24 червня, 2018

Батьки, матері та їхні діти у традиційному українському суспільстві

23 травня 2018
Ірина Ігнатенко

Фольклористка й письменниця, кандидатка історичних наук. Пише і видає книжки.

Нерідко ми чуємо заклики повернутися до традицій, що їх нам змальовують як безумовне добро. Та чи всі традиції з минувшини гуманні і відповідають сучасності? Етнографиня Ірина Ігнатенко описує стосунки батьків і дітей у минулому, їхню логіку й норми зумовлено тогочасним трибом життя. Багато що з цих звичаїв шокує сучасну людину.

Читайте також:

Вступ

Нерідко ми чуємо заклики повернутися до традицій, що їх нам змальовують як безумовне добро. Та чи всі традиції з минулого такі гуманні, демократичні й толерантні? Чи справді нам варто до них повертатися?

Що означало бути матір’ю/батьком більше як двісті років тому? Чи була у подружньої пари можливість свідомо відмовитися від батьківства? Чи могло подружжя хоча б регулювати вагітність? Чи була бажаною для батьків кожна народжена дитина? Хто доглядав за дітьми? Чи шанували дорослі й незалежні діти своїх уже постарілих батьків? Запрошую всіх разом пошукати відповідей на ці й інші питання в цій статті.

Насамперед слід підкреслити, що дослідження і висвітлення теми материнства/батьківства в традиційному українському суспільстві ніколи не належали до пріоритетів етнологів, на відміну від етнографії дитинства. Щоправда, дитинство в українській етнографії довго, майже до сьогодні, описували в романтично-ідеалізаційних тонах. Підґрунтя для цього склалося ще у ХІХ столітті, коли українська інтелігенція наділяла селянство доброчесними і високоморальними рисами і протиставляла їх культурі еліт, зіпсованих іноземними впливами. Селян досі часто ідеалізують як високоморальних, духовних, безкорисливих, справжніх тощо, а народну культуру підносять як скарбницю національних традицій і джерело культурної пам’яті[1].

Крім того, у середині ХІХ століття, коли світова й українська етнологія ставали на ноги, переважна більшість дослідників перебувала під впливом міфологічної школи і шукала в народному житті, в народних звичаях, віруваннях та обрядах відгомін давніх міфів і закодованих символів. Тому науковці звертали увагу насамперед на обряд/ритуал, а не на прагматику селянського життя, зокрема в дослідженнях дитинства[2].

Ця тенденція превалювала в працях вітчизняних етнологів і надалі, увага дослідників фокусувалася на звичаях, обрядах, віруваннях з обов’язковим акцентом на правильності традиційного ладу сімейного життя та його ідеалізації[3].

Останнім часом завдяки запровадженню в науковий обіг низки джерел (зокрема судових справ), критичної оцінки минулого[4], публікації повних текстів етнографічних записів без замочування «незручних» тем[5] є підстави стверджувати, що не все було ідилічно, як нас у тому довгий час переконували.

Настанова на розмноження і багатодітність

Українське традиційне суспільство[6] висувало і до чоловіків, і до жінок низку вимог, серед яких реалізація репродуктивних функцій — материнство/батьківство — були пріоритетними. Через фольклор, звичаї, світоглядні уявлення, виховання тощо в голову кожній людині змалечку вкладали цю обов’язкову до виконання програму, її ж подавали як єдино правильну і нормативну: «Люди на те сходяться, побираються і любляться, аби мати діти»[7]. Неодружених (нежонатих і незаміжніх) людей у моралізаторських народних оповідках якраз тим і лякали, мовляв, «на тому світі» їх каратимуть за те, що не залишили нащадків: «Єк умрут, то идут на тим світі на велику толоку з великими кичірами, голу-голісіньку, що й одної деревини ніде не уздрів би, а там сонце ніколи не гріє і нічьо си не роди, лиш вічно стоїть мрака, хмарно й холодно... Там їх біда в одно вінчає залізними обручями і вони мусє так си карати за то, що не вінчені і без приплодку умерли, аж до суда віка»[8].

Відсутність у подружжя дітей завжди трактувалася як трагедія вселенського масштабу: «З дітьми хата — базар, без дітей — кладовище».

У традиційних суспільствах відповідальність за відсутність у родині дітей покладали насамперед на дружину, незважаючи на те, що в зачатті дитини, як тепер добре відомо, чоловік і жінка беруть рівноцінну участь, а безпліддя може бути і чоловічим, і жіночим: «бездітну жінку підіймають на сміх, говорять, що на самоті повиває макогін, плекає, бавить, немов живу дитину, або зліпить з глини хлопчика та приговорює до него»[9].

Це стереотипне уявлення про те, що в бездітності родини винна жінка, очевидно, пояснюється здатністю саме жіночого тіла завагітніти, виносити, народити і вигодувати молоком дитину, тому тягар відповідальності за це ліг на жінку. До того ж якщо бездітний чоловік міг себе реалізувати й довести свою спроможність і значимість в інших сферах — війні, управлінні, релігії, владі тощо, то для жінки ці сфери були закриті. Відтак материнство як «головне жіноче призначення» правило за одинокий вагомий чинник у здобутті високого соціального статусу та поваги в громаді. Підкреслимо: саме через материнство жінка могла довести свою «справжність», «потрібність», виправдати власне існування, реалізувавши покладені на неї суспільством зобов’язання у відтворенні собі подібних.

Згідно з народним світоглядом, жінка мала народжувати стільки дітей, «скільки Бог дав», тому до будь-якого виду регулювання вагітності (контрацепція, а тим паче аборти) народна мораль ставилася вкрай негативно[10]. Свого часу етнографи зафіксували чимало народних оповідок, у яких жінку, котра вдається до абортів, змальовано як страшну грішницю, яка нестиме важку кару за такий учинок на «тому світі»: «сидять на тій толоці окремо і мусять їсти ті свої зачинені діти. Порубають їх у великі кітли, витягають із крови і так мусять їсти. Мама їсть свою дитину і хоч дитина дригає пальцями, се не помогає нічого, бо чорт стоїть із вилами і кричить: Їж, коли ти не боялася їх зачинювати та не вродити і не хотіла мати приплодку, що був тобі наіменований. Тепер мусиш іх їсти! — І вона їсть від суботи до суботи. За цілий тиждень мусить виїсти їх геть, а в суботу знов наповнюється той котел тими самими її дітьми, що поїла попереднього тижня і вона мусить починати наново їсти їх. А її пальці з правої руки, котрими при вінчанню зачинила свої діти, горять не вгаваючи, вічно кіплять у смолі і так буде до суду віка»[11].

Крім того, традиція всіляко заохочувала й підтримувала багатодітність, про що свідчить фольклор: «Один син — не син, два сини — півсина, три сини — ото тільки син», «Де одинець — хазяйству кінець, а де сім — щастя всім», «Одинак — як не злодій, то пияк», «Дасть Бог дітки, дасть і на дітки» тощо.

Настанова мати багато дітей чітко простежується й у весільних побажаннях, десь на рівні з побажаннями миру, злагоди, процвітання, добробуту тощо. Молодими бажали «мати дітей повну хату», «мати дітей копицю», «скільки в стелі дощок, щоб було стільки дочок», «скільки в лісі пеньків, щоб було стільки синків», «гоп-гоп, щоб до року живіт лоп-лоп»; «Дарую хустину, щоб закутати до року дитину»; «скатерку і шматок ряднини, щоб скоро були родини»; «горобця, щоб мати хлопця-молодця» тощо[12]. Весільні сороміцькі пісні, що їх співали молодятам перед першою шлюбною ніччю, теж не оминали тему швидкої вагітності:

Стелемо дві подушки, де ляже дві душки.

Спіте, дітоньки, чутко, щоб трете було хутко!

Схожі мотиви-побажання є в колядках і щедрівках, покликаних запрограмувати добро й процвітання наступного року: «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори».

Настанова на материнство і багатодітність була, так би мовити, бажаною теорією, якої жінки/чоловіки мали дотримуватися й на практиці. А проте необхідність постійного відтворення, відсутність безпечної контрацепції і, як наслідок, вагітності одна за одною вели до того, що численні малі діти ставали для батьків тягарем і морокою: «Діти-діти, куди вас подіти?! Посадити на лопату та й закинути за хату», — говорить одна поліська приказка, як я записала на Рівненщині.

Як видно з різних джерел, на практиці багатодітність оберталася чималим тягарем для батьків і породжувала сімейні чвари: «Скрізь по слободі сварка йде і ремство, а чого, спитаєш — сами знають, через дїтей набілш, по за недостатки через їх. І Бога зневажають: “І лихо з вами, чого ви кричите, підождїть снїгу — не пропадете; чом вас не забере лиха година і хвороба не задушить? Хто їх видумав, цих дїтей!” Так само і батько: “Наплодила цих дїтей; плідна вдалася, то й годуй сама, на мене не питай!” Отак у господі переведеть ся, а злоба на дїтей переходить»[13].

І в безплідді, і в «надмірній» вагітності, коли численних дітей нічим було годувати, чоловіки винуватили жінок: «Як заведе чоловік з жінкою лаять ся через злидні та за дїтей, то зараз почне чоловік винуватить жінку, що багато дїтей, а нема їх чим годувать: “Понапложувала їх сяка така дочка”. Вона-ж зараз й одказує йому: “Хиба я винна, а ти хиба не винен?” От і дійде до того, хто винен! Умішають ся і старіші, як є у хаті, і почнеть ся змагання, хто винен, що так часто дїти родять ся»[14].

Острах перед небажаною черговою вагітністю іноді призводив до обмеження, а то й припинення сексу, незважаючи на сексуальне бажання і потяг: «час мати тих дїтей, час — краще їх би і не знать. Як би, мовляв, инакше як собі вони велись ті дїти, то їх тодї би решту залишив, хиба одно би там годувать собі. А тоб собі жили як слїд і дїтей он, клопоту того-б не мали. А так, то хоч не живи жінцї з чоловіком, а єму з нею, бо і не встережеш ся, коли й матимеш дитину ту»[15]; «Я б йому дала, Господи, як я його люблю, коли-ж зараз так і кричить уже перед мною дитина. Він і просить буде; і я бігла-б до його, та одно спиня — дитина»[16].

Отже, люди перебували в полоні нормативної традиції постійного відтворення, що його культура вважала правильним, але в повсякденні, в побуті, багато дітей навряд чи були бажаними.

Бажана стать дітей та як її «зробити»

З економічного погляду, мати синів було вигідніше, аніж дочок: син — продовжувач батьківського роду, приводив у родину додаткові робочі руки. Натомість дочка йшла в іншу сім’ю, до іншого роду та ще й забирала з собою частину батьківського майна — материзну.

У джерелах зафіксовано таке ставлення до статі дитини: «Кожний господар дуже незадоволений, коли вродиться дівчинка. Коли повідомляє священика, відразу можна пізнати, що уродилося: коли господар веселий — то знак, що хлопець, а коли захмурений, а почухраєсь в голову, то знак, що дівка (...) Для родини в той час таке явище прирівнювалося до справжнього лиха, і, не зважаючи на заможність, батько, даючи посаг своїм донькам, повторював: “Я себе сім раз зарізав. Нема гірше, як самі дівки”»[17]; «як хлопиц уродится, то вугла (хати) сьміються, раді, що то хлопиц, що ни будут гнити, що хлопиц поправит, а як дівка, то вугла плачуть, бо дівчьи не поправит»[18]; «дивка обдере хату, виддастци тай забере все з собою, ни раз и задну лавицу би рада взєт»[19].

Про бажаність появи сина, а не доньки, свідчать ще й такі, дещо дивні з сучасного погляду, вірування: «Ті, хто не був попередньо кумом, запрошується зазвичай в перший раз до хлопчика, а не до дівчини, тому, що, за народним уявленням, на тому світі хрещені діти прийдуть захищати від чортів своїх хрещених батьків і матерів на чолі з першою хрещеною дитиною, і якщо це буде хлопчик, то він, не одягаючись, одразу ж з’явиться разом з іншими на захист свого хрещеного батька чи своєї хрещеної матері; якщо ж це буде дівчина, то поки вона одягнеться, чорти встигнуть завести батька та матір туди, де хрещеники не знайдуть їх ніколи»[20].

Не оминули цю тему й українські приказки: «Годуй сина для себе, а доньку для людей»; «Дочку тримай в дому, ще й заплати кому, щоб узяв біду з дому»; «Діти — чужа користь, найбільше того дочка»; «Щоб тобі дав Бог — чи дівчину, чи дитину».

Щоправда, попри економічну невигідність доньок, емоційно їх любили не менше, ніж синів, звісно: «Дочка — дочасний гість в хаті; вона мусить вийти заміж, але поки вона у батька-матері — її бережуть і голублять, як любу дитину, бо ніхто не знає, яка її доля спіткає»[21].

Отож від молодої сімейної пари після року співжиття рід і громада очікували поповнення і всіляко спонукали до цього.

Принагідно завважу, що в українців існували певні вірування, пов’язані із зачаттям дитини, зокрема й бажаної чоловічої статі. Сприятливими для зачаття хлопчика вважали «чоловічі» дні — понеділок, вівторок, четвер; «жіночими» були середа, п’ятниця, неділя. Це пов’язано з уявленням про опозицію між чоловічим і жіночим началами.

Вірили, що чоловічому відповідає праве (правильне, нормативне), жіночому — ліве (гріховне), з огляду на це існували й такі вірування про зачаття сина: «коли жінка хоче мати хлопця, держить мужа при зносинах за праве яйце (...) правий бік приносить хлопців, так само при зносинах збоку (...) приписують також держати при зносинах ліву ногу коротше, а буде хлопець»[22].

Існувало також переконання, що не останню роль у зачатті дитини відіграють предмети з чоловічою і жіночою символікою. Наприклад, бажаючи, щоб народився хлопчик, під час сексу клали поруч чоловічі інструменти або шапку, якщо хотіли народження дівчинки — гребінь або хустку[23].

Крім того, «загально думають, що пол дитини зависить від пристрасті; хто пристраснійший, за тим й дитина (...) Сміються часом люди, кажуть: що ото він її дужче любить, як дочкі самі, або вона його, як самі сини»[24].

На статеві стосунки накладалися й певні обмеження. Свого часу етнограф Петро Шекерик-Доників писав, що кожний чоловік і жінка, котрі кохаються, якщо розумні, то не «совокупляються» на великі річні свята і в неділю, а також перед ними і в ніч зі свята проти будня. У цей час не можна бути з жінкою, бо «якщо буде запліднено дитину, то вона буде калікою як покарання батькам»[25].

Традиційне суспільство не було толерантним до інакших, «особливих» дітей. Дитину з фізичними вадами традиційно називали «виродком», «одміною», «упирем» тощо, ставлення до них було негативне, як видно з наведених назв. Таке неприйняття сформувалися на ґрунті уявлень про те, що «у Бога все красиве», а фізичні вади — наслідок втручання дідька (підміна людської дитини на чортівську) або кара батькам за їхні гріхи чи гріхи роду (найчастіше з материнського боку). Щоб уникнути або мінімізувати можливість народження «виродків», існували заборони на статеві зносини у так звані «небезпечні» періоди. Такими вважалися насамперед чотири річні пости — Великий, Петрівський, Успенський, Пилипівський, пісні дні — середа й п’ятниця, великі церковні свята, особливо дванадесяті, поминальні дні[26].

Мало того, ці заборони були дуже суворі: вірили, що хто в усі п’ятниці дотримувався посту, але в одну з них учинив блуд, хай навіть із законною дружиною, то в них народиться дитина або шахрай, або злодій, або розбійник, або глуха, або сліпа, і всьому поганому наставник[27]. Крім того, статеві зносини «під п’ятницю» нібито загрожували неплідністю майбутньої дитини, що могло дуже мотивувати батьків стримувати цього дня свої сексуальні потреби.

Стаючи батьками: вагітна жінка та її чоловік в очікуванні дитини

Вагітну жінку називали «тягітною», «огридною», «череватою», «важкою» тощо, на її дії накладали низку заборон і обмежень. Очевидно, що раціональне зерно в певних обмеженнях було, але дещо сьогодні видається просто безглуздим. Ось для прикладу кілька таких «правил», які записав свого часу на Харківщині етнограф Петро Іванов.

Если беременная женщина что-нибудь уворует, то на теле младенца будет темное «родимое» пятно, формою украденной вещи. Также, если, испугавшись пожара, схватится за лицо рукою, на лице ребенка будет родимое пятно. Перейдет ли дорогу, когда несут покойника, на теле ребенка неизбежно будут родимые пятна, потому что кровь у него запечется. Беременная не должна на себе ничего зашивать или пришивать к надетому платью, иначе у ребенка будет какой-либо из членов тела его пришит. Не должна толкать ногою кошек, собак, свиней, иначе у ребенка будут на теле нарывы или спина болеть; Не должна переступать через веревку, иначе ребенок родится перевитый пуповиной; Не должна переступать через коромысло, а то у ребенка, да и у нее самой будут на ногах нарывы.

  • Не должно носить щепок в переднике, потому что между щепками может попасться клин, а в таком случае у ребенка будет «гила» (грижа. — І. І.).
  • Не следует бросать дров под печку, а то сон бросит ребенка.
  • Не следует беременной «трусить» сажи и лазить в печь, иначе ребенок будет страдать «удушием».
  • Проходя мимо падали, не следуеть закрывать носа, чтобы у ребенка не было дурного запаха изо рта.
  • Не должна выплескивать через порог воды, а то ребенок будет страдать рвотой.
  • Не должна пить воды прямо из ведра, иначе ребенок будет страдать изжогой.
  • Не должна по пятницам расчесывать у себя на голове волос, чтобы не страдать сильно при родах.
  • Не должна по средам мыть головы, чтобы не прибавилось вшей[28].

А проте, незважаючи на безліч обмежень, вагітні жінки багато працювали фізично, і чергова вагітність не була причиною скорочувати чи скасовувати ці навантаження: «В крестьянской семье женщина и в периоде беременности не освобождается от обычных работ. Она носит воду и дрова, топит печи, доит коров, моет белье, работает в огороде и в поле. Молодая женщина, готовящаяся быть матерью, исполняет и в этом положении все обыденные женские работы»[29].

Мало того, джерела й розповіді жінок старшого віку містять непоодинокі свідчення, що жінки часто ще й народжували в тому місці, де працювали: на городі, в полі, лісі тощо.

«...Гуцульська челядь не пещена, тому і беремінна жінка робить усяку звичайну роботу: кутав ся по хатї, ходить коло подою, закладав ворннє, кладе сїно і т. и.; тільки з природи у тлі жінка, як вже чув ся на днях, кладе ся на постіль, а кожда друга вляже, де стоїть, чи при подою, чи на поли, чи при будь якій іньшій роботі; часом полізе на під чого, а звідтам подасть дитину тай сама злізе; бував й таке, що беремінна вертав з ярмарку матерню з дитиною на руці і з бесагами на плечах»[30].

Народити дитину самотужки, без сторонньої допомоги, фізіологічно жінка могла за умови, що організм здоровий і пологи неускладнені. Бувало й навпаки, коли жінки не могли розродитися, народжували важко й довго, в муках.

«Бідна Одарка, вже ожила, ходи. Ви й не чули, як вона вела ту дитину?!»

«А не чула!»

«Їй, не дай Господи нікому так вести (...) побіліла як глина, затрусилась і не дихне. Ми з бабою таки поперелякувались та я мерщій давай її трусить, баба воду холодну ллє на голову, на груди, у вуха, а я розтираю по тїлї та гукаємо: “Одарко, Одарко”. А вона й не ворухнеть ся, а далї лупнула очима і сказала: “га” та уп’ять і заніміла. Я так і зомліла, баба й собі побілїла, а вона лежить як полотно біла. Ллємо ми ту воду та гукаєм уп’ять, — нї, не прокидаєтця. Я вибігла з хати, гукнула її чоловіка, кажу йому: “Скажи матерям та йдіть прощайтесь, бо вже мабуть умерла”. Кирило, її чоловік, побілів, побіг мерщій до матерів; позбігали ся матері, — це було через лісу у сусідів, плачуть. Кирило сам себе не тямить. Вона була уп’ять прокинулась. Матері як заголосили, так вона захарчала і вп’ять умерла. Я кричу: “Не плачте, бо їй гірше, може це вона од того умира”. А воно-ж, кажуть, що як рідна мати при такім случаю є, так ото безпремінно буде важче. Так вони взяли, повиходили у другу хату, а ми вже з бабою доглядаємо. Я трясу її, баба воду ллє й гука: “Одарко, Одарко!” Вона тіко що ротом зівнула. Я мерщій води як линула, вона й ухнула, а далі й очуствувалась, стала й дещо обзивать ся. А я що страху набрала ся, ніколи ще так не бояла ся. Думаю, як умре у мене на руках, то ще менї гріх буде, бо я її таки на руках держала, а воно-ж люди кажуть, що у кого на руках умре така людина, то тому найбілший гріх буде, бо кажуть, що таку людину можна одволать, так, хоч коло неї і одна людина, а нас дві було. Так то вона аж третїй раз як умерла та ожила, то аж тоді трохи очуняла. Матері породілі взяли її тоді гуртом, у другу хату перенесли, як уже трохи перестало з неї лить ся, бо як найшлось містище, як зачало з неї лить ся, так мабуть відер двоє налилось. Так хто його зна, як вона ті дїти во́ди, отака жінка здорова, а не дай Бог нікому так дїтей водить. Та вже вона, як поклали її у другій хатї, трохи очуняла. Зараз пішов Кирило, унїс горілки та випили по дві чарки, чи що, і то вже прямо як сьвіт піднявсь. Усї ми пораділи (...) Хай Бог милує. Як так дїти вести, то лучче без їх буть»[31].

Не всім так щастило, як Одарці, — залишитися живою після складних пологів. Бувало, жінки при пологах помирали, «але заспокоюються: як смерть з цього, то хай буде й так. Декотрих то заспокоює те, що кажуть, що смерть, з дитиною у рай уведе»[32].

Роль батька під час пологів дружини була пасивною. Чоловіка випроваджували з хати, мотивуючи це тим, що «не годиться бачити родиво». Вірили, що інакше це зашкодить чоловікові, а побачені пологові субстрати (плацента, пуповина, кров) навіть можуть бути небезпечними для нього. Залучали майбутнього батька до родопомічної діяльності лише в окремих, одиничних випадках, наприклад, коли потрібна була фізична сила або ж треба було когось покликати чи кудись збігати (як у випадку з Одаркою вище), взяти участь у специфічному обряді — лізти на горище й гукати: «Йди сюди, не барись!».

Етнографи зафіксували і відгомін звичаю «кувада»: коли жінка не могла розродитися, баба-повитуха кликала її чоловіка, який лягав поруч, стогнав та імітував біль. Уважалося, що такі дії допоможуть породіллі швидше розродитися[33].

Бачення, що пологи — суто жіноча справа, і чоловікові туди зась, — це ще не все; догляд за немовлятами теж тлумачився як винятково «бабівська» робота. Розгляньмо це докладніше.

Догляд за дітьми — материнський обов’язок!

Новонародженими немовлятами опікувалися переважно особи жіночої статі: мати, баба, сестра та ін. Чоловіки, як правило, трималися від немовлят осторонь: «Найбільш коло дитини ходить сама мати, це перша і найсправніша нянька. Як тільки дитинка знайдеться, то, звісно, нянчить її баба, а як мати піддужає, то сама вже коло неї увивається. Підсобляють їй, як у сім’ї, її мати, чи свекруха, чи там яка жінка, а то то й старші діти або наймичка (це дуже, дуже зрідка). А то все мати. Миє, купає, сповиває, колише, годує, утішається, доглядає; (...) Батько рідко який нагляне до своєї дитини: уже аж тоді нею цікавить ся, як вона стане дещо розуміть. Може бути, що се робиться зі стиду або може найбільше через се, що не вміє коло того ходити»[34]; «дітей колискових пестить жіноцтво та старші діти; мужеська же челядь, а навіть отець, держиться осторонь. Та се не значить, що батькови байдуже до дитини; він радо бере на руки дітий, що вже сидять»[35].

Відстороненість батька від догляду за немовлям пояснюється не так його байдужістю до власної дитини, а чітким поділом у суспільстві роботи на «чоловічу» й «жіночу», де «няньчити» дітей було суто жіночою справою! Щоб не здаватися «бабою», чоловіки могли привселюдно соромитися тішити малих дітей і при цьому в душі їх щиро любити: «Умерла у Γ-ка дитина, а він дуже плакав за ним. Нїколи й не думав нїхто, щоб Г-ко так плакав дуже. Бувало, поки не стане дитина вже сьміять ся, або й сидить, то нїколи й не загляне він до неї. Аж одвернеть ся було, як нарошне піднесеш, щоб потішився своєю дитиною. Наче аж гидував він або соромив ся своєї дитини. А як умерло, то так плакав, що аж піп на його насварився»[36].

Позаяк «ходити коло дітей» і виконувати хатню роботу вважалося не чоловічою справою, смерть дружини і наявність малих дітей оберталися для чоловіка справжньою трагедією: «Кажуть, що удова сирота! Нї! Удівець сирота! Що я з оцею кашею, — показав поглядом на дїтей, — робитиму?! Якби я жінка, купив би за гріш три пшониці, кинув би на окріп та й сам зз’їв би і дїтей нагодував би, щоб з голоду не повмирали, а то що я робитиму?! Я-ж не заглядав нїколи у піч, до сокири я майстер, а до сього, що я робитиму? А оте пискля?! Повинне з голоду умерти? Що воно винне?»[37]

Тому за немовлятами й малими дітьми дивилися мати, баба, сестра, інші жінки. Зважаючи на тогочасні реалії, правильніше казати, що дитина була біля матері, а не мати біля дитини. Річ у тому, що жінки багато й важко працювали з ранку до ночі і не могли покинути роботу, щоб присвятити себе винятково дитині. Тому етнографічні записи рясніють свідченнями про те, як жінки скрізь брали із собою немовлят — у поле, в ліс тощо: «...Мовчки наділа коробку з дитиною на спину і піде собі в постолах по коліно в болота і бовтається собі і дитина на плечах, перед себе коробка з грибами або ягодами оце й журавліни (клюква) “насьпелі” треба збірати, бо люди “наберуть” і не оглянешься й коли»[38]; «Як беруть у поле таких дїтей, то уже обходять ся без коляски, воно собі сидить, і хоча й поплаче, то його забавлять, нагодують, тай засне. Що у полі роблять, то так і з ним приспособлюються: як жнуть, то під снопом його садять, або і холодок йому роблять, як косять сїно, то під копицею його садять або під деревом»[39].

Та брати із собою дітей на далеку відстань батькам не завжди хотілося й моглося, тому іноді менших дітей залишали із старшими: «Як що, то й дома кидають з другими дітьми. В таких случаях, як не забавляють ніяк, і воно плаче дуже, то носять його до сусідської матері, а як що нічого, то аж на поле до своєї, чи у луг, де вона робить»[40].

Можна уявити, які няньки були з дітей, які ще й самі потребували догляду, тому подекуди таке «бавлення» закінчувалося трагічно.

«Чи ви чули, що Маруся оце казала. Каже, що в Хомів оте сиротча та в грубу влізло. Дїти його покинули та забули, а воно там назад перевернулось тай задушилось» (...)

З цього приводу дїди:

«Чи воно попуст Божий, чи просто недогляд?»

«Та мабуть те друге!»

«А чом у грубі не вмер старий нїхто, а тільки і чутно, що те, що вміє лазить».

«Який же тут допуст?! Як би я так не наказав свої бабі: гляди, бо буде клопіт з ними, то не глядїла-б і в нас було б»[41].

Як видно з цієї розповіді-діалогу, люди намагаються вирішити, недогляд це чи фатум, адже «так все одно мало статися», але домінує думка про недогляд.

Залишати немовлят на старших дітей у тогочасних умовах було далеко не найгіршим варіантом. Подекуди батьки малих дітей покидали їх узагалі на самоті: «...бо баба сама розказувала мені, жалілась на дітей, що отакий і син і невістка. Розказує та плаче бідна! Каже: Вони замкнуть хату та й підуть, а я підожду, поки зайдуть геть за село, одімкну своїм ключиком їх хату, гаразд, що прийшовся. Та зварю дома у себе кулешику рідесенького, — бо убожество на старість спіткало, син одрізнив ся і нічого не вділяє з ґрунту, — та сама тим кулешиком живу і дитину годую, а ввечері замкну знову і піду собі. Прийдуть вони додому, а воно кавкотить. Мати бачить, що не вмірає і пошкодує, як побачить і погодує на ніч. А вдень знову в поле! А воно отаке муляточко манїсїньке, та на ввесь день кидають його без їжі! — Плаче було та розказує баба...»[42]

Постійна зайнятість у господарстві змушувала матерів рано припиняти грудне вигодовування і шукати йому замінники, які, м’яко кажучи, навряд чи підходили для дитячого шлунка і часто призводили до дитячої смертності: «...роблять бідній дитиночцї таку куклу або мозючок. Як годують куклою, то її роблять так: у біленьку полотнинку покладе пожованого своїм ротом хлїба, а як де, то паляниці, або пряника, та пересипле його потовченим сахарем, щоб добреньке було, тай завяже у вузлик у тій полотнинцї. Тодї дає дитинї смоктать цю куклу, сама придержуючи рукою коло її рота, щоб не втягло у горло кукли та не вдавилось. В куклу цю і другого чого небудь кладуть, от як каші молошної або що, або бублика потовченого і намоченого в молоці (...) Щоб не держать ся над ротом у дитинки з куклою, прив’язують її за вервечку в горі і привязану кладуть у ротик — тодї не втягнеть ся вона далї у горло (...) Рідко буває, щоб з мозюка та з кукли дитина виросла. Часто буває, що сердешне і помирає згодом, а хоча й живе, то таке слабкеньке й буде. Буває, що й здоровенькі виростають такі дїти, одначе це рідко замітно між такими дітьми»[43].

Малята, хай там як грубо нині це звучить, часто були тягарем для постійно задіяних у господарстві матерів, і необхідність працювати non-stop змушувала їх застосовувати певні «заспокійливі» засоби для немовлят, які, так само як і «соськи», були не просто шкідливими, а й небезпечними для здоров’я, розвитку і життя дітей: «Бувають такі матері, що або через хазяйство, або й через те, що й спочить хочеть ся, або й погуляти, то ось які видумали заміри. Візьмуть та лобик і змиють горілкою: дитятко упєть ся і спить сердешне. А то маку або й самого маковиння наварять та головку змиють йому. От воно після цего засне і дасть час чи зробить що, чи погулять де (...) А як уже більшеньких дїтей, то й напувають горілкою або маком зімятим у молоко...»[44]

Участь дітей у господарстві, або Малі діти в трудовому житті дорослих

Дітей залучали до роботи заледве не з самого малечку, а думку про те, що працелюбність — одна з найважливіших моральних чеснот, прищеплювали ще з колиски через фольклор.

Бити кота, бити,

Не хоче робити.

Бити кота по лапках,

Най не скаче по лавках.

А мій кіт

Та взяв ціп,

Пішов молотити.

Намолотив гречки

Коробочку й нецки.

Лапками згортає,

Хвостиком зметає,

А вусами віє,

А писком збирає,

А вухами вчиняє[45].

***

Кітку, кітку, та вкрав квітку,

Та поніс до Галі,

Положив на лаві.

Стала Галя кота бити:

— Не вчись, котку, красти,

Та вчися робити,

Черевички шити,

На базар носити,

Гроші торгувати,

Хліба купувати,

Діток годувати.

А дітки маненькі

Нічого не знають,

Хлібець розкидають,

Собаки хватають.

Діток по руках,

А собак по зубах[46].

Навіть ігри малят, хлопчиків зокрема, наслідували хліборобську працю дорослих: орання, засівання поля, збирання врожаю тощо. Дівчатка натомість відтворювали жіночі види праці. «...Хлопці молотять снопи. А потім з того місця, де молотять, беруть землю (вогку), насипають її в черепочки, стискують і викладають — це хліб»[47]; «Під час сінокосу хлопці беруть сукуваті палиці, ніби коси, і вдають, що косять траву, а за ними дівчатка з гілочками ніби загрібають. Далі хлопці загострюють вила з гілляк і складають сіно в копиці; копиці зносять у стоги»[48]; «Хлопці на паші орють землю. Ножем зроблять плужка (одріжуть палічку косенько), а тоді цю палічку веде наперед себе по землі — наче оре і так кілька рядів... А потім бере сухий пісок (щоб розсипався) і сіїм по цьому зоряному полі. А потім боронить. Із гіллячок зробить борону (візьме кілька палічок з двома сучками і складає їх) і тоді цими палічками водить уперичка (впоперек) роллі»[49]; «В крестьянскои семье девочка с 7–8-летнего возраста обьїкновенно уже нянчит своих меньших братьев и сестер и постепенно приучается к уходу за детьми. Таким образом, каждая крестьянка прежде, чем стать матерью, бьівает коротко знакома с тем, как следует обходиться с ребенком, как его убаюкать, чтобьі он скорее уснул, и как тешить его, когда он проснется»[50].

Як правило, років з п’яти–семи діти вже самостійно виконували господарчі або побутові роботи, певному віку дитини відповідало конкретне заняття: «Только до 5 лет дети — “кашныкы”, “кукіль”, “роты”, с 5–10 лет они уже пасут гусей, свиней, овец, загоняют скотину. Занятие их — не профессия, название им общее — “пастушок”, для девочек еще “нянька”. Впоследствии из пастушка может выти “свынарь”, гоняющий “черидку” (свиней), “вивчар”, выпасающий “ватагу” (овец), “череднык”, пасущий “череду” (скот, “товар”). Занятие детей — дань возраста, и пасут они обыкновенно “свое”. С 8 лет до 14 мальчик ходит “погонычем” в поле; с 12 до 18 лет он уже “робитнычок” — “плугатарь”, “молотнык”»[51].

З огляду на поділ праці на чоловічу й жіночу синів найчастіше залучали до випасу птиці й худоби. «Кар’єра» пастуха починалася з випасу гусей, потім були свині, далі — телята; старші дітки, вже після 10 років, випасали корів, а хлопці в підлітковому віці — коней і волів. Дитину п’яти–шести років називали «гусячий (свинячий) пастух», шести–семи — «телячий», восьми–десяти років — «овечий пастух».

Спочатку хлопчики виконували здебільшого роль підпасичів, а згодом ставали самостійними пастухами: «Підпасич пасе спершу по указці, що роль його пасивна. Одначе підпасич не завсіди буває з пастухом. Він часом за охотки сам іде з старшим, уже готовим пастухом, а як охота одпаде, його не неволить ніхто, він може й не пасти і дома зостаться. Потім його вже нарошне посилають чи приказують прямо, аби привчалось потроху, щоб на те літо уміло уже доглянути худобу на пасовищі»[52].

Залучення дітей до випасання худоби було характерним для всієї території України, а особливо для Карпат, де скотарство мало більше значення порівняно з іншими регіонами України.

Дівчаткам доручали, як правило, доглядати малих дітей, підмітати хату, прибирати посуд тощо. Дівчаток-підлітків поступово навчали головного жіночого заняття — шиття й вишивання. Існували види робіт, до яких однаково залучали дітей обох статей, як-от збирання грибів і ягід.

Отже, діти змалку засвоювали поділ на соціально-гендерні ролі через працю і трудове виховання.

У родинному вихованні дитини важливою була спадкоємність професійних знань, навчання промислів і ремесел. Якщо батько був бондарем, він старався передати синові всі секрети бондарського ремесла. Якщо ковалем — учив ковальства, пасічником — бджолярства тощо. Ця традиція лягла в основу спадкової передачі професійної майстерності від батьків до дітей, що сприяло виникненню династій і створенню мистецьких осередків.

Крім праці у власному господарстві, батьки могли віддавати дітей у найми за гроші або натуральні продукти. Наймитування практикували переважно в найбідніших селянських родинах, воно майже завжди було пов’язано з недолею, злиднями, неволею, бідністю: «Недостатки гонять з хатки», «З розкоші не йдуть у міхоноші», «Голод не тітка, найми не свій брат», «Хто в службі не бував, той і нужди не видав», «Не з одної печі хліб їв», «Робітниця поденна — то біда безденна», «Однією рукою воли поганяє, а другою сльози утирає», «Шасть батька в напасть, а діти по наймах», «Бідному в житті тільки робота та скорбота».

Батьки віддавали дітей у найми головно через матеріальну скруту і неможливість прогодувати сім’ю. Також громада віддавала в найми дітей-сиріт. Тогочасні етичні норми дозволяли віддавати дитину в найми, якщо їй виповнилося вісім–дев’ять років. Малолітня дитина не могла вповні виконувати низку робіт, які вже були під силу підліткам.

Діти, проживаючи в нерідній сім’ї й виконуючи різну хатню чи сільськогосподарську роботу, як правило, грошову винагороду не отримували. За розрахунок уважалося утримання й харчування дитини хазяйським коштом.

Є підстави говорити про експлуатацію дітей, особливо помітну на капіталістичних підприємства, як-от цукрові заводи, які почали зростати наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Відомий етнограф і антрополог Хведір Вовк свого часу зазначав: попри те що діти виконували майже ті самі роботи, що й дорослі, платня суттєво різнилася не на їхню користь. Платня дорослих становила 5–6 крб на місяць, а платня напівробітників, як називали дітей, — лише 3,50–4,50 крб. При цьому напівробітники становили до 4/10 усіх наймитів на заводах. Діти (інколи навіть до 14 років) працювали по 12 годин на день на фізично важких і небезпечних для них роботах.

Серед найпоширеніших робіт, що їх виконували діти-наймити, — так само випасання худоби. У Карпатах, наприклад, діти починали випасати худобу з п’яти років.

Більш виправданим і перспективним було наймитування у ремісників, коли відбувалася передача професійних знань і вмінь від майстра до учня. Опанувавши певну професію, дитина в майбутньому могла самостійно займатися ремеслом і заробляти собі на життя. Однак такий вид праці був доступний лише хлопчикам, адже традиційні ремесла вважалися суто чоловічою справою.

Отже, взаємини між дітьми й батьками в українських селянських родинах базувалися на трудовому вихованні; навіть у дитячому фольклорі переважний відсоток сюжетів пов’язано з працею, так само як дитячі ігри й забавлянки.

Батьки і діти: повага/послух чи нешанування/збиткування

Розглядаючи тему батьківства й материнства, не можна оминути особистісні, морально-етичні стосунки між батьками й дітьми. Змалечку дітей учили поваги до старших, особливо батьків — батька й матері, які мали беззаперечний авторитет. Навіть в обряді родин існувала традиція після зав’язування пупа класти дитину до ніг матері, щоб символічно запрограмувати її покірність батькам.

Традиційно діти зверталися до батьків на «Ви», вживаючи так звану «множинну гідність». До того ж «Ви» діти казали не тільки рідним батькам, хрещеним, діду/бабі, дядькові/тітці, а подекуди й старшим братам та сестрам. «Ти» було неприпустимим і виражало б неповагу. Крім традиційних звертань до батьків «батьку», «мамо», в українській мові широко побутували слова «тато» й «ненька», а також регіональні звертання до батька «няньо» (Закарпаття), «гедзьо», «лєльо» (Галичина)[53]. Отож обов’язкове вживання займенника «Ви» показувало не лише шанобливе, а й ієрархічне ставлення молодших до старших. З пелюшок у дітей виховували покору батьківському слову й волі. Можна стверджувати, що в традиційному суспільстві не було рівності у взаєминах між батьками і дітьми. Ідея підлеглості дітей батькам як норми закріплювалася через світоглядні уявлення, фольклор, де чітко простежуються вимоги у всьому неухильно дотримуватися їхніх настанов і застерігається в жодному разі не йти проти батьків: «Шти отця-матір, будеш довголітен на землі»; «отча й материна молитва зо дня моря рятує, а проклін у калюжі топить»; «За мамчині сльози — Бог долю зморозе».

Авторитет батьків проявлявся у їхньому слові, насамперед благословенні або проклятті. Обидва вважалися такими, що мають особливу силу і виконують захисну або нищівну функцію. Скажімо, без батьківського благословення шлюб не визнавався громадою і вважався нелегітимним. Чи не тому у весільному обряді стільки шанувальних і величальних слів, поклонів, цілування рук при звертанні до батьків на весіллі. Отож, крім етичних і моральних засад, батьківське слово мало ще і юридичний характер[54].

У цьому контексті цікаве питання про послух/непослух батькам уже дорослих, одружених і самостійних дітей. Як видно з етнографічних записів і судових справ, ситуація в такому випадку могла різко мінятися. Наприклад, як свідчить харківський історик Володимир Маслійчук, «при розгляді численної судової документації другої половини XVIII ст. натрапляємо на нешанування, та ще й збиткування дітьми над батьками». Причини дослідник добачає насамперед у поділі майна і спадщини та наводить низку прикладів із судових справ, де, м’яко кажучи, про шанування батьків дітьми зовсім не йдеться: «батька свого Якова Соколовського ледь не вбив, тягаючи за волосся при людях»; «син Андрій насильно оре її (материні. — І. І.) землі, б’є підданих, забирає її жито, обзиває “дурою, марою й брехухою”»; «дяк Пилип відрізав пальця матері»; «козак Гаврило Заворотний, образившись на батька, намагався вбити його “в дорозі” сокирою». Підсумовуючи, дослідник доходить висновку, що «пошана до батька й матері була переважно моралізаторською вимогою, яку часто порушували»[55].

У фольклорній спадщині українців збереглися згадки про звичай «саджати на лубок» — позбавлення від слабких, немічних, старих батьків[56]: «Людей старых, не подававших надежды на жизнь, бывших в тягость себе и другим вывозили в зимнюю пору в глухое место и опускали в глубокий овраг, а чтобы при опускании они не могли разбиться или же задержаться на скате, их сажали на лубь, на котором как на санях, они доходили до дна оврага. Отсюда и выражения: “сажать на лубок”, или “пора его на лубок”. Практиковались и другие более как-бы гуманные способы применения названного обычая — засаживание в пустке на печь, опускание в пустую яму и проч...»; «Крестьянка Марфа Гутариха, родившаяся в с. Землянка 1787 г., рассказала мне следующее: “Слыхала я в молодости, что тогда сажали людей старых на лубок, вывозили в поле и оставляли их там умирать, но сама лично этого не видела. А когда это запретили, то таких за старостью уже неспособных на работу людей оставляли в пустой хате зимой, где они от голода и холода умирали”»[57].

За тими самими народними легендами, цей звичай зник, бо дорослі діти зрозуміли, яку практичну користь вони можуть мати від старих, фізично слабких батьків — життєву мудрість та господарські поради.

«Колись, — це дуже давно було, — та убивали батьків за те, що вони старі та неспособні робить. Ото одному синові та жаль було свого батька вбивать: він сховав його в погріб, а людям сказав, що батька вбив. Допитуватись не стали, тим і кончилося. Тим часом настала лиха голодуха. Які тільки де злидні не були, все попроїдали. Той син і посліднім ділився з батьком. Ось уже й весна надворі, пора б орать та сіять, так ніде взять, щоб посіять. Нема ніде ні зерна, ні соломинки. Прийшов раз той син до батька в погріб за совітом: “Тату, що робить, сіять нічого”. “Піди, синку, — каже батько, — та розбери всю оселю, яка є, вивези ту солому на зоране поле і розтруси та земелькою прикрий. Підуть дощі: може, і таки, як молотили, то яке зерно зосталось. Те зерно, дасть Бог, зійде”. Син так ізробив: порозкидав оселю, соломку вивіз на поле, земелькою її притрусив. І що ж? Зазеленіло поле. От і питають сина розумного батька, де він насіння взяв. А він їм відказує: “Ви своїх батьків повбивали, а я свого в погріб сховав. Лихо скрутнуло, батько й в пригоді став: то він мене навчив що робити”. Розказав сам усе, як було. З тієї пори люди стали батьків поважати, а вбивати їх перестали. Бо бачили, що без батьків гірш на світі жити»[58].

Отже, практична господарська користь і батьків, і дітей в архаїчних землеробських культурах (до яких належить і українська) часто значила куди більше за сентименти.

Фізичне насильство батьків над дітьми й навпаки

Сьогодні в цивілізованому світі фізичне насильство, побиття батьками дітей сприймають украй негативно, застосовують усілякі методи й важелі впливу, щоб його мінімізувати. Тим часом, за даними Дитячого фонду ООН, ЮНІСЕФ — світового лідера із захисту прав та інтересів дітей[59], нині майже 17 % дітей у 58 країнах світу зазнають жорстоких фізичних покарань: їх б’ють по голові, по вухах, по обличчю. Це відбувається регулярно і накладає відбиток на дитячу психіку. Крім того, троє дорослих із десяти у світі вважають фізичні покарання необхідними у вихованні дітей.

Такі погляди сягають своїм корінням до традиційних уявлень, де в архаїчних культурах побиття дітей батьками чи старшими в роду вважалося ледь не обов’язковим, адже асоціювалося не з приниженням, а насамперед з навчанням. Український етнограф Олександр Курочкін, який свого часу досліджував етнопедагогіку насильства, назвав побиття «першоджерелом педагогічної науки» і навів приклади ставлення до побиття як до ефективного способу навчання в приказках багатьох культур світу, серед них англійська («Без хреста нема корони»), афганська («Розуму і палицею вчать»), монгольська — («Сучкувате дерево бий по сучку, впертого — по потилиці»), німецька («Не пізнавши гіркого, не пізнаєш і солодкого»), російська («Палиця німа, а додає ума»), турецька («Вченій мавпі батіг не потрібний»), французька («Хто не слухається розуму, послухається кия») тощо[60].

Схвалення побоїв можна знайти в авторитетних письмових джерелах: «Хто стримує різку свою, той ненавидить сина свого, хто ж кохає його, той шукає для нього картання»[61] — знаходимо у Старому Заповіті; «Казни сына свого измлада, и порадуешся о нем в мужестве» — сказано в московському «Домострої» XVI ст.; «Дидаскал, взявши порученное ему дітище, мает его учити с промыслом доброй науки, за непослушенство карати, не тирански, но учительки» — рекомендовано в «Уставі Львівської братської школи» 1586 р.

Етнографи вбачають причину толерантного, а інколи й необхідного биття дитини на її шляху до дорослішання, через первісні уявлення про потрібні больові ініціації. У певних народів Австралії й Океанії, скажімо, практикувалося вибивання зубів, порізи або опіки на тілі, тортури вогнем тощо. Ці ритуали були неодмінною частиною переходу з одного стану (дитинства) в інший (дорослішання)[62].

В українців такі практики не здобули популярності, але похвальне ставлення до помірного фізичного покарання чітко відбилося у фольклорі й етнографічних записах позаминулих століть: «Без муки нема науки», «За одного битого двох небитих дають, та й то не беруть», «Наука не йде без бука», «Боїться учень лози більше як грози», «Не вчений та товчений та дрючкований», «Хто кого любить, той того чубить», «Небитий — срібний, битий — золотий», «Били та недобре вчили», «За невміння деруть реміння» тощо.

Батьки могли застосовувати фізичне насильство до дітей через непослух, байдикування, а особливо неробство, тощо: «Треба було робити. І корову треба було гонити, на росу, рано вставати, в шостій годині корову гнати, на босяка... Коли де хто взутий був?! І по лісі і скрізь. І тернина залізе [в ногу]... Підросла трохи та й корову гонила. Шість [років] певне [було мені] — не було кому корови гонити. [Діти] гусі пасли. Як діти хтіли робити — то робили, а не хтіли — то не робили. Але так не пискували, як тепер пискують. А матінко! Якби я сказала до мами “Мені сі не хоче” — ага! Такого слова не було! Били би! Чим попало: паском, різкою, рушником»[63].

І побиття батьками дитини «за діло» громада не засуджувала.

За окремими згадками, надмірне й часте побиття призводило до дитячого каліцтва, а інколи й смері: «...Баби сіли, а перша каже: “Не з добра й умерло! Поти товкли його, поти товкли, поки й дотовкли до краю”»[64].

Такі відверто жахливі свідчення при уважному і прискіпливому прочитанні можна знайти не по одному в різних етнографічних записах. Ось для прикладу ще.

«Савустян, то й жінку свою роділю рублем бив і з хати витяг на двір, а хлопчика нарожденчика, як несли до хресту, як попомяв у руках, то і прибігала баба за лїками, що, мов, сеч заперла ся, дайте яких дитинї лїків. А вона, аби вже хоч не судили його судом за це, давай очі одводить людїм. То й це-ж ще не бідний, має воли!»

«А чого-ж вони так не люблять дїтей?»

«А хто його знає! На що воно, каже; є їх уже, а землї не прибавляєть ся!»

«Чи чули ви, що Охрашка поки била свою дитину, поки й занедужала вона і мабуть доживе віку свого. А сидїло вже. А воно-ж і гріх, мабуть», — кажуть ідучи до церкви баби, побачивши О-ку, що принесла причащать дитину. «Хоч і гріх, коли-ж як його і видержать, таке кляте. Усї баби уже шептали йому, а воно не помагаєть ся, видко прокляте. О, такі дїти тіки на гріх дають ся!»

«Хто його знає. Чи воно гріх батьківський, чи чий, а у мене вони такі кляті, що я била безперестану. А отого старшенького я й прибивала. Не дурно ото воно й худе таке. Ото тілько в мене і дитини, що Тимусь мій! За тим я мороки не мала: тихе було і тепер таке. Кажуть же: “Яке в сповитку, таке й до віку!”» — «Змалку та й до остатку!» — придала друга[65].

Можливо, побиття дітей батьками, крім демонстрації влади і сили, було спровоковано небажаними дітьми, котрі як «зайві роти» викликали злість і роздратування.

Ці невигадані історії, записані з вуст жінок більше як двісті років тому, яскраво показують низку цікавих тенденцій: у фізичному насильстві, побитті дитини звинувачують саму жінку, адже «видко, прокляте» не спить, кричить, заважає. Бажаною ідеальною дитиною постає «тихе дитя», яке не завдає батькам зайвої мороки.

Повторю висловлене вище припущення: багатодітність була зовсім не бажаною в селянських родинах, як нам довгий час змальовували це заангажовані підручники з українського народознавства. Відсутність будь-яких безпечних контрацептивних засобів, традиційний морально-світоглядний і релігійний пресинг, який суворо забороняв регулювати вагітність, змушували жінок народжувати скільки «Бог дав». Коли «завдання» було виконано, дитину через різні обставини, а то й через своє бажання, занехаювали. Тому найчастіше помирали саме немовлята, діти до року. Ця категорія потребувала не тільки найбільшої уваги, піклування, а й часу, якого у батьків (а конкретніше, у матері) просто не було, адже доводилося працювати-працювати-працювати: «Як би хоч так росло, а то тіко тиї мороки коло його! А ще чи й виросте!»; «Догляду мало, аби й мовчало, то й добре»[66].

Дитяча смертність була надзвичайно високою: ледь чи не кожна селянська родина мала дитячу могилку, а то й не одну, на кладовищі. Головні причини високої смертності — неналежний догляд за немовлятами через надмірну фізичну працю матері; грубе (недитяче) харчування; відсутність ефективних медичних засобів (народна медицина могла вилікувати зовсім не від кожної хвороби).

Батьки до дитячої смертності ставилися загалом по-філософськи, про що свідчать фольклор і етнографічні записи: «Бог дав, Бог взяв», «Склянок і дітей ніколи нема досить: склянки б’ються, а діти мруть»; «Як умре дитина — то щаслива година, як умре доросла людина — то лиха година») тощо.

«Скіко робилось — стіко й лупилось. Їм же дорожки не знали, то і по десятеро... Ой, не дай Бог! То страшне діло було! Це вам шутки?! (...) Та не вміли [застерігатися], такі як дріветні були: ні жінки, ні чоловіки. Ото так було, недобре. Чого б же вона [жінка] тішилась? — вона родила, як їх уже купа, та думала: «Якби його Бог прийняв». І вони так мерли, ті діти, тоді, то страшне!» [67]

Звісно, я в жодному разі не стверджую, нібито батьки не відчували тугу, жаль і смуток за померлими дітьми; натомість я акцентую увагу на тому, що в традиційних уявленнях і практиках, пов’язаних із дітьми, були дещо інші цінності, ніж тепер.

Вище я вже зачіпала тему биття батьків дорослими дітьми. Можна припустити, що вирісши, одружившись, самостійно заробляючи собі на життя, діти вже не хотіли й не корилися батьківській волі. До того ж фізична сила рік за роком покидала старих батьків, натомість діти щорік дужчали і фізично, і матеріально. Економічна незалежність, фізична перевага, а подекуди, можливо, й дитячі образи на батьків могли спричиняти побої, коли дорослі вже діти били своїх старих батьків.

Замість висновків. Післямова

У сучасному світі ми користуємося безліччю благ, недосяжних для наших предків. Наприклад, уживання парою контрацептивних засобів не те що не викликає здивування, а цілком виправдане й потрібне для регулюванні вагітності. Сьогодні кожне подружжя може обрати зручний для себе період для батьківства або ж відкласти його з огляду на свої матеріальні блага, світоглядні орієнтири, кар’єрні перспективи тощо. Також нині в сім’ї є можливість регулювати кількість бажаних (!) дітей, знов-таки з огляду на свої пріоритети й можливості. У дітей є дитинство, переважна більшість із них відчувають догляд і увагу батьків, як з боку матері, так і з боку батька. Маленьких дітей уже давно не залучають до важкої фізичної праці. Взаємини між батьками й дітьми будуються не на господарській користі та не оцінюються крізь призму фізичної спроможності бути задіяними у господарстві.

Цей список досягнень сучасного світу можна продовжувати ще й ще! Хоча рештки традиційних уявлень іноді тяжіють над нами і до сьогодні: суспільство досі очікує від сімейної пари обов’язкового потомства і ніколи не забариться з безцеремонними питаннями «Ну, коли вже? Пора!»; не залишає осіб без дітей у спокої, не дає самим віршувати «коли», без «дружнього» втручання доброзичливців. Традиційно ці питання ставлять головно жінкам, а не чоловікам, бо, попри можливість жінки реалізуватися в колись чоловічих сферах, суспільство не звільняє її від обов’язку народити. Фізичне насильство як демонстрація влади і підкорення існує донині і потребує більше зусиль для його подолання. Хоча нам є, над чим працювати далі, не варто забувати про наші здобутки і радіти їм!

Насамкінець питання: чи вам справді досі хочеться повернутися до традицій?


[1] Див.: Портнова, Тетяна. Любити і навчати: селянство в уявленнях української інтелігенції другої половини ХІХ століття. — Дніпропетровськ, 2016. — С. 38–43.

[2] Сумцов Н. Ф. О славянских народных воззрениях на новорожденного ребенка // Журнал Министерства народного просвещения. — СПб., 1880. — Т. ССXII. — С. 68–94.

[3] Див.: Чмелик, Роман. Мала українська селянська сім’я другої половини XIX — поч. XX ст. — Львів, 1999. — 143 с.; Горинь Г. Сім’я і громада у традиційному вихованні дітей в Україні (до питання етнічної специфіки) // Етнос. Культура. Нація. Збірник наукових праць. — К., 1999. — С. 77–83; Різникова, Ярослава. Магія родильних та породильних обрядів як джерело уявлень про ціннісні орієнтири соціалізації української дитини // Етнічність в історії та культурі. — Одеса, 1998. — С. 120–125.

[4] Див.: Маслійчук, Володимир. Про «батьківство» та «материнство» на Лівобережній Україні другої половини XVIII ст. // Народна творчість та етнографія. — 2008. — № 5. — С. 21–27; Маслійчук, Володимир. Дітозгубництво на Лівобережній та Слобідській Україні у другій половині XVIII cт. — Х., 2008. — 128 с.; Кісь, Оксана. Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.). — Львів, 2008. — 272 с.; Ігнатенко, Ірина. Жіноче тіло у традиційній культурі українців. — 3-тє вид., доп і перероб. — К., 2014. — 264 с.; Волошин, Юрій. Козаки і посполиті: міська спільнота Полтави другої половини XVIII ст. — К., 2016. — 356 с. (див. розділ «Кобищанська трагедія: дітозгубництво в Полтаві»); Сердюк, Ігор. Маленький дорослий: дитина й дитинство в Гетьманщині XVIII ст. — К., 2018. — 456 с.

[5] Див.: Грушевський Марко, Кузеля Зенон. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — Репр. вид. 1906 р. — К., 2017. — Ч. І. — 234 с.; Ч. 2. — 196 с.

[6] Хронологічні межі цього дослідження охоплюють так званий доіндустріальний (аграрний), пореформений (після скасування кріпосного права) період середини ХІХ — початку ХХ ст. (подекуди залучено також матеріали ранішого часу), соціальна верства — українське селянство.

[7] Гнатюк, Володимир. Пісня про неплідну матір і ненароджені діти // ЗНТШ. — Львів, 1922. — Т. 133. — С. 174.

[8] Шекерик-Доників, Петро. Родини і хрестини на Гуцульщині (в селі Головах і Красносілі Косівського пов.) // Матеріали до української етнології. — Т. XVIII. — Львів, 1918. — С. 86–87.

[9] Дерлиця, Микола. Селянські діти (Етнографічний нарис) // Етнографічний збірник. — Львів, 1898. — Т. V. — С. 121.

[10] Докладніше про це див: Ігнатенко, Ірина. Жіноче тіло у традиційній культурі українців. — С. 158–175.

[11] Гнатюк, Володимир. Пісня про неплідну матір і ненароджені діти. — С. 175.

[12] Правдюк О. А. Народне весілля на Україні // Весілля. — К., 1970. — Кн. 1. — С. 28–29.

[13] Грушевський Марко, Кузеля Зенон. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — С. 91.

[14] Там само. — С. 129–130.

[15] Там само. — С. 91.

[16] Там само. — С. 96.

[17] Галько О. Сімейний уклад бойків (кінець ХІХ — перша половина ХХ століття) // Етнічна історія народів Європи. — К., 2001. — Вип. 12. — С. 56.

[18] Онищук А. З народного життя гуцулів. 1. Родини і хрестини та дитина до шостого року життя // Матеріали до української етнології. — Львів, 1912. — Т. 15. – С. 96

[19] Шекерик-Доників, Петро. Родини і хрестини на Гуцульщині. — С. 92–93.

[20] Иванов П. В. Этнографические материалы, собранные в Купянском уезде Харьковской губернии: 1. Приметы и поверья, относящиеся к беременности и к рождению детей // Этнографическое обозрение. — 1897. — Кн. 32. № 1. — С. 36.

[21] Сумцов, Микола. Слобожане: Історично-етнографічна розвідка. — Х., 1918. — С. 160.

[22] Грушевський Марко, Кузеля Зенон. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — С.133–134.

[23] Ігнатенко, Ірина. Жіноче тіло у традиційній культурі українців. – Харків, 2016. — С. 128.

[24] Грушевський Марко, Кузеля Зенон. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — Ч. І. — С. 133–134.

[25] Шекерик-Доників, Петро. Родини і хрестини на Гуцульщині. — С. 88.

[26] Ігнатенко, Ірина. Жіноче тіло у традиційній культурі українців. — С. 132–134.

[27] Малинка, Александр. Сборник материалов по малорусскому фольклору. — Чернигов, 1902. — С. 251.

[28] Иванов, Петр. Этнографические материалы, собранные в Купянском уезде Харьковской губ. — С. 23.

[29] Там само. — С. 22.

[30] Шухевич, Володимир. Гуцульщина: У 5 ч. — Репр. вид. 1899 р. — Верховина, 2000. — Ч. 5. — С. 2.

[31] Грушевський Марко, Кузеля Зенон. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — С. 171.

[32] Там само. — С. 153.

[33] Див.: Боряк, Олена. Баба-повитуха в культурно-історичній традиції українців: між профанним і сакральним. — К., 2009. — С. 133, 143.

[34] Грушевський Марко, Кузеля Зенон. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — С. 8.

[35] Дерлиця, Микола. Селянські діти. — С. 127.

[36] Грушевський Марко, Кузеля Зенон. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — С. 25.

[37] Там само. — С. 23.

[38] Матеріал Олевського р-ну, с. Перга. 1/ІХ–12/ІХ.1925 р. // Інститут рукопису НБУВ. — Ф. 10. — № 12159. — 35 арк.

[39] Грушевський Марко, Кузеля Зенон. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — С. 40.

[40] Там само.

[41] Там само.

[42] Там само. — С. 22–23.

[43] Там само. — С. 17–18.

[44] Там само. — С. 18.

[45] Цит. за: Довженок, Ганна. Діти і пісенний фольклор // Народна культура українців: життєвий цикл людини. — К., 2008. — Т. 1: Діти. Дитинство. Дитяча субкультура. — С. 120.

[46] Там само.

[47] Заглада, Ніна. Побут селянської дитини. — К., 1929. — С. 114.

[48] Воропай, Олекса. Звичаї нашого народу (Етнографічний нарис). — К., 1993. — С. 374–375.

[49] Рукописні фонди рукописів і фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. — Ф. 15–1. — Од. зб. 47. — Арк. 136.

[50] Иванов, Петр. Этнографические материалы, собранные в Купянском уезде Харьковской губ. — С. 25.

[51] Там само.

[52] Грушевський Марко, Кузеля Зенон. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — С. 102.

[53] Мазуркевич Ольга, Дячук Валентина. Звичаєві норми етикету в традиційній культурі українців. — К., 2016. — С. 118.

[54] Гримич, Марина. Народна культура українців як дзеркало українського національного характеру // Етнічна самосвідомість і національна культура: Тези доп. — К., 1991. — С. 34–36.

[55] Маслійчук, Володимир. Про «батьківство» та «материнство» на Лівобережній Україні другої половини XVIII ст. — С. 23–25.

[56] Литвинова, Пелагея. Как сажали в старину людей старых на лубок // Київська старовина. —1885. — № 5. — С. 354–356; Забловський А., Умебаяші М. Звичай “саджати на лубок” та “убасте” в українській та японській етнокультурній традиції // Етнічна історія народів Європи: Збірн. наук. праць. — К., 2001. — Вип. 13. — С. 99–101.

[57] Литвинова, Пелагея. Как сажали в старину людей старых на лубок // Київська старовина. — 1885. — № 5. — С. 354.

[58] Легенди та перекази. — К., 1985. — С. 136.

[59] ЮНІСЕФ. «Приховане на очах у всіх». Режим доступу : http://www.unicef.org/ukraine/ukr/media_25224.html

[60] Курочкін, Олександр. Етнопедагогіка різки // Українці в сім’і європейській: звичаї, обряди, свята. — К., 2004. — С. 35.

[61] Біблія. Книга повістей Соломона (13:24).

[62] Курочкін, Олександр. Етнопедагогіка різки. — С. 36.

[63] Записала Оксана Кісь у с. Перетоки Сокальського р-ну Львівської обл. від Олени Григорівни Євчун, 1918 р. н. (Архів Інституту народознавства НАН України).

[64] Грушевський Марко, Кузеля Зенон. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — С. 109

[65] Цит. за: Там само.. –— С. 34.

[66] Грушевський Марко, Кузеля Зенон. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — С. 38.

[67] Записала Оксана Кісь у липні 1997 року в с. Ковалівка Шишацького р-ну Полтавської обл. від Ганни Вариги 1910 р. н. (архів Інституту народознвства НАН України).

23 травня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Ідеальний тато / реальний тато. Частина 2
Герой нашого часу — ідеальний татусь — своїми діями і прикладом забезпечує малечі щасливе дитинство. Сьогодні в Україні спостерігаємо поступову зміну соціальної ролі батька, відхід від стереотипу батька суто як «годувальника» родини. Він може помити дитину і заплести кіски, вислухати й підтримати. Це породжує чимало питань. Як бути хорошим — сучасним — батьком для своїх дітей? Як бути прикладом, яким діти могли би пишатися? Чи можна цього навчитися? У другій частині статті — про якості взірцевого тата, тато-школи, а також батьківство після розлучення.
Ідеальний тато / реальний тато. Частина 1
Герой нашого часу — ідеальний татусь — своїми діями і прикладом забезпечує малечі щасливе дитинство. Сьогодні в Україні спостерігаємо поступову зміну соціальної ролі батька, відхід від стереотипу батька лише як «годувальника» родини. Він може помити дитину і заплести кіски, вислухати і підтримати. Це породжує чимало питань. Як бути хорошим — сучасним — батьком для своїх дітей? Як бути прикладом, яким діти могли би пишатися? Чи можна цьому навчитися? У першій частині статті — про ідеали батьківства в Україні сьогодні та в давнину, а також про те, чим відрізняються українські і закордонні тати.
«Декрет» і праця: як проявляється трудова дискримінація в Україні
Мати, котра працює, — це, як стверджують багато дослідниць, синонім слів «провина», «стрес», «вічний поспіх і брак часу». Це різко контрастує з розтиражованим образом постійно усміхненої жінки в оточенні милих малюків, тому одразу виникає низка питань. Чи завжди так було? Ким доводиться працювати матерям, щоб тримати баланс між потребами дитини і вимогами роботодавця? Чому б жінкам не відмовитись від кар’єри і не присвятити себе сім’ї? Чому не «рятують» дитсадки і школи? А що при цьому роблять татусі? Спробуємо знайти відповіді у статті.