4 
У світі є чотири типи людей:
* ті, що піклувалися про інших;
* ті, що піклуються;
* ті, що піклуватимуться;
* ті, що потребуватимуть піклування.
Розалін Картер, засновниця Rosalynn Carter Institute for Caregivers (США)
У червні 2023 року Генеральна Асамблея ООН проголосила 29 жовтня Міжнародним днем піклування та підтримки (The International Day of Care and Support). Його мета — поглиблювати обізнаність із важливістю догляду та піклування і збільшувати його внесок у гендерну рівність, сталий розвиток суспільства та економіки. В основі цього рішення лежать кілька головних ідей:
* піклування — це право кожної людини;
* держави мають підтримувати створення сильних і стійких економік догляду (care economy);
* необхідно визнавати цінність як неоплачуваної, так і оплачуваної доглядової праці, більшу частину якої виконують жінки.
1. Українське суспільство поступово рухається до більш гендерно рівноцінного розподілу неоплачуваної доглядової праці.
Як соціолог_и вивчають гендерні відмінності в розподілі хатньої та доглядової праці? Одним із поширених методів є аналіз так званих бюджетів часу, коли визначається тривалість цієї роботи у хвилинах на день, годинах на тиждень або в певних інтервалах. Такі дані збирають під час опитувань. Моніторинг бюджетів часу має не лише дослідницьке, а й політичне значення як індикатор прогресу в досягненні гендерної рівности. Приміром, у цілі 5 — «Гендерна рівність» — Цілей сталого розвитку Україна передбачила індикатор 5.3.1 «Співвідношення тривалості неоплачуваної домашньої роботи (ведення господарства, догляд дітей та інших родичів) жінок та чоловіків».
Спроба оцінити цей показник була здійснена Міністерством соціальної політики в 2020 році у межах національного моніторингу індикаторів гендерної рівности. Результати показали значний гендерний розрив у тривалости неоплачуваної доглядової праці: жінки витрачали на неї в середньому 274 хвилини на день (4 години 36 хвилин), чоловіки — 129 хвилин (2 години 12 хвилин), причому розрив був більшим у сільській місцевості.1
Я доволі скептично ставлюся до подібних методик. Вони дають загальне уявлення, але зовсім не вловлюють повсякденну динаміку турботи, її інтенсивність і багатозадачність. Приготування вечері чи прибирання можна вимірювати хвилинами або годинами, а ось турботу про близьких — ні: вона розпорошена в часі, без чітких початків і завершень, накладається на інші справи і часто поєднується одразу з кількома активностями. Отже, піклування про близьких завжди багатошарове, охоплює величезний спектр дій, які класичне обчислення часу просто не здатне «схопити».
Ще одним методом вивчення практик розподілу гендерних ролей є визначення члена сім’ї, який переважно виконує ті чи інші види робіт за даними опитувань. Варто зазначити, що суб’єктивна оцінка власного внеску та внеску партнера/ки у виконання окремих завдань завжди має таку особливість: опитані часто схильні перебільшувати свій внесок та недооцінювати внесок партнера/ки. Це так звана асиметрія приписування.
Наприклад, згідно з опитуванням, проведеним Соціологічною групою «Рейтинг» у 2021 році, 64% респондентів повідомили, що в їхніх сім’ях переважно або тільки жінка готує їжу (67% опитаних жінок і 59% чоловіків), 56% — що жінка переважно (або тільки вона) займається хатніми справами (62% жінок і 39% чоловіків). Водночас є позиції, де відповіді жінок і чоловіків майже ідентичні: 54% зазначили про рівну участь обох партнерів у вихованні дітей (54% жінок і 55% чоловіків); 50% — про рівний внесок партнерів у сімейний бюджет (49% жінок і 52% чоловіків); 63% — про рівність у лідерстві в сім’ї (64% жінок і 62% чоловіків).2
А якщо подивитися на дані в динаміці? Чи рухається українське суспільство до прогресу в розподілі хатніх і доглядових обов’язків? На це питання дати відповідь непросто, адже вкрай важко знайти зіставні дані досліджень, коли опитаним ставили ідентичні питання. Частково порівнюваними з даними 2021 року є дані Українського інституту соціальних досліджень імені Олександра Яременка за 2002 рік. Тоді 63% опитаних чоловіків сказали, що переважно їхні дружини готують їжу (проти 59% у 2021-му), серед жінок про це повідомили 79% (проти 67% у 2021-му).3
Отже, бачимо в динаміці повільний, але поступовий рух у бік більш рівноцінних практик розподілу хатньої та доглядової праці в сім’ях за оцінками жінок і чоловіків, хоча й зі збереженням асиметрії приписування. Цікаво, що повномасштабна війна не зупинила цієї динаміки: за даними Info Sapiens у 2025 році порівняно з 2022-м дещо зросла частка і жінок, і чоловіків, які говорять про однаковий розподіл хатньої роботи в їхніх сім’ях (з 38% до 42% серед чоловіків і з 37% до 43% серед жінок, які перебувають у шлюбі або цивільному партнерстві).4 Звісно, тут може мовитися не тільки, а може, й не так про фактичні зміни практик залучення партнерів до репродуктивної праці, як про зміну клімату думок щодо важливости справедливого розподілу такої праці, що впливає на відповіді під час опитувань.
2. Українське суспільство досі відкрите до ідеї ширшого представництва жінок у публічній сфері, аніж до перегляду їхніх ролей у сім’ї.
На основі даних соціологічних опитувань у динаміці можна стверджувати, що ситуація з розподілом доглядових ролей в українських сім’ях поступово покращується. Водночас це відбувається за певних суперечностей: українське суспільство залишається більш відкритим до ідеї ширшого залучення жінок до публічних ролей, аніж до змін їхніх сімейних ролей.
Наприклад, опитування, проведене групою «Рейтинг» на замовлення Українського ветеранського фонду в березні 2023 року, показало, що порівняно з 2021-м майже вдвічі зменшилася частка українців, які вважають, що «чоловіки кращі лідери, ніж жінки» (з 43% до 24%). Також зменшилася частка тих, котрі вважають, що «головне покликання жінки — народження дітей» (з 64% до 59%).5 За даними Info Sapiens осені 2022 року порівняно з 2018 роком частка тих, котрі погодилися, що «чоловік у будь-якому разі має бути головою сім’ї», зменшилася з 56% до 19%; з тим, що «це ненормальна ситуація в сім’ї, коли дружина більш успішна чи заробляє більше, ніж чоловік», — з 48% до 12%; з тим, що «кожна жінка має бути передусім дружиною та матір’ю», — з 67% до 52% відповідно.6
У цій динаміці помітні дві тенденції. Перша ‒ виразне зменшення частки тих, котрі вважають чоловіків кращими лідерами, вказує на те, що саме чоловік має бути головою сім’ї або ж негативно ставиться до ситуації, коли жінка робить більший фінансовий внесок у сімейний бюджет. Така стрімка зміна з погляду соціології багато в чому пояснюється війною: мобілізація чоловіків і масштабний перерозподіл ролей у сім’ях, розділених війною, кинули виклик традиційним уявленням про функції чоловіка та жінки. Водночас не можна забувати про тимчасовий характер цього ефекту: поступова адаптація до умов війни може знову частково відновити більш традиційні гендерні установки або повернути їх до довоєнного рівня. Лише час покаже, наскільки стійкими будуть ці зміни та в якому напрямку вони розвиватимуться.
Друга тенденція — позитивні, але незначні зрушення у ставленні до материнських ролей. Як бачимо, динаміка ставлення до материнських ролей жінок є невиразною: більша частина українського суспільства досі підтримує тезу про те, що народження дітей і турбота про сім’ю — головна жіноча роль.
3. Між оплачуваною працею та репродуктивною працею простежується взаємозв’язок у закріпленні гендерної нерівности.
Розподіл доглядової праці в сім’ї не є наслідком тільки стереотипів. Він формується не лише під впливом гендерних уявлень та установок про турботу як «жіночу справу», а й під дією інших чинників, зокрема позицій жінок і чоловіків на ринку праці. Існує тісний взаємозв’язок між репродуктивною та продуктивною працею: відповідальність жінок за хатню й доглядову роботу обмежує їхні можливості на ринку праці, а обмежені економічні можливості, натомість, посилюють їхню залученість до сімейних обов’язків. Коло замкнулося.
Уявімо, що в парі, яка налаштована на рівний розподіл сімейних обов’язків, народжується дитина. Здавалося, домовленості між ними мали б усе вирішувати. Проте в Україні бáтьківська відпустка по догляду дитини не оплачується. А оскільки в більшості сімей саме чоловік заробляє більше, для багатьох із них логічно й економічно виправданим є те, що в декретну відпустку йде жінка, навіть якщо чоловік готовий узяти на себе догляд малюка. Згодом ролі закріплюються за інерцією: мама вже втягнулася в догляд, краще знає потреби дитини і зменшила робоче навантаження, а її доходи знизилися (ефект так званого штрафу за материнство). Тоді як тато, навпаки, почав працювати й заробляти більше.
Отже, недостатньо лише боротися зі стереотипами про піклування як про «жіночу» справу. Вкрай важливо впливати й на структурні чинники, що закріплюють за жінками доглядові обов’язки, зокрема за допомогою інструментів, які дозволяють поєднувати професійні та сімейні ролі.
4. Доглядова праця — не лише тягар.
Коли говорять про гендерну рівність, майже завжди акцентують на «тягарі» доглядової праці. Що цілком зрозуміло, бо відповідальність жінок за сім’ю справді є головним чинником, який обмежує їхні економічні можливості та кар’єрний розвиток. Наприклад, за даними державної статистики в 2018 році провідною причиною економічної неактивности жінок в Україні були саме сімейні обов’язки: 27,6% жінок не працювали, не шукали роботи або були не готові її починати з цієї причини, тоді як серед чоловіків цей показник становив лише 8,7%.
Утім, зводячи турботу до «тягаря» чи «навантаження», ми не помічаємо іншого боку ‒ її цінності для самих жінок та сімей. Пригадую, як ініціатива МОН щодо можливости віддавати дітей в дитсадок із тримісячного віку підняла хвилю обурення серед багатьох матерів. Багато хто згадував радянську систему раннього інституційного догляду дітей як травматичну. Соціологиня Арлі Гохшильд назвала таку модель «холодною турботою» — технічною, професійною, але емоційно відстороненою. Натомість «тепла турбота» — це любов, співпереживання, емоційна присутність. І найчастіше вона реалізується саме в родині за рівної участи партнерів та підтримки з боку інституцій.
Якщо говорити про материнство тільки як про «тягар», ми ризикуємо не достукатися до тих жінок, які сприймають турботу як природне втілення любови. Я сама піклувалася про своїх дітей не лише з почуття обов’язку чи відповідно до норм гендерного порядку, а робила це, бо люблю їх. Бо час, проведений з ними, був не тільки працею, а й моментами близькости, радости й натхнення від плекання нового життя. Так, я втомлювалася, тривожилася, жертвувала кар’єрними перспективами й заробітком. Але водночас материнство стало для мене джерелом сили, надихнуло мене на дослідження його з наукового погляду, на ділення цими знаннями з іншими жінками.
Феміністична дослідниця Джоан Тронто говорить про «турботливу демократію» — суспільство, де і громадян(к)и, і інституції беруть на себе відповідальність за забезпечення потреб у турботі. Я переконана, що про турботу варто говорити не лише як про працю, а й як про головну суспільну функцію, цінність, що робить міцнішими сім’ї та спільноти, особливо під час війни.
5. Чоловіки теж можуть піклуватися.
Тривалий час законодавство України спиралося на традиційні погляди щодо доглядових ролей як переважно (або тільки) жіночі. Чимало законодавчих актів покладали функцію піклування про дітей лише на жінку. Зокрема, статті 49 і 50 Сімейного кодексу України закріплюють права подружжя на материнство та батьківство, проте створення обставин для поєднання батьківства зі здійсненням інших прав і обов’язків декларують тільки для матері. Подібно Стратегія демографічного розвитку до 2015 року передбачала внесення змін до законодавства про працю щодо можливостей для жінок, які мають дітей, обирати зручний для себе графік роботи. З одного боку, такі законодавчі дискурси відображали фактичний стан гендерного порядку, в межах якого за жінкою закріплені доглядові обов’язки, з другого — відтворювали й закріплювали такий порядок. Ці норми не враховували потреб сімей, позбавляючи їх можливости самостійно визначати особу, яка може ефективніше виконувати функції догляду дітей через професійну зайнятість батьків, оплату праці, конфігурацію сімейних стосунків тощо.
Події Революції Гідности й посилення євроінтеграційних процесів стали важливим каталізатором змін у багатьох сферах, особливо в питаннях гендерної рівности. Взяті Україною міжнародні зобов’язання стали основою гармонізації законодавства із законодавством ЄС, як також у питаннях сімейної політики з урахуванням принципу гендерної рівности. Після 2014 року в цьому напрямку була запроваджена низка законодавчих змін. Наприклад, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення рівних можливостей матері та батька у догляді дитини» (2021) серед іншого встановлене право працівників обох статей, які мають двох або більше дітей віком до 15 років або дитину з інвалідністю, на додаткову відпустку тривалістю 10 календарних днів (раніше таке право мали тільки матері). Хоча є підстави вважати, що ці законодавчі «новели» не дуже вплинуть на практики використання відпусток. Вони мають важливе значення у формуванні державного і публічного дискурсу відповідального батьківства як такого, що передбачає залучення обох батьків до догляду дітей.
Що ж на практиці?
Хоча модель «відповідального тата», який іде в декретну відпустку перед війною, нібито й набувала популярности, загалом лише 2‒3% українських татусів скористалися своїм правом на відпустку по догляду дитини. Ми часто згадуємо про модель «шведського тата» як зразкового, але не варто забувати, що в питаннях догляду дітей мають значення не лише гендерні стереотипи, а й економічні чинники. В тій самій Швеції відпустка по догляду дитини є оплачуваною, тож, відповідно, значно легше до неї залучити чоловіків, як також через механізм квоти тривалістю три місяці, яка не передається партнерці (інакше сім’я втратить цю частину оплачуваної відпустки).
А як щодо інших видів доглядової праці? Згідно з моїми дослідженнями турбота про старших членів сім’ї (переважно батьків) в Україні, хоча й має гендерні особливості, не є гендерно поляризованою. Іншими словами, чимало чоловіків залучені до різних форм сімейного догляду людей старшого віку, навіть у найінтенсивніших його формах. Ці дані відповідають результатам досліджень у інших країнах: чоловіки в різних країнах світу становлять від 20% до 40 % основних піклувальників про старших членів сім’ї.
Зазначу, що під час війни говорити про «турботливу маскулінність» стає важче. По-перше, війна загострює суспільний запит на гегемонну (традиційну) маскулінність: участь у бойових діях потребує агресії, витривалости й відваги, а не емпатії й турботи. По-друге, розмови про доглядові ролі (що вони реалізуються чоловіками) можуть викликати скепсис, адже під час війни є чимало випадків інструменталізації цих ролей для ухиляння від мобілізації (наприклад, фіктивних розлучень з оформленням опіки над дитиною). До того ж чимало чоловіків, які воюють, не мають можливости щоденно практикувати залучене батьківство.
Однак є підстави вважати, що війна спричинила певні зміни в бáтьківських практиках цивільних чоловіків. Українські тати, опитані дослідницькою агенцією Info Sapiens у 2023 році, зазначали, що порівняно з 2020 роком вони почали проводити більше часу з дітьми, а частка чоловіків, які хотіли б узяти частину відпустки для догляду дітей, також зросла (з 20% до 50%). Попри те що час, який батьки проводять із дітьми, збільшився, їхнє задоволення цим часом знизилося: 63% вважають, що проводять недостатньо часу з дітьми, порівняно з 45% у 2020 році.7 Можна припустити, що одним із чинників таких змін є екзистенційний: війна спричинила переосмислення життєвих цінностей, зокрема цінності сімейного спілкування й турботи про дітей.
Підсумки
Отже, бачимо повільний, але стабільний прогрес українського суспільства у русі до більш рівноцінного розподілу доглядової праці в сім’ях. Поряд із цим на рівні установок та стереотипів сімейні й материнські ролі досі вважаються найбільш значущими для жінок.
Розподіл гендерних ролей у хатній та доглядовій праці не є питанням лише стереотипів, цей розподіл тісно вплетений у систему гендерної рівности: відповідальність жінок за хатню й доглядову роботу обмежує їхні можливості на ринку праці, а обмежені економічні можливості, натомість, посилюють їх залученість до сімейних обов’язків.
Питання неоплачуваної (у сім’ях та неформальних мережах) та оплачуваної (що її реалізують медсестри, соціальні працівниці, виховательки дитсадків) доглядової праці потребує більшої суспільної уваги, зокрема в контексті викликів війни та повоєнного відновлення. Жінки і чоловіки, які дбають про дітей, людей старшого віку, поранених військових, людей з інвалідністю, роблять неоціненний внесок у подолання наслідків війни та своєю щоденною працею заповнюють прогалини державної доглядової інфраструктури. Цьому буде присвячена друга частина низки статей про доглядову працю.
Дисклеймер. Ця низка текстів присвячена Міжнародному дню піклування та підтримки, який відзначають щороку 29 жовтня. Нею ми хочемо привернути увагу українського суспільства та феміністичного руху до важливости неоплачуваної та оплачуваної доглядової праці, а також наголосити на критичній значущости внеску піклувальниць і піклувальників про дітей, людей з інвалідністю, поранених військових і людей старшого віку в забезпечення стійкости суспільства під час війни. Ініціаторкою та кураторкою цих текстів є докторка соціологічних наук, дослідниця гендерних питань та соціології турботи Олена Стрельник.
Список джерел
1. Державна служба статистики. (2021). Індикатори для моніторингу гендерної рівності. Моніторинговий звіт. Київ, https://www.ukrstat.gov.ua/druk/publicat/kat_u/2021/2021_Indukator-Monitor.pdf
2. Соціологічна група «Рейтинг». (2021). Гендерні ролі та стереотипи в Україні: https://ratinggroup.ua/research/ukraine/gendernye_roli_i_stereotipy.html
3. Український інститут соціальних досліджень імені Олександра Яременка. (2003). Гендерний паритет в умовах розбудови сучасного українського суспільства. 2-е вид. Київ
Український центр європейської політики (УЦЄП). (2020). Світове дослідження цінностей 2020 в Україні: https://ucep.org.ua/wp-content/uploads/2020/11/WVS_UA_2020_report_WEB.pdf
4. Info Sapiens. (2025). Пресреліз. Більшість українців та українок задоволені гендерною рівністю в Україні, тоді як п’ять років тому таких була лише половина: https://www.sapiens.com.ua/publications/socpol-research/340/Press_Release_7_03_UKR.pdf
5. Соціологічна група «Рейтинг». (2023, березень). Дискримінація різних соціальних груп у ЗСУ: погляди військових та цивільних громадян. Отримано з https://veteranfund.com.ua/analitics/social-group-discr/
6. Волосевич, І., Прочуханова, О., & Стрельник, О. (2023). Гендерні стереотипи очима молоді: до та після початку повномасштабної війни. Info Sapiens: https://www.sapiens.com.ua/ua/publication-single-page?id=257
7. Info Sapiens. (2023). Роль чоловіків у батьківстві під час повномасштабної війни: https://www.sapiens.com.ua/publications/socpol-research/283/ukr_rol_cholovikiv_u_batkivstvi_u_chas_povnomasshtabnoi_viyny_.pptx_.pdf
