4373 
Людина — це чоловік. А жінка? Це жінка. Такий поділ існував у західній культурі тисячоліттями. «Він — Суб’єкт, він — Абсолют. Вона — Інша», — писала Симона де Бовуар у книжці «Друга стать». У ній де Бовуар звернула увагу на те, що світ думав про природу людини, але не як про універсальну, а як про чоловічу. Відомі твори західної культури — від релігійних, філософських, політичних, соціальних трактатів до художньої літератури — написано від імені і для людини, але людина ця — чоловік. Жінку не зараховували до цієї категорії, тому що ті самі чоловіки приписували їй відмінні властивості, часто містичного походження.
Візьмімо для прикладу Іммануїла Канта, який визначив вектори розвитку західноєвропейської філософії на XVIIІ і XIX століття. У своїх працях про критику розуму Кант розмірковував про пізнавальні можливості мужів і для нього дикою була сама думка, що його ідеї можуть стосуватися жінок. «Жіноча філософія — це не мислити, а відчувати». Або: «Жінку мало бентежить, що вона не володіє певними високими знаннями, що вона сором’язлива і непридатна для серйозної роботи... Вона прекрасна й зачаровує, і цього достатньо». І ще: «Навіть якщо жінка здобуде успіх у важкому навчанні й кропіткому мисленні, це знищить достоїнства її статі». Це лише кілька цитат із його праці «Спостереження про почуття прекрасного та піднесеного» (Beobachtungen über das Gefühl des Schönen und Erhabenen).
Позаяк лише чоловіка вважали носієм справжніх якостей людської природи, поняття «людина» стало синонімом чоловіка. Він народжувався і мав усі можливості стати тим, ким хотів, він міг творити, думати про значення явищ і речей, здобувати владу, його розум мав потаємні закутки, з яких можна було видобути нові відкриття. Нарешті, його «я» вважали цілісним, гармонійним, незалежним. Це простежується в усій класичній культурі, літературі й філософії.
Будь-яка молода дівчина, читаючи класику, знаходила себе в персонажах, співвідносила себе із суб’єктом досліджень — чоловічого роду. Століттями нікому навіть на думку не спадало, що у філософських трактатах мали би бути фемінітиви, звернення до проблем жіночої статі тощо. Лише у ХХ столітті жінки розкритикували універсальну людину, героя і суб’єкт у літературі й філософії, котрі, як насправді виявилося, тільки однієї статі.
І хоча жінки очолюють рух статевої й гендерної емансипації, це універсальне «я» для багатьох однаково залишається метою, яку треба осягнути. Часто жінки, вимагаючи рівного ставлення до себе, насправді вимагають того самого (символічного) місця, яке мають чоловіки. І виходить, що в такому разі феміністки підтримують і зміцнюють сформований чоловіками світ, базований на нерівності. Коли жінка, наприклад, повністю відкидає все жіноче з небажання, щоб до неї ставилися так, як звичайно ставляться до жінок, виборює право поводитися так само, як чоловік, чоловіки починають сприймати цю жінку як «свою» і це покращує ситуацію для конкретної жінки, але не для становища жінок узагалі.
Через привабливість і статус «універсальности» чоловічого не дивно, що сьогодні на практиці, коли люди відкидають бінарну гендерність, безгендерність, це часто означає щось чоловікоподібне.
Найчастіше безгендерні люди, які народилися жінками, просять звертатися до них у формі «він» або «вони». Обрати жіночий займенник для них означає бути гендерно визначеними. Так само творення нового гендеру часто полягає в (начебто) поверненні до універсального людського «я», а насправді в багатьох випадках обертається на те, щоби позбутися «жіночих» рис і прибрати «чоловічих».
Тому є кілька причин. По-перше, як уже сказано, це привабливість: усе, що мають чоловіки в патріархальному суспільстві, — найкраще (доки не почати рефлексувати над «привілеями білого чоловіка»). По-друге, ознаки жіночого гендеру в патріархальному суспільстві сприймаються однозначно і міцніше пов’язані зі своїм гендером, тоді як чоловічий гендер сприймається як універсальний (жінки почали носити штани ще сто років тому, а от спідниці досі не ввійшли в чоловічий повсякденний гардероб). По-третє, жіночий гендер невигідний, більш ненависний самим біологічним жінкам через дискримінацію.
З іншого боку, якщо люди, які виходять поза бінарність, множать гендерні ідентичності (наприклад, небінарний, сірий гендер, гендерквір, пангендер, полігендер, агендер, демібой чи демігерл, нутруа (тобто «нейтральний»), апорагендер, лунагендер, квантумгендер тощо), склеєні з бінарних гендерних ознак (як-от довге або коротке волосся, плоска грудна клітка або ні, одяг, який виділяє форми або ні, тощо), вони тільки закріплюють чоловічий і жіночий гендери. Ідея, що може існувати ще третій чи більше гендерів, ґрунтується на тому, що гендер — це спектр між ультражіночою й ультрачоловічою ідентичністю. Тому прихильники цієї ідеї бачать гендер бінарним і водночас як палітру, на якій можуть бути найрізноманітніші комбінації кольорів.
Та чи справді гендер — це спектр? Про це на прикладі зросту розмірковує американська політична філософиня Ребекка Рейлі-Купер. Зріст одночасно бінарний і має спектр: ми означуємо зріст бінарними ярликами «високий» і «низький», тимчасом ця властивість, безперечно, має континуум проявів і людина може опинитися на будь-якій його точці. Однак бінарні означення зросту людини відносні і пізнаються в порівнянні. Позаяк зріст — це спектр, ніхто з нас не є ні високим, ні низьким, ми всі вищі або нижчі за інших і визначаємо параметр зросту порівняно зі середньостатистичними нормами.
Гендер, своєю чергою, не є відносним, інакше тільки при порівнянні гендерів цілої групи людей можна було б визначити, хто опиняється ближче чи далі на шкалі «чоловік» і «жінка». Ще це означило б, що більшість людей небінарні, адже лише в кількох винятках люди можуть відповідати крайнім точкам на шкалі, тобто бути стовідсотково «високими» й «низькими» або «жінками» й «чоловіками».
Мало того, небінарний гендер створюється на противагу існуванню бінарних цисгендерних людей. За іронією, так виникає ще одна конструктивна бінарність — поділ на тих, хто відповідає гендерним нормам, прив’язаним до їхньої статі, і тих, хто їм не відповідає. То як нам створити суспільство, у якому всі були б рівні, без огляду на їхню стать? Суспільство, у якому гендер не мав би значення. Якщо безгендерности не можна досягнути ні коштом долучення до «універсальної» чоловічости, ні через множення гендерних ідентичностей.
У моєму утопічному феміністичному майбутньому ми втратимо саму потребу конструювати гендерну ідентичність, особливо в прив’язці до біологічних ознак. Ба більше, зникне необхідність користуватися концептом гендеру для розпізнавання одна одної чи один одного. Нам більше не потрібно буде користуватися закріпленими кодами і робити первинні висновки на підставі зовнішнього гендерного вигляду для безпечного й зрозумілого співіснування. Можливо, в такому безгендерному суспільстві буде один-єдиний займенник для всіх, можливо, його не існуватиме взагалі. А можливо, кожне матиме свій.
Ми втратимо поняття фемінного й маскулінного як бінарну шкалу, за якою оцінюють людей. Усі інші тілесні й соціальні прояви залишаться, але інтерпретуватимуться інакше. Люди народжуються з грубішими чи лагіднішими рисами обличчя, великими чи маленькими грудьми, сильнішими чи слабшими. Вони можуть створити собі образ ніжний, витончений, тендітний або, навпаки, суворий і напористий. Однак жодна риса і жоден образ не належатимуть до полюсу фемінного чи маскулінного, бо цих полюсів більше не буде.
Головне — для людини більше не існуватиме обмежень, більше не треба буде озиратися на свої статеві органи при творенні ідентичности. Зникнуть конфлікти з оточенням. Нікому більше не доведеться змагатися і змушувати ставитися до себе так, як людина цього прагне. Людей просто сприйматимуть такими, якими вони є.
Трансгендерні активіст_и і теорети_ки критикують ідею суспільства без гендеру і вважають, що замість руйнувати гендер треба просто всім дозволити визначати свій гендер так, як вони цього хочуть. Це зрозуміло, тому що саму їхню ідентичність побудовано на гендері і його відсутність означатиме, що більше не існуватиме трансгендерних людей. Сьогодні трансгендерна людина почувається згідно з певною статтю, але соціально її ідентифікують відповідно до іншої, біологічної статі, через що відбувається важкий внутрішній конфлікт. Відсутність гендеру в суспільстві означатиме, що цього конфлікту більше не існуватиме.
У когось може скластися враження, ніби в безгендерному суспільстві більше не буде сексуальности. Те, що не існуватиме гендеру, не означає, що сексуальний потяг і привабливість зникнуть. Проте ймовірно, що ми позбудемося класифікацій сексуальности людини. Бажання виникатиме згідно із сексуальністю кожного й кожної, з частково сконструйованим і частково внутрішнім відчуттям, натомість зникне фетишизація гендерних ролей та ознак.
Коли у нас буде таке суспільство, передбачити важко. Для мене ідея позбутися гендеру не така вже й утопія. Я вважаю, що ми десь на шляху до цієї мети. Ніхто з нас, навіть цисгендерні люди, не почувається повністю чоловіком або жінкою в сенсі визначень суспільства. З певних причин комусь легше соціалізуватися з гендером, який відповідає біологічній статі, комусь — ні. Та ніхто з нас не народжується з гендером. У ранньому віці кожна і кожен із нас ще без гендерної соціалізації, ми почуваємося цілісними, із відчуттям «я є собою, незалежно від того, що я роблю і з яким займенником до мене звертаються, доти, доки я роблю те, що хочу». І те, що багато людей кидають виклик усталеному ладу і беруть закріплені ознаки протилежної статі, свідчать, що вони можуть належати обом гендерам і є частиною цього шляху.
