Капіталізм, репродуктивна праця і феміністична економіка

Мені завжди було важко говорити про утопії, про оптимістичні перспективи. Я виступаю радше по антиутопіях. Колись, коли мене можна було записати до фанаток наукової фантастики, я дійшла висновку, що «будь-яка утопія — це погано вивчена антиутопія». Претензійне підліткове твердження, погодьтеся, яке більше говорить про особливості мого світосприйняття тоді (і почасти тепер). Та все-таки я спробую.

Я писатиму не про цілісний світ феміністичної утопії, а про певні принципи, на яких він повинен будуватися, і про певні риси, які йому мають бути притаманними, на підставі мого розуміння гендерної нерівности в соціальній структурі суспільства. З цих причин роздуми мої можуть здатися надто загальними, але з чогось варто починати.

Варто починати з того фемінізму, який мені близький. Я прихильниця марксистського фемінізму, що базується на феміністичній критиці й інтерпретації марксистського аналізу капіталістичного суспільства. Представниці цієї течії фемінізму мають кілька спільних позицій і так само низку позицій, щодо яких їхні погляди розходяться. Я не зупинятимуся на всіх, говоритиму лише про ті, на основі яких можна спробувати виписати деякі принципи й риси феміністичної утопії.

Фемінізм конкретно-історичного спектра дії

Насамперед марксистські феміністки[1] критикують позицію, що патріархат був і є універсальною системою домінування. Тобто так, переважна більшість відомих нам суспільств були і є патріархальними, але марксистські феміністки не погоджуються з універсальністю, «однаковістю» патріархату і вважають таку позицію антиісторичною. Ґрунтуючись на постулатах матеріалістичного і принципово історичного марксистського підходу, вони наголошують, що гендерна нерівність хоч і була у відомих нам суспільствах саме патріархальною, її не можливо зрозуміти, зводячи все до універсальних, всеохопних, незмінних принципів патріархату. Патріархат завжди конкретний, і його треба аналізувати в конкретному історичному контексті, якщо точніше — в конкретній соціально-економічній системі, породженій конкретним способом виробництва. Патріархат трансформується, патріархат і спосіб виробництва змінюють одне одного в такий спосіб, який дозволяє зберегти систему домінування. Вихід жінок на ринок праці, становлення нуклеарної сім’ї як норми, розповсюдження товарів для контролю за дітонародженням — усе це й багато іншого трансформувало систему домінування, але вона адаптувалася і нікуди не зникла.

Для чого це має значення, крім як для розмежування різних течій фемінізму? Насамперед для розуміння, що немає ізольованих «гендерних питань»: функціонування патріархату неможливо зрозуміти, не вивчаючи функціонування капіталізму. Далі, якщо патріархат розглядати як універсальну й трансісторичну (часто основну) систему домінування, то рецепти його подолання на теоретичному рівні теж вимушено будуть трансісторичними й універсальними, якщо тільки ми хочемо, щоб теорія була несуперечливою. Ба більше, такі рецепти стосуватимуться лише патріархату як такого, не зачіпаючи спосіб виробництва. Якщо ж розглядати патріархат як систему нерівности й домінування, історично вплетену в конкретні матеріальні умови, то й рецепти мають пропонуватися в контексті цих умов та відштовхуватися від необхідности їх трансформувати. Марксистські феміністки переконані, що лише так можна досягти більш егалітарного суспільства, зокрема і в питаннях гендерної рівности. Лікувати бактеріальну інфекцію завжди краще антибіотиком, який діє на конкретний вид бактерії, а не антибіотиком широкого спектра дії.

Краплини успіху в океані структурної нерівности

Із засади історичности патріархату випливає і певний додатковий оптимізм: якщо патріархат не був і не є універсальною, трансісторичною системою домінування, якщо він постійно зазнає трансформацій, то, зрештою, його можна «трансформувати» в щось суттєво інше. Однак! Якщо він вкорінений у певних історичних способах виробництва, то в щось суттєво інше його можна трансформувати лише разом із цими способами виробництва. Без їх зміни ми отримаємо тільки трохи іншу систему домінування з укотре адаптованим патріархатом, який можна описати таким анекдотом з інтернету: «Вісім чоловіків володіють таким самим багатством, як 50 % найбідніших! — Це несправедливо! Серед них має бути чотири жінки!»

Серед цих жінок обов’язково мають бути «woman of color», мігрантка та представниця ЛГБТ+, — додала б я. І що це змінило б для 50 % найбідніших, серед яких у найгіршому становищі й далі залишатимуться жінки, особливо з непривілейованих груп? Риторичні питання на полях: та й що, зрештою, зміниться, якщо в найгіршому становищі в нерівному й ієрархічному суспільстві будуть чоловіки з непривілейованих груп? Чи буде це феміністичною утопією? Чи може бути феміністичною утопією нерівне й ієрархічне суспільство?

З цих причин у мене викликає глибоке неприйняття, коли феміністичний дискурс зводять (я спрощую) до історій успішних жінок. Мало того, для мене неприйнятна сама сучасна концепція «успіху», коли йдеться переважно про матеріально-статусний успіх у системі координат, яка характеризується величезною нерівністю й ієрархічністю. У такій системі одній «успішній» відповідає сотня «неуспішних», адже успіх завжди міряється відносно неуспіху.

Однак у суспільстві завжди хтось виграє, а хтось програє, — можуть мені заперечити. Так, це правда, й у феміністичній утопії будуть ті, хто програє. Проблема сучасного світу не в існуванні успішних і неуспішних, а в тому, що головне мірило успіху — це матеріальні блага, які одночасно виступають основним ресурсом у суспільстві катастрофічної нерівности. Тому нині програш може означати втрату шансів на мінімальний гідний рівень життя, а часто — шанс на життя як таке. І при переплітанні патріархальної та капіталістичної структури нерівностей ці шанси частіше втрачають жінки. Проте не ті жінки, які одного дня можуть увійти до когорти «успішних», котрі володіють половиною світового матеріального багатства. При цьому не треба забувати, що «успіх» і комфорт часто базуються на явній і неявній (структурній) експлуатації «неуспішних» — дешевої робочої сили виховательок, учительок, нянь, хатніх працівниць, жінок у країнах «третього світу», які працюють на «потогінних фабриках», через що товари на Заході порівняно дешеві, а локальне забруднення довкілля виробництвом відбувається «not in my yard», а за тисячі кілометрів.

Попереджаючи можливі закиди: а) то що, жінкам тепер навіть не намагатися здобути вищі позиції? б) коли жінка досягає успіху — це ще одна краплина, яка точить патріархат! в) бідні жінки повинні більше старатися і в них усе вийде! от моя знайома змогла.

Стоп. У такій ситуації немає провини ні «успішних», ані «неуспішних», бо проблема не в людях, а в системі нерівности, де винятки з правил не міняють і не можуть змінити логіку функціонування системи. Якщо ваша/моя знайома змогла просунутися на вищу сходинку в структурах нерівности, то її місце на нижчій сходинці нерівности зайняла хтось інша. Тому я можу по-людськи порадіти за вашу/мою знайому, але треба усвідомлювати, що індивідуальний успіх ніколи не вирішує проблеми нерівности. Для мене феміністична утопія — не тільки про «рівні» права і «чесну» конкуренцію[2], якими можуть скористатися окремі жінки, щоб досягти вершин успіху в ієрархічному й нерівному суспільстві. Для мене феміністична утопія — це передусім про зміни структур нерівности.

Розплутати клубок нерівности

Пропоную трохи звузити фокус роздумів, бо говорячи про феміністичну утопію з позицій марксистського фемінізму, неможливо не говорити про репродуктивну працю. Мабуть, про неї варто говорити насамперед, адже саме в аналізі репродуктивної праці найочевиднішим стає перетин патріархату й капіталізму.

Треба визнати, що про репродуктивну працю останнім часом говорять багато, щоправда, часто називаючи її «домашньою» або «доглядовою». Не маю нічого проти такої термінології, та все-таки хочу нагадати, чому марксистські феміністки називали її саме репродуктивною.

З питання репродуктивної праці почав розвиватися марксистський фемінізм у тому вигляді, який близький мені особисто. Його представниці критикували основоположників марксизму передусім за повну відсутність аналізу ролі репродуктивної праці у їхній теорії капіталістичного способу виробництва. Карл Маркс писав про людей, які продають свою робочу силу власникам виробництва й отримують взамін зарплатню, що її використовують для репродукції — відтворення робочої сили. За цю зарплатню вони купують їжу, одяг, дах над головою, і можуть наступного дня знову брати участь у процесі виробництва та створювати товари і вартість. Чи не можуть? Власне, марксистські феміністки наголошують на тому, що в цій схемі Маркс пропустив один важливий момент: їжу хтось має купити і приготувати, одяг попрати, дітей народити, доглядати за ними тощо. І в патріархальному капіталістичному суспільстві цей хтось у переважній більшості випадків — жінка.

Тобто репродуктивна праця в марксистському фемінізмі називається репродуктивною[3] не тому, що вона пов’язана з дітонародженням, а тому що вона відтворює, репродукує робочу силу, яку одні продають, а інші купують, щоб отримати зарплатню і прибуток відповідно. Коло замикається, патріархальна система намертво вплітається в капіталістичну.

Що ж станеться з репродуктивною працею у феміністичній утопії? Колись на фейсбуці мене запитали, чи вирішено проблему репродуктивної праці і гендерної нерівности в моїй «ячейке общества». Зважаючи на місце репродуктивної праці в структурі капіталістичної економіки, відповідь може бути лише одна: проблему репродуктивної праці в патріархальній капіталістичній системі неможливо вирішити в рамках сім’ї. «Відповідальне батьківство», рівний розподіл обов’язків між партнер_ками — це все дуже добре, але це не знімає проблеми експлуатації репродуктивної праці (хоча й суттєво полегшує життя жінок). І через структурне «приписування» жінкам репродуктивної праці будуються суспільні очікування, стереотипи, ролі. Жінки стають дешевшою робочою силою на ринку «продуктивної» праці, резервною армією праці, обличчям фемінізованої бідности.

Отож «відповідальне батьківство» і рівний розподіл обов’язків зачіпають проблему лише поверхово. Далі марксистські феміністки[4] пропонують два варіанти вирішення проблеми в порівняно короткій перспективі. Обидва реалізовуються через винесення істотної частини репродуктивної праці за рамки сім’ї. Перший варіант — повернення до комунальности, коли реорганізація репродуктивної праці відбувається всередині місцевих спільнот через спільне піклування, спільну організацію побутової праці. Це такий собі варіант умовного «повернення» до докапіталістичного способу відтворення. Другий варіант — коли істотну частину репродуктивної праці бере на себе державна доглядова інфраструктура: дитсадки, будинки для літніх людей тощо.

Нюанси існують з обома варіантами, особливо в сучасних умовах. Перший варіант часто може бути захисною реакцією на результати неоліберального розвитку в країнах, де державної репродуктивної інфраструктури фактично не існує або вона скорочується через заходи «суворої економії». Тобто це, з одного боку, варіант за відсутности реалістичних альтернатив, з іншого боку, його можуть вітати неоліберали як привід для ще більшого скорочення державної інфраструктури: якщо садочки будуть самоорганізовані на рівні спільнот, навіщо розвивати державні заклади? Також існує ризик відтворення гендерної нерівности при комуналістському варіанті: самоорганізовуватимуться для колективного виконання репродуктивної праці, імовірно, жінки.

Нюанс із державним варіантом розвитку подій у тому, що нині говорять переважно про доглядову, а не про репродуктивну інфраструктуру. Тобто йдеться лише про частину репродуктивної праці, а саме про догляд за людьми (дітьми, людьми з інвалідністю, з проблемами зі здоров’ям, похилого віку), що, безперечно, вже непогано, але репродуктивна праця — це не лише догляд. Інший нюанс пов’язано з браком фінансування, тому тепер доглядова інфраструктура часто переповнена, в багатьох країнах вона неналежної якости, а зарплати в ній дуже/порівняно малі. І (хто сумнівався б) працюють у цих секторах здебільшого жінки. Одна моя знайома активістка сформулювала цю проблему десь так: «Ми наголошуємо, що треба розвивати державну доглядову інфраструктуру, адже від цього виграють жінки як основні користувачки і наймані працівниці в цьому секторі. Та проблема ще й у тому, що вони є основними користувачками і найманими працівницями».

Треба розуміти, що більшість цих нюансів — це ризики, а не нездоланні проблеми, і виникають вони переважно через патріархальну капіталістичну економіку. Нюанси треба мати на увазі і працювати з ними, але вони не повинні перешкоджати спробам реалізувати той чи той сценарій[5]. Однак, якщо мислити термінами утопії, важливо пам’ятати ще один момент: комуналістський чи державний варіант вирішення проблеми (чи якийсь синтез обох) можуть бути важливими сходинками, але самі собою вони не розплутають клубок нерівности остаточно. Адже ядро цього клубка — конкретно-історичний і системно вкорінений розподіл між «продуктивною» і репродуктивною працею, невидима роль другої в капіталістичній економіці, експлуатація обох.

Перекинути айсберг економіки

Наприкінці хочу знову розширити фокус, бо марксистські феміністки теоретизують не лише репродуктивну працю, а й цілу систему. Охопити всю патріархальну капіталістичну систему, безперечно, — завдання непросте, його за означенням можна виконати лише на найвищому рівні абстракції. Тому отримана картина має бути доволі спрощеною, загальною і схематичною, але саме вона може дати уявлення про можливості феміністичної утопії як альтернативної системи.

Марія Міес і Вероніка Беннольдт-Томсен зображують наявну систему нерівности (а разом і її причин) у вигляді айсберга капіталістичної патріархальної економіки, де видима економіка, яка складається з капіталу й формальної «продуктивної праці», — лише вершина.

Капітал як вершина видимої частини айсберга тримається на експлуатації (у широкому значенні) неформальної «продуктивної» праці, присадибного господарства, домашньої неоплачуваної (репродуктивної) праці, на (нео)колоніальній експлуатації та експлуатації природних ресурсів, з усіма відповідними наслідками для неформальних працівни_ць, жінок, людей із країн «третього світу», довколишнього середовища.

Схематичний варіант я бачила на одній феміністичній конференції (на жаль, не знаю його авторок). У цьому варіанті економіку зображено у вигляді піраміди, на вершині якої — фінансовий сектор, під ним — товарний сектор, а в основі піраміди — соціальне відтворення[6]. Безперечно, ці сфери не ізольовані, навпаки, вони тісно переплітаються, але при цьому кожний нижчий шар обслуговує існування вищого, а кожний вищий шар структурує і зумовлює нижчі.

Що ж усім цим робити? Найрадикальніше рішення пропонує перекинути цю піраміду. Наскільки це утопічно? У мене немає відповіді. У мене, зізнаюся, навіть немає чіткого уявлення, що це означатиме на практиці. Та хочеться вірити, що таке суспільство буде більш егалітарним, у ньому гідне життя буде доступним не тільки меншості і в ньому не буде руйнівної експлуатації людини та природи. Можливо, це суспільство не знищуватиме середовище свого існування. Хочеться вірити, що така феміністична утопія, «місце, якого немає», — це шанс на виживання людини як виду.