Чайлдфрі та штучні матки: якою може бути радикальна відмова від патріархального материнства

Авторка Вайда Снайда

«Материнство варте будь-яких жертв», «усе багатство світу ніколи не замінить любові дитини», а «діти — це найкраще в житті жінки». Котра з нас не чула цих слів від матері, бабусі, чоловіка, священика, політика, публіциста чи принаймні коментатора на телебаченні?

Такі твердження виростають із поширеного переконання, ніби призначення жінки — материнство: мовляв, це ж очевидно, бо народжують жінки! І хоча, справді, саме жінки приносять дітей у цей світ, панівні уявлення про материнство формують не вони.

А якщо всім зупинитися на хвилину і поставити собі кілька питань?

Кому належить материнство? Чому воно стало сакральним? Де між поневоленням і повним звільненням від репродуктивної функції розмістити саме «материнство» і задоволення від нього?

Розгляньмо жінку не як тотожну функції матері, а як окрему особу, яка має біологічну здатність вагітніти і народжувати, а також не менш біологічну здатність мислити і діяти. Зважмо, що жінка, на відміну від самиць усіх інших видів, у питаннях материнства керується не інстинктами, — вона має людську волю і раціональне мислення для того, щоб робити незалежний вибір.

Материнство в патріархальних суспільствах

У світі, де головні соціальні інституції, тобто наука, медицина, релігія, психоаналіз, мистецтво, політика й інші, очолюють і домінують у них чоловіки, інститут материнства теж визначають вони. Материнство реалізується через тіло жінки, а воно, своєю чергою, належить патріархату. Контролюючи жінок, чоловіки відводять їм «чорнову» «тілесну» роботу — виносити, народити і доглянути дитину. У суспільно-культурному плані, вважається, дітей народжує батько, адже це він їх виховує і «виводить у люди». У патріархальному суспільстві ролі жінки й чоловіка чітко поділено. Згідно з недавнім дослідженням «Сучасне розуміння маскулінності: ставлення чоловіків до гендерних стереотипів та насильства щодо жінок», яке здійснив Український центр соціальних реформ на замовлення Фонду народонаселення ООН (UNFPA), 63 % чоловіків заявили, що піклуватися про маленьких дітей повинна саме дружина: «зміна підгузків, купання і годування немовлят — обов’язки матері»[1].

Ця патріархальна культура не тільки окреслює, що таке «бути жінкою», а й наділяє своїм значенням материнський досвід, як наслідок — об’єктивізує материнство і позбавляє жінку її суб’єктивності. Так виникає невідповідність між материнством, як його позиціонують панівні владні групи (чоловіки, медперсонал, дослідники й інші професіонали), та жіночим досвідом материнства.

Для закріплення статус-кво патріархальне суспільство виробило низку моральних законів, псевдонаукових понять, гендерних зобов’язань для матерів і про них. Розгляньмо кілька есенціалістських термінів, які визначають материнство і які глибоко закорінено в суспільній свідомості. На них часто покликаються різні люди і групи людей як на доказ того, що жінки не можуть далеко відійти від своїх традиційних ролей. Життя жінки тут окреслюється в категоріях материнства або неспроможності стати матір’ю.

Як уже зазначено на початку, до таких есенціалізмів належить твердження, ніби бажання мати дитину для жінки вроджене, закодоване у її тілі. Що вже змалку дівчинка хоче вирости і наслідувати свою маму, тому любить гратися ляльками та в рольові ігри чоловіка й жінки.

Ще один міф — нібито у жінок природний материнський інстинкт, якесь містичне почуття, яке робить їх природними опікунками. З цим пов’язано ідею, що для жіночої статі природні почуття ласки, турботи, співчуття, терпіння тощо. Цей «материнський інстинкт» прокидається одразу, щойно жінка народжує, — у неї розвивається безмежна і безумовна любов до дитинчати.

Особливе місце серед міфів про жіночу фертильність посідає поняття «біологічного годинника», йому присвятимо трохи більше уваги. У блискучій статті «Нечисте царство біологічного годинника»[2] журналістка Мойра Вейгл розвінчує поширене уявлення, що «біологічний годинник» — це один з аспектів жіночої фізіології.

«Ми звикли думати про метафори на зразок “біологічного годинника” так, наче це й не метафори взагалі, а просто нейтральний опис фактів про людське тіло. Та якщо ми простежимо походження терміну і те, як цей термін почали використовувати, стає зрозуміло, що ідея біологічного годинника має стільки спільного з культурою, як і з природою. І її культурна роль полягала у протистоянні результатам емансипації жінок», — пише у своїй статті Мойра Вейгл.

Біологічний годинник використовували для підкріплення старих уявлень про гендерні відмінності: «...жінки можуть змагатися з чоловіками за високооплачувану роботу і спати з ким доведеться поза шлюбом, але вільне кохання і феміністичний рух не змінили основи того, ким жінки є насправді. Жінки можуть одягати брючні костюми скільки завгодно. Урешті-решт, їхні тіла прагнутимуть дітей»[3].

«Біологічний годинник» винайшов чоловік. Ні, чесно, вперше це формулювання вжив журналіст Ричард Коен (Richard Cohen) у статті під назвою «Для кар’єристок цокає годинник»[4], яка з’явилася у виданні The Washington Post 1978 року. Як можна здогадатися з назви, у ній ішлося про жінок, спадкоємиць другої хвилі фемінізму, які масово почали пробиратися в дотепер чоловічий світ праці.

Метафора «цокати» повинна вказувати на те, що для жінки фізіологічно може бути запізно завести дітей, і якщо вона довго старатиметься «бути чоловіком», тобто працюватиме, будуватиме кар’єру, самореалізовуватиметься, її час мине. А тоді на неї чекає самотній кінець старої діви, сповнений жалю і почуття браку.

Репродуктивний тиск як частина патріархату

Збудовані довкола жінки міфи перетворилися на соціальні практики: догляд за дитиною, її виховання, соціалізація, турбота про її фізичні і психологічні потреби, початкова освіта тощо закріпилися винятково за жінкою. Ці обов’язки жіночої соціальної ролі в кінцевому підсумку ув’язнюють жінок у домашній сфері та обмежують їх доступ до суспільного надбання.

Репродуктивний тиск, як і інші тиски на жінку, чинять держава, чоловік або родина через загальні міфи. Жінки почуваються так, наче у них немає вибору — бути матір’ю чи ні, плюс неминуче запліднення від статевого акту, яке може виникати внаслідок браку сексуальної освіти, робить жінок безсилими. Подолати таку фіксацію самій жінці буває дуже важко, бо як не вважати себе створеною саме для материнства, якщо суспільство тебе переконує, що так тебе створила сама природа, біологія.

Відома соціологиня й феміністка Енн Оклі (Ann Oakley) багато своїх праць і студій присвятила медичній соціології і жіночому здоров’ю, зокрема жіночому досвіду пологів. У 1970-х роках вона здійснила новаторське дослідження досвіду пологів на основі численних інтерв’ю. У результаті Оклі дійшла висновку, що пологи як медикалізована процедура були критичним інструментом у соціальному контролі жіночого тіла. «Практики і люди, котрі контролюють охорону репродуктивного здоров’я, як члени суспільства, орієнтованого на чоловіка, як правило, беруть участь в ідеології і практиці сексизму»[5]. У книжках «Стати матір’ю» та «Жінки, яких обмежено»[6] Енн Оклі заново аналізує історію материнства і показує, як у модерну добу чоловіки-професіонали (медики, науковці, психологи, педагоги та ін.) почали вивчати й контролювати жіночі репродуктивні процеси.

У книжках Енн Оклі жінки від радості, коли підтверджується вагітність, плавно переходять до пасивного стану, і тоді вони змушені прийняти долю матері. Усі етапи: вагітність, пологи, післяпологовий стан, — описано не як приємні. Сили матері і її особистість помітно мізерніють з кожною прочитаною сторінкою. У дослідженні Оклі чудово показано, як пологи перетворилися на медичний захід, а культурні очікування від материнства стали нав’язаною реальністю.

Репродуктивний тиск має багато різних наслідків для жінки. Серед них прекаризованість, жертвою якої вона є в будь-якому соціальному стані і віці. Материнство виводить жінок із ринку праці і зменшує їхні фінансові ресурси, воно може заблокувати професійне зростання жінки, призвести до бідності. Механізм оплачуваної відпустки для матерів по догляду за новонародженими дітьми не в кожному суспільстві діє відповідно до реальних потреб жінки, часом роботодавці сприймають цю державну вимогу як неприємний тягар і великий мінус при працевлаштуванні.

Коли ми говоримо про ситуацію матерів сьогодні, потрібно брати до уваги вплив капіталізму і патріархії на формування сучасного гноблення жінок. Цей гніт особливо увиразнюється в момент, коли в житті жінки з’являються діти, адже й це більше пов’язано з відсутністю у жінок гнучкої роботи і рівного для всіх права праці, ніж із відсутністю соціальних допомогових програм для утримання дітей, як про це зазвичай популістськи заявляють різні західні уряди. Крім того, у суспільстві вважається, що чоловік у родині повинен заробляти більше, ніж жінка, а побутова робота жінки, як-от облаштування комфорту для чоловіка й дітей, ведення господарства суспільство не сприймає як роботу, за яку жінці треба платити.

Як бачимо, репродуктивний тиск — явище багатогранне. Що ж тоді означає поняття «репродуктивне право»? За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), «Основою репродуктивних прав є визнання фундаментального права всіх пар і окремих осіб вільно й відповідально вирішувати питання про кількість, часові проміжки і момент появи дітей на світ, право на інформацію, доступ до ресурсів, які це забезпечують, а також право на збереження найвищих стандартів сексуального і репродуктивного здоров’я. Ці права також передбачають право кожного ухвалювати рішення про дітонародження без дискримінації, погроз і насильства»[7].

Феміністична критика патріархальних уявлень про материнство

Протягом ХХ століття феміністки не раз звертали увагу на те, що фізіологічні процеси вагітності, пологів і лактації не передбачають виняткову жіночу відповідальність за догляд і виховання дітей і аж ніяк не можуть бути підставою для усунення жінки з різних сфер продуктивної діяльності і політичних процесів. Теоретикині фемінізму викрили соціальний тиск материнської ролі, спрямованої на контроль над жіночими органами й енергією.

Перші рефлексії над соціальним конструктом материнства породила перша хвиля фемінізму (суфражизм). Активістка за контрацепцію й абортацію Маргарет Санджер (Margaret Sanger) 1921 року заснувала Американську лігу контролю народжуваності (The American Birth Control League) і була першою серед тих, хто публічно виступили проти материнства з обов’язку, а не з вибору. Заснована нею ліга, теж уперше, займалася популяризацією контрацептивів і сексуальною освітою.

Друга хвиля фемінізму у США від 1960 року збіглася з винайденням надійної контрацепції і «сексуальною революцією» і поставила на порядок денний ряд питання, пов’язані з репродукцією. Серед них — відмова жінки від материнства як соціально прийнятний вибір, критика контролю за репродуктивною сферою жінок з боку чоловічих інституцій влади (церква, держава, наука тощо), теорія і практика сексуального вивільнення жінок. Основою феміністичного проекту тієї доби було повернути жінці контроль над своїм тілом і долею. Активістки й активісти наполягали на праві жінок (переважно середнього класу) працювати і брати участь у суспільному житті поза сім’єю, а тому рішуче виступали за «планування сім’ї». Водночас феміністки наголошували, що материнство не є визначальним або необхідним для життя й самореалізації кожної жінки.

Слід згадати французьку письменницю Симону де Бовуар і її культову книжку «Друга стать», у якій вона окремий розділ «Мати» присвятила роздумам про материнство і його соціальні прояви[8]. Напевно, саме ця частина її книжки викликала найбільший резонанс. Бовуар звинуватили в сексуальній фривольності, знеціненні кохання, материнства й заміжжя, начебто вона закликала до того, щоб жінки спали з будь-ким. Авторка натомість змалювала екзистенційну драму жіночого життя: як ставлення жінки до її тіла і тілесних функцій змінюється протягом років і як суспільство впливає на це ставлення. Бовуар реконструювала драму материнства — очевидний «страх» самого материнського тіла.

Бовуар стверджувала, що це всеосяжний патріархат формує бажання жінок «вибирати» материнство. З немовляти жінкам постійно повторюють, що вони створені для материнства, їм оспівують «велич материнства», а недоліки — менструацію, хвороби і навіть нудьгу буденності материнства — виправдовують цим «чудовим привілеєм».

Перш ніж сформуватися й отримати знання і досвід, необхідні для власного усвідомленого вибору, жінка вже приймає свою «місію», адже немає інших опцій у доступі. Ставши матір’ю, вона бореться між реальністю материнства й очікуваннями суспільства від нього. Під впливом ідеалізованого бачення матері вона втрачає почуття власної цілісності і змушена відмовитися від своєї індивідуальності й особистості. Адже материнство — це її одинока цінована в суспільстві функція. Бовуар показала, як фізіологічні можливості жінок стають інструментом їхнього поневолення.

Дороті Робертс (Dorothy E. Roberts), афро-американська науковиця й феміністка, представниця постколоніальних студій, теж стверджує, що материнство відіграє критичну роль у підпорядкуванні жінок. За її словами, воно стає єдиноможливою ідентичністю для жінок. Патріархат уважає материнство обрядом посвячення в жінки[9].

Адрієна Річ (Adrienne Rich) у книжці «Народжені жінкою» 1976 року в розділі «Святе покликання» пояснює різницю між материнством і інститутом материнства: «Інститут материнства — це не те саме, що й народження та виховання дітей, так само як інститут гетеросексуальності — це не те саме, що й близькість і любов. Обидва складають правила й умови, у яких певний вибір робиться або блокується»[10]. За словами Річ, обидві інституції було створено для задоволення потреб чоловіків, і всі форми поведінки, які можуть загрожувати їхній стабільності, вважаються кримінальними або девіантними. Тому майбутня мати повинна відмовитися від внутрішнього конфлікту і свого гніву, який теж загрожує інституційному материнству. Натомість вона замінює його материнським інстинктом, одночасно відмовляючись від усіх думок про самореалізацію. Ще майбутня мати повинна забути про інтелект, навчитися любові, самовідданості й жертовності. Як пише Адрієна Річ, мета патріархату в тому, щоб звести жінку винятково до ролі матері, яка народжує дітей. У такий спосіб її позбавляють працездатності й усвідомлення можливості вибору інших способів проживання свого життя, щоб надалі вона не становила загрозу для патріархату: «Мати служить інтересам патріархату: вона уособлює релігію, соціальну совість і націоналізм».

Чайлдфрі як радикальний феміністичний жест

Вибір робити кар’єру в патріархальному суспільстві може бути сприйнято як небезпечний радикалізм. Ідея, що жінка взагалі може не хотіти народжувати, суспільству здається божевільною й радикальною.

Століття феміністської активності дозволило жінкам кинути виклик багатьом традиційним обмеженням. Вирішальне значення мала змога самостійно ухвалювати репродуктивні рішення, що розширило можливості творити власне життя. Одним із варіантів стала відмова від дітей і заміжжя. Друга хвиля фемінізму породила образ жінки, яка більшу частину часу присвячує своєму «я», розвитку своєї особистості та повній реалізації себе як людини. Стверджувалося, що всебічна самореалізація жінки може принести більше користі самим жінкам і суспільству, аніж бездумне виконання материнської функції.

Для цього явища в англійській мові навіть утворили вислів voluntary childlessness — дослівно «добровільна бездітність», або ж child free, більш знайоме нам у транслітерації як чайлдфрі. І це не тільки жінки, а й чоловіки, котрі роблять свідомий вибір не продукувати нащадків. Чоловіки-чайлдфрі менш помітні, бо в суспільстві вважається, що чоловік за природою може бути «вільним птахом», «самотнім вовком», тобто ніщо його не обмежує на шляху до самореалізації. Якщо взяти до уваги кількість чоловіків в Україні, які не платять аліменти, — а таких понад 174 тисяч за даними Мін’юсту, — складається враження, що й батько може вважати себе бездітним.  Малес У статті «Зректися батьківства: мотиви українських чоловіків-чайлдфрі» із сайту «Платформа»[11] автор Олександр Михедов нагадує, що в радянські часи бездітні чоловіки платили 6 % податку.

Якщо ідея цілковитої відмови від дітонародження поширилася вже з половини ХХ століття, то чайлдфрі як соціальний рух виник лише в 1970-х роках. Рух чайлдфрі ніколи не мав політичного забарвлення, але з часом прибрав організаційних форм: у 1972 році було засновано Національний альянс за необов’язкове батьківство (The National Organization for Non-Parents), а з 1984 року почала діяти організація No Kidding!.

Причини вибору чайлдфрі можуть бути різними. Ці люди можуть уважати, що продукувати свої маленькі копії — це егоїстично і це своєрідна форма нарцисизму. Розмноження може бути необдуманим і егоїстичним учинком, а недбале виховання дітей породить багато довготермінових проблем і для самих дітей, і для суспільства загалом. Ще одна причина — бажання присвятити «золоті» роки життя не проекту вирощування нових людей, а віддати їх на розвиток своєї особистості, свого інтелекту. Ще чайлдфрі люди можуть сумніватися, чи здатні вони бути батьками.

Показовий приклад — відома американська телеведуча власного шоу «Челсі» Челсі Гендлер. Вона відкрито заявляє про небажання мати дітей і про те, що кілька разів робила аборт. «Я думаю, треба бути чесною із самою собою і знати свої сильні сторони в житті, бо у мене немає терпіння і я не буду хорошою матір’ю», — зізналася Гендлер американському виданню MyDomaine. «Думаю, є багато людей, які, напевне, повинні бути батьками, але так само багато людей, які, навпаки, не повинні. Гадаю, немає нічого поганого в тому, щоб знати свої недоліки»[12]. Гендлер навіть створила повторюване публічне оголошення на своєму шоу під назвою «Діти: вони не такі вже й чудові» (Kids: They’re Not That Great)[13]; мабуть, для того щоб уникнути повторюваних і надокучливих питань від журналістів про те, коли вона збирається завести діточок.

Чайлдфрі люди можуть сповідувати антинаталізм, тобто вірувати в те, що приносити нових людей у цей світ аморально, бо так ми прирікаємо їх на страждання або на небажання збільшувати перенаселеність планети.

Аргументи, що їх висувають українські жінки на захист чайлдфрі, дуже різні. Наприклад, Інна в статті «The Village Україна» пояснює: «Я — трудоголік, і не уявляю себе без роботи. Для мене діти — це не якесь досягнення в житті. Я бачу своєю місією змінювати країну на краще[14].

«Я вважаю, що ця планетка й без того перенаселена, і краще залишити у світі щось, створене свідомістю і мозком, а не своє генетичне продовження», — пише письменниця Громовиця Бердник на своїй Фейсбук сторінці.

«Щоби бути чайлдфрі, потрібна сила, сміливість, усвідомленість і вміння протистояти як внутрішньому “ефекту натовпу”, так і зовнішньому репродуктивному тиску», стверджує користувачка Заря Лі також у Фейсбук.

«Ну, типу зараз я не хочу вчитись грати на флейті. Може, колись і захочу. Це що, дає комусь підстави записувати мене на уроки флейти, вимагати зіграти на флейті, дарувати мені футляри для флейти і збірники нот і намагатися змусити мене прослухати 100500 творів на флейті?» — запитує публіцистка Галя Герасим.

Суспільство ж на поняття «чайлдфрі» реагує доволі агресивно. Особливо воно засуджує чайлдфрі-жінок — більшої мірою, ніж чоловіки. Варто тільки поглянути на риторику медіа. Скажімо, у статтях чайлдфрі людей зображають ненависниками дітей, егоїстами, антитрадиціоналістами, непатріотами, психічно хворими тощо. «Скандальні» заголовки говорять самі за себе: «Вітчизняні чайлдфрі, або Хто ненавидить дітей в Україні?»[15] , «Чайлдфрі: норма чи відхилення?»[16], «Батьки vs чайдлфрі»[17].

Отже, вибір чайлдфрі — це радикальний феміністський жест, адже він суперечить панівним суспільним порядкам. Патріархальне суспільство так ненавидить жінок, які відмовилися народжувати тому, що сприймає подібний вибір як загрозу собі.

Вибір не мати дитину ще не повністю сприйняли як не менш справедливий порівняно з вибором мати дітей. Що вже казати про бажання жінки пройти стерилізацію. У Великобританії громадянка після чотирьох років боротьби з британською службою здоров’я все-таки отримала дозвіл на цю процедуру:

«Як жінка, котра не хоче мати дітей — узагалі, ніколи, — я з 26 років просила, щоб мені перев’язали мої труби. Останні чотири років мій сімейний лікар кожен рік відмовляв мене від цього рішення. Я навіть не могла отримати направлення. Відповідь завжди була одна й та сама: “Ви занадто молоді, щоб приймати таке радикальне рішення”. Смішно, але, схоже, чоловіки не отримують таку велику кількість передбачуваних коментарів, співчуттєвих поглядів і гострих питань. Здається, суспільству легше повірити, що чоловік не хоче бути батьком, аніж що жінка може відмовитися від материнства; і в моєму досвіді джерелом упередженості є лікарі. [...] Мені було напрочуд важко переконати Національну службу охорони здоров’я Британії, що моє рішення вагоме. До того як мене сприйняли всерйоз, мені довелося багато років пояснювати, сперечатися, “пробувати інші варіанти” і “розглядати майбутнє”».

Футуристичні рішення «дитячого питання»

Існує концепція феміністської революції Шуламіти Фаєрстоун (Shulamith Firestone) опублікована 1970 року в книжці «Діалектика статі»[18]. У ній авторка вказує, що попередні дії феміністських рухів, спрямовані на позбавлення чоловіків привілеїв, були недостатніми і помилковими. Слідом за марксистським баченням соціалістичної революції, мета якої — знищити поділ на економічні класи, Фаєрстоун закликає усунути різницю між статями, щоб «статеві відмінності між людьми втратили свою культурну значимість».

Однак найважливіша ідея Фаєрстоун — постулат про штучну форму розмноження і віддання дитини під опіку групи з метою звільнити матір. Трактуючи народження і виховання дітей як основну причину гніту жінок, авторка пропонує цей сумнівний привілей удоступнити для обох статей або ж щоб вони відбувалися незалежно від людей, тобто поза їхнім тілом.

Така концепція розмноження людей не нова. Схожі футуристичні уявлення викладено ще в книжці «Прекрасний новий світ» — романі-антиутопія Олдоса Гакслі. У книжці автор наче пророкує, що економічний хаос і безробіття викличуть радикальну реакцію у вигляді міжнародної наукової імперії, яка вироблятиме своїх громадянин у лабораторії, а людська участь у цьому стане непотрібною.

Ектогенезис — це процес вирощування плоду поза людським тілом у штучному лоні. Технологія ектогенезу, як відзначає феміністська журналістка Сорая Чемалі (Soraya Chemaly), розвивається принаймні десять років. Поки що відомий один випадок, коли науковцям вдалося виростити передчасно народжений плід вівці в інкубаторі[19]. Другий приклад — робота японського професора Йошинорі Кувабара (Dr. Yoshinori Kuwabara) з Університету Юнтендо в Токіо, котрий успішно виростив козячі ембріони в машині, яка містить амніотичну рідину в резервуарах. Плід розвинувся точно так само, наче він ріс у справжньому лоні матки.

Що ектогенезис означатиме для фемінізму? Американський журналіст Золтан Іштван, який займається футуристськими темами, припускає, що розпліднення людства в лабораторіях викличе дебати між феміністками, які не хочуть «передати священну здатність жінок народжувати науці» та вченими, які вважають, що це може допомогти матерям уникнути медичної небезпеки пологів[20]. За його словами, в культурі, заснованій на символічному зв’язку між жіночністю і фертильністю, у політичному кліматі, у якому так багато феміністських політичних зусиль минулого століття було зумовлено цим зв’язком суто з необхідності, відділення вагітності від тіла жінки матиме віроламні наслідки для сучасного феміністичного руху.

Варто згадати, що наслідки ектогенезису зачеплять не тільки феміністичний рух, а ціле суспільства, адже символічна зв’язка материнство–жінка визначає дуже багато соціальних норм. У суспільстві, де людські плоди розвиваються поза маткою жінки, норми й утиски жінки та її тіла більше не існуватимуть: традиціоналісти позбудуться аргументів про «жіночність», одноосібну відповідальність за дитину, місце в сім’ї та багато іншого.

Наново віднайти материнство

Теоретикині і письменниці-феміністки кидають виклик соціальним конструктам материнства, які створили патріархальні суспільства. Однак феміністки не відкидають материнство як таке, не знецінюють і жіночий досвід пологів та виховання дітей.

Симона де Бовуар писала: «[...] моя думка з цього приводу полягає в тому, що всі вибори, угоди й відмови повинні здійснюватися незалежно від інституцій, умов і мотивів саморозвитку; якщо причини цього не відповідають порядку самого акту, то одиноким результатом може бути брехня, спотворення і мутації».

Фемінізм порушує питання про міфи й очікування від материнства, які роблять цю роль гнітючою і нищать справжність материнського досвіду. Феміністки прагнуть звільнити материнство від цього негативу і дати жінкам альтернативу — як у сценаріях материнства, так і у відмові від нього.