а на свята там заведено збиратися повним прайдом: діти, всі батьки всіх дітей, нинішні дружини й чоловіки батьків, всі бабусі і дідусі кожного з дітей… Таке собі своєрідне міні-плем’я, але без патріархів і матріархів, кожен його член – самостійна людина, не залежна від інших. Просто вони дружать і підтримують один одного, так заведено.
Самостійність кожного ісландця при цьому ніби гарантується і забезпечується соціалістичним колективізмом їх держави. Ісландська держава бере на себе значну частину соціальних функцій родини, зменшуючи залежність громадянина від його кровних родичів. Догляд за старими, піклування про молодих, «ювенальна юстиція» (тобто можливість дітям скаржитись на насилля у сім’ї). Завдяки державним соціальним гарантіям, жінка, народивши, не стає рабинею свого нового становища, не згинається під обставинами, не віддає останнє на збір дитини в школу, не пропадає днями у лікарнях, – вона продовжує жити повноцінним життям. Вона не потрапляє в залежність від власного чоловіка, бо скільки б вона не заробляла, а голодувати ні вона, ні її діти не будуть, потужна і продумана соціальна система цього не допустить. Жінка може не боятися, що чоловік її кине, а чоловік може не боятися, що жінка йому навісить дитину на шию. Дитина у будь-якому випадку буде доглянута і забезпечена, діти тут взагалі – основна цінність суспільства.
Якщо у жінки гарантовано є куди піти, де жити, що їсти, і у її дітей є найнеобхідніше – у неї нема причин боятися, нема причин терпіти, нема причин мовчати. Вона незалежна. Жінка біологічно вразливіша, але розвинена держава здатна це компенсувати. Суспільство, де жінка не вразлива, виглядає надзвичайно цікаво. Татки не вважають ганебним йти у декретну відпустку, поліція не посміється зі зґвалтованих жертв, усе суспільство свідоме, що слабших ображати не можна. Жертва не боїться подати голос, а для ґвалтівників нема страшнішого, коли жертви не мовчать. Як би я хотів, щоб мої доньки росли в подібній країні!..
…Звісно, не можу оминути святе святих, «заборонений плід» – тему жіночої сексуальності. Те, на що в першу чергу зазіхають адепти будь-якого тоталітаризму. Те, що мріють заперти під замок священники, і ревниві отці, і всілякі збоченці-консерватори.
Визнаючи за жінками такі ж можливості й потреби, як у чоловіків, ісландське суспільство, само собою, визнає і їх рівні права на тілесну насолоду. В результаті тут склалась еротична культура, яка нагадує комуну хіппі. Місцеві дівчата, як кажуть, «easy going» – легко і спокійно згоджуються на секс, якщо чоловік їм до вподоби. Ревнощі не прийняті, розкутість є нормою. Тут є навіть фестивалі, як нагадують язичницькі масові злягання на Івана Купала.
Спочатку, слухаючи про місцеві легкі нрави, я почувався ніби виходець з шаріатської країни на пляжі в Одесі. Місцева «розпуста» аж муляла, в душі піднімався високоморальний осуд і відчуття зверхності. Але потім – потім згадав, що це не Ісландія зажила собі славі «столиці європейського секс-туризму», це не ісландські дівчата уславилися в борделях всіх більш-менш багатих країн, – і попустився. Не нам, не нам читати тут комусь моралі. І хоч я звичайний ревнивий батько, але хай би мої доньки, як подорослішають, сплять з тими, хто їм подобається, а не з тими, до кого примушує злиденне життя і шантаж силою.
Поки я був на тому далекому острові, я в усі очі дивився на місцевих чоловіків та жінок, вишукував, як же на них відбилося все оце царство свободи, рівності і толерантності, яке тут тримається вже не перше десятиріччя. І знаєте, що я в них помітив?.. Анічогісінько! Чоловіки не перетворилися на жінок, а жінки – на чоловіків. Звичайні собі нащадки вікінгів, люди як люди: брутальні, витончені, великі, дрібні, м’язисті, худі, замріяні, спокійні. Загалом, ісландці та ісландки виглядають приблизно так, як чоловіки й жінки інших європейських країн, хіба що помітно щасливіше.
