Скільки витрачає держава на догляд за дітьми та навіщо вона це робить

— А правда, що виручені гроші підуть на допомогу дітям?

— Так, ми всі чиїсь діти...

«Сімпсони» (The Simpsons)

До історії питання: хто, коли й навіщо організовував заклади для дітей

Перші дитячі садки як окремі заклади виникли наприкінці ХVІІІ століття. У 1779 році в Страсбургу Йоган Фрідріх Оберлін і Луїза Шеплер створили місце для догляду й виховання дітей, чиїх батьків удень не бувало вдома. Десь у той самий період подібні установи почали з’являтися в Баварії і Рейн-Вестфалії[1]. Розвитку закладів дошкільної освіти сприяв економічний індустріальний розвиток, який вимагав дедалі більших ресурсів, зокрема й людських. До виробництва відтоді залучалася велика частка жінок, відтак знадобилися відповідні дитячі інституції, адже дитину не завжди можна було тримати поруч чи залишити її саму вдома. Власники фабрик і заводів теж були зацікавлені в появі нової дешевої робочої сили — дитячої.

Розвиток закладів освіти для наймолодших супроводжувався ідеями про виховання слухняних і «правильних» робітників. Одну з перших шкіл для немовлят було відкрито 1816 року в Новому Ланарку в Шотландії, зокрема з метою сформувати таких працівників[2]. Так само відкритий 1819 року в Лондоні заклад орієнтувався на бідних дітей, із яких мав виростити майбутніх сумлінних працівників[3]. Згодом ідея створення дитячих садків для догляду й навчання бідних дітей здобула популярність і вельми поширилася. Окремі надбання того часу використовуються й досі, як-от спеціальні майданчики для прогулянок. З часом ініціатива, розрахована на незаможні верстви населення, розвинулася і модифікувалася в систему для всіх.

В Україні дитячі ясла (захоронки) з’явилися у XIX столітті. Спочатку їх відкривали тільки на час літніх польових робіт, згодом вони стали працювати цілий рік[4]. Є відомості, що в Полтаві ще 1839 року заснували притулок, куди безоплатно приймали дітей віком від 3-х років[5]. У цьому притулку діти перебували влітку від 7-ї до 21-ї години, а взимку — від 7-ї до 20-ї. Постійні дитячі ясла Полтавське губернське земство відкрило 1897 року. Якщо порівняти інтенсивність земських ініціатив за відкриття шкіл і за відкриття ясел та дитсадків, одразу вочевиднюється епізодичність і помітно менша ефективність діяльності земств у царині дошкільного виховання. Організацію і роботу земських дитячих установ регламентували постанови волосних, повітових і губернських земських зібрань, які часто недооцінювали значення виховання дітей дошкільного віку.

Один із перших спеціальних дошкільних закладів в Україні було засновано 1858 року з ініціативи дружини редактора газети «Киевские губернские новости» О. Чернишової. У 1882–1889 pоках у Києві діяв приватний дитсадок К. Безменової[6]. Користувався популярністю серед української інтелігенції дитячий садок, який 1 вересня 1871 року відкрили сестри Марія Ліндфорс і Софія Ліндфорс-Русова, у якому вперше було втілено ідеї національного дошкільного виховання.

Історія дошкільних закладів в Україні — це історія сестринської допомоги: від сестер-черниць, котрі опікувалися захоронками, до жінок-засновниць перших установ.

Розвиток закладів освіти в Радянському Союзі слід розглядати на тлі законодавчих змін, які стосувалися репродуктивних прав жінки та її можливостей у правовому полі визнавати батьківство, шлюб і право на аліменти.

Після встановлення радянської влади новий уряд розгорнув широку діяльність зі створення державної системи дошкільного виховання. За активного сприяння держави до кінця 1921 року основним типом дошкільних закладів став дитячий садок, який працював цілорічно без перерв, а діти в ньому перебували протягом 7, 9 або 12 годин залежно від умов роботи матерів. Більшу частину дитячих садків держава утримувала своїм коштом, менше їх існувало на кошти підприємств і господарських організацій. Крім дитячих садків, існували інші форми суспільного дошкільного виховання: дитячі літні й зимові майданчики, дошкільні групи, вечірні дитячі кімнати при пунктах ліквідації безграмотності в клубах. Створювалися дитячі садки і дитячі сезонні майданчики в селах, така практика з часом вельми поширилася.

Протягом 1930–1940-х років було сформовано єдину систему народної освіти. Зростала кількість дошкільних закладів. Було затверджено статут і програму дитячого садка (1934), а 1938 року — розроблено Керівництво для вихователя дитячого садка. Під час Другої світової війни з’явилися нові типи дошкільних закладів — дошкільні інтернати, санаторні дитячі садки. У 1947 році Народний комісаріат освіти УРСР ухвалив новий статут дитячого садка. Організацію, утримання і керівництво дошкільними закладами здійснювали державні органи.

У СРСР термін відпустки у зв’язку з народженням і доглядом за дитиною (це крім кількох місяців до і після пологів) поступово збільшувався: від трьох місяців у 1956 році, одного місяця в 1968-му, півтора року у 1982-му до нарешті звичних нам трьох років аж 1989-го[7]. Отож кілька десятиліть доступні дитячі садочки були необхідною умовою залучення матерів до ринку праці.

Нова Програма виховання в дитячому садку (1969) регламентувала дошкільне виховання: режим дня, обов’язкове навчання, ігри, програми всіх видів виховання (особливе значення надавалося ідеологічному вихованню). Кількість дошкільних установ в Україні зросла і станом на 1973–1974 роки становила 5 800 одиниць, у яких перебувало 260 тис. дітей. Одночасно поширилися дошкільні заклади в сільській місцевості: понад 70 % колгоспів мали постійні дитячі садки[8].

Міжнародна практика дошкільної освіти

У різних країнах різний досвід формування системи дошкільної освіти. Наприклад, найпоширеніші типи заклади суспільного дошкільного виховання в Данії — денні ясла, садки, ясла-садки, ігрові майданчики та цілодобові дошкільні заклади для виховання й лікування дітей з проблемами фізичного і психічного розвитку, надання їм психолого-педагогічної допомоги та здійснення корекції вад. Педагогічний персонал проходить трирічну підготовку з психології, фізіології, педагогіки. Кожен п’ятий працівник датських дошкільних закладів — чоловік.

Переважна більшість навчальних закладів у Швеції державні[9]. Системою освіти в країні опікується профільне міністерство. Дошкільне навчання платне, це не стосується лише батьків-студентів і батьків, котрі не працюють. Батьки, які не платять за дитячий садок, мають право залишати своїх дітей у садочку лише на кілька годин на день. Дошкільна освіта у Швеції наголошує не так на підготовці дітей до школи, як на фізичному і духовному розвитку дитини. Середня освіта обов’язкова і безкоштовна.

У США дошкільна освіта (preschool) необов’язкова й охоплює дітей віком 3–4 роки. Її отримує 53 % дітей, і цей показник набагато нижчий, ніж у більшості країн Європи. Таку освіту забезпечують дитячі садочки (платно)[10] та інші типи некомерційних дошкільних закладів. У некомерційних школах часто працюють батьки — як помічники вчителів або як викладачі. Церковні школи прив’язано до релігійних центрів, і релігійний компонент освіти обов’язковий. Для дітей віком до 3-х років пропонуються винятково приватні заняття.

Одне з засадничих питань — у якому віці можна віддавати дитину в дошкільні заклади освіти. У більшості країн цю можливість передбачено з 3-х років, до цього віку існують аналоги наших ясельних груп. Проте здебільшого проблему поєднання роботи і догляду за дитиною доводиться вирішувати самостійно[11].

Серед можливих шляхів розв’язання гордієва вузла «дім—робота», зокрема з позицій «хто веде дитину», — гнучкий графік роботи (це також передбачено в Україні). Поки що на практиці народження дітей у сім’ї не змінює звичний триб життя батька, натомість дуже інтенсифікує спосіб життя матері [12].

Сьогодні у Європі 87 % дітей віком від 5 до 7 років відвідують дитячі садки[13]. У більшості країн є приватні й комунальні (чи державні) заклади дошкільної освіти. У США в окремих штатах діють державні програми дошкільної освіти, якими охоплено 3 % всіх трирічних дітей і 22 % чотирирічних[14], а у 12 штатах не існує жодної державної програми дошкільного навчання. Безкоштовні дошкільні навчальні заклади можуть також створюватися на гроші донорів (у розвиткових країнах) або при релігійних організаціях (такі центри діють у США і Європі, зокрема в Німеччині й Польщі). Останні не вимагають плати, але обов’язково запроваджують релігійний складник у навчальні програми.

Важливий не сам факт наявності чи відсутності плати, а доступність освіти на всіх рівнях. Відсутність доступної дошкільної освіти у США поглиблює розшарування в суспільстві: 60 % дітей із бідних родин до 4-х років не відвідують дитячий садок[15], а отже, їх усунуто від ранньої освіти; це ставить їх у нерівні стартові умови при вступі до школи і дальшому навчанні, фіксуючи їхню неосвіченість і неконкурентоспроможність на ринку робочої сили на все життя.

Доступність освіти істотно варіюється, у 41 % країн Євросоюзу люди стикаються з труднощами при оплаті освітніх послуг. Найкритичніша ситуація склалася в Греції, Румунії й на Кіпрі, де відповідно 89, 82 і 78 % домогосподарств не можуть вільно оплачувати навчання дітей. Діаметрально протилежна ситуація у Фінляндії, Німеччині і Швеції: там 85–87 % батьків не відчувають жодних труднощів при оплаті навчання дітей[16].

Розвиток шкільної освіти активізувався в останні сто-двісті років, попри те що сам інститут виник на початку розвитку цивілізації. Почасти це стало наслідком активного економічного розвитку, що трансформував інститути і стимулював інновації. Потреба у кваліфікованій робочій силі призвела до розбудови системи доступних навчальних закладів, зокрема й для наймолодших.

Що маємо нині

Демографічні процеси в Україні першого десятиліття незалежності набрали форм небаченої кризи народонаселення: 1990 року населення УРСР становило 51,6 млн громадян, 2000 року — 49,1 млн[17]. У 1990–2000 роках падіння народжуваності (іл. 2) на тлі нестабільної соціально-економічної ситуації, зниження рівня заробітної плати в державному секторі, відсутності верховенства права і гарантії прав власності призвело до скорочення матеріального фонду дошкільних навчальних закладів. Відтак вони втратили привабливість і для вихователів та обслуги, і для батьків, а галузь почала занепадати.

Народжуваність і смертність у 1990–2016 роках (дані за 2014–2016 роки наведено без урахування тимчасово окупованої території АР Крим і м. Севастополя та частини зони проведення антитерористичної операції)[18] 

Незалежна Україна отримала в спадок систему дошкільної, шкільної і вищої освіти з усіма її проблемами і позитивними рисами. Розвиток приватних закладів освіти, зокрема дошкільних, пожвавився лише в останні кілька років (зокрема завдяки вдосконаленню законодавства), отже, для усталення роботи таких закладів треба якийсь час.

Слід завважити, що до позитивних і негативних рис успадкованої від СРСР системи освіти часто відносять одні й ті самі речі: узвичаєну роками систему виховання можна розглядати і як показник тяглості та відпрацьованості підходів, і як показник застарілості й негнучкості; старий матеріальний фонд — це, з одного боку, наявність окремої будівлі і власної інфраструктури, з іншого — несучасний енергонеефективний фонд, який потребує докорінної реконструкції.

Що не викликає сумнівів, так це необхідність постійно вдосконалювати систему освіти, щоб вона розвивалася разом із суспільством і відповідала його стану. Це стосується не лише сутнісного наповнення, а й інших аспектів, як-от сучасне матеріальне забезпечення, матеріальна, просторова (наявність вільних місць у територіально досяжних закладах) та часова (узгодження часу роботи з режимом праці батьків) доступність. У найновіших документах Міністерства освіти сказано:

Нині одним із базових принципів нової української школи є уявлення про безперервність освіти. Це означає, що процес виховання, навчання та формування особистості починається відразу від народження і триває пожиттєво. Водночас держава визнає, що базовими етапами фізичного, психічного і соціального становлення особистості дитини є вік немовляти (до року), ранній вік (1–3 роки), передшкільний вік (3–6(7) років). Саме тому дошкільна освіта є обов’язковою первинною складовою частиною системи безперервної освіти в Україні. Держава при цьому визнає пріоритетність дошкільної освіти та забезпечує умови для її здобуття[19].

Невилучні складники системи освіти згідно із Законом України «Про освіту»[20]:

• дошкільна освіта (обов’язкова для дітей старшого дошкільного віку);
• повна загальна середня освіта (обов’язкова, здобувається в інституційних або індивідуальних формах, визначених законодавством);
• позашкільна освіта;
• спеціалізована освіта;
• професійна (професійно-технічна) освіта;
• фахова передвища освіта;
• вища освіта;
• освіта дорослих, зокрема післядипломна освіта.

Систему дошкільної освіти становлять[21] дошкільні навчальні заклади незалежно від підпорядкування, типів і форми власності; наукові й методичні установи; органи управління освітою; освіта та виховання в сім’ї.

Отже, у нас є вибір, куди віддавати дитину, — у приватний чи комунальний (державний) заклад освіти. Насправді жоден вибір не можна вважати повністю безкоштовним для батьків (плата за їжу, одяг, канцелярське приладдя та багато чого іншого, про що докладніше далі), скрізь є прямі і приховані витрати. І жоден варіант не ідеальний: у кожного свої підводні камені, і багато чого залежить, безумовно, від особистих уподобань та очікувань учасників процесу (батьків чи опікунів і дитини) та наявних ресурсів.

Підсумовуючи, бачимо змішану картину. Заклади для дітей у нас начебто безкоштовні, проте батьки однаково витрачають чималі кошти. Багато пунктів витрат, про які йтиметься нижче, не здаються непомірно дорогими, але якщо ви помножити їх на 2, 3, 4... (якщо у вас більше ніж одна дитина, хоча 2017 року в Україні 76,45 % усіх домогосподарств із дітьми мали тільки одну дитину[22]) або задумаєтеся про те, що дохід у родині може отримувати лише один її член, то картина істотно зміниться.

З іншого боку, ми платимо не лише батьківські внески, а й податки на утримання цілої системи освіти. Тож скільки насправді коштує школа чи дитячий садок, із якого бюджету виділяються на неї кошти, хто ухвалює рішення про розподіл видатків? Розберемося з цим у деталях.

Важливо! Питання «неформальних платежів» для вступу в заклади винесено за рамки цього дослідження, бо до закладу освіти будь-якого рівня можна потрапити без хабарів, і саме на це слід орієнтуватися, якщо ми прагнемо побудувати нове суспільство.

Видатки держави

Видатки державного бюджету на освіту за 2000–2017 роки зросли з 4 до 6 % ВВП і 2017 року склали 177915,8 млн грн[23]. Для порівняння: середньосвітовий показник витрат на освіту — 4,9 %[24], найбільше на освіту витрачають Куба (12,9 %), Данія (8,7 %) та Ісландія (7,8 %) ВВП[25].

Якщо дивитися на розподіл коштів між видами освіти (іл. 3), то на дошкільну освіту за 2000–2017 роки витрати зросли з 11 до 16 % від загальних витрат на освіту; середньосвітовий показник — 32 %. Шкільна освіта — 52 % (на загальну середню освіту зросли з 36 до 47,7 %, на професійно-технічну скоротилися з 6,1 % до 4,7 %); світові витрати на шкільну освіту зросли від 32,2 до 34,7 %. Витрати на вищу освіту скоротилися з 32,3 до 21,8 % у 2017 році; світовий рівень витрат — 22 %.

Видатки зведеного бюджету на освіту, по роках (тис. грн)[26] 

Аналізуючи обсяги державного фінансування освіти, треба констатувати, що за відносними показниками ми перебуваємо на загальносвітовому рівні, і це непогано з огляду на те, що до бюджетних витрат додалися витрати на оборону. Зрозуміло, що в абсолютному обчисленні порівнювати 6 % від ВВП України і США (чи іншої розвинутої країни) некоректно, проте більше уваги слід звернути на ефективність використання цих коштів (витрати на освіту найбільші на Кубі, але ніхто не бере їхню освітню модель за приклад для наслідування).

Важливо пам’ятати, що ефективність використання грошей та інші питання якості й доступності освіти безпосередньо залежать від небайдужості й активності громадян, які контролюватимуть процес розподілу і витрачання коштів, наявність, сучасність і виконання програм, ставитимуть питання, не прийматимуть на віру те, що їм пропонується. Це вимагає знання про розподіл повноважень, прав і обов’язків усіх учасників (наприклад, із проблемами дошкільної освіти слід звертатися до місцевих адміністрацій і регіональних представників Міністерства освіти).

То у скільки ж це обходиться бюджету (на 2016 рік)?