5150 
У звіті правозахисної організації «Меморіал» наведено перелік[1] заборонених для жінок професій у пострадянських країнах: водолаз, парашутист, матрос, випробовувач спецтехніки, машиніст метро. Одним словом, найцікавіші і, звичайно, небезпечні, а водночас, як правило, почесні, високооплачувані, з привабливим соцпакетом. Кількість професій по країнах відрізняється. В Україні їх було, наприклад, найбільше — 458. У 2017 році цю заборону скасували.
Як ставитися до цього в контексті феміністичної утопії? Мабуть, що добре. Принаймні тому, що дорослій людині не варто забороняти щось, що стосується її особистого життя. Їй треба надавати адекватну і правдиву інформацію про виробничі ризики, які можуть виявитися набагато нижчими, ніж ті, що їх несе із собою бідність.
До того ж перелік заборонених професій, складений і затверджений у пізньорадянську добу з головною, чітко озвученою метою — захистити жіноче здоров’я для материнства, після шокових 1990-х уже не виконував цю функцію. Ба більше, став не лише обмежувальним, а й лицемірним. Мільйони українських жінок працюють у тяжких умовах: на шахтах під землею[2], в аграрній промисловості, на заробітках за кордоном, на будівництві, де традиційно половина кранівниць — жінки[3]. І будь-яка прибиральниця, лікарка «швидкої допомоги» чи продавчиня підтвердять, що понаднормові, робота вночі, необхідність постійно піднімати більше за дозволені 10 кг — це буденність. А скільки стається грабіжницьких нападів на продавчинь і касирок? У відомствах, які займаються компенсацією за виробничий травматизм, таку статистику не знайти. Адже саме жінки найчастіше працюють нелегально, втрачаючи право на лікарняні, пенсії й інше. Та навіть за офіційними даними, серед майже щоденних смертельних випадків на підприємствах України жінки теж фігурують[4]. При цьому їхні зарплати залишаються нижчими за платню чоловікам, бо стереотип про «легку жіночу роботу» далі існує, не зважаючи на реальність.
Як це слід змінити в ідеальному світі фемінізму й справедливості? Передусім робота має бути безпечною для всіх. Повна модернізація заводів, фабрик і шахт, сучасна техніка на полях і будмайданчиках, автоматизація найважчих і найнебезпечніших робіт, надійне захисне спорядження, абсолютне дотримання техніки безпеки. А ще жодних понаднормових, безкінечних жорстких дедлайнів і безсонних ночей. Потрібне надання й дотримання всіх законних вихідних і відпусток, залізобетонне соціальне страхування, яке, крім усього, дозволить після народження дитини не ставити крапку на кар’єрі жодного з батьків. І, звичайно, гідна, адекватна життєвим потребам[5] рівна платня за рівну роботу.
Навіть ці норми, багато з яких закріплено в законах, досі залишаються майже повною утопією. Та якщо піти ще далі, то ідеальна робота має відповідати передусім здібностям і захопленням, розвивати людину та приносити задоволення. У реальному житті нездоланною перешкодою стають рівень економіки й освіти з гендерними стереотипами на додаток. Але ж ми про утопію? Тож у ній не буде жодних «ти же дєвочка» і «куди ти з цим дипломом потім підеш». А будуть вільний вибір професій, вільні можливості для навчання, рівні шанси на кар’єрне зростання. І кожна та кожен зможуть стати художницею чи художником, автомеханіцею (?) чи автомеханіком, нянею чи нянем (?), льотчиком чи льотчицею, професоркою чи професором.
Тут так і просяться цитати з віршів Самуїла Маршака і згадки про те, що в радянські часи навіть космонавтки були. Проте реальність, як відомо, відрізнялася від фасаду рівності. На противагу можна було б сказати про нові можливості для бізнесвумен і політикинь доби незалежності. Однак знову ні. Абсолютна більшість жінок далі працюють за копійки у сфері обслуговування та в бюджетній сфері. І навіть найпрогресивніший закон про запобігання домашньому насильству менш дієвий саме через економічні чинники.
Утім, у нас є можливість публічно про це говорити, пропонувати рішення і навіть мріяти про ідеальний варіант. Отож перші кроки до реалізації феміністичної утопії вже зроблено.
