20 березня, 2019

«Не народила ще?»: репродуктивний тиск від А до Я

11 серпня 2018
Анна Лигіна

Феміністка, авторка художніх оповідань, студентка НаУКМА

«Не народила ще? А коли? Та вже пора! Свєтка оно вже третю...» Замість відповідати на чужі питання про майбутніх дітей, спробуймо поставити власні. Що таке репродуктивний тиск і в яких формах він є? Чому він проблема? Як йому опиратися?

Читайте також:

Репродуктивний тиск — це погрози, дії чи культурні настанови, мета яких — контролювати репродуктивну сфери людини; найчастіше це примус до вагітності чи аборту. Про це явище зазвичай говорять як про форму сімейного насильства, коли один із партнерів застосовує владу чи фізичний примус, щоб вплинути на рішення іншої в репродуктивних питаннях[1]. Однак проблема є не лише в межах нуклеарної сім’ї. В Україні досі поширена модель світогляду, у якій бажання родичів чи знайомих жінки (тут і далі словом «жінка» узагальнено всіх, хто має жіночі статеві органи) регулювати питання народження нею дітей не лише толерують, а й часто не помічають, уважають «природним» і «звичним». Може, участь у цьому процесі стількох людей здається перебільшенням? Тоді ви серед тих щасливиць, хто ніколи не чули нескінченних «коли-онуків», «може-б-заміж-і-діточок», «не-народила-ще», «коли-по-другого / третього / восьмого підете» від мамів, троюрідних дідів, сусідів навпроти й колишніх однокласників. Найнеочевидніші люди прагнуть порадити чи подискутувати на тему нового життя, так що ти раптом смикаєшся від гугнявого «дєті єссь?» у приміській електричці, і, рефлекторно хитнувши головою, маєш у відповідь іще більш ірреальне «а пачіму?».

Та найболючіші і, на жаль, найчастіші ситуації, коли суб’єктом маніпуляцій і примусу стає партнер. Тоді репродуктивний тиск перестає бути абстрактною проблемою чи напроханою порадою. Він проростає в щоденних, найбільш інтимних і значущих стосунках, стає загрозою суб’єктності, особистому простору, психологічній і фізичній незалежності. Класичне визначення репродуктивного тиску пов’язано саме з маніпуляціями з боку партнера, і в такому разі вони є формою сімейного насилля.

Горішня сходинка цього явища — ідеологія, трансльована політичними і релігійними інститутами та закріплена традиційно. Часто й не завжди помітно для самих себе ми змушені боронити власні рішення і виправдовувати свій репродуктивний вибір перед іншими: партнерами, родичами чи знайомими, — протистояти моделі «так треба» чи ідеї «жіночого призначення». Замість відповідати на чужі запитання про майбутніх дітей, спробуймо поставити власні. Що таке репродуктивний тиск і в яких формах він буває? Чому він проблема? Як йому опиратися?

Репродуктивний тиск що це таке?

У вузькому значенні репродуктивний тиск — це форма сімейного насилля, коли один партнерів загрожує репродуктивному здоров’ю іншої, прагне контролювати чи контролює її репродуктивну сферу, вдається до психологічного, фізичного чи економічного насилля, щоб вплинути на рішення партнерки про вагітність чи її переривання. У ширшому сенсі це явище виходить за межі нуклеарної сім’ї й охоплює всі форми втручання в репродуктивну сферу індивіда та спроби вплинути на репродуктивний вибір. Нетактовні питання про плани народжувати дітей і непрохані поради — частина комплексу ідей і традицій, що розглядає жінку як засіб репродукції, зводячи її особистість до певної біологічної функції і відмовляючи їй у праві розпоряджатися власним тілом. Жінка віддавна перебувала в стані потрійної підлеглості: чоловік, спільнота і держава трактували її як власність, яка цінна доти, доки функціональна. Сьогодні рудиментом цього стану є, зокрема, репродуктивний тиск на різних рівнях — від побутових маніпуляцій до законодавчої заборони абортів.

Як це буває?

Про те, який репродуктивний вибір соціально бажаний, жінки дізнаються із різних джерел. Почнімо згори, адже держава й офіційні інститути — це не просто потужні джерела пропаганди, вони регулюють надання медичних послуг і визначають межі їхньої законності.

Заборона абортів і присоромлювання

Легальність або нелегальність абортів чи не найкраще засвідчує обраний державою політичний вектор — захищати репродуктивну свободу і здоров’я громадянок чи примусово стимулювати народжуваність коштом цієї свободи й здоров’я. Наразі в Україні переривання вагітності можливо до 12-го тижня за бажанням і до 22-го тижня за соціальними чи медичними показниками. Однак на статтю 281 Цивільного кодексу України, яка регулює надання цієї медичної послуги, регулярно зазіхають. Востаннє це було 2017 року: народний депутат Дмитро Голубов зареєстрував законопроект, згідно з яким аборт дозволялося б робити лише жертвам доведеного зґвалтування або тим, у кого є медичні показники до переривання. З аналогічною ініціативою 2012 року виступив «бютівець» Андрій Шкіль. Обидва проекти було відхилено, тож шляхом Польщі, де добровільні аборти заборонили після десятиліть легальності, Україна не пішла. Польський приклад нагадує й про те, що від обмеження до криміналізації дорога коротка. Згадаймо протестні марші польок проти ухвалення Сеймом законопроекту про повну заборону штучного переривання. «Чорний понеділок» із сотнею тисяч протестувальниць виявився одиноким дієвим способом обстояти репродуктивну свободу і все-таки став для влади аргументом. Проте у ХХІ столітті сама ситуація, коли за право вибору треба боротися на мітингах, здається поганим знаком.

«Чорний понеділок» у Польщі. «До біса фанатиків», «хочу мати вибір»

В Україні, як і скрізь, антиабортні ідеї активно просувають організації пролайф та праві активісти й політики. Небезпека останніх очевидна, однак без широкої підтримки вона залишається потенційною. Активісти теж тільки опосередковано впливають на законодавчі й політичні зміни, хоча всіма силами їх домагаються. Торік, скажімо, під Кабміном відбулася акція «патріотично налаштованих громадян» проти «насильницької гендерної ідеології» (як схарактеризовано цю групу на порталі «Правого сектора»), які закликали, зокрема, боротися з абортами.

Вияви антиабортного активізму трапляються всюди; насамперед це банери й плакати, які апелюють до емоцій. Не маючи суголосного досвіду, ми можемо не помічати ці зображення, хоча несвідомо однаково їх фіксуємо. Якщо ж досвід переривання вагітності є, кожен такий плакат стає тригером, ляпасом невидимого Над-Я, чиї правила насмілилися порушити. Візуальна пролайф-пропаганда посилює голос, який принижує і присоромлює жінок за невигідний для демографії репродуктивний вибір, і згодом він починає лунати зсередини нас — уже як голос провини.

Джерело: Pravoslvie.ru

Потужне антиабортне лобі в багатьох країнах пов’язано з релігійними інститутами. Дуже сильні позиції католицизму в Ірландії — єдиній європейській країні, де штучне переривання заборонено; те саме можна сказати про Польщу, де бачимо схожі законодавчі інтенції. Незалежно від конфесії церква — послідовна противниця абортів і плідне джерело відповідної пропаганди, хоча вона неоднаково впливова в різних країнах. Так чи так, у світській Україні православні і греко-католицькі активісти та офіційні представники церков хоч і мають менше безпосереднього впливу на політику й законодавство, все-таки створюють потужне тло з риторики й ідей, що стає постійним джерелом репродуктивного тиску. На хвилі польських протестів, що й очікувано, саме релігійні діячі висловилися на підтримку заборони. «За біблійним вченням, православна церква захищає життя в будь-яких його проявах, починаючи від зачаття і до повного припинення процесу життєдіяльності. Тому аборт — це страшний гріх вбивства матір’ю своєї дитини. Церква негативно ставиться до того, щоб держава фінансувала так звані аборти за соціальними показниками за рахунок податків, які відраховують, зокрема, громадяни-віряни», — заявив з цього приводу спікер Української православної церкви Московського патріархату владика Климент[2]. Позиція церковників обґрунтовується вже не суто релігійно й адаптується до соціуму, від якого годі вимагати сліпої віри. Священик ГКЦ Дмитро Романко, наприклад, міркує про аборти, запозичуючи мову науки: «Дитина не є частиною жіночого тіла, вона просто певний час там розвивається, але це абсолютно інший організм, з іншим ДНК. Тому жінка, яка говорить про право, повинна розуміти, на що вона покликається, хто дає їй право робити аборт. За фактом цього права просто не існує. І навіть більше скажу, право на аборт порушує права жінки, тому що для ненародженої дитини в якийсь момент все закінчується, а жінка буде жити з цим усе життя. Крім того, будуть і фізичні наслідки, починаючи від безпліддя і закінчуючи онкологією і смертю»[3]. Наукоподібні міркування про «іншу ДНК» уриваються дрейфом думки у юридичну сферу, заперечене право на аборт самé стає порушенням жіночих прав (очевидно, на місце в раю), а смерть — прогнозом на майбутнє. Однак апеляція до авторитету науки і належність до так само потужного — церкви — стає чарівною завісою, що робить будь-яке слово вагомим. І ось уже тло, яке гудить жінок за «не той» вибір, стає трохи гучнішим, а колективне несвідоме всотує черговий контраргумент до «моє тіло — моє діло», хай там на якому теоретичному ґрунті він виріс. Долучаються до цього тла й численні релігійні акції.

Пропагандистські плакати обох церков — потужніший за акції чинник впливу: по-перше, плакат — зброя тривалої дії, по-друге, дії спрямованої, бо їх розміщують з оглядом на вагітних, зокрема в жіночих консультаціях.

У 2012 році банери «Аборт-убивство» з’явилися на вулицях в Івано-Франківську довкола пологового будинку, де надають також консультації і проводять операції з переривання вагітності. Плакати з’явилися у зв’язку з «молитовною акцією “Збережи життя”», яку ініціювали представники християнських організацій. Протягом дванадцятиденної «молитовної варти» група вірян із пропагандистськими плакатами транслювали пацієнткам пологового тезу «ви — вбивці (а якщо ні, то будете, якщо одного дня не зможете дозволити собі дитину)». Міркуючи про «духовно-моральні наслідки» медичних операцій, активісти проігнорували цілком конкретні наслідки такого виступу для здоров’я жінок у пологовому.

Джерело: www.kyrios.org

Народження як «священний обов’язок»

Репродуктивний тиск починається згори — з політичного курсу, обраного державою, з виступів церкви, з депутатських законопроектів. Антиабортна риторика — найбільш жорсткий і очевидний прояв такого тиску, але є й інші. З боку церкви можна почути закиди й у бік контрацепції (з «абортивним ефектом» чи й без такого). Маніпулятивний образ щасливої (в ідеалі — багатодітної) матері витворюють ЗМІ й кіноіндустрія, протиставляючи йому «одиноку жінку із беззмістовним життям», а про щастя материнства кричать набагато голосніше, ніж про післяпологову депресію, безсонні ночі й фізичне виснаження. Народження дітей обростає конотаціями, його прагнуть перетворити на жіночий обов’язок, борг перед державою чи нацією, божественний дарунок, від якого не можна відмовитись. У кожному разі рішення не віддавати «борг» чи не виконувати «обов’язок» оголошують злочином (гріхом), а індивідку — неповноцінною. І це стає потужним, хай і не завжди очевидним, ґрунтом для побутового репродуктивного тиску, дає на нього таку собі соціальну ліцензію згори, виховує терпимість. Бо якщо церква й держава бачать у людях лише матки й потенційних громадян усередині, то й на індивідуальному рівні поваги до особистого годі чекати.

Тиск у родині

У межах родини, яка мала би бути середовищем безпеки й комфорту, репродуктивний тиск часто не менш сильний, аніж зовнішній. Виникаючи в партнерських стосунках, він стає однією з форм сімейного насилля, зазвичай неочевидною, прихованою і жодним чином не регульованою законодавчо. Репродуктивний примус у сім’ї може тривати роками, і, навіть не маючи наочного результату, він неодмінно психологічно деструктивний. Способи вплинути на рішення партнерки щодо народження дітей вельми розмаїті, сформулюю п’ять основних.

  1. Психологічний тиск і вербальний примус (до народження дитини чи переривання вагітності), варіюється від прохань до маніпуляцій і погроз.
  2. Відмова використовувати контрацептиви.
  3. Економічний тиск (спроби вплинути на рішення за допомогою фінансових обмежень).
  4. Саботаж засобів контрацепції (проколювання презервативів, підміна таблеток).
  5. Фізичне насильство і зґвалтування.

Найпоширеніша форма репродуктивного тиску — словесний примус до народження дітей. Хоча будь-яке примушування — це психологічне насилля, вербальні переконування, вмовляння й маніпуляції нечасто стають предметом рефлексії, рівень їхньої видимості дуже низький, тому цей тиск зазвичай нерозпізнаний і непомічений. У межах патріархальної сім’ї жінка може взагалі не мати репродуктивного вибору: традиційний шлюб і материнство мисляться нерозривно пов’язаними. Народження дитини розглядають не як наслідок свідомого рішення, а як явище неконтрольоване, «природне» продовження стосунків.

Типова ситуація, коли чоловік з інфантильною наполегливістю «просить» дитину, ніби іграшку чи подарунок. Така неконструктивна позиція пов’язана не лише з браком рефлексії й поваги до партнерки, вона так само є наслідком репродуктивного тиску ззовні, адже ідею неодмінного продовження роду навіюють не лише жінкам. Згадаймо хоча б про «посадити дерево, народити сина» — вічну настанову для «справжнього чоловіка», стереотипне мірило його повноцінності. Чоловік прагне ствердити в очах соціуму власну маскулінність, а вповні це можна здійснити лише за рахунок жінки, тому вона знову стає об’єктом тиску і знову дегуманізується, адже в ній бачать не людину з правом вибору, а перешкоду на шляху до самореалізації.

Часті також випадки примушування до аборту. Типові засоби впливу — знову-таки маніпуляції і погрози розірвати стосунки. Ефективність таких погроз не завжди пов’язано зі значущістю цих взаємин для жінки. Важливу роль тут відіграє стереотип «справжньої жінки», яка в масовій свідомості не існує окремо від чоловіка. Вагітна, котру партнер змушує зробити аборт, опиняється на стику двох несумісних ідей, навіюваних ззовні, — «бути берегинею сім’ї, яка реалізує всі чоловічі примхи» і «якнайшвидше стати матір’ю». Покинути нав’язану систему координат складно і травматично, але спроба обрати — дитину чи чоловіка, залишаючись у межах цієї системи, — виявляється психологічною катастрофою. На це може накладатися фінансова залежність від партнера, втрата якого дорівнюватиме щонайменше зниженню соціального статусу жінки, а то й серйозні матеріальні і житлові проблеми.

Чоловіки з браком емпатії та відповідальності теж можуть відмовлятися від контрацепції, роблячи з цього «принципову позицію» чи дбаючи про «комфорт» (аргумент сумнівний, але поширений). Іноді це пов’язано з радикально релігійним світоглядом, у цьому контексті можливі спроби «заборонити» контрацептиви і партнерці теж.

Набагато гірший варіант неприйняття контрацепції — її таємне саботування. Якщо спроби переконати партнерку вербально все-таки передбачають наявність певної межі «моє тіло» — «її тіло», то маніпуляції з протизаплідними засобами — показник повного ігнорування цієї межі. Пошкоджуючи чи непомітно знімаючи презерватив, чоловіки не просто дурять партнерок, а відмовляють їм у праві життєво важливого вибору, повністю забираючи контроль над чужим тілом. Зрозуміло, що така практика загрожує партнерці не лише потенційною вагітністю, а й усіма захворюваннями, які передаються через біологічні рідини. Не знаючи про ризики (вона ж бо погоджувалася на захищений контакт!), жінка опиняється в іще більшій небезпеці, адже не зможе правильно інтерпретувати можливі симптоми. Маніпуляції, які загрожують такими наслідками, важко назвати просто тиском. Термін «репродуктивне насилля» ілюструє ситуацію набагато краще.

Чоловіки, охочі вплинути на репродуктивний вибір партнерки, вдаються і до фізичного насилля. Жертв зґвалтувань у шлюбі чи стосунках дуже важко захистити, адже в масовій свідомості досі панує міф про «подружні обов’язки» і рівень суспільної толерантності до аб’юзерів, котрі примушують жінку ці «обов’язки» виконувати, так само високий. Крім того, такі злочини часто залишаються невидимими: через безсмертне «не винось бруд із хати», через заляканість і фінансову залежність жертв, через недовіру до поліції. А проте закон про запобігання та протидію домашньому насильству кваліфікує як правопорушення будь-які дії, вчинені проти статевої свободи чи статевої недоторканності, а також погрози відповідного характеру. Є гарячі лінії й організації (зокрема, Ла Страда), які працюють з жінками, постраждалими від насилля й дискримінації. Звертаючись у таких випадках по допомогу і заявляючи в поліцію, ми не просто допомагаємо собі, а й створюємо прецеденти, робимо злочини проти жінок видимими і знижуємо рівень суспільної терпимості до них. Це важливо — не бути байдужими до себе й інших.

Репродуктивний примус можуть супроводжувати фінансові маніпуляції — як основний важіль впливу на жінку чи разом з іншими формами тиску. Така ситуація можлива не лише при повній фінансовій залежності жінки, коли чоловік може просто не давати грошей на контрацепцію чи інші потреби, якщо та не скориться його бажанню мати (чи не мати) дитину. Трапляються також спроби «купити» жінку обіцянками коштовних подарунків, закордонних поїздок та інших зірок з небес, якщо вона народить. Тут, звісно, йдеться не лише про примус, а й про специфічний тип світогляду, де всі відносини товарно-грошові. У цьому разі дегуманізовано не лише жінку, а й дитину, котра стає аналогом статусного товару, за який треба заплатити «виробникові».

Родина часто стає осередком тиску ще до заміжжя: хрестоматійне запитання «коли онуків?» із уст матері може виявитись для жінки нічним жахіттям, надто якщо лунає занадто часто та має під собою бажанням справді почути відповідь. Воно постає не лише з браку тактовності чи поваги до чужих меж: традиційний східноєвропейський дискурс «усі свої» взагалі знецінює поняття особистого, яке розчиняється у безмежному «ми». Це розчинення відбувається без участі раціо, тому потенційні діти, коштом яких це «ми» мусить живитися й оновлюватися, здаються значно важливішими за всілякі вибори та права. Тактовність — це наслідок рефлексії, а настанову на те, що діти є найкращою самореалізацією та найбільшим щастям, транслюють від покоління до покоління механічно — і так само механічно відтворюють.

Немовля є також утіленням молодості та здоров’я, а ще — ірраціонального потягу до вічного життя («безсмертя в дітях»). Отже, запитання про онуків із уст старшої жінки відлунює болем утрати власної молодості (яку соціум нав’язує за синонім чи не головної жіночої цінності) і страхом самотності та смерті. Тривога щодо останніх двох пунктів є не лише екзистенційною, а й зумовленою соціально. Якщо жінку змалечку переконують, що вона є лише додатком до чоловіка, сім’ї чи дитини, а замість зоряного неба над головою в неї «скляна стеля», то за браком можливостей для реалізації виховання онуків здається чудовим варіантом. У такій ситуації донька старшої жінки (із власними бажаннями та планами) нібито стає на заваді матері, яка відчайдушно прагне цього останнього шансу ствердитися. Якби було менше соціальних обмежень, вона, можливо, мріяла би про будинок на Майорці або переобрання на другий строк, не потребуючи для здійснення цього доньки-посередниці. Або так само хотіла би онуків (чому ні?), але без болісної та нервової думки про «останній шанс» і роздратування, що онуків не видають за першим запитом.

«Фоновий» тиск

Репродуктивний тиск чекає на жінку і поза межами родини — під час горизонтальної суспільної взаємодії, тобто спілкування з приятелями, колегами або навіть «небайдужими» незнайомцями. Стереотипний поділ жінок на «справжніх» (із дітьми та в гетеросексуальних стосунках) та «несправжніх» призводить до того, що продовження роду перетворюється на змагання за соціальний статус та схвалення. «Свєтка оно вже третю народила… А ти? Як жодної?» — схема, за якою розгортаються мільйони розмов, розпочатих колишніми однокласницями, друзями дитинства та їхніми випадково зустрітими родичами. Презирство, як не дивно, стосується не лише бездітної жінки, а й тієї, що «тричі народила». Адже ставлення до «справжньої жінки» в патріархальному світі — цьому театрі абсурду —річ амбівалентна. Її хвалять, бо вона грає за правилами, і нею водночас приховано гордують, бо вона тепер є цілковитою протилежністю до «справжнього чоловіка» який, як відомо, є об’єктом захвату і синонімом людини. Жінку з дітьми проголошують «яжматір’ю»  та «овуляшкою» (можна згадати ще безліч «чудових» слів), хоча нещодавно її закликали народжувати та обіцяли щастя й повагу.

Наполегливі поради щодо народження дітей можуть бути також звичайним психологічним насиллям — бажанням ствердити власну значущість, контролювати життя іншої людини чи просто змусити її почуватися незатишно. Друзі дитинства, відчуваючи, що колишня товаришка віддаляється, можуть ставити особисті запитання чи давати непрохані поради щодо репродуктивної сфери, щоб повернути стосункам колишню близькість. Але порушення особистих меж, звісно, ніколи на користь дружбі не піде.

Несвідомо чинити репродуктивний примус можуть і цілком випадкові люди. Старші сусіди, продавці у крамницях біля дому, люди, із якими ви вигулюєте пса, дуже часто просто не мають іншої теми для короткого діалогу, окрім дітей (теперішніх, майбутніх чи гіпотетичних). Нерозвинена культура нейтрального small talk (невимушеної бесіди про погоду чи породи собак) і стереотипи довкола жінок та їхніх інтересів (про що, мовляв, із ними говорити, якщо не про дітей) призводять до того, що чи не кожна розмова зачіпає особисті теми. Це очікувано випливає із глобальної байдужості до чужих меж і Я-простору, яка панує на всіх інших рівнях соціальної взаємодії. Якщо поваги до особистого не має держава та родина, дивно чекати на неї від ледве знайомої сусідки.

Замкнене коло

Зрештою, репродуктивний тиск із боку родини та знайомих цілком очікувано віддзеркалює політику держави в цій сфері. Чоловік розглядає жіноче тіло як власність, однак, не маючи можливості поводитися з ним, як зі своїм, шукає опосередкованих важелів впливу або й удається до фізичного насилля. З багатьох причин жінка виявляється в такій ситуації дуже незахищеною. Тому що змалку перебуває в середовищі неповаги до особистого вибору, де на право розпоряджатися власним тілом зазіхають церква, пролайфери й політики. Тому що старосвітські уявлення про «жіноче призначення» і «повноцінну сім’ю» без рефлексій передають з покоління в покоління. Тому що, крім байдужості до права на репродуктивний вибір, є ще неповага до особистого простору взагалі, і питання про дітей, якщо ви молода жінка, можуть ставити дуже несподівані люди в несподіваних ситуаціях. Тому що хрестоматійний «бруд» нібито не можна виносити з дому, та й поліція не завжди уособлює захист і ефективність. Як наслідок, примус і насилля здаються чимось банальним, непомітним чи не вартим уваги або таким, чого слід соромитися, що слід ховати. За репродуктивним тиском стоять авторитети традиції й церкви; активісти й пролайфери, котрі прагнуть зробити публічний простір максимально незатишним для всіх, чий репродуктивний вибір відрізняється від нав’язуваного. Сучасну жінку досі упосліджують за невідповідність авторитарній і агресивній нормі, вказують, яка поведінка «правильна», і принижують за «неправильну». Найгірше, що наступ на репродуктивну свободу майже не проблематизовано. Українська жінка не подаватиме в суд на церковну громаду — пікетувальників абортарію, яка довела її до нервового зриву звинуваченнями в убивстві. Поліція не знайде складу злочину в ситуації, коли жінка вагітніє через чоловікові маніпуляції з контрацептивами. Шлюбне зґвалтування, найімовірніше, не матиме для аб’юзера жодних наслідків. Однак світ не статичний — його можна і треба змінювати.

Тож як протистояти репродуктивному насиллю?

  • Боронити особистий простір від зазіхань. Твердо уривати непрохані поради й рекомендації, відзначаючи їхню недоречність.
  • Пам’ятати, що ваше тіло належить лише вам, а спроби взяти його під контроль — це насилля. Неповага до вашого вибору — це неповага до вас.
  • Звертатися по допомогу, якщо стали жертвою сімейного насилля, зокрема репродуктивного. В Україні є гарячі лінії і кризові центри, які безоплатно й анонімно надають психологічну допомогу, юридичні консультації, допомагають із тимчасовим житлом і роботою. Звернутися можна, зокрема, за номером національної лінії із запобігання насильству 0 800 500 335; до «Ла Страда — Україна» за номером 0 800 500 335 (або загальноєвропейським номером 116 123); або до міських громадських організацій і кризових центрів.
  • Подавати заяву про сімейне насилля в поліцію і не забирати її.
  • Не бути байдужими до постраждалих від насильства в родині, які звертаються до вас по допомогу чи пораду.
  • Звертати увагу на порушення репродуктивної свободи на державному рівні та на можливість протистояти їм, хай навіть постом обурення у Фейсбуку.
  • Обговорювати проблему репродуктивного тиску, писати про неї публічно.


[1]                      Committee on Health Care for Underserved Women https://www.acog.org/Clinical-Guidance-and-Publications/Committee-Opinions/Committee-on-Health-Care-for-Underserved-Women/Reproductive-and-Sexual-Coercion

[2]                      https://apostrophe.ua/article/society/2016-10-07/chistaya-dyavolschina-kak-v-ukraine-hotyat-zapretit-abortyi/7619

[3]              https://apostrophe.ua/article/society/2016-10-07/chistaya-dyavolschina-kak-v-ukraine-hotyat-zapretit-abortyi/7619

11 серпня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
«Гендер в деталях» про материнство й бáтьківство: 11 тез, які мене здивували
Докторка соціологічних наук Олена Стрельник — фахівчиня з питань сучасного материнства та наукова консультантка теми сезону «Материнство і батьківство» на Гендер в деталях. Ми завершуємо тему її підсумковою статтею про основні тези й інсайти нашої збірки матеріалів. Змогли здивувати навіть експертку!
Чайлдфрі та штучні матки: якою може бути радикальна відмова від патріархального материнства
Кому належить материнство? Чому воно стало сакральним? Де між поневоленням і повним звільненням від репродуктивної функції розмістити саме «материнство» і задоволення від нього? Фемінізм порушує питання про міфи й очікування від материнства, які роблять цю роль гнітючою і нищать справжність материнського досвіду. Феміністки прагнуть звільнити материнство від цього негативу і дати жінкам альтернативу — як у сценаріях материнства, так і у відмові від нього.
Політика і материнство: quo vadis?
За всю історію модерного державотворення жінки стояли на чолі 56 зі 146 держав світу (38 %). Із 15 жінок, які керували державами станом на березень 2017 року, восьмеро досягнули цього вперше в історії своїх країн. Новозеландка Джасінда Ардерн — друга у світі жінка, яка народила дитину на посаді голови держави. Першою була Беназір Бхутто, котра стала матір’ю 1990 року, обіймаючи посаду прем’єр-міністерки Пакистану. Засаднича різниця між Бхутто й Ардерн — те, що Бхутто народжувала таємно, вийшла на роботу, щойно їй дозволив лікар, і продовжувала керувати країною, ніби нічого не сталося. У Ардерн була можливість узяти відпустку по догляду до дитиною. Усі, хто народжує, обіймаючи в цей час високі політичні посади, — передвісниці нової ери в політиці та нової ролі жінок, матерів у політичних процесах.