5711 
За десять років у вищій школі, де я була студенткою, аспіранткою, викладачкою, не раз доводилося спостерігати за різними проявами гендерної дискримінації, глузливого ставлення до жіночої історії та фемінізму. Скажу відверто, на початку сама не знала, що таке гендерна дискримінація. Розуміння прийшло після мого зацікавлення жіночою історією, після знайомства з різною літературою та людьми, які працюють над вирішенням проблеми. У роботі зі студентами я намагаюся звертати увагу на гендерну тематику, заохочую вивчати жіночі й чоловічі досвіди та робити власні висновки. Проте розумію, що цього замало для вирішення гендерної дискримінації в освіті. Недавно одна студентка розповіла про конфлікт із викладачем з приводу її есе. На думку викладача, у тексті було забагато жіночої історії (аж одна сторінка! з восьми). А спроби пояснити доцільність наведених прикладів лише загострювали розмову й закінчилися трійкою на іспиті. На жаль, у закладах освіти випадки гендерної дискримінації, глузливого ставлення до жіночої історії й фемінізму не поодинокі.
Мені дуже прикро, що майбутніх абітурієнт_ок історичного факультету запрошують вступати до університету відверто сексистським текстом. В оголошенні написано: «факультет забирає всіх охочих з руками і ногами: кремезних хлопців, які копатимуть на археологічній практиці, і милих дівчат, які чиститимуть знахідки від пилу та морально підтримуватимуть». А подвійно сумно, бо ці рядки написала здібна студентка. Підозрюю, вона, які і більшість студентів та викладачів, не завжди розуміє, що чинить гендерну дискримінацію. Українське суспільство загалом не надто гендерно-чутливе. Це дуже помітно в освітньому процесі на всіх рівнях — від дошкільних закладів до вишів.
То яка вона — невидима дискримінація? Наведу кілька показових прикладів гендерної дискримінації в освіті. В одному підручнику для десятикласників автори пояснюють соціальну ідентичність людини так: «однією з найголовніших ідентичностей для чоловіка є фахова, а для жінок — сімейна»[1]. І відразу пишуть, що дедалі частіше жінки ототожнюють себе насамперед із професією. То чи розуміють автори, що пишуть? Студентам першого курсу пропонують підручник з української мови, де чітко розподілено гендерні ролі, охарактеризовано поведінку, притаманну чоловікам і жінкам, «типові» риси вербальної поведінки жінок і чоловіків. Для закріплення вивченого матеріалу запропоновано тестування на кшталт: «чоловічому стилю спілкуванню притаманні такі риси», «для жіночої поведінки характерні такі жести» тощо[2]. Хоча нині існує гендерна експертиза підручників, вона радше формальна, бо автори далі наводять відверті приклади сексизму й мігозінії.
Студенти-історики зазвичай проходять археологічну практику. Під час експедицій дівчата копають і чистять археологічні знахідки не менше і не гірше за хлопців. Та є «але»: на додаток до всіх професійних обов’язків на них покладають ще «жіночі» функції — готувати їжу і підтримувати лад у таборі. Відбувається це переважно в польових умовах, що суттєво збільшує труднощі. Добре пригадую пізніші розмови одногрупників про «добрих» і «поганих» господинь. До перших належали ті, хто умудрялися в полі накрутити голубців, а до других — чиї каші неможливо було їсти. І ніхто не говорив про вміння дівчат справлятися з археологічним приладдям. Узагалі, серед галузей історичної науки археологію вважають найменш придатною для жінок, бо «копати — не для жінок», бо «а як же сім’я, якщо ти будеш тижнями в експедиції?», бо «жінці краще сидіти в кабінеті і щось там писати».
На жаль, в Україні гендерна освіта не обов’язкова. Знаю лише кілька закладів, які готують спеціаліст_ок із гендерних питань. Гадаю, проблеми з дискримінацією за статтю існуватимуть, доки не запровадять відповідних курсів у дитячих садках, школах і університетах.
Не секрет, що вища освіта фемінізується, особливо гуманітарна. Не вдаватимуся до цифр, бо вони не головні в цьому тексті, але можу сказати напевне: історичні факультети, які завжди вважалися чоловічими (бо відкривали шлях у політику й сферу адміністрації), стають жіночими. Студентські уряди і профкоми тепер очолюють дівчата. Вони організовують різноманітні освітньо-наукові й культурні заходи, іноді працюють у громадських організаціях, культурних закладах поза межами університетів. А на своїх публічних сторінках пишуть про себе як про «найтурботливіших, найпрекрасніших, найтендітніших, загадкових» і т. п. Важко сказати, чи вони заявлять про свої професійні якості і коли це станеться. Анонімне опитування студентів, яке я проводила, засвідчило кардинально протилежні уявлення про гендерну дискримінацію — від приблизного розуміння проблеми до тези про її «надуманість». Шляхи вирішення, якщо підсумувати, студенти вбачають у «профілактиці, покаранні, суворих обмеженнях». І лише одиниці мають потребу в тренінгах, воркшопах, курсах та лекціях.
Головна редакторка «Гендер в деталях» просила помріяти про феміністичну утопію. У цьому випадку про ідеальний світ без гендерної дискримінації. Зізнаюся, що його важко окреслити однозначно. Британський і американський історик, публічний інтелектуал Тоні Джадт у книжці «Роздуми про ХХ століття» написав: «будь-яке рішення — і будь-яке правильне рішення — означає відмову від якихось варіантів: відмову від можливости робити певні речі, коли деякі з них цілком вартувало б робити». Рішення «побачити» дискримінацію залежить не тільки від стану суспільства, а й від особистого вибору «бачити», змінювати себе і систему. Сексизм, мізогінія неприпустимі в освітньому процесі. Чи всі учасники якогось дня зможуть розуміти і не чинити гендерну дискримінацію, покаже час. Я знаю, що багато студенток і студентів сприймають гендерну дискримінацію за замовчуванням, а багато навіть не розуміють, що є її жертвами чи трансляторами. Тому сподіваюся, що цей текст дасть поштовх говорити, бо тільки так можна щось змінити.
Освіта без гендерної дискримінації можлива. Навчальний процес може відбуватися без насмішок із приналежности до певної статі. Для студентів і викладачів найбільша цінність — люди і знання, а не критика зовнішнього вигляду одне одного. Усі справді мають рівне право на освіту, і ніхто не втручається в рішення про наявність/відсутність сім’ї. В історичній освіті відсутність гендерної дискримінації зробила всіх учасників історичного процесу видимими, а їхні заслуги оцінюють за справи, а не за статтю. Освіта має великий потенціал для ширших змін у суспільстві. Молодь, яка живе без цькування за стать, задає нові тренди, де ніхто не може порушити приватні кордони одне одного.
