Діти є, що далі? Ресурси — у чоловіків, відповідальність — у жінок

На початку 2018 року увагу суспільства і ЗМІ привернула така подія, як відкриття реєстру боржників з виплати аліментів на сайті Міністерства юстиції України[1]. У лютому сам реєстр, його функціонування, наслідки потрапляння до нього активно обговорювали в багатьох медіа, згодом інтерес спав, але «Громадське радіо»[2] ще кілька разів порушувало цю тему, за що я щиро вдячна, бо саме активність журналістів і журналісток спонукала й мене до неї звернутися. Чим цікавий такий реєстр та в чому проблема з висвітленням теми в публічному просторі — розглянемо далі.

«Другу стать» згадати, щоб розГендерувати

У розмовах на «Громадському радіо» про відкриття реєстру неплатників аліментів і взагалі про проблеми опіки і піклування про дитину після розлучення батьків щоразу виринали згадки про «другу стать».

Олег Шинкаренко: Артеме, скажіть, а хто до вас зараз звертається з цими проблемами по аліментах у приймальні і як вам вдається їм допомогти?

Артем Безрук: В основном, как я говорил, к нам часто обращаются женщины, несколько раз обращались мужчины, видно, что обеспеченные и они не нуждаются в алиментах. В дальнейшем разговоре я узнавал у мужчин о том, что мама ушла с другим и ребенком, не интересуется, он тоже ей как-то хочет отомстить, или, например, жена даже пьет и ведет аморальный способ «життя», и он хочет ее лишить родительских прав. И за это можно сначала подать в суд на взыскание алиментов, после задолженности обратиться также в полицию, написать заявление и дальше приложить решение суда в органы опеки, и это будет одно из оснований лишить ее родительских прав (тут і далі цит. за: «Правова абетка: як тепер платять аліменти»^[3]).

«Законопроект означає те, яким чином стягнути гроші із... не тільки з чоловіків, а й з жінок, які ухиляються від сплати цих аліментів».

— Цікаво, а несплата аліментів — це винятково чоловіча проблема, чи є жінки, які ухиляються від сплати аліментів?

— Звичайно, є як чоловіки, так і жінки, але до нас у своїй більшості звертаються саме жінки, які не отримують аліменти на своїх дітей. До нас конкретно чоловіки з такою проблемою не зверталися. А як показує судова практика України, звичайно, є й чоловіки, які не отримують.

— Тобто жінки більш відповідальні, ви вважаєте?

— Певно, свою роль тут відіграє материнський інстинкт».

«Раніше не було такого, що можна було вивозити дитину без дозволу батька чи матері, якщо мати не платила».

Як бачимо, у цих розмовах жінки як «друга стать» з’являються не в інтерпретації Симони де Бовуар[4] — щоб окреслити іншування жінки в системі патріархату, а для, так би мовити, «гендерного балансу», як його розуміють у медіа, бо інакше проблема буде «чоловічою» і це потягне за собою незручні питання. Чому аліменти не платять саме чоловіки? У чому їх вигода? Подібну ситуацію спостерігаємо також у публічних дискусіях про зґвалтування і домашнє насильство, а то й про гендерну рівність узагалі — журналісти намагаються підкреслити, що «чоловіків теж ґвалтують», «жінки теж б’ють», «чоловіків теж дискримінують».

Олена Сапожнікова: Скажіть, Артеме, а чи до вас звертаються, наприклад, чоловіки, котрих ображають дружини? Тобто цей випадок, що я розказала, там дружина і добре, нехай, може, він там до неї некоректно довгий час висловлювався чоловік, він їй набрид, за її формулюванням, «дістав». Можливо, щось призвело, але все ж таки вона його вдарила кухонним ножем. Тобто вона поставила цю крапку. Чи звертаються чоловіки?

Артем Безрук: Да, конечно, обращаются, но до такого не доходило, чтобы жена ударила его ножом. Больше человек просто пришел, мне кажется, как к психологу, чтобы я его выслушал. Я просто рассказал ему закон, что ей грозит, и он, конечно, передумал.

Олена Сапожнікова: А що цей чоловік переніс, який до вас звернувся?

Артем Безрук: Она его в основном ограничивала в свободе, не разрешала ему выходить з друзьями, все время кричала, если он опаздывает с работы.

Олена Сапожнікова: Алло, а от як експерт, скажіть, будь ласка, це домашнє насильство?

Алла Блага: Так, контроль, звісно, це є один із проявів психологічного домашнього насильства. Дійсно, воно є, але...

(«Правова абетка: закон про протидію домашньому насильству»^[5]).

Такі дискурсивні акценти допомагають приховати той факт, що чоловіки — домінантна групі і як група вони дискримінують жінок. Саме чоловіки становлять переважну більшість неплатників аліментів, ґвалтівників, домашніх тиранів — отже, проблема не спільна, а чітко гендерована. Згадки ж про кілька відсотків жінок у реєстрі неплатників аліментів, серед осіб, засуджених за зґвалтування чи домашнє насильство, сприяють розмиванню гендерної специфіки, — ніби це не трансляція патріархатної системи українського суспільства, а проста девіація, всім людям властиво. Так відбувається дегендеризація проблем, у яких криється механізм патріархату.

Та, наприклад, на відміну від настанови «не бреши!», яка приблизно з однаковою ймовірністю стосується різних людей, настанова на упокорення жінки кулаком, членом, гривнею гендерно вибіркова, і тут поодинокі випадки з іншого боку лише доводять існування патріархатного правила.

Щоби переконатися, що маємо справу не з суцільним оприявненням обох статей у всіх ефірах і розмовах, порівняймо з іншими темами. Скажімо, коли обговорюють Конституційний суд, чомусь не виникає питання, а як же жінки. А проте це важливе питання і робота Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» це показала[6]. Слухала передачі про ситуацію в НАНУ, про креативне підприємництво, на різні суспільно важливі теми — ні, ніхто не питає, а як же жінки. Чому в цих випадках говорять без акценту на гендерованості? Вона, безумовно, є[7], але її виносять за дужки, іншу стать не згадують, нерідко й фемінітиви не вживають (хоча назагал це редакційна політика, і тут «Громадське радіо» дає фору іншим). Бачимо тенденцію: коли йдеться про сфери, у яких відбувається перерозподіл ресурсів у суспільстві, при їх обговоренні нормалізують чоловічу монополію і бажання наголошувати, що «жінки теж...», у журналістів не виникає.

Майже всі описані вище спроби «урівняти статі» легко перевірити через наявну статистику цих процесів. Подивімося на дані, які подає Генеральна прокуратура України[8]. Усього за минулий 2017 рік зареєстровано 1341 кримінальне правопорушення, пов’язане із насильством у сім’ї, у них потерпілими визнано 1367 осіб, із яких 1046 осіб жіночої статі (76,5 %). Також серед потерпілих 161 дитина (49 неповнолітніх, 112 малолітніх). Статеве співвідношення дітей не вказується, візьмемо порівну і матимемо до 1046 жінок і дівчат ще 80 хлопчиків, тобто вже 82,4 % жінок і дітей. Також у даних ГПУ немає розподілу за віком жертв, тому не відома частка осіб похилого віку, а також хворих і неповносправних, які так само легко стають жертвами насильства через втрату фізичної сили, ресурсів, авторитету в родині. І навіть попри все невраховане, частка чоловіків як жертв порівняно мала (23,5 %), а повнолітніх повносправних чоловіків іще менша.

Погляньмо на дотичний вид кримінального правопорушення — злочини проти статевої свободи і статевої недоторканності. Їх 2017 року зареєстровано 849, виявлено 273 особи, які вчинили кримінальне правопорушення, з них дві жінки (0,7 %). Обидві проходять у графі «насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом» (ст. 153). У графах про зґвалтування, розбещення неповнолітніх тощо жінок немає.

Узагалі жінки фігурують як злочинниці менше ніж у 12 % випадків серед усіх можливих видів кримінальних правопорушень.

Не ведімося на цю логіку розГендеризації! І надалі на позначення всіх осіб, які не сплачують аліменти, буде вживатися чоловічий рід, але не за граматичною звичкою, а як такий, що розкриває суть явища. Щоб переконатися в гендерованості явища, звернімося до даних, які його вимірюють.

Безвідповідальне батьківство: нерозділена відповідальність, нерозділені ресурси

13 тисяч жінок-неплатників — це багато? А якщо 92 % неплатників, тобто 163 тисячі, — чоловіки?! Наявність жінок у цьому переліку пояснюється насамперед особистісними і ситуативними чинниками (п’є, веде асоціальний спосіб життя або поїхала за кордон на заробітки). Водночас 92 % чоловіків уже не можна пояснити ситуативними й особистісними чинниками, а лише системними — це невідповідальне батьківство як культурна норма. Обернене співвідношення спостерігаємо в процесах розлучення, коли за мізерними винятками щоденну турботу і відповідальність за стан дітей покладають на матір; так виникає більшість материнських домогосподарств, яких нараховується 93,2 % проти 5,8 % татівських (і то велика частка із них удівці)[9]. Отже, відповідальність за дітей після розлучення подружжя фактично лягає на матір, і цей стан речей не викликає правового дисонансу, ба підкріплюється досвідом іншої нерозділеної відповідальності, яку жінка отримує в час материнства[10].

З іншого боку, громада, медіа, інститути досить лояльно ставляться до нетурботливих батьків, часом виправдовуючи їх, винуватячи в тому матерів. Ніхто в інтерв’ю не питає і в новинах не розповідає, чи є в того чоловіка дитина, що він для неї робить, стигма «зозуля» не має чоловічого відповідника, мало того, турботливих татусів можуть ще й висміювати, бо вони відходять від ідеалу маскулінності і розхитують гендерний порядок[11]. В ієрархії цінностей чоловіка на перших місцях стоять не сім’я, дитина, а самореалізація, робота, успіх; розуміння батьківства передбачає наявність нащадків, а не догляд за ними, опіку й піклування.

Тим часом 6 лютого 2018 року набрав чинності закон про посилення відповідальності за несплату аліментів, який Верховна Рада ухвалила в грудні 2017 року. Законом, зокрема, визначено нові способи покарання боржників, які мають заборгованість зі сплати аліментів у розмірі, що перевищує суму, яка мала бути сплачена за 6 місяців. Зокрема, встановлюється тимчасове обмеження для таких осіб у праві виїзду за межі України, у праві кермування автомобілем, користуванні вогнепальною, мисливською, пневматичною зброєю, у праві на полювання. Закон також передбачає «суспільно корисні роботи» для порушника. Усіх, у кого є заборгованість виплат за більше як 3 місяці, заносять до реєстру неплатників аліментів, розміщеного на сайті Міністерства юстиції.

Масштаби процесу і порядки чисел

• Станом на 2017 рік потенційно на аліменти можуть претендувати 700–850 тис. дітей[12].
• Переважна більшість цих дітей не отримує вчасно аліменти: станом на 1 вересня 2017 року на виконанні в органах Державної виконавчої служби перебувало 539 тис. виконавчих документів про стягнення аліментів[13].
• З появою єдиного реєстру неплатників аліментів кількість злісних неплатників почала різко зростати. Кількість виконавчих проваджень, за якими сума заборгованості сукупно перевищувала суму платежів за 3 місяці, що є підставою для занесення в реєстр, складала:
  • до запуску реєстру 1 вересня 2017 року — 91,8 тис. (17 %)[14];
  • у переддень запуску реєстру 5 лютого 2018 року в системі вже понад 75 тис. записів[15], але процес наповнення його «старими» боржниками триває;
  • у березні реєстр зріс удвічі і містив уже 170 тис. записів[16];
  • далі ця цифра суттєво не міняється: у травні — 187 тис.[17], у липні — 180 тис.;
  • дехто з реєстру вибуває, але щомісяця з’являється по кілька тисяч нових записів;
  • кількість неплатників при цьому трохи менша, адже один і той самий неплатник може фігурувати в кількох справах. Наприклад, фактична чисельність неплатників на середину травня становила близько 173 тис. осіб. Із цієї кількості не оплачують аліменти на двох, трьох і більше дітей приблизно 15 % осіб[18].
• Типовий неплатник аліментів — це не «бідний студент», бо молодих (до 30 років) у реєстрі лише 10 %. Дві третини безвідповідальних батьків — це люди середнього віку (30–50 років), ще 10 % осіб у віці понад 50 років.

Ціна питання мінімум у півмільярда

З минулого року мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 % (до 17.05.2017 було 30 %) прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку[19]. З 1 липня 2018 року прожитковий мінімум на дитину до 6 років становить 1559 грн, на дитину від 6 до 18 років — 1944 грн. Отже, на дитину до 6 років мінімальний розмір аліментів — 779,5 грн/місяць, на дитину від 6 років — 972 грн/місяць. Дітей першої вікової категорії в домогосподарствах, де дитину до 18 років виховує одна особа з батьківської пари, 35 %. Тому для оціночних розрахунків візьмемо їх співвідношення 1/3 і 2/3 в розрахунку середньої плати — на 2018 рік це 908 грн[20], а 2014 року було, наприклад, 360 грн[21].

Як бачимо, зростання прожиткового мінімуму і мінімальної його частки для обрахування аліментів збільшило їхній розмір у 2,5 рази. Це добра новина, а погана в тому, що, найпевніше, збільшення мінімального розміру аліментів — один із чинників описаного попереду збільшення кількості злісних неплатників.

Отож сьогодні йдеться, за найскромнішими підрахунками, про невиплачені боржниками кошти в сумі понад 500 мільйонів гривень. Це півмільярда неперерозподілених фінансових ресурсів між безвідповідальним батьком і особою, яка піклується про дитину, відповідно до Сімейного кодексу України — між чоловіком і жінкою. Ці гроші українські жінки мають якось компенсувати своїми ресурсами. І чи покривають 360 грн 2014 року або 908 грн 2018 року половину витрат на дитину — питання риторичне. Реальні цифри гендерного дисбалансу набагато вищі та ще й не враховують неоплачувану працю з догляду і обслуговування, яка не входить ні в обрахунок прожиткового мінімуму дитини, ні в домовленості сторін, їхні уявлення про витрати ресурсів на виховання наступних поколінь.

Державна тимчасова допомога — голослівна чи голодранська?

Враховуючи масштаби проблеми в разі неможливості розшукати платника, в разі його недієздатності, перебуванні на військовій службі, лікуванні, під слідством тощо держава запровадила тимчасову допомогу дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів. Цю допомогу повинні виділяти з місцевого бюджету в надії потім стягнути з неплатника.

Щоб зрозуміти, що в результаті отримує мати, витратившись на збирання і подання кожні півроку чималої кількості документів, звернімося до відповідної постанови: «Тимчасова допомога надається на дітей у розмірі, що дорівнює різниці між 50 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців»[22], – тобто в переважній більшості випадків мати не отримає нічого, хіба зайвий клопіт.

Ситуація 1. Якщо жінка працює офіційно і має мінімальну зарплату, яка з 2018 року становить 3723 грн, тобто на руки вона отримує 2997,01 грн. Щоби претендувати на таку допомогу, вона повинна утримувати щонайменше трьох дітей (тоді на одну особу щомісяця припадатиме 749 грн 25 коп.), тоді вона матиме від держави 30 грн на дитину до 6 років та 222 грн на дитину старшу за 6 років.

Ситуація 2. Якщо мати ФОП, їй автоматично нарахують 2–4 розміри прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб (станом на 01.07.2018 це 1841 грн), незалежно від фактично отриманого чи ні доходу. Тоді щоб отримувати 52 грн на дитину старшу за 6 років, їй треба утримувати загалом трьох осіб. А якщо аліменти не сплачуються на дитину дошкільного віку, жінці треба утримувати самій чотирьох осіб — тоді їй належиться державна допомога 43 грн.

Ситуація 3. Якщо жінка перебуває в неоплачуваній (іншої у нас немає!) відпустці по догляду за дитиною до 3 років і її єдиний дохід — щомісячні 860 грн виплат при народженні дитини, тоді, утримуючи одну дитину, вона може претендувати на 349 грн 50 коп. державної допомоги в разі неможливості домогтися аліментів від батька. І однаково така сім’я не досягне й половини прожиткового мінімуму на дитину, а назвати це життя інакше, як злиденним, важко. Дитині кожні півроку треба повністю міняти гардероб, про новий одяг такі сім’ї і не мріють, добре, що є «секонди», та й підгузки їм теж недоступні. Або, скажімо, пральна машинка: її немає майже в 15 % домогосподарств, де дітей виховує одна особа з батьківської пари[23].

Відповідно до самооцінки домогосподарствами України рівня своїх доходів[24], понад 72 % домогосподарств, де дітей виховує одна особа з батьківської пари, визначили себе як бідних, а в тих, хто відніс себе до середнього класу, занижене уявлення про доходи такого рівня. 42,6 % постійно відмовляють собі в найпотрібнішому, крім харчування, а 4 % (38 тис. домогосподарств) не можуть забезпечити собі навіть нормальне харчування.

Так чи так, але формула нарахування і розміри такої допомоги на жоден відсоток не компенсують заборговані батьками аліменти. Однак сам факт такої допомоги медіа подають під оптимістичними назвами: «держава допоможе», «державні аліменти» тощо[25].

Мова і влада

Дискримінацію відтворюють через андроцентричну мову і сексизм. Сексистські стереотипи недвозначно, повсякчас і в різний спосіб указують на принижене місце жінки в соціальній ієрархії. Андроцентрична мова людиною визнає лише чоловіка і нагороджує жінку мовчанням, робить її, як кажуть у тостах, окрасою столу, всього життя і довкілля, реманентом, який, словами Аристотеля, вміє говорити.

Маємо ще механізми утримання статусу кво, хоч як це парадоксально, через говоріння про обидві статі там, де розмова насправді мала б стосуватися лише однієї — чоловіків у питаннях виплати аліментів, насильства, і переважно жінок у ситуації багатодітності, депривації та ін. Натомість розмова про «і жінок / і чоловіків теж» лише формально нагадує стратегію нейтралізації андроцентричної мови і без розуміння гендерованості явищ не працює на користь емансипації, радше навпаки, призводить до «розгендерування» і деполітизації певної проблеми.

Таке «розгендерування» може виникати не лише зумисно, а й несвідомо, в ході опанування стратегії гендерної чутливості певними медіа чи особами. Тому дружня критика, внутрішня робота над помилками, звернення до можливостей гендерного аналізу, експертизи, загалом гендерної теорії — найкращі запобіжники неочікуваних і небажаних ефектів на шляху до справедливого суспільства.

У дискурсі гендерованих тем слід також уважно ставитися до «приголомшливих» цифр і ретельно їх перевіряти. Сипати промовистими цифрами — байдуже, наскільки реальними, — це «пріоритет» популізму, де що далі від складних реалій і ближче до чорно-білих згущень, то більше їм ймуть віри некритично мислячі люди. Водночас до тих, хто працює на зміну патріархатної системи, увага якраз дуже прискіплива і кожна така помилка може вщент розбити всю ретельно вибудувану систему аргументів.

Інша небезпека — міфи, які часом ширяться і в спільноті гендерних експерток. У цьому випадку ми згадали (розглянули приклад) про радше популістську, аніж реальну державну допомогу в разі неотримання родиною аліментів. Ця тема живить міфологему жінки, яка сидить то на шиї чоловіка, то пересідає на шию держави. Останній образ творять і необґрунтовані твердження про жирування одиноких матерів на соціальній допомозі (спростування цієї тези умовами її отримання і даними державної статистики див. в обговоренні публікації Ірини Суслової про одиноких мам[26]).

Після уважного перечитування умов надання соціальної державної допомоги та обрахунків її реальної величини, вочевиднюється приречення матерів на залежність чи/і злиденність при сучасній системі соціального захисту, дегуманізованої під тиском ринкової конкуренції і культури патріархату.

У сучасному українському суспільстві жінка навіть з одним немовлям чи дитиною, яка потребує постійного догляду, коли вона цілий день зайнята доглядовою працею і не може виходити на ринок оплачуваної праці, приречена на фінансову залежність від інших людей (що часто стає підґрунтям для домашнього насилля) чи на злиденне існування на мізерні соціальні виплати на дитину за межею прожиткового мінімуму[27].

Навіть коли жінка працює в три зміни: робоча зміна на оплачуваному місці роботи, обслуговування і доглядова праця вдома, — можливість забезпечити себе й дитину з’являється лише в тієї частини жінок, які отримують вищу за середню заробітну плату і/або не мають заборгованості з виплати аліментів на дитину. Жінки отримують десь на чверть менше, ніж чоловіки, але у них надзвичайно велика ймовірність залишитися після розлучення з дитиною при повній безвідповідальності батька, тому і тут шанси уникнути бідності, залежності від інших, мати змогу для саморозвитку й реалізувати права людини так само малі.

І тепер у мене дедалі рідше виникає питання, чому вона не йде, не тікає, коли мова заходить про домашнє насильство.