3026 
Коли я думаю про перспективи світлого майбутнього, які сьогодні можуть здаватися утопічними, мені важко виокремити в них певні аспекти. Я бачу картинку, в якій одні речі тягнуть за собою інші, і зрештою образ того майбутнього вимальовується цілісно. Тож саме так я і спробую його показати.
Одна з ключових тенденцій у розвитку людської цивілізації — тенденція до індивідуалізації. За Фроммом («Втеча від свободи»), поняття особистости окреслилося лише в епоху Реформації, нині для нас природно сприймати кожну людину як окрему особистість. Відповідно, можливостей для розвитку і прояву особистости багато. У середньовіччі більшість людей народжувалися і проводили все життя в межах одного поселення, займаючись однією й тією самою справою, — цим невеличким острівцем обмежувався світ людини. Сьогодні дістатися в будь-яке місце земної кулі дедалі легше. Можна переїхати жити в іншу країну, опановувати нові професії, братися за кардинально іншу діяльність.
Усе це набагато простіше не в останню чергу завдяки інтернету: у всесвітній мережі людина може знайти будь-яку інформацію, на основі якої формувати повніше уявлення про своє оточення і світ загалом, отримувати нові знання й ухвалювати життєво важливі рішення, спираючись на це. Звичайно, держави й інші інституції, які мають владу і бажання її зберегти, часто намагаються регулювати та обмежувати доступ до інформації. Проте специфіка мережевих технологій така, що на кожне обмеження тут знаходяться засоби його обійти.
Тенденція така, що окремий індивід, особистість дедалі незалежніша. Раніше необхідність триматися громади, якогось осередку людей була питанням виживання. Як правило, вигнання, розірвання таких зв’язків буквально означало смерть. Звісно, людина досі певною мірою залежить від держави, від роботодавця, від своєї родини. Однак сучасні зв’язки набагато динамічніші, змінні, і розрив одних не стає фатальним, адже є достатньо можливостей сформувати інші. Можна, знов-таки, звільнитися з роботи, умови якої не влаштовують, розірвати стосунки, у яких твоїми потребами нехтують, виїхати з країни, у якій тебе переслідують.
Тут хтось може завважити, що я описую якийсь ідеал, а в реальності можливості часто-густо обмежуються тими ресурсами, які має людина. І це так. Та далі мова піде саме про те, як, на мою думку, світ поступово прийде до якнайповнішої реалізації цього ідеалу.
Розвиток і повсюдне поширення інтернету стали безумовно революційним досягненням людської цивілізації. Проте не менш, якщо не більш значущі зміни у неї ще попереду. Уже тепер у багатьох сферах діяльности автоматизовані і комп’ютеризовані технології не просто допомагають людям, а подекуди здатні повністю їх замінювати. І з розвитком штучного інтелекту такого буде дедалі більше. Так от: незабаром настане час, коли переважну більшість робіт «рóботи» зможуть виконувати ефективніше за людей, при цьому їх використання буде дешевшим.
У соціальному сенсі це означатиме просту річ: більшість людей опиниться без роботи, і це має призвести до переосмислення поняття роботи як такої. Нині йдеться про «право на працю», насправді ж це не так право, як життєва необхідність, адже без роботи твої можливості повноцінно жити різко скорочуються і доводиться думати радше про виживання. Та у світі, де робота стане «привілеєм», це справді буде правом: забезпечення базових життєвих потреб людини більше не вимагатиме, щоб люди працювали і заробляли на них. Усі люди матимуть що їсти й де жити — це може бути організовано засобами базового доходу або іншими, але то вже деталі.
Хоча середовище, яке забезпечуватиме такі базові блага — до речі, я називаю його техносферою, — технічно зможе підтримувати своє існування без жодного втручання людини, це не значить, що люди взагалі нічого не робитимуть і лише розважатимуться. Навпаки, відсутність необхідности хапатися за будь-яку можливість заробити дозволить братися за заняття до душі, розкривати свою індивідуальність, навіть якщо з погляду суспільної цінности це видаватиметься дурнею. Утім, потреба у творчій діяльності, у виробленні нових ідей, ухваленні відповідальних рішень у тому дивному новому світі нікуди не зникне. І результати такої діяльности можуть давати додаткові бали, щоб отримувати блага понад ті, які надаватимуться безумовно.
При цьому структури, які координуватимуть розподіл ресурсів, навряд чи нагадуватимуть нинішні держави. Це будуть радше певні формації на основі мережевих об’єднань, не прив’язані до територій з фіксованими межами, децентралізовані, набагато гнучкіші й динамічніші. Та, знов-таки, більшість процесів у них буде автоматизовано: комп’ютерні технології замінять чиновників-бюрократів, що убезпечить від «синдрому вахтера» та всіляких інших «людських чинників».
Хтось скаже, що так люди, стаючи менше залежними одне від одного, одночасно потрапляють у більшу залежність від техніки. Якоюсь мірою це так, але залежність від техносфери в цьому випадку я порівняла б радше із залежністю від природи. Хай там як розвивається людство, але, виходячи надвір, ми мусимо зважати на погоду. Так само треба враховувати особливості використання будь-яких електронних пристроїв, але навряд чи варто боятися, що вони перетворять наш світ на «матрицю». Це питання, по-перше, встановлення належних запобіжників — певних меж, за які штучний інтелект не повинен виходити, по-друге — наявности у нього власної мотивації, для виникнення якої потрібен не лише інтелект, а ще й принаймні самоусвідомлення.
Узагалі, я не розглядала б штучний інтелект як щось цілком відокремлене від людини. Станіслав Лем у «Сумі технології», наприклад, запропонував поняття «підсилювач інтелекту», що здатний збільшувати людську інтелектуальну потужність, як-от механічні пристрої додають фізичної сили. При цьому Лем розглядав такі технології не як суто машинні, а і як біологічні, на базі штучно вирощених об’єктів, бо, на його переконання, тільки безпосереднє сприйняття ними фізичної реальности через певні «органи чуття» може дати ефективність, порівняну з людським мозком. І тут я хочу перейти до ще одного напряму революційних змін.
Розвиватимуться не лише інформаційні, комп’ютерні, а й біотехнології. І на певному етапі вони досягнуть такого рівня, коли стануть здійсненними фактично будь-які модифікації тіла, які не порушують його функціонування. Ба більше, істотна частина їх проводитиметься не так хірургічним шляхом, як шляхом втручань на генетичному рівні, коли сам організм програмуватиметься на необхідні тілесні трансформації.
Тут можна виділити кілька напрямів розвитку.
- Медицина: можна буде остаточно виліковувати хвороби, боротьба з якими наразі зводиться головно до зняття чи полегшення симптомів. Також завдяки усуненню вад у роботі внутрішніх органів, призупиненню процесів їх старіння стане можливим суттєво продовжувати життя людей.
- Кіборгізація: імплантація в тіло різних «девайсів», аж до певного зрощення з тим-таки штучним інтелектом. Незабаром це призведе до того, що межа між «природними» і «штучними» організмами як така почне розмиватися, і це неодмінно породить низку етичних питань, які, однак, виходять за межі цього тексту.
- Модифікації, які, своєю чергою, можна розділити на дві категорії. «Тюнинг», тобто зміна параметрів зовнішности, що може охоплювати не лише ті речі, якими нині займається пластична хірургія, а й такі, як-от приростити собі крила чи хвіст. А також функціональні модифікації, які більше стосуються внутрішніх процесів в організмі.
На останньому зупинюся окремо. Так, ідеться, зокрема, про «зміну статі» таким шляхом, щоб організм, отримавши відповідні інструкції, за якийсь час перебудував систему своїх статевих органів до повнофункціональної конфігурації іншої статі або ж до якоїсь проміжної. І так, аж до можливости зачинати й народжувати дітей. При цьому виношувати дитину можна буде також поза межами людського тіла у спеціально створеному для того середовищі. Звісно, для охочих пережити досвід вагітности й пологів залишатиметься «традиційна» опція.
І тут ми, власне, підійшли до того, чому описана вище утопія неодмінно буде феміністичною. Коли кожна людина апріорі економічно незалежна й вільна, то велика частина владних, ієрархічних стосунків зникає, втрачаючи підґрунтя. Звісно, різниця в ресурсах однаково буде і породжуватиме певні ієрархії, проте вони нагадуватимуть радше міряння лайками в соцмережах. Адже важко підтримувати авторитарну владу, коли підвладні, відчувши незадоволення, завжди можуть піти, бо в кожному разі будуть забезпечені необхідним життєвим мінімумом. Влада в такій системі означатиме не так нав’язування своєї волі, як — насамперед — відповідальність за те, чим керуєш. Усе це справджується і в гендерному контексті. Жодної «скляної стелі», взагалі, відбір на відповідальні посади дуже мало залежатиме від суб’єктивних чинників і рішень, а більше від об’єктивно розрахованих оцінок індивідуального рівня знань, компетенцій і досвіду.
Звісно, тут постає питання доступу до таких знань та здобування досвіду, але з цим я теж не бачу проблем. Адже гендерні ролі й установки, які у нас досі закладаються в хлопців і дівчат ледь не від народження, у такому світі так само втрачають сенс. Коли вже навіть такий біологічний чинник нерівности як вагітність може бути легко зведено нанівець, то спроби орієнтування жінок насамперед на материнство й усіляке інше «кіндер — кюхе — кірхе» чи сприйняття їх як «слабкої статі», яка потребує особливої опіки, остаточно перетворюються на безглуздя. А гендерно-статева флюїдність, коли жодні гендер і стать особи не має бути встановлено раз і назавжди і кожна людина має шанс побути у своєму житті чоловіком, жінкою та взагалі драконокішкою, вбиває останній цвях у кришку труни гендерної біполярности, бінарности та патріархату, який на них базується.
При цьому таке поняття, як «сім’я», теж утратить чіткі контури. Уже сьогодні сім’ю в значенні людей, які живуть разом і мають спільний побут, далеко не завжди окреслено формальними рамками. Шлюб, який є основною такою рамкою, складається фактично з двох компонентів: привілеїв, які надає держава тим, хто перебуває в шлюбі, та ритуалу, яким супроводжується його укладання й, відповідно, створення сім’ї. Ці привілеї прив’язано до усталеної на сьогодні форми держав як централізованих бюрократичних структур. У «постдержавному» світі з іншими засобами регулювання економічних і суспільних відносин вони втрачають сенс або можуть прибрати інших форм. Ритуальний же компонент і нині дуже варіюється залежно від культурного середовища, дедалі більше людей узагалі від нього відмовляються. Тож у майбутньому сім’єю зможе називатися або не називатися будь-яка група людей, котрі якийсь час тримаються разом — без необхідности офіційного підтвердження та без припущень за замовчуванням, що між ними обов’язково мають бути сексуальні стосунки або що вони мають чи планують мати дітей.
До речі, так само флюїдним, розмитим стане й поняття сексуальної орієнтації, яке теж неможливо буде запхати в бінарні категорії «гетеро-» й «гомо-». Це, звісно, не значить, що будь-кого приваблюватиме будь-хто, радше вподобання настільки варіюватимуться індивідуально, що вони взагалі не надаватимуться до чіткої класифікації, насправді непотрібної.
Комусь може здатися, що все це надто ускладнить спілкування між людьми. З одного боку, так, у ньому вже не можна буде спиратися на певні шаблонні очікування, ритуальні формули й ігри відповідно до гендеру. Однак як часто за тими іграми перестають бачити реальних людей, а лише об’єкти «протилежної статі», щоб маніпулювати ними для досягнення бажаного результату. Натомість у майбутньому спілкування буде щирішим, відкритішим, спрямованим на ту конкретну людину, яку бачиш перед собою і чуєш, а не на абстрактний клас, до якого вона, ймовірно, належить.
Тут варто завважити, що сьогодні й сама мова гендерує спілкування, одразу налаштовуючи сприймати співбесідника як чоловіка або жінку з усім, що з того випливає. Думаю, вона змінюватиметься спочатку так, що жіночий рід стане вживатися як спільний нарівні з чоловічим. Згодом так чи так мають розвинутися агендерні словоформи, бо мова завжди адаптується до змін суспільної реальности. В аналітичних же мовах, як-от англійська, з цим набагато простіше, і позагендерні звертання там уже тепер поширені і потроху стають звичними.
Звісно, велика літературна й інша художня спадщина нікуди не подінеться, а вона, як не крути, дуже гендерована. Та коли ми асоціюємо себе з якимсь персонажем художнього твору, ми вибираємо для себе якісь окремі риси, а не обов’язково «натягуємо» його на себе повністю. Так само люди майбутнього не натягуватимуть на себе гендер персонажів, а прив’язку певних їхніх якостей до гендеру розглядатимуть радше крізь призму історичного контексту творів. Творчі ж здобутки майстрів нового часу вже буде позбавлено неодмінної прив’язки до гендерів.
Описана реальність нагадує страшний сон традиціоналіста. Проте в розмаїтті майбутнього світу і їм знайдеться місце. Традиційні гендери в тому суспільстві, на мою думку, перетворяться на своєрідну субкультуру. Як-от є панки, готи, емо та інші зі своїми особливостями й ознаками приналежности, так само існуватимуть десь спільноти «справжніх чоловіків і жінок». Вони відіграватимуть той набір гендерних стереотипів, серед якого ми з вами поки що мусимо жити. Та суспільний загал не сприйматиме їх як «норму», хоча й поважатиме їхнє право так поводитись — доки вони не намагатимуться накидати іншим свої погляди.
Загалом же поняття, пов’язані з гендером, не те що зникнуть зовсім. Та коли, з одного боку, кожна людина має змогу фактично сконструювати власний гендер, а з іншого боку, ця категорія не має суспільного значення, вживання їх скоротиться головно до спеціалізованих середовищ. Поняття «чоловічні й жіночні» іноді використовуватимуться, але стоятимуть десь в одному ряду з парами «товсті й худі», «високі й низькі», «чорняві, біляві та руді», тобто характеризуватимуть окремі і переважно зовнішні риси людини, а не її як цілісність.
Так, наразі ця картинка здається утопічною. Проте думаю, що багато хто з нас має шанси дожити якщо не до повного, то принаймні до часткового її втілення в життя. А також своїми діями наближати ті часи.
