4434 
Давня знайома переконує всіх, що вона рішуче проти феміністок. На моє мовчазне здивування пояснює: «Я не хочу! Не хочу будувати кар’єру, дбати про заробляння грошей, бути сильною жінкою й оте все! Я хочу знайти чоловіка, який забезпечуватиме нашу сім’ю, а я натомість піклуватимуся про домашній затишок. Я хочу пекти йому пироги і планувати відпустку, а не боротися проти поневолення! Я хочу почуватися захищеною!»
Головна помилка моєї давньої знайомої в цих її міркуваннях не унікальна. І ця дівчина, і багато інших громадян і громадянок нашої країни хибно вважають, наче фемінізм — це війна жінок проти чоловіків. Однак якщо розібратися, то в реальному, а не нафантазованому світі жодна притомна феміністка слова кривого не скаже, якщо інша жінка хотітиме пекти пироги і планувати відпустку. Єдина умова — це бажання має бути усвідомленим і базуватися на власному виборі. Зрештою, жодна феміністка і чоловікові кривого слова не скаже, якщо у нього виникнуть такі самі бажання, але умови ті самі.
Цікаво цьогоріч відбувався мітинг біля львівської ратуші з нагоди 8 Березня. Між скульптурами вартових левів зібралися представниці Центру «Жіночі перспективи», їхні союзники і союзниці, гості з інших міст, «студентська молодь», випадкові туристичні групи і навіть дружина міського голови Львова Катерина Кіт-Садова. Усе як в усіх: плакáти, промови, знімки з усміхненими обличчями, кілька коментарів локальним телеканалам та й по всьому. Мітинг з нагоди Міжнародного дня прав жінок і миру об’єднав близько 100 людей. Попереду було заплановано дискусії, зустрічі та інші активності на тему.
А трохи правіше (в усіх розуміннях цього слова), ближче до фонтану зі скульптурою Нептуна, одночасно зібралося інше жіноче товариство. То були дівчата з антифеміністичними плакатами, гасла на яких закликали забути слово «гендер», повернутися до традиційного та переконували, що «не для феміністок весна настала, не для феміністок сніг зійшов». Рівень безапеляційної суворости, яку випромінювали дівочі обличчя, обеззброював. Монументальність постав заворожувала. Загрозлива напруженість кулаків, які тримали ватмани, переконувала в серйозних намірах. Із ватманів пропонувалося за альтернативу 8 Березня обрати День матері, але не пояснювалося, як одне свято заважає іншому. Було щось і про гомодиктатуру, куди ж без неї. Дівчата вишикувалися хоч і близько до основних активностей, а проте на безпечній відстані. Гасел не вигукували, але бажання не допустити, зупинити, перемогти читалося тут без слів.
Уся іронія ситуації на мітингу у Львові 8 березня 2019 року полягала в тому, що феміністичне і профеміністичне товариство знало й усвідомлювало: ось так легко вигукувати гасла про рівність прав у центрі східноєвропейського міста вони можуть завдяки тому, що багато десятків років тому набагато сміливіші за нас із вами жінки вирішили таки гучно говорити й активно діяти, щоб домогтися для себе найпростіших прав. Наприклад, можливости здобувати освіту, голосувати на виборах, обирати професію чи отак стояти з антифеміністичним гаслом про гендер, весну і відлигу. Цього геть не усвідомлювали дівчата з натовпу правіше.
Власне, цього не усвідомлюють усі ті, хто за словами «фемінізм», «сексизм» і «рівність» бачать ріжки соросів і ротшильдів, плани світового уряду, відблиск зеленої луски рептилоїдів чи бентежну тінь підступного ілюміната (або, скажімо, такого популярного на наших теренах гомодиктатора). Так завжди буває, коли основою для чиєї-небудь громадянської позиції стає не знання, а незнання. Віра в «масонську змову» проти «здорової української родини» затьмарює, змушує заплющувати очі не лише на актуальні вимоги часу, а й на арістотелевську логіку. Противники й противниці фемінізму навішують на нього які завгодно ярлики замість поцікавитися суттю питання. А суть проста.
У ХХІ столітті в розвинутому суспільстві фемінізм означає одне-єдине — свободу вибору. Нічого особливого, йдеться лише про те, що будь-яка жінка зокрема і будь-яка людина загалом мають право вільно обирати, що їм більше до душі. Скажімо, хочеш ти стати астронавткою, генералкою чи пасторкою — жодних проблем. Учися, працюй, вибудовуй кар’єру, досягай мети. Так само з черницею, домогосподаркою чи берегинею домашнього вогнища (й аналогічними опціями для чоловіків). Подобається тобі «дбайливо підносити чай» і «обирати колір фіранок», доглядати за дітьми і чекати чоловіка/дружину з роботи — чому ні? Це теж чудовий вибір, сказати б, цілий аеродром можливостей. Мало того, астронавтка і домогосподарка можуть виявитися найкращими подругами і мати спільні інтереси. Нічого фантастичного.
Рівність як цінність боїться радикальностей. Тут, в Україні, ми найчастіше чуємо про так званий праворадикальний дискурс. Це й не дивно, адже зграї добре натренованих широкоплечих чоловіків зі стилізованими свастиками на одязі часто атакують спільноти, які, на думку цих чоловіків, не вписуються в рамки «традиційних цінностей». Про те, що жодна людина досі доладно не пояснила, у чому ж полягає феномен традиційних цінностей, змовчу, — це тема для іншого тексту. Тут лише нагадаю, що прибічники й прибічниці так званих «традиційних цінностей» часто вважають за нормальне напасти на ромський табір або нацькувати проти ромів озброєних ножами старшокласників, зірвати публічну лекцію про фемінітиви чи з кулаками кидатися на учасників і учасниць фотовиставки про ЛГБТІ, цькувати й принижувати іноземних студентів чи виламувати двері в міську ратушу. Це не вигадані факти, це наша з вами весела українська реальність.
Люди, які поширюють знання про фемінізм і вимагають захисту від дискримінації за гендерною ознакою, теж часто стають жертвами таких атак. Згадайте хоча б хлопців, які кілька років тому після участи в марші до 8 Березня у Львові ледь оклигали в реанімації. А водночас згадаймо, наприклад, 24-річного Давида Рота, якого зарізали підлітки з «нормальних» львівських родин, цілеспрямовано йдучи різати цілий ромський табір. Усе це активно висвітлюється в медіа, відтак позиція праворадикальних груп відома більшости населення. Вона проста: нам із вами пропонують «знати своє місце». Знати і звідти не пікати. Тобто не вільно обирати місце під сонцем, а самостійно втиснутися в кимсь заздалегідь придуманий стереотип, втиснутися і не заважати. Межі стереотипу, до речі, дуже широкі: від «жінка за кермом — то мавпа з гранатою» до «будь мужиком, мужики не плачуть». Окреслити його суть можна простим правилом: «будь шаблоном, не будь собою».
Крім насильства, існують м’якші прояви такої нездорової поляризації. Скажімо, публічні лекції, що їх влаштовують різноманітні релігійні фанатики. Зазвичай інформація, яку чуємо на таких заходах, не підтверджена науково, але звучить дуже переконливо. Як заповідав Геббельс, що більша брехня, то легше люди в неї повірять. Наприклад, страшні оповідання про те, що гендерна рівність передбачає ґвалтування хлопчиків геями в середніх школах, дуже легко заходить не лише пересічному перехожому, а і якому-небудь високопоставленому чиновнику та його дружині — кандидатці педагогічних наук. Особисто я був свідком, як під час лекції про «загрози гендерної ідеології» священик однієї апостольської церкви переконував присутніх, що гендерна рівність — це «коли хлопчиків виховують дівчатками і навпаки». Жодного слова про те, що гендерна рівність — це, пробачте за грубе узагальнення, визнання жінки такою самою людиною, як чоловік.
У суспільстві, де критичне мислення, медіаграмотність і фактчекінг — це не тільки неологізми, а й «царина для обраних», дуже легко поширювати відверто антинаукові бздури. Чим і займаються різноманітні турчинови, мосійчуки й кисельови. Прикро, що нерідко до гучних голосів цих професійних провокаторів приєднуються представники церков, тих, здавалося б, інституцій, які покликані поширювати любов, мир і прийняття, а вони каменують грішників (і грішниць) так, наче самі без гріха. Христос би плакав.
Водночас праворадикальні, консервативні і традиціоналістські прояви такої шкідливої безвідповідальности — не одинока перешкода для спільнот, які стоять на захисті рівности, інклюзивности і прав людини. Безумовно, це одна з найбільших проблем і загроз, адже від формату дискусії в суспільстві вона розвертає нас із вами до формату ворожнечі в суспільстві. І стосується ця проблема не лише активістів з активістками, а й, ширше, цілого українського соціуму.
Ось цитата з передмови відомого американського економіста Адріана Сливоцького до книжки Мирослава Мариновича «Митрополит Андрей Шептицький і принцип позитивної суми»: «[У сучасних передових демократичних країнах] ми спостерігаємо не лише поляризацію, а ненависницьку поляризацію, таку поляризацію, яка породжує насильство і злочини на основі ненависти. Це поведінка, яка різко суперечить буцімто “глибоким християнським переконанням” тих, хто вдається до неї». Сливоцький пояснює: «Для Митрополита Шептицького енергійні дебати, що ґрунтуються на ідеях, завжди мали вирішальне значення для здорової демократії. Але дошкульна суперечка, яка переходить на особистості, породжує ненависть і веде до насильства — або хоча б має тенденцію спричинити насильство, — була для нього категорично неприйнятною». Чи мають гасла про очищення України від фемінізму тенденцію спричинити насильство? Відповідь очевидна. Чи провокують вони натомість енергійні дебати, ґрунтовані на ідеях? Ну, таке...
Мабуть, нам справді варто більше цікавитися цим «головним галичанином світу» і його філософією, щоб мати можливість від хибних інтерпретацій повернутися (чи прийти) до здорового глузду. Адже наразі радикально налаштовані чоловіки й жінки мають усі шанси послизнутися на снігові, який «не для феміністок сходить». Хибна позиція, яка веде до ворожнечі. Слушна позиція, яка приводить до порозуміння. Описаний Мариновичем «принцип позитивної суми» митрополита Андрея Шептицького, власне, про це. Про те, що в будь-якій ситуації залишитися у виграші можуть обидві сторони протистояння. Ясна річ, виграш обох сторін передбачає і поступки з обох сторін. Це неодмінне правило досягнення компромісу. Проте бенефіти, що їх отримують обоє, завжди перевищують поступки, на які доведеться піти. Тому й говоримо про позитивну суму і додану вартість.
Повага — ось базове слово, навколо якого можна об’єднати інклюзивність, рівність, права людини, свободу вибору, розмаїття і фемінізм. Тут традиційно слід завважити, що згадана рівність не означає однаковість. Рівність означає рівні права, можливості і відповідальність для різних людей і груп. Засадничо тут ідеться про повагу до розмаїття, про визнання свого й чужого права на те, щоб бути собою, розвивати свої здібності і реалізовувати свої ідеї так, як уважаєш за найкраще. Йдеться не лише про астронавток із генералками. Умовно кажучи, домогосподаркою (чи домогосподарем) ти стаєш з власного усвідомленого вибору, а не тому, що «така традиційна роль». Відчуваєте різницю?
Нагадаю, принцип «свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої» чудово розтлумачено як у Загальній декларації про права людини, так і в Кримінально-процесуальному кодексі України. Слід визнати ці межі єдиними. Інші способи і формати обмеження свободи будь-якої людини, як кажуть у нас на Галичині, — від лукавого.
Є дуже простий спосіб зрозуміти цінність рівности. Згадаймо, усім нам дуже просто брати участь у конфлікті, коли ми одна зі сторін протистояння. Тут нескладно: є ми, є вороги — нумо конфліктувати! Натомість набагато важче (при цьому набагато продуктивніше) стати над протистоянням і спробувати зрозуміти «велику картину» того, що відбувається. Ефект приголомшує. Спроба хоча б теоретично відітнути себе від будь-якої зі сторін змушує шукати прийнятне для обох, золоту середину, спільний знаменник, можливість порозуміння. Завдання не з найлегших, але хай якими способами ми намагатимемося вирішити це рівняння, результат буде одним. Спільним знаменником для всіх виявиться повага до розмаїття. Інакше ніяк, шановне товариство. Інакше «русскій мір».
Наприкінці свого перебування в Білому домі президент США Барак Обама опублікував есе «Ось який він — фемініст» (This Is What a Feminist Looks Like), у якому пояснив, як ставиться до жіночих рухів в Америці і чому називає себе феміністом. Важливо нагадати, що висловлювання цього політика цінне для нас із двох причин. По-перше, він керував однією з найбільших і наймогутніших держав у світі. Відтак Обама мав розуміти і враховувати інтереси й очікування дуже різних груп, шукаючи і знаходячи влучні, ефективні, спрямовані в майбутнє спільні знаменники. Зрештою, тим самим, але в менших масштабах займався і наш Шептицький. По-друге, Барак Обама став першим темношкірим президентом США, тому добре знав, що таке порушення прав за ознакою, якої ти змінити не можеш або змінювати не мусиш (а саме таку природу має і гендерна дискримінація). Крім цього, 44-й президент США виріс під опікою матері й бабусі, без батька, отож на власні очі бачив, що таке бути реальною жінкою в сучасному світі, а не теоретичною жінкою із застарілого стереотипу.
«Мене виховувала мама-одиначка, яка присвятила більшу частину своєї кар’єри розширенню можливостей для жінок у країнах, що розвиваються. Я спостерігав, як моя бабуся, котра допомагала мамі виховувати мене, не могла отримати підвищення в банку, де працювала, бо на вищі позиції не заведено було приймати жінок. Я бачив, як моя дружина Мішель поєднувала вміння напружено будувати кар’єру і водночас піклуватися про сім’ю [...] Тож мені приємно думати, що я дуже добре знаю про унікальні проблеми, з якими стикаються жінки в сучасному світі. Власне, це знання сформувало мій власний фемінізм».
Суть «власного фемінізму» Барака Обами дуже проста. На його думку, фемінізм ХХІ століття базується на ідеї, що коли всі ми рівні, тоді стаємо ще вільнішими. Як думаєте, чи погодився б із паном президентом митрополит Андрей? А з цією думкою: «Як юнак, що виріс без батька, я витратив купу часу на те, аби з’ясувати, хто я, як світ сприймає мене і якою людиною я хотів би бути. Коли подорослішав, то зрозумів, що життя стає простішим, щойно ми починаємо просто бути самими собою».
Хоча насправді це може бути цитата, що її виголосила будь-яка адекватна людина. Навіщо ускладнювати життя собі й іншим? Пора дорослішати.
