18 грудня, 2018

Коли я стала мамою, мій фемінізм розцвів буйним цвітом

29 травня 2018
Настя Мельниченко

громадська активістка, голова ГО "Студена". Закінчила інститут журналістики та має ступінь магістра з давньої історії України. Цікавиться фольклором, етнографією, історією сексуальності, мандрівками.

Від акушерського насилля до післяпологової депресії, від соціальної ізоляції до баталій у батьківському вайбері, від дискримінації на роботі до кризи самореалізації — ось що чекає молодих матерів, однак їх про це ніхто не попереджає. Досвід мами-феміністки відрізняється ще й тим, що вона глибше розуміє соціальні процеси і має мотивацію не миритися з негативом довкола.

Читайте також:

«А ти знаєш, що справжні, істинні феміністки, якщо у них діти чоловічої статі, закопують їх живцем у землю при народженні? Щоб не плодити чоловічий рід! А ти не феміністка, так, одна назва. Жаль, що у світі не 100 % халіфат, ми вам показали б кузькіну мать!» — таке повідомлення мені прислали в приват кілька місяців тому. І воно, в принципі, описує те, що думає непосвячена громадськість про материнські почуття феміністок.

Нещодавно я прочитала статтю із заголовком «Коли я стала мамою, фемінізм відпустив мене». Напевно, на щось таке сподівався батько моїх дітей, але ні, з материнством мій фемінізм тільки посилився. Бо мало що оголює нерівність жінок і чоловіків так, як материнство.

Материнство йде мені тяжко. У школі і на перших курсах я думала, що буду чайлд-фрі. Діти ніколи не викликали у мене замилування, і життя попереду видавалося сповненим карколомних пригод і зоряної кар’єри, де дітям не було місця. Аж доки доля не розпорядилася інакше: я незаплановано завагітніла. І народила. І так двічі. І ні, звісно ж, про аборт я й подумати не могла, і дітей було зачато хоч і не заплановано, але в любові. І от коли відбувся процес перетворення з молодої перспективної жінки в маму чудового хлопчика, отоді мені відкрилася вся та прірва, яка лежить між жінками і чоловіками.

Перший шок, який ударив мене по голові, — це зведення всієї моєї особистості до одного слова — «мамаша». Тобто ще вчора я була шеф-редакторкою літературного альманаху, моталася по презентаціях, домовлялася про реалізацію журналу в книгарнях, вичитувала і добирала матеріали для випусків, отримувала книжки від видавництв на рецензію, творила культурний простір, а сьогодні я лежу з розбухлими грудьми, з яких неконтрольовано ллється молоко, прив’язана до маленької червоної істоти, без права вийти з дому чи навіть поспати і з одним тавром — «мамаша». Я працювала до моменту виїзду в пологовий, у мене тривали перейми, а я цілу ніч переглядала і готувала макети до друку: я справді класна фахівчиня, відповідальна і така, яка може працювати до останнього. І от за умовну одну ніч я стаю ніким.

Пам’ятаю слова моєї мами в перші дні після пологів, які шокували найбільше: «Ти щось там хочеш для себе? Усе, скінчилося! (вона ще казала, так дивно спотворюючи слова, типу "кооончілось"). Тепер тебе немає, є тільки твоя дитина, і ти повинна думати тільки про нього».

Отак закінчується жінка, особистість, і хай там скільки у тебе освіт, скільки було робіт, ти обертаєшся на молокозаводик на ніжках. Ти прив’язана, ти в постійній напрузі, бо раптом мусиш бути відповідальною за маленьку істоту. Увесь світ тисне на тебе: ти все не так робиш! Дитину неправильно погодовано, вдягнено, ти не так розвиваєш, ой, не сади в слінг, ой, не використовуй пустушку. Чоловіки і близько не переживають оцей момент перетворення, коли хай там що і як піде, а на найближчі вісімнадцять років тебе здано в оренду, ти не належиш собі, ти посуваєш усі свої плани і перелаштовуєш життя під дитину, яку ти навіть не знаєш. Усіх у своєму оточенні ти можеш вибрати, крім дитини. І від усіх зі свого оточення ти можеш піти, але з дитиною ти назавжди.

З першою дитиною я взяла декретну відпустку на рік. З другою дитиною повернулася до навчання за два тижні, бо усвідомила, що треба закінчити магістерку попри все. Потім мені скажуть, що дитина моя росте як бур’ян попід тином, куди менше розвинута за старшого сина, занедбана. Свекруха казала: «Навіщо тобі та археологія? Навіщо вчити те, що колись було? Ліпше дітьми займалася б». Сумніваюся, що татові дитини хтось так казав, мовляв, «Навіщо тобі курси підвищення кваліфікації? Що, невже дитини вдома немає? Валандаєшся ото вечорами».

У якийсь момент у мене почалася післяпологова депресія, яка тривала два роки. То був етап у житті, про який у мене майже не лишилося спогадів, лише тупий біль, що все геть-геть погано, тоскно і темно. Якоїсь миті я зрозуміла, що залишилася наодинці з безкінечним побутом. Чоловік працював, добре заробляв, а я «сиділа вдома», я, колишня шеф-редакторка журналу, чий кар’єрний політ різко обірвався на злеті, закопана у вічні мисочки, памперси, бодики, ганчірки, віники, кашки, перші прикорми. Це було дуже-дуже нудно, безпросвітно, безперспективно. Жодного розвитку. Це вбивало. Я і до народження дітей була далекою від образу берегині хатнього вогнища, а тепер це стало обов’язком. Бо не готувати чоловікові ти можеш, а не готувати дитині не можеш. Була няня, була бабуся, але це не рятувало від постійної туги за роботою, самореалізацією. Я почала шукати можливість попрацювати.

Однак на роботу мене просто не брали. Варто було почути про двох зовсім малих дітей, як увесь мій досвід у журналістиці просто змітали в смітник. Я прибрала з резюме згадки про дітей, навчилася не відповідати на питання на цю тему, але кадровики гуглили. А я в той період проводила багато заходів для дітей: різні ігри, колисанки, чукикалки, — і якщо ввести моє ім’я в гуглі, з’являлося достатньо матеріалів про «маму двох дітей». Тим часом кар’єра мого чоловіка пішла вгору, бо наявність дітей для мужчини — плюс, свідчить про його відповідальність і надійність. Дуже сумніваюся, що хоч один кадровик питав у чоловіка на співбесіді: «А хто сидітиме з дітьми, коли вони захворіють?». От містика якась! Батьків у дитини двоє, а «сидить» за замовчанням тільки жінка.

Першими, хто взяли мене на роботу, була феміністична організація. Другими — журнал для батьків, власницею якого була мама трьох дітей. І для тих, і для тих мої діти не були перешкодою, і ось я з відставанням у три роки повернулася до професійної діяльності.

Досвід материнства відкрив нові горизонти дискримінації жінок. Тож ні, мій фемінізм мене не відпустив, радше наповнився новими барвами і векторами боротьби. Це був як свіжий подих у мій фемінізм. Чи знала я, бездітна жінка, що для мам з візочком не передбачено жодної інфраструктури? Що жінок з дітьми не беруть на роботу і попередній досвід не має значення? Що жінці з дітьми ніде не раді, що кожен похід до лікаря — це процедура принижень, а єдине повідомлення, яке ти отримуєш від оточення, — «ти погана мати»?

А чи могла я уявити собі хоч приблизно, що таке акушерське насильство? Це коли ти лежиш геть гола, корчишся з болю, довкола тебе купа людей, з тебе ллється кров і екскременти, — вразливішу і принизливішу ситуацію годі уявити, — а на тебе в цей час тиснуть і кричать? Роблять медичні маніпуляції, на які ти не давала згоди?

А потім ти дивишся на своє просування кар’єрними східцями і на те, скільки часу забирають діти і хатні клопоти, і тобі стає зрозуміло, чому так мало жінок доходять до вершини. Бо одна твоя дитина алергік, друга перебірлива в їжі, чоловік теж не їсть купу всього, і ось ти вже готуєш три набори їжі, а чоловіки в цей час практикують ділові зустрічі... І саме тоді, коли у тебе скайп-кол, у дитини стається істерика.

Активна ділова жінка в материнстві опиняється в ізоляції. Бо всі активні ділові подруги не готові вести бесіди з тією, котра що три хвилини відволікається на дитячі істерики чи зміну памперсів. Мамські спільноти у дворі з появою дитини не стають цікавішими. Ти не можеш затримуватися на роботі допізна чи їздити у відрядження, одним словом, з тобою не відбувається жодного розвитку. Хіба з десяток нових колискових у репертуарі.

Тоді я вперше почала публічно говорити про післяпологову депресію і завищені стандарти для матерів. На закиди про бездоганних українських матерів-берегинь я відповідала українським фольклором з описами дітовбивства, — а це цілий пласт матеріалів! «Єдно втоплю, друге кину, а сама я, молоденька, не загину»; «що твоя дитина лежить під копою, лежить під копою накрита рукою, чорнії сороки довблють йому боки, чорні воронята довбуть оченята». Почала говорити про дискримінацію жінок при прийомі на роботу, про передумови невидимості жінок в історичних процесах. Материнство як безпосередній досвід формувало мою феміністичну активістську позицію.

З чим стикається жінка, яка стала матір’ю і одночасно продовжує розвиватися? З осудом. Постійним усеохопним осудом. Чомусь уважається, що народження дітей прирікає нас на жертовність. Материнська жертовність оспівується в піснях і літературі, це найбажаніший тип поведінки для жінки-матері. І коли ти відмовляєшся приносити себе в жертву, наприклад, вирішуєш працювати паралельно з вихованням дитини, тебе засуджують.

Ні, звісно, є варіант, коли маму, яка працює, не засуджують. Це коли мама — єдине джерело доходу в сім’ї. Та коли життєвої необхідності заробляти немає і жінка-мама працює задля «самореалізації», то «о боже, вона погана, погана мати!». Бо яка може бути самореалізація, коли у тебе є маля? «Всьо, кооончілось!»

Досвід бути мамою-феміністкою — це досвід жорстких баталій у вайбері з іншими мамами класу. Так, я чула, що майже всі адекватні батьки переживають цей феєричний досвід, але додайте до звичайних питань у межах здорового глузду ще й питання феміністичні.

Це коли ти стаєш ворогом № 1 перед кожним гендерно забарвленим святом, намагаючись довести, що 8 Березня — це не про в’ялий тюльпан, і «давайте я краще про гендерну рівність урок прочитаю або подарую всім книжечки “Жінки в історії України”». Що кожне 14 жовтня — це свято захисників і захисниць, а не хлопчиків, і що діти до того свята взагалі жодним боком не дотичні. Така позиція, відмінна від позиції більшості батьків у класі, призвела до того, що я, по суті, стала вигнаницею. Мені розповіли, що у мене просто мужика нормального не було і що якщо я ще виступатиму, то мені «начистять лице».

Та я не можу не виступати. І справа не лише у святах, а загалом у дуже жорсткій гендерній сегрегації, яку пропагують у школах. Я не можу мовчати, коли всім хлопчикам на день народження дарують інтелектуальні ігри, а всім дівчаткам — набори для плетіння фенічок. Чим саме інтелектуальні головоломки — це хлопчача гра? Або ось на Новий рік хлопчикам готували для подарунків смарт-годинники, а дівчаткам — якісь набори для вишивання котиків. І от я, мама хлопчиків, починаю переконувати тридцять розлючених жінок, що варто все-таки дарувати всім однакові подарунки. Чому так чітко ділять на хлопчаче = інтелектуальне, дівчаче = рукодільне?

Тож якщо ти мама-феміністка, очевидно, тебе виженуть із мамського колективу. Ти станеш тією самою дивачкою, про яку шушукатимуться за спиною і яку ніколи не залучатимуть до організації свят, бо «знов почне». І тут постає вибір: або зректися своїх цінностей і принципів, або стати вигнаницею.

Якщо ти мама-феміністка, то твої діти, виховані без гендерних стереотипів, набиратимуться цих стереотипів, як бліх, — спочатку в садочку, потім у школі. Спершу вони приходять і кажуть, що дівчата боягузки і ревуть з кожного приводу. Потім відмовляються надягати улюблену червону шапку, бо через неї їх дражнять «дівчатками», а 14 жовтня — свято хлопчиків. І ти знову й знову терпляче пояснюєш, що ну, от подивіться, ваша хрещена мама служила в АТО, хіба вона боягузка? Хіба їй було б приємно, якби 14 жовтня вітали лише чоловіків? І таких, як вона, багато. А я — я схожа на боягузку, яка реве з кожного приводу?

Діти слухають, вбирають. А потім знову ідуть у школу і знову починаєься та сама соціалізація, у ході якої їм розповідають про роль жінки і роль чоловіка, про маму, яка готує і сидить удома, і тата, який працює і читає газету. І потім вони приходять до мене і кажуть: «Мамо, а чому ти не кинеш роботу, щоб сидіти з нами? Ти нас не любиш?». І їм здається, що вони чимось обділені, бо мама їздить і читає лекції, а могла б ліпити пельмені.

І ці діти ще не добралися до інтернету, бо не мають персональних гаджетів. Мені страшно подумати, що буде, якщо їм відкриється ота купа негативу і хейтерства, яка ллється на мене як на феміністку. Яка ллється на кожну феміністку, котра висловлює свою позицію публічно.

Дивовижно те, що громадська думка прив’язує фемінізм до ненависті до дітей. Буцімто феміністки пропагують аборти (яка маніпуляція, адже насправді боронять право жінки розпоряджатися власним тілом), руйнують сім’ї (насправді виступають за рівний розподіл хатніх обов’язків між подружжям), стирають межі між хлопчачим і дівчачим (насправді виступають за право кожного бути собою). І мені страшно від того, що колись мої діти почують від «доброзичливців» про те, як я їх не люблю і скільки разів розповідала про жахи материнства. Ні, не про умови, чому материнство для багатьох жінок стає нестерпним (відсутність допомоги, фінансова залежність, домашнє насильство, дискримінація при прийомі на роботу), а саме про жахи материнства. А ще вони розкажуть моїм дітям про те, що такі, як я, мають закопувати дітей чоловічої статі. Що діти тоді думатимуть? Чи будуть вдячні за світ, який я для них будую? За виховання, у якому вони бачать жінку як рівну і можуть дозволити собі сльози й емоції? Я не знаю, і мене це непокоїть. Як феміністку і як маму.

29 травня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
«Гендер в деталях» про материнство й бáтьківство: 11 тез, які мене здивували
Докторка соціологічних наук Олена Стрельник — фахівчиня з питань сучасного материнства та наукова консультантка теми сезону «Материнство і батьківство» на Гендер в деталях. Ми завершуємо тему її підсумковою статтею про основні тези й інсайти нашої збірки матеріалів. Змогли здивувати навіть експертку!
Чайлдфрі та штучні матки: якою може бути радикальна відмова від патріархального материнства
Кому належить материнство? Чому воно стало сакральним? Де між поневоленням і повним звільненням від репродуктивної функції розмістити саме «материнство» і задоволення від нього? Фемінізм порушує питання про міфи й очікування від материнства, які роблять цю роль гнітючою і нищать справжність материнського досвіду. Феміністки прагнуть звільнити материнство від цього негативу і дати жінкам альтернативу — як у сценаріях материнства, так і у відмові від нього.
Політика і материнство: quo vadis?
За всю історію модерного державотворення жінки стояли на чолі 56 зі 146 держав світу (38 %). Із 15 жінок, які керували державами станом на березень 2017 року, восьмеро досягнули цього вперше в історії своїх країн. Новозеландка Джасінда Ардерн — друга у світі жінка, яка народила дитину на посаді голови держави. Першою була Беназір Бхутто, котра стала матір’ю 1990 року, обіймаючи посаду прем’єр-міністерки Пакистану. Засаднича різниця між Бхутто й Ардерн — те, що Бхутто народжувала таємно, вийшла на роботу, щойно їй дозволив лікар, і продовжувала керувати країною, ніби нічого не сталося. У Ардерн була можливість узяти відпустку по догляду до дитиною. Усі, хто народжує, обіймаючи в цей час високі політичні посади, — передвісниці нової ери в політиці та нової ролі жінок, матерів у політичних процесах.