5567 
Ім’я: Ulianka_91
Атрибути персонажа:
Зовнішній вигляд — стандартна фізіологічна комплектація
Інтелект — вищий за середній
Здоров’я — без скарг
Витривалість — нереальна
Карта: пострадянське провінційне містечко
Рівень складності: жінка
Загалом цікава гра «Життя» — з мальовничими картами, цікавими квестами і приємними бонусами за успішне виконання завдань — у реалі «зависає» й глючить так, ніби розробники витратили більшу частину бюджету на оформлення, а от на створення якісного сценарію забракло часу і сил. Баги програми починають проявлятися вже на початкових етапах проходження завдань. До моєї персонажки із самого старту причепилися ярлики «ти ж дівчинка» та «що люди скажуть» і одразу скоротили можливості вибору амуніції і способів подолання квестів. Спроби позбутися їх і продовжувати грати в стандартному режимі призвели до появи сповіщень на зразок «та хто ж тебе таку заміж візьме» і «не ганьби родину», які вискакували в найнапруженіші моменти гри, не піддавалися простому ігноруванню «ОК» і змушували скасовувати комплекс попередніх дій моєї гравчині в окремих ситуаціях аж до повної капітуляції.
Щоб хоч би частково уникнути шкідливого впливу багів-ярликів, моя персонажка почала протестувати і мімікрувати за допомогою доступних тоді для неї методів, як-от заміна амуніції жіночої персонажки на чоловічу, віддавання переваги чоловічому колу дружнього спілкування, введення особистого ярлика «та шо я не мужик?» для підвищення витривалості гравчині. Той самий ярлик допомагав успішно проходити квести «Забезпечити сім’ю», «Будувати кар’єру» та «Допомагати батькам», сюжетні лінії яких ішли паралельно. «Та шо я не мужик?» — моя персонажка працює на трьох роботах одразу, цілодобово, на вихідних допомагає родинному клану добувати ресурси, в будні продовжує прокачувати свій рівень.
Гра триває, завдання виконуються одне за одним, героїня Ulianka_91 розвивається, досягає успіху, пишається собою... Вірус «То коли заміж?» перекриває всю картинку, сповіщення «Жінці чоловік потрібен», «То у тебе мужика нормального не було», «Заміж треба вийти і про сім’ю дбати» набридливо атакують з усіх боків дедалі частіше. Моя персонажка кидається з однієї крайності до другої, пробує мирно обійти помилки програми, потім свариться, далі психує і доводить, що вона сама себе прокачала, квест проходить успішно: «Заберіть ці дурнуваті сповіщення, ви що, не бачите, що я цілісна особистість і все можу сама?». Як вердикт лунає: «Кожна жінка хоче заміж».
Усе. Fatal error. Перезавантаження системи. То як, ти гратимеш, як усі НОРМАЛЬНІ люди, непокірне дівчисько?
Та мене більше немає на загальній карті. Я нікуди не поділася, я є, жива, функціоную, просто раз і назавжди відмовилася грати за чужими правилами.
Я зростала в соціумі, який звик вішати ярлики і ставити тавра. «Двієчник», «стара дівка», «розлучена», «грошовий мішок», «баба з причепом»... Для кожного з нас вимогливе суспільство знаходить те саме позначення, яке міцно чіпляється, якого важко позбутися і яке заважає жити. Ти ж дівчинка, то повинна носити рожеві сукенки і білі туфельки, старанно вчити уроки, не гасати шкільними коридорами і чесно слухати батьків. А туфельки незручні і натирають, сукню задирають однокласники, а в шкільній програмі тільки про народні страждання і сльози, а пригоди й магія — десь на позакласному читанні, якщо залишається час після крохмалення і прасування білого фартушка ідеальної слухняної дочки. Жінка — берегиня сімейного вогнища, і дівчата розглядають заміжжя як єдиний можливий варіант розвитку подій у житті, марять білою сукнею і каблучкою на пальці, підганяють своїх залицяльників до РАЦСу, сваряться, скандалять, змагаються (хто швидше!) і доводять справу до абсурду. А що далі? Жили довго й щасливо?
А далі нас чекає наступне твердження, що місце жінки — на кухні, там, де після заміжжя опинилися мої прабаба, баба і мати, усі жінки з немалої родини, і всі вони в 35 виглядали так, ніби на їхні плечі впали всі негаразди світу.
Я зараз не про те кажу, що заміжжя — це жахливо, і що бути жінкою погано. Я хочу наголосити, що бути жінкою нелегко, а в Україні це нелегко варто помножити на два, і не тому, що треба носити туфлі на шпильці. Жорсткі правила і дошкульні питання інколи здатні вибити з колії і найвитриваліших із нас. Нікого не цікавить, що ти в епоху повсюдних хабарів сама здобула освіту в хорошому виші, самостійно знайшла добру роботу не тому, що дядько попросив, а тому, що ти крута фахівчиня у своїй сфері, що свою машину ти хоч і купила у Європі, але розмитнення пройшла згідно із законодавством і сплатила всі податки зі своєї кишені; людей цікавить лише, де жених, який прийде — і всі оті дурниці з голови вивітряться.
А наскільки простіше було б жити, якби не було цих стереотипів? Скільки дівчат наважилося б піти в науку? Зробити кар’єру? Втілити мрії в крутому стартапі і перекинути звичні уявлення? Який був би відсоток розлучень на кількість шлюбів, якби сім’ї створювалися за бажанням двох дорослих реалізованих людей, а не тому, що всі однокласниці вже, а я ще ні?
Тому я більше не граю. Якщо вже нав’язані догми і зіграли якусь роль у моєму житті, то це те, що я навчилася основної засади (і, як правило, найчастіше ігнорованої!) в мистецтві вести гру на рівні «Жінка» — любити себе. Любити себе, вчитися, бо я так хочу, працювати для свого добра, розвиватися, влаштовувати собі дні релаксу, милуватися світом, тішитися з того, що я така у себе є, і реалізовувати себе в тому, що я роблю і що я люблю. Бо ніхто не зробить мене (і тебе!) щасливою, клацнувши пальцями, поки я сама того не зроблю.
