20 липня, 2019

«Суспільство турботи»: якби мами управляли світом?

17 червня 2019
658
Олена Стрельник

Докторка соціологічних наук, гендерна дослідниця, авторка книжки «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» («Критика», 2017).

Помріємо про майбутнє, де жінок активно залучено до ухвалення рішень і більшість цих жінок мають дітей. Яким буде таке суспільство? У ньому відбудеться концептуальний зсув: турботу визнаватимуть суспільною цінністю, а піклування про дітей і дорослих (літніх, людей з інвалідністю) визначатимуть як колективну, суспільну відповідальність, а не як суто приватну проблему сімей. Що це означає на практиці і як далеко від «суспільства турботи» сьогоднішня Україна?

Читайте також:

Коли я проводжу семінари на гендерну тематику для дорослих, рано чи пізно дискусія зводиться до біології і жіночих репродуктивних можливостей, які начебто об’єктивно спричиняють залучення жінок до доглядової праці.

Звести причини гендерної нерівності до природної різниці між жінками й чоловіками набагато простіше, ніж побудувати суспільство, де цінуються турбота і піклування про людей. Створити таке суспільство — важливе для всіх завдання, особливо в контексті глобальних демографічних змін тривалості життя. Не всі стають матерями і батьками, але всі ми будемо старішати і хворіти, підтримувати своїх літніх батьків. Люди, які декларують своє небажання платити податки чи виділяти суспільні ресурси на інфраструктуру піклування (оплачувані батьківські відпустки, дитсадки, лікарні й геріатричні будинки), бо вважають ці функції відповідальністю винятково сімей, із високою долею ймовірності самі будуть потребувати догляду в літньому віці або суспільної підтримки, коли дбатимуть про своїх літніх батьків. Отже, суспільні інвестиції в інфраструктуру піклування — це внесок у добробут усіх громадянок і громадян.

У контексті старіння населення загостриться також явище «фемінізації турботи». В умовах відтермінування народжень з одного боку і старінням населення з другого з’являється так званий «синдром покоління сендвіч» (термін соціологині Олени Здравомислової), коли жінки мусять доглядати одночасно малих дітей і літніх батьків.

У сучасній Україні геть не йдеться про зміну суспільного ладу та рух до створення «суспільства турботи». Часом повсякденні і суспільно-політичні дискусії (особливо так звані «антигендерні») точаться довкола низької народжуваності і «ледачих» жінок, «жінок-кар’єристок», які не хочуть народжувати або фактично сприяють знеціненню репродуктивної жіночої праці за принципом «народила — сиди вдома». Наприклад, матері, які вголос заявляють про свої проблеми, наприклад про заборону відвідувати об’єкти міської інфраструктури з дитячими візочками, нерідко чують на свою адресу, мовляв, вони знали, у якій країні народжували.

Колись в одній американській феміністській праці (на жаль, не згадаю назву) авторка пропонувала пофантазувати про те, яким був би світ, якби в ньому залишилися самі жінки і якимось чином відбувалося відтворення населення. Відповідно, суспільство мало би пристосуватися до того, що більша частина людей, які керують світом, працюють та ухвалюють рішення, вагітні, щойно народили, годують груддю немовлят або мають старших дітей. Яким тоді був би суспільний лад? Імовірно, суспільство для підтримки стабільності мало б узгоджувати продуктивну і репродуктивну працю.

Однак пропоную трохи відійти від надто фантастичного сценарію світу, де залишилися самі жінки, і спробувати помріяти про суспільство, де жінок активно залучено до ухвалення рішень на рівні держави, корпорацій, міста й містечок. І більшість цих жінок мають дітей. Яким би було наше суспільство?

Що таке «суспільство турботи»?

Це суспільство, у якому:

  • турботу визнають суспільною цінністю, а піклування про дітей і дорослих (літніх, людей з інвалідністю) визначають як колективну, суспільну відповідальність, а не як суто приватну проблему сімей;
  • обов’язки піклуватися про дітей і залежних дорослих розподіляються між різними суспільними ланками — сім’єю, державою, ринком праці, волонтерським сектором та сектором громадських організацій;
  • ті, хто потребують піклування і їхні законні представники (наприклад, батьки дітей) визнаються повноправними громадянами, котрі можуть самостійно визначати, якої підтримки вони потребують (за принципом empowerment та «нічого для нас без нас»)[1].

Інструментами створення такого суспільства можуть бути такі.

На державному рівні: оплачувана відпустка по догляду за дитиною на рівні 80–90 % від зарплати, гнучкість цієї відпустки (можливість використати частину відпустки в інший час, наприклад коли дитина йде до школи); рівні трудові права і можливості для працівниць та працівників із сімейними обов’язками, що дозволить сім’ям самостійно вирішувати, кому скористатися цими правами, наприклад правом на додаткову соціальну відпустку для батьків двох і більше дітей; доступна, якісна й дружня до дитини система дитсадків; доступні групи продовженого дня в молодшій школі; доступні додаткові послуги догляду за дітьми або державна компенсація таких послуг на певний період часу (наприклад, під час тривалих шкільних канікул) чи для окремих груп (наприклад, для батьків дітей з інвалідністю) та інші.

На рівні ринку праці і робочих місць: мінімальна кількість «асоціальних робочих годин», тобто роботи у вихідні і після 18:00; різноманітні моделі гнучкого робочого часу — накопичення робочих годин для відгулу, скомпресовані робочі дні чи тижні (коли працівниці і працівники можуть варіювати більш чи менш інтенсивну працю відповідно до своїх потреб); можливості дистанційної роботи; врахування потреб працівниць і працівників із сімейними обов’язками під час планування корпоративних подій, зустрічей і нарад, підтримка мам, які працюють і ведуть грудне вигодовування, дитячі кімнати чи куточки на робочих місцях, підтримки татусівякі йдуть у відпустку по догляду за дитиною; синхронізація робочого часу батьків і робочого часу дитячих дошкільних закладів, інші програми підтримки матерів і батьків, які доглядають малих дітей, наприклад залучення їх до короткотермінових проектів під час «декрету».

На рівні міст і муніципалітетів: кімнати догляду за немовлятами в публічних просторах, доступний транспорт, якісні пішохідні зони, музеї, кінотеатри, інші центри розваг і розвитку, комфортні для сімей та цікаві для дітей; пандуси й ліфти; безпечні, цікаві й різноманітні дитячі майданчики.

Як далеко Україні до цієї моделі суспільства? Огляд актуальних ініціатив

Батьківські відпустки і ринок праці. Чинна українська система відпусток по догляду за дітьми хоч і дає матері змогу довгий час перебувати з дитиною після її народження, але не сприяє поєднанню зайнятості та батьківських обов’язків. За даними дослідження кадрового порталу HeadHunter 2016 року, з-поміж опитаних матерів лише третина повністю використовують відпустку по догляду за дитиною, 7 % повернулися до роботи через 1–3 місяці після народження дитини, 10 % — через 4–6 місяців, 19 % — через 7–12 місяців, 12 % повернулися до роботи вже по закінченні відпустки. Причинами раннього виходу на роботу 40 % респонденток назвали матеріальний стан сім’ї, який не дозволяв довго бути у відпустці, 26 % — побоювання втратити кваліфікацію, 19 % — утому від хатніх справ і рутини, 16 % — бажання самореалізуватися і професійно зростати тощо[2].

У контексті тривалої відпустки по догляду за дитиною і браку доступних дитсадків, через відсутність гнучких варіантів зайнятості матері маленьких дітей на тривалий час виходять із ринку праці, що призводить до негативних наслідків, як-от зменшення частки жінок-працівниць серед населення дітородного віку, поширення бідності в сім’ях із дітьми, зростання нерівності на ринку праці, декваліфікація жінок у період тривалої батьківської відпустки[3]. Крім того, наявний механізм не спонукає чоловіків брати участь у піклуванні про дітей.

Шляхом удосконалення системи батьківських відпусток, яка діє в Україні, може бути запровадження квоти для батька у відпустці по догляду за дитиною за умови впровадження оплачуваної батьківської відпустки. Сімейна політика, яка стимулює участь чоловіків у піклуванні про дітей, неабияк розширює можливості і для жінок, і для чоловіків поєднувати батьківські та професійні обов’язки, формує гендерну рівність у сфері батьківства.

Цього року в Україні було запропоновано законопроект про десятиденну оплачувану відпустку для чоловіків у зв’язку з народженням дитини. У пояснювальній записці зазначено, що впровадження цієї норми «не вимагатиме додаткових витрат із Державного бюджету України». Це очікувано викликало обурення роботодавців, коштом яких очевидно пропонується покривати цю відпустку. Соціологиня Оксана Дутчак переконана, що переважна більшість працівників не зможуть скористатися нею, зокрема через поширення тіньової зайнятості, та підкреслила важливість структурних змін, передусім впровадження оплачуваної батьківської відпустки.

Ухвалення нового Кодексу законів про працю, що інституційно впроваджує і вдосконалює можливості дистанційної та гнучкої праці, а також наділяє рівними правами працівників і працівниць із сімейними обов’язками відповідно до міжнародних рекомендацій, теж могло б стати важливою частиною цих структурних змін[4].

Натомість останні депутатські ініціативи замість складніших системних змін пропонують норми, які можуть погіршувати становище матерів на ринку праці, наприклад законопроект про заборону залучення одиноких матерів до нічних, надурочних робіт, робіт у вихідні дні та відрядження, що його запропонував Юрій Мірошниченко в травні цього року. Цей законопроект юристки трактують як дискримінаційний і такий, що обмежує право матерів на вищий дохід та професійний розвиток.

Програма «муніципальна няня». Це загалом чудова ініціатива, яка має аналоги в країнах Європи. Якщо держава не може забезпечити достатню кількість місць у дитсадках, вона компенсує сім’ям найм няні, з якою має бути укладено угоду. Однак є момент, який фактично зводить нанівець затребуваність програми: розмір компенсації 1626 гривень на місяць символічний, якщо взяти до уваги вартість послуг няні на ринку та необхідність сплачувати податки за послуги, які надає няня, зареєстрована як ФОП.

Підсумок: скільки коштує увага до людей?

Я свідома, що переважна більшість змін на шляху створення «суспільства турботи» вимагає суспільних ресурсів, яких бракує в Україні. Оплачувана батьківська відпустка і якісна система дошкільної освіти вимагають великих інвестицій. З іншого боку, я розумію, що ці зміни повинні починатися зі змін свідомості та визнання турботи як суспільної цінності.

Якось, коли я працювала на кафедрі, завідувати нею поставили чоловіка, колишнього військовослужбовця. Його першим рішенням було призначити кафедральні «планерки» на 8 ранку по понеділках. Більшість колективу становили мами і тати з дітьми різного віку. Для батьків дошкільнят це означало, що треба рано підняти дитину, в поспіху зібрати її і відвести сонну в садочок, щоб устигнути вчасно дістатися на роботу. Чи впало б небо на землю, якби кафедральне зібрання було на 9 ранку? Поступово через пасивний саботаж, а потім через відкрите невдоволення колективу завідувач змінив цей розклад.

Скільки грошей коштує грамотне й комфортне планування робочих зустрічей?

Скільки грошей коштує дозволити молодій мамі чи татові робити частину роботи вдома, якщо це, звичайно, дозволяють їхні професійні обов’язки?

Скільки грошей коштує позбавити працівників і працівниць дурнуватих, нікому не потрібних обов’язків, як-то вечірні чергування університетських викладачів у гуртожитках чи вихід на роботу по суботах без жодної потреби, багатогодинне відсиджування на формальних заходах у державних установах чи робота по закінченні робочого дня через поганий менеджмент і організацію праці?

Скільки грошей коштує встановити невеликий стіл і стільчик, купити папір та олівці або зібрати невелику дитячу бібліотечку в державній чи приватній структурі, щоб працівниці і працівники змогли за потреби привести дитину на роботу і відчувати, що керівництво цінує їхні сімейні ролі?

Скільки грошей коштує встановити хоча би простенький сповивальний столик у приміщенні міської ради чи в торговельному центрі?

Зрештою, скільки грошей коштують прості вияви уваги і поваги до людей, які балансують між професійними та сімейними обов’язками?

 

[1] На основі: Glenn, Evelyn Nakano. Creating a Caring Society // Contemporary Sociology. — 2002. — Vol. 29. — № 1: Utopian Visions: Engaged Sociologies for the 21st Century. — Р. 84–94..

[2] Дослідження не є репрезентативним. У листопаді 2016 року було опитано 715 жінок із різних регіонів Україні, які перебували у відпустці по догляду за дитиною певний період протягом останніх п’яти років.

[3] Див.: Коломієць О. О. Політика сприяння поєднанню зайнятості і батьківства в Україні (з урахуванням досвіду країн західної Європи) // Демографія та соціальна економіка. — 2010. — № 1. — С. 139–148.

[4] Частину таких норм включено до проекту нового КЗпП, ухваленого в першому читанні в листопаді 2015 року.

17 червня 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Наступна ланка еволюції — фемінізм
Чи можливий феміністичний світ без розподілу характеристик та обов’язків між чоловіками й жінками? Які цінності будуть у людства, коли ми перестанемо очікувати від кожної статі певних поведінкових патернів? І чому співпраця та підтримка — найвигідніша стратегія еволюції?
Як в Україні провели експеримент з обов’язковими гендерними квотами, а потім відмовилися від них
Якщо дати жінкам владу, а чоловікам — реальну можливість ходити в «декрет», чому це зменшить кількість стихійних паркувань, інфекційних захворювань і секс-туризму (адже ми не бренд, пам’ятаєте?). Авторка показує утопію (а може, просто наше майбутнє), де з простої рівности випливають справжні дива.
Як мрії стають реальністю, або Як фемінізм змінює світ
Фемінізм змінював і продовжує змінювати світ. Ціннісний і практичний — отакий-от мій фемінізм, який веде нас до рівности. Минуле — сьогодення — майбутнє, погляньмо на це очима дівчини з майбутнього, гості з моєї феміністичної утопії.