Діти та інфраструктура: кілька порад

Якщо щось пішло не так...

Якщо у вас виникають будь-які питання щодо освіти, її доступності і вартості, але ви не маєте жодного уявлення, куди звертатися, завжди можна почати із звернень до ключових дієвих осіб.

• МОН України: багато інформації є на офіційному сайті[1], можна зателефонувати[2] або поставити питання на сторінці у Фейсбуці[3].
• Адміністрація вашого населеного пункту або об’єднаної громади, наприклад, Київська міська державна адміністрація має номер гарячої лінії 1551, куди можна звернутися з будь-яких питань.
• Відділ освіти молоді і спорту у вашому населеному пункті або в районі міста.
• Районне управління освіти.
• Місцевий депутат.
• Безпосередньо до керівництва закладу.

Ви маєте право отримувати інформацію і роз’яснення, можете вимагати звіт про витрачені кошти і виконання ухвалених рішень. Якщо усні прохання й заяви ігноруються, треба повторювати їх письмово й отримувати вхідний номер (у себе слід обов’язково залишати копію з цим номером) або писати на адресу рекомендованим листом з описом вкладення (тоді в адресата не буде можливості сказати, що він не отримав листа або документів, які в ньому були).

Щоб система працювала, повноважень замало — потрібен контроль. Батьки — невилучна частина процесу виховання і навчання дитини, тому вони повинні не стояти осторонь, а активно долучатися, і не просто перераховувати гроші невідомо куди й на що, а свідомо, розібравшись, хто і за що платить і на що йдуть гроші. Це завжди балансування між повним самоусуненням, яке культивувалося в радянську добу, та апеляціями до батьківського сумління і почуття провини — «ми ж робимо це для наших дітей».

Що варто тримати на контролі батьківській спільноті?

То хто ж більше платить? Наразі держава витрачає більше коштів на навчання і перебування дітей у закладах освіти комунальної і державної форми власності (табл.), а рівень витрат на освіту середньосвітовий. Також є можливість відвідувати приватні заклади освіти з різною ціновою політикою.

Витрати на одну дитину на рік

Постає питання, в чому ж проблема. А проблем кілька.

• Економічно-фінансова. Зрозуміло, що середній українець відчуває чималі труднощі з оплатою освітніх послуг і додаткових занять дитини, особливо коли дитина не одна. Якщо в середньому 77 % заробітку витрачається на харчування і непродовольчі товари, то на решту — а тут комунальні витрати, медичні послуги, відпочинок, освіта — залишається лише 23 % в ситуації постійного підвищення тарифів на комунальні послуги.
• Інфраструктурна. Довгий час населенні пункти розвивалися без урахування потреб навчальних закладів усіх рівнів і форм власності та закладів для позашкільного дозвілля. Причин багато — від відсутності єдиного узгодженого плану містобудування, до якого не може вносити правки жодна команда професіоналів чи молода команда нового мера, до відсутності контролю.
• Побутово-стереотипна. Організація догляду за дитиною, а потім її навчання і дозвілля організаційно і фінансово традиційно лягає на плечі матері[4], яка безпосередньо стикається з недосконалою системою і повинна вирішувати кожне питання. Крім того, такий нерівномірний розподіл ролей обмежує можливості жінки розпоряджатися власним часом (як правильно помітила одна мама, дитина займається в тих секціях, у які мама може її відвести).
• Психологічно-суспільна. Якщо ви хочете щось змінити в чинній системі, то заручником завжди буде дитина, яка відвідує заклад, і страх того, що до неї негативно ставитимуться. Поширений також тиск у стилі «це все задля наших з вами дітей». Об’єднання зусиль батьків можуть бути і прогресивним — спрямованим на зміни, і консервативним, що підтримуватиме недосконалість чинної системи.
• Традиційно-бездіяльна. Багато з нинішніх батьків виховувалися в системі, коли на заклади освіти повністю покладалася відповідальність та ініціативи з освіти й догляду за дитиною (з різних міркувань — виховання ідеологічно-правильних громадян, необхідність цілодобово працювати, щоб звести кінці з кінцями), і тепер вони не можуть і не хочуть активно долучатися до цих процесів. До того ж необхідність контролювати тих, кого ми наділили владою, усвідомлюється лише зараз, і, з одного боку, ще немає напрацьованих методів, а з другого боку, немає звички звітувати.
• Побутова. При порівнянні державних (комунальних) і приватних закладів завжди постає питання не стільки якості, скільки комфорту перебування, що дозволяє не втратити почуття власної гідності і не долати проблеми і бар’єри там, де їх просто не повинно бути[5].

Логічне питання, яке виникає в цьому контексті, — чиїм коштом ці проблеми слід вирішувати? Хто повинен ініціювати і контролювати такі зміни?

Сьогодні ситуація коливається від «чому ми повинні витрачати на це гроші, то обов’язок держави/міста» до «це ж наші діти, тому ВСІ незалежно від можливостей повинні платити гроші». Рішення як завжди між цими радикальними полюсами, зокрема, через систему проектів Громадського бюджету[6], грантові системи для модернізації закладів освіти[7] тощо.

Останнім часом з різним ступенем інтенсивності й успішності розвиваються освітні ініціативи, орієнтовані на вчителів і вихователів, для покращення якості освіти на всіх рівнях[8].

Проблема, яку досі не вирішено і в якій не спостерігається позитивних тенденцій, — це розбудова системи закладів освіти і дозвілля. Не створення нових торгово-розважальних центрів і супермаркетів як точок атракції, а будівництво нових шкіл і дитячих садочків у пішій доступності; створення мережі гуртків і секцій, які були б локально сконцентровані і давали б можливість відвідувати різні гуртки в одному місці. Саме це питання потребує волі, ресурсів і контролю, адже воно безпосередньо пов’язано з землевідводом і тому досі не вирішується.

Тому попереду довгий шлях удосконалення і розбудови того, що вже існує. А головним рецептом успіху залишається наша небайдужість і активність.

Усі тексти серії "Діти, діти, куди вас подіти"