18359 
Ставлення суспільства до родин із дітьми прихильно-позитивне, доки ці сім’ї на вигляд як ідилічні картинки: усміхнені батьки і зручні, вимуштрувані діти. Однак дитина не тільки янголятко, вона ще репетує й вередує, невгамовна, непосидюча, неслухняна, бездонна діжка для вкладення емоційних і матеріальних ресурсів, а до певного віку — людина з особливими потребами. І ця інша іпостась дитини викликає неоднозначні емоції у кожної дорослої людини. Тема місця дітей у суспільстві — одна з суперечливих і дражливих саме через «особливу» рису дитинства, тому суспільство іноді вмикає на повну потужність свою сенсорну чутливість, щоб відстежити найменші прояви «диявольської» суті дітей. І доки ми будемо жити з гаслом «Дитину має бути видно, але не чутно», нічого насправді не зміниться.
Сумна історія, звична і майже нормальна
Прикладом може бути історія, яка сталася не так давно в одному українському місті. Вона настільки звична, що могла б трапитися будь-де і будь-коли. На камерний концерт авторської пісні прийшла родина з дівчатками дошкільного віку. Звичайна інтелігента сім’я зі здоровими тенденціями: здоровий спосіб життя, багато уваги дітям, соціальна діяльність батьків у вигляді проведення безоплатних дитячих заходів.
Діти не шуміли, але намагалися вмоститися так, щоб видно було сцену. Чоловік із переднього ряду поскаржився, що діти стукнули його стілець. Дівчатка знову зачепили стілець дядька, і він учинив справжній скандал. Щоб зам’яти незручну ситуацію, родина вирішила піти з концерту. І тут розгніваний чоловік помітив, що мати — відома в місцевих колах журналістка, яка, крім цієї своєї діяльності, проводить навчально-розважальні заходи з дітьми.
Продовження історії не зовсім тривіальне, до звичне вже «не можеш виховати — не народжуй». Гнів пана, поціновувача прекрасного, шукав виходу, і він звернувся до редакції місцевого сайту новин з проханням висвітлити «бидляцьку» поведінку осіб на концерті. Статтю назвали «Поведінку журналістки на концерті порівняли зі свинською» і супроводили великим фото героїні подій. Під статтею розгорнулися справжні дебати, учасники яких не вибирали слів, відкрито лаяли матір і обурювалися, мовляв, чого така особа навчить чужих дітей, якщо вона своїм не може ладу дати. Усі звернення до редакції з проханням спростувати матеріал або викласти інший погляд на події, спираючись на свідчення інших відвідувачів концерту, виявилися марними. Члени редакції стали на позицію скандального громадянина і в коментарях пояснили, що вони поборники культури і виступають проти бидла та невихованих дітей.
Знайомі журналістки, яка опинилася під прицілом злих язиків, кажуть, що вона і її родина часті гості на заходах у театрах, філармонії, в інших концертних залах міста. І дітки ніколи й нікому не заважали, навпаки, всіх вражала витримка і їхнє вміння бути майже непомітними. Факт, що сім’я відвідує такі заходи, говорить про високі культурні й естетичні стандарти, за якими вона живе. Дітей готують стати зразковими членами суспільства. Та суспільство приймає їх без ентузіазму.
Виховану дитину ідентифікують за її непомітністю і вмінням поводитися, як доросла людина, тобто за повністю побореною природою і здатністю підкорюватися запиту дорослого суспільства. Інакше кажучи, виховані діти — ідеальні живі ляльки-маріонетки.
Природа чинить спротив, але про це мало хто замислюється. Кора головного мозку у дітей розвивається нерівномірно, маленьким дітям особливо важко контролювати імпульси тіла, вони постійно рухаються. Якщо дитина ворушилася на концерті, то це нормально. Ненормально, коли дорослі відмовляються це розуміти або не розуміють через свою неосвіченість. До того ж нервова система дитини, як і нервова система дорослого, не може довгий час утримувати тіло нерухомим. Говорячи про біологічні чинники, треба також зважати, що діти різні: крім різного стану дозрівання кори головного мозку, у них різні темпераменти і здібності до засвоєння інформації. Батьки можуть щодня по кілька годин розповідати дитині, як слід поводитися, про норми моралі і поведінки тощо, а результат дорівнюватиме нулю. Чи винна дитина в тому, що так працює її мозок? Чи можна засуджувати матір чи батька за педагогічне фіаско в боротьбі з природними чинниками?
Поняття суспільства, дружнього до дітей
Порядок у суспільстві вимагає контролю, який набагато переоцінено і який стає джерелом болю й страху невідповідності чи відторгнення. Останнім часом багато говорять про толерантність, щоб зменшити тиск необхідності відповідати певним «золотим» стандартам життя людини. Справа в тому, що такий стандарт суто гіпотетичний, а усередненої людини не існує. На щастя, право людини бути собою визнано Конвенцією про права людини, конституцією і законами, а право дитини бути дитиною — відповідними документами. Суспільство, на жаль, не ідеальне і періодично вирощує форми тієї чи тієї дискримінації. Дедалі частіше постає питання: як створити суспільство від найменшої одиниці (сім’ї) до найбільшої (нації) максимально комфортним і придатним для життя, враховуючи особливі потреби окремих його членів і свободу бути собою?
Дітям підходить суспільство, яке дозволяє їм бути дітьми, навіть коли вони продовжують свої витівки вже в майже дорослому тілі. У дружньому до дитини суспільстві:
- кожна дитина буде частиною люблячої сімейної групи;
- кожну дитину буде забезпечено достатньою кількістю здорової їжі;
- кожна дитина матиме доступ до чистої води, можливості здійснювати санітарно-гігієнічні процедури, перебуватиме в чистому навколишньому середовищі;
- кожна дитина матиме дім і здорову атмосферу в ньому;
- кожна дитина матиме можливості для якісної освіти;
- кожна дитина матиме час і можливості для щоденної гри й відпочинку;
- кожна дитина матиме доступ до належної медичної допомоги та медичного обслуговування;
- кожна дитина матиме повагу і гідність;
- кожна дитина буде активним учасником процесу ухвалення рішень про своє життя;
- кожна дитина житиме в оточенні, яке поважатиме її потреби й права;
- кожна дитина буде в безпеці і під час неприємностей матиме захист.
Такі принципи пропонує застосовувати до суспільства Центр із прав дитини (Childrens’ Rights Centre). Це, мабуть, одинока організація, яка чітко визначила ознаки дружнього до дитини суспільства.
Дещо з цих принципів може здаватися дивним, але не забуваймо, що є країни, де ситуація з умовами проживання людей і, зокрема, дітей набагато гірша, ніж в Україні, та про це далі.
Отже, як розпізнати суспільство, дружнє до дітей? Спочатку зазначмо, що діти не існують самі по собі, як відокремлене явище, тому немає суто дитячого простору, який не перетинався б зі сферами впливу дорослих. В ідеалі кожне місце «дорослого» світу повинно мати «дитячий простір» і бути пристосованим до можливого комфортного перебування в ньому маленьких громадян. Діти до 8 років уважаються людьми з особливими потребами, а це основні роки дитинства, бо до 90 % повноцінної мозкової маси в особи формується у віці семи років.
Щоб оцінити суспільство з позиції дружнього до дітей та окреслити можливі проблеми, треба взяти до уваги розмір і характер «суспільства». Проблеми більші, якщо йдеться про великий масштаб, наприклад, про країну. Краща й реальніша мета для вирішення питань і перетворення простору на дружній до дітей — це місто з його установами, адже масштаби менші, а влада ближча до свого виборчого округу і доступніша. Установа за установою — так можна весь місцевий простір зробити дружнішим до дитини.
Наприклад, державне підприємство «Документ» у Києві позиціонує себе як сучасний комфортний заклад, де можна оформити закордонний паспорт. В установі є дитячий майданчик з іграшками й огорожею, зрозуміла навігація від центрального входу, туалет зі столиком для сповивання, вхід у будівлю обладнано зручним пандусом, у жіночому туалеті є низькі «дитячі» умивальники.
Та поняття «доброзичливе до дітей суспільство» охоплює багато елементів. Наприклад, воно чутливе й уважне до дітей не тільки формально у вигляді обладнаних дитячих куточків чи наявності пандусів для колясок, а й у забезпеченні психологічного комфорту для родин із дітьми. Батьки, своєю чергою, розуміють свою роль у керуванні поведінкою дитини та відповідальність за виховання дітей, створюють умови для перебування дитини в дорослому просторі без незручностей для оточення і самі є моделлю доброї поведінки. Без цієї умови з’являється такий феномен, як «я_ж_мати», коли толерантністю суспільства прагнуть маніпулювати, вимагаючи до себе «занадто» особливого ставлення, перекладаючи свою частину відповідальності на громаду. На противагу цьому явищу поширюється підкреслене ігнорування потреб сімей із дітьми. Тому філософське питання «Комфорт дитини — це відповідальність суспільства чи особиста справа батьків?» залишається відкритим.
Велика частина часу в дитинстві проходить в освітніх закладах, які теж мають бути дружніми до дітей. Технологічно прогресивне суспільство ще має стару модель освітніх закладів, які потребують реформ. Дружній до дітей заклад повинен базуватися на концепції щастя й добробуту учня, розвитку особистих схильностей, відмови від навчання як «соціального обов’язку». Звідси виникає потреба у варіативності шкіл, гуртків, студій розвитку.
Новий стандарт життя порівняно з минулим
Поняття дружнього до дитини суспільства порівняно молоде. Нині в багатьох країнах, зокрема в Україні, діють нормативно-правові акти, які забезпечують охорону прав дитини. Необхідність у напрацюваннях на законодавчому рівні викликано процесом еволюції і розвитку суспільних відносин, який відбувається невпинно. Якщо кажуть, що інститут шлюбу (а сім’я — найменша одиниця суспільства) занепадає, то мається на увазі, що часи його розквіту пройшли. Насправді ж у минулому не могла існувати «ідеальна сім’я», бо шлюби укладали, головно щоб полегшити виживання. Діти сприймалися як додаткове економічне навантаження, а сім’я в сучасному розуміння цього слова не мала тієї емоційної функції.
На прикладі варварського минулого України можна пересвідчитися, що дитинство в давнину було не найкращою порою життя людини й охоплювало лише перші роки, доки маля вчилося ходити й говорити. Щойно воно опановувало ці навики, його сприймали як дорослу особу і покладали на нього навантаження у вигляді певної роботи. Батьки не тільки не опікувалися передаванням суспільних цінностей, соціалізацією своїх дітей, а й могли продати їх, віддати чужим «для навчання в людях», бо так можна було здихатись зайвого їдця. Тобто дитина як людина не мала цінності, навіть смерть у ранньому віці не викликала особливого жалю. Дуже рано діти відокремлювались від родини (з 5–6 років): у представників дворянства вони їхали навчатися, у нижчих прошарків населення — ішли в найми. Докладніше про дитинство в українському селі ХІХ століття можна прочитати в ґрунтовній статті етнологині Ірини Ігнатенко.
Лад у родині був патріархальним, і діти мали найменше прав. Особливе ставлення до них було неможливим, за провину їх тяжко карали. «Люблячої матері» як категорії теж не існувало, бо для перевантажених працею жінок народження дітей було не життєвим «проектом», як нині, а результатом тогочасної необізнаності в контрацепції. Відповідно до історичних даних, образ люблячої матері з’являється у XVIII столітті у дворянському колі, коли стало модним дбати про дитину, годувати її груддю, знатися на педіатрії. Відтоді ставлення до дитини поступово ставало гуманнішим.
Перший документ міжнародного рівня, у якому порушено проблему прав малолітньої людини, — Женевська декларація 1923 року. За цілу історію людства це вперше було складено документ, який визначав право дитини на допомогу, виховання, захист. Після цього було ухвалено низку документів і конвенцій, які наголошували, що людство повинно забезпечити дитину всім найкращим.
Конституція України закріплює права дітей на державному рівні і проголошує рівність прав дітей (ст. 24, 52), право на життя (ст. 27), право на освіту (ст. 53), охорону дитинства (ст. 51), заборону насильства над дитиною та її експлуатацію (ст. 52), захист і допомогу держави дитині, позбавленій сімейного оточення (ст. 52).
Фактичне забезпечення дитини всім найкращим лягає на найближчих людей, насамперед на батька й матір. Повертаючись до історії, зазначимо, що дуже довго основна роль у житті дитини відводилася матері, а батько мав роль «захисника й годувальника». Мати майже повністю відповідала за дітонародження і виховання. Ще в минулому столітті жінці доводилося поєднувати роль матері і «члена суспільства», адже тоді вже декларувалася гендерна рівність. Така «індустріальна» жінка була максимально задіяна на виробництві, а якщо вона залишалася вдома з дитиною, її засуджували як «ледарку» чи «бариню».
Радянська репродуктивна політика мала кілька етапів. Уперше у світі радянська влада 1917 року встановила відпустку у зв’язку з вагітністю й пологами. Тоді Рада народних комісарів ухвалила декрет «О пособии по беременности и родам» (тому відпустку досі називають декретною). Жінка отримувала право на 8 тижнів відпустки до пологів і 8 тижнів після, за нею також зберігалося робоче місце.
У 1936 році знаменита сталінська конституція урочисто проголосила: «У СРСР вирішено завдання величезної історичної ваги — вперше в історії на ділі забезпечено справжню рівноправність жінок». У реальності жінки працювали нарівні з чоловіками, а коли вагітніли, жодних полегшень і пільг не отримували.
Президія Верховної Ради СРСР указом від 26 березня 1956 року поновила тривалість відпустки у зв’язку з вагітністю й пологами, яка існувала до 1938 року, — 112 календарних днів (56 днів до пологів і 56 днів після пологів).
Постановою від 13 жовтня 1956 року Рада Міністрів СРСР надала жінкам право на додаткову відпустку без збереження заробітної плати терміном до 3 місяців після закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю й пологами.
Відповідно до п. 10 постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 517 від 5 липня 1968 року керівники підприємств, установ і організацій зобов’язані були надавати жінкам на їхнє прохання по закінченні відпустки у зв’язку з вагітністю й пологами додаткову відпустку без збереження заробітної плати до досягнення дитиною одного року.
Завдяки роз’ясненню, затвердженому постановою Держкомпраці СРСР і секретаріату ВЦРПС № 156/10–30 від 6 липня 1982 року «Про порядок надання жінкам частково оплачуваної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею одного року і додаткової відпустки без збереження заробітної плати по догляду за дитиною до досягнення нею півтора року», радянські жінки здобули право на неоплачувану додаткову відпустку по догляду за дитиною до моменту досягнення нею півтора року.
Постанова Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС № 677 від 22 серпня 1989 року «Про порядок надання жінкам частково оплачуваної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею півтора року і додаткової відпустки без збереження заробітної плати по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку», а також постанова Державного комітету СРСР з праці і соцпитань № 375/24–11 від 29 листопада 1989 року «Про затвердження роз’яснення до цієї постанови» врегульовували право на відпустку до моменту досягнення дитиною трьох років.
Порівняно недавно Україна запровадила низку соціальних гарантій і пільг, які сприяють реалізації жінкою біологічної функції материнства. Пільги і виплати з вагітності, пологів та догляду за дитиною дозволяють опікуватися дитиною, коли вона найбільше потребує материнської уваги.
Згідно з чинним законодавством (стаття 17 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року разом зі змінами від 10 липня 2003 року) жінкам на підставі медичного висновку надають оплачувану відпустку у зв’язку з вагітністю й пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після пологів. У разі народження двох і більше дітей післяпологова відпустка подовжується до 70 днів. Розмір грошової допомоги дорівнює 100 % середньомісячного доходу (стипендії, грошового забезпечення, допомоги по безробіттю тощо) жінки, але не менше ніж 25 % від розміру встановленого законом прожиткового мінімуму для працездатної особи з розрахунку на місяць.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про відпустки» № 504/96–ВР від 15 листопада 1996 року за бажанням жінки по закінченні відпустки у зв’язку з вагітністю й пологами їй надається відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Підприємство за рахунок власних коштів може надавати тривалішу таку відпустку (ч. 1 ст. 91 КЗпПУ).
При народженні дитини призначається допомога в розмірі 41 280 грн (незалежно від того, яка це за рахунком дитина в сім’ї). Виплата здійснюється в кілька етапів: одноразово виплачується 10 320 грн, а решта суми допомоги розподіляється рівними частками (860 грн щомісяця) і сплачується протягом 36 місяців у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Докладніше про нюанси виплат читайте тут.
На жаль, матеріальна допомога держави нині мізерна, тому, зважаючи на теперішні потреби, бурхливий розвиток суспільних відносин, процес глобалізації і технологічний розвиток актуалізують перегляд окремих законів і постанов у сфері забезпечення матері й дитини, реалізації прав дитини.
Можна спостерігати, які кроки зробило суспільство для створення комфорту для сімей і для дитини. На родину — найменшу одиницю суспільства — лягають функції фізично піклуватися про дитину, формувати її особистість, навчати її «доброї поведінки». Інша, але не менш важлива роль сім’ї — дати дитині відчуття психологічного щастя й емоційного комфорту. Однак багато сімей борються за все це і не справляються. Тобто батьківського ресурсу у всіх його проявах в Україні потрібно набагато більше порівняно з країнами, де створено умови для благодатного батьківства і материнства.
Досвід інших країн, дані статистики
Фізичні умови і якість життя — не останні чинники формування суспільства, дружнього до дитини. Міжнародна неурядова організація Save the Children щороку звітує про оцінювання країн за такими показниками, як рівень материнської і дитячої смертності, рівень освіти, ВВП на душу населення, участь жінок у владі, де найкраще ростити дитину і де це дитинство можна вважати щасливим.
172 країни беруть участь у цьому оцінюванні. Перші місця в рейтингу посідають Норвегія, Словенія і Фінляндія. Для першої десятки країн характерні дуже високі показники здоров’я, освіти і захисту дітей. США посідає 36-те місце, Україна — 39-те (2015 року в цьому рейтингу вона була аж на 69 місці). Серед десяти країн із найнижчим рейтингом (сім із них — із Заходу, три — з Центральної Африки) останнє місце посідає Нігер: діти в цих країнах майже не мають дитинства, яке має бути присвячено емоційному, соціальному і фізичному розвитку та грі.
Ще одна організація, яка займається питаннями дитячого добробуту й щастя, — Humanium — публікує свій рейтинг країн світу в плані дотримання прав дитини. Рейтинг охоплює 196 країн і будується згідно з реалізацією індексу прав дітей (RCRI): перше місце означає найкращі умови для дітей, а 196-те — це найважчі умови для життя. Остання трійка країн — Афганістан, Сомалі, Чад.
Перша п’ятірка країн, де умови життя дітей і дотримання їхніх прав на найвищому рівні, — Ліхтенштейн, Сан-Марино, Андорра, Нова Зеландія, Монако.
Як бачимо, дані рейтингів відрізняються. Перші місця в рейтингу Humanium зумовлено невеликим розміром країн, що сприяє вдалому впровадженню законів та контролю за їх дотриманням. Велику роль відіграє не тільки економічний добробут, а й політика країни. Наприклад, рівень життя у Великій Британії і Франції майже однаковий, але політика сприяння материнству різна: у Франції є безкоштовні ясла, а в Британії їх немає.
Україна в рейтингу Humanium посідає 90-те місце. Основні проблеми, що заважають щасливому дитинству в Україні, як їх визначила організація, — це бідність населення (35 % вважаються бідняками, і це особливо уражує сім’ї з дітьми до 3 років), високий рівень дитячої смертності порівняно з європейськими країнами через високі ціни на лікування, дискримінація дітей з інвалідністю, дітей із бідних верств населення та з національних меншин.
Чи можна вважати дані цих рейтингів фактичним показником суспільства, дружнього до дитини? Чи це просто реалізація пунктів Конвенції про права дитини? Так, дитину справді легше виховувати в щасливому суспільстві. Однак щасливе суспільство не обов’язково пристосовано до того, щоб діти могли не тільки реалізовувати свої права, а й мати порівняну свободу. Традиційні стосунки між батьком і дитиною (як це можна відстежити) за всю історію дуже нагадували відносини між хазяїном і рабом. Законодавчо майже в усіх країнах діти офіційно є власністю своїх батьків до вісімнадцяти років, коли дитина досягає повноліття. Є доброзичливі хазяїни, є жорстокі. Суспільство вимагає підкорення і порядку, а там, де порядок, немає місця дитячим пустощам. Якщо свобода реальна, вона має поширюватися на всіх людей, зокрема й дітей. З першим подихом дитина стає вільним громадянином. Проте в дітей настільки виробляється звичка слухатися батьків (бо «хороша» дитина — це слухняна дитина), що вона може зберігатися дуже довго, і діти ніколи не наважуються висловлювати свою думку, реалізувати свою свободу.
В ідеалі поняття «доброзичливе суспільство» полягає в тому, щоб кожна людина незалежно від віку, расової, гендерної чи соціальної позиції мала право жити вільно і з повагою. Дітям потрібний час для того, щоб зорієнтуватися, що означає успішно інтегруватися в суспільство. На цьому етапі свобода не вільна. Побоювання осуду суспільства, відторгнення за невідповідність, «погану поведінку» — головні перешкоди для поширення свободи дітей у всьому світі.
Що треба зробити в Україні
З усього викладеного вище випливає, що країна, дружня до дітей, повинна відповідати трьом критеріям:
- сприятлива законодавча база, яка гарантує дітям і їхнім родинам щасливе дитинство;
- простір, пристосований до потреб дітей, наявність різноманітних освітніх закладів, гуртків;
- реалізація дитячої свободи і права голосу (на противагу позиції «Дитину має бути видно і не чутно»).
В Україні існує проект міста, дружнього до дітей, реалізується він у рамках всеукраїнської програми «Україна — держава, дружня до дітей». Програму розробили Інститут розвитку інтелекту дитини (ІРІД) разом з Академією педагогічних наук України, Інститутом педагогіки, психології і професійної освіти АПН, відділом проблем здоров’я сім’ї Інституту педіатрії, акушерства і гінекології АМН України.
«Старокостянтинів — місто, дружнє до дитини» 2003 року став пілотним проектом зі створення територій, дружніх до дітей. З такою ініціативою виступило Представництво ЮНІСЕФ в Україні в партнерстві з громадськими організаціями і муніципалітетами. Безпосередньо до реалізації ініціативи було залучено працівників органів державної влади і місцевого самоврядування, громадські організації, дітей, депутатів, батьків, засоби масової інформації, місцеві приватні компанії.
Всеукраїнський конкурс «Міста, дружні до дитини», що його проводила Асоціація міст України, тривав протягом січня-березня 2018 року. За підсумками конкурсу в номінації «Краща практика дружнього до дитини міста (селища, села)» перше місце посів Володимир-Волинський.
Володимир-Волинський — найбільш дружнє до дітей місто
Як уже сказано, такі проекти легше реалізовувати саме в містах, де дистанція між владою і сім’єю коротша. Крім того, стає реальнішим погляд на проблеми дітей і родин із дітьми, тобто на сім’ї «в контексті міського буття» — на фактичне їх перебування в місцевих установах, закладах, дворах, територіях. На прикладі поліклініки можна розглянути, як вона підходить або не задовольняє потреби дітей.
На що слід звернути увагу при обстеженні установи (на прикладі лікарні).
Чи достатньо персоналу, чи вистачає обладнання й матеріалів?
Як довго в середньому сім’ї повинні чекати, щоб потрапити на прийом?
Як далеко люди повинні їхати, щоб дістатися в лікарню?
Навколишнє середовище
Чи будівля і її територія чисті та гігієнічні?
Чи вони привабливі й комфортні?
Чи спокійні клієнти, коли вони чекають? Чи існують іграшки й заняття для дітей?
Ставлення
Як персонал ставиться до пацієнтів, особливо до дітей?
Чи вони терплячі й уважні до батьків і дітей?
Чи вони пояснюють процедури та що вони робитимуть батькам і дітям так, щоб ті їх зрозуміли? Наприклад, вони можуть використовувати зображення або демонструвати процедури на ляльці.
Чи вони терпляче і з порозумінням ставляться до батьків дитини, котра плаче, чи допомагають її заспокоїти?
Чи потрібен їм час, щоб дати практичні поради з первинної медичної допомоги сім’ям?
Чи вони виявляють повагу до гідності дітей і молоді (уникають різких реплік або занадто «дорослих» розмов)?
Чи є в приміщені місця для задоволення особливих потреб дітей (пандуси для візочків, місця для грудного вигодовування, сповивальні столики)?
Наскільки навколишнє середовище, таке як простір, комфорт, чистота, тінь, ігрове обладнання, відповідає санітарно-гігієнічним нормам і безпечне?
Створення простору, дружнього до дітей, потребує не лише пристосування наявних установ, а й заснування нових закладів, гуртків, ігрових майданчиків, студій розвитку дитини, щоб сприяти всебічному розвитку дитини та реалізації її права на якісну освіту.
Крім того, зміни у ставленні суспільства потребують численних просвітницьких кампаній. Програма «Україна — держава, дружня до дітей» пропонує залучати дітей до управління державою, створювати так званий «дитячий парламент», який висловлюватиметься про те, що слід зробити в місті, щоб воно стало дружнім до дітей. Так діти матимуть свободу слова і їх буде «чутно»: це буде не формальною, а реальною реалізацією їхньої свободи. Треба відходити від закладених в основі суспільства кабали і залежності дитини, які визначають життя тих, кого заведено вважати нашим майбутнім.
Ідея створити суспільство, дружнє до дітей, випливає з усвідомлення того, що ми всі — діти, незалежно від віку. Ми всі потребуємо любові, поваги, свободи, ми всі заслуговуємо на це. Сьогодні дитина стає частиною завтрашнього світу, якщо в неї вкладають ресурси. Якщо нею нехтують, то в майбутньому ця частка може перерости в проблему. Наші в’язниці наповнено дітьми, якими нехтували в перші роки їхнього життя або ж їх так жорстко контролювали, аж вони навряд чи могли дихати. І ось за якийсь час вони почали чинити спротив тому самому суспільству, яке повернулося до них спинами, коли вони найбільше потребували уваги. Так що Україні і людству загалом є куди рости, є поле для змін не тільки предметних, а й змін у менталітеті, у вихованні поваги до дитини, до її прав і свободи бути дитиною.
Джерела фото:
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1558792737526722&set=a.1558834034189259&type=3&theater
https://umnaja.ru/chem-rody-opasny-dlya-zhenskogo-zdorovya-2/
