Материнство: пригноблення чи нові можливості? Відповідь феміністичної теорії

Рейвін Коннел визначає гендер як «практику, організовану в термінах розділення людей за репродуктивною ознакою на людей жіночої і чоловічої статі»^[1]. Жіночі репродуктивні можливості — чинник відтворення і сталості гендерного (патріархатного) порядку; саме біологічними особливостями жінок і чоловіків традиційно виправдовують статус-кво в розподілі гендерних ролей.

Наскільки міцний зв’язок материнства і патріархату? Чи завжди материнство вписано у відтворення патріархатного гендерного порядку? Чи можна кидати виклик патріархату через різноманітні практики піклування про дітей? Феміністська рефлексія щодо материнства представляє широкий спектр концепцій і думок. Одна з найважливіших тез — розрізнення материнства як (патріархатного) інституту, пригнітливого для жінок (motherhood), та материнства як різноманітних практик (mothering).

Феміністська рефлексія першої хвилі фемінізму (кінець ХVIII — 20-ті роки ХХ століття) зосереджувалася довкола публічної сфери. Представниці феміністського (суфражистського) руху розглядали жіночу освіту, оплачувану зайнятість і політичну участь як найважливіші ресурси жіночої емансипації й гендерної рівності. Материнство і загалом сфера приватного залишалися поза увагою перших політичних проектів жіночого звільнення. Друга хвиля фемінізму (1960–1970-ті) звертається до соціокультурних підвалин патріархату, де жіноча здатність народжувати дітей — це чинник гноблення жінок. Третя хвиля фемінізму (від початку 1990-х) спирається на ідеї індивідуалізму, свободи вибору і розмаїття жіночих досвідів та феміністичних практик (екофемінізм, girly фемінізм, «чорний» фемінізм), відкриває нові можливості для осмислення материнства як соціально сконструйованого і контекстуального досвіду, на який впливають культура, історія, клас, етнічність, вік, сексуальна орієнтація.

В Україні через історичні обставини феміністична теорія довгий час не мала можливостей розвиватися. Тому далі пропоную розглянути головні напрацювання західної феміністичної думки та їхню застосовуваність у сучасному українському контексті.

Сімона де Бовуар: жінка як «пасивний інструмент життя»

У працях, які утворили засади «другої хвилі» жіночого руху, авторки розглядають біологічну здатність жінок народжувати дітей і материнство як найголовнішу основу підкорення і пригнічення жінок. Ідеться передусім про працю Симони де Бовуар «Друга стать» (Le deuxième sexe, 1949), яка чи не вперше оприявнила «незручні» і невидимі до цього аспекти жіночих досвідів: страхи, занепокоєння, викликані вагітністю, пологами і материнством.

Де Бовуар описала вагітність і материнство як досвіди, які викликають амбівалентні, неоднозначні почуття.

«Вагітність — це передусім драма... Жінка сприймає вагітність і як збагачення, і як втрату. Зародок становить її частку і водночас як паразит експлуатує її. Вона володіє ним, але й сама відчуває його владу... Виношуючи його, вона відчуває себе мовби всесвітом. Але саме це багатство знищує її, в неї таке відчуття, начебто вона сама — ніщо»^[2].

Материнство, на думку де Бовуар, позбавлено містики творення життя: «...насправді жінка не творить дитину: вона сама твориться всередині неї. Її плоть лише виробляє плоть: жінка неспроможна створити нове життя, воно створює себе саме»^[3].

Де Бовуар писала також про знецінення репродуктивної праці жінок у суспільстві: «Дивовижне лицемірство закладено в поєднанні неповаги до жінки, її недооцінки, з одного боку, і пошани, якою оточують матір, — з іншого. А коли жінку допускають лише до обмежених сфер суспільної діяльності, коли перед нею зачинено двері багатьох галузей, визнаних чоловічими, коли привселюдно заявляють, що хоч би про який фах не йшлося, жінка менше здатна до нього, ніж чоловік, і водночас їй довіряють найтоншу, найважливішу на світі справу: виховання, плекання людської істоти — чи це не злочинний парадокс?»^[4]

Хоча книжка де Бовуар вийшла ще 1949 року, її ідеї актуальні і для сучасних гендерних дискурсів, зокрема пов’язаних з темою абортів. «Суспільство, яке так затято захищає права ембріона, не виявляє жодної зацікавленості до долі народжених дітей», — писала авторка. Бідність як чинник абортів, загрози кримінальних абортів і народних засобів переривання небажаної вагітності, вагітність як наслідок сексуального примусу й насильства — ці теми вочевидь залишаються гострими і в сучасному українському суспільстві.

Суламіт Файрстоун: жінки без материнства і репродуктивні технології

Радикальні проекти материнства пропонує одна із засновниць радикального фемінізму Суламіт Файрстоун у праці «Діалектика статі» (The Dialectic of Sex, 1970), підхоплюючи ідеї де Бовуар. Основа патріархату, зазначає Файрстоун, — контроль чоловіків над репродуктивними функціями жінок. До появи можливостей контролювати народжуваність усе життя жінок зумовлювала їхня біологія: вагітність, пологи і догляд за дітьми поставили їх у залежність від чоловіків.

Файрстоун стверджує, що безпорадність і залежність від вагітності — чинники гноблення жінок, а прогрес репродуктивних технологій веде до їхнього розкріпачення^[5]. Заклик же авторки до позаутробної репродуктивності викликав гарячі суперечки, адже постає питання, хто контролюватиме використання цих технологій.

Файрстоун покладала великі сподівання на нові репродуктивні технології як інструмент жіночого звільнення. Проте розвиток цих технологій, що його ми нині спостерігаємо, демонструє їхній суперечливий вплив на жінок. Ці протиріччя відбилися й у феміністських працях. Скажімо, Джаніс Реймонд у праці «Жінки як матки: репродуктивні технології та боротьба за жіночу свободу» (1994)^[6] означає репродуктивні технології як форму медичного насильства над жінками. За її словами, жіночі тіла перетворюються на товари (комодифікуються), коли йдеться про програми сурогатного материнства й донорства яйцеклітин.

Актуальне також питання зв’язку нових репродуктивних технологій із соціально-економічною нерівністю. Скажімо, один із чинників так званих репродуктивних міграцій — переміщень з метою отримати доступ до допоміжних репродуктивних технологій — висока вартість цих послуг у багатьох країнах. Розвиткові країни, як-от Індія і східноєвропейські країни, стають привабливими для репродуктивних поїздок завдяки порівняно недорогим послугам, зокрема сурогатного материнства. Дискусії про глобалізацію допоміжних репродуктивних технологій, серед них і сурогатного материнства, часто точаться у зв’язку з расизмом і неоколоніалізмом, адже у світі послугами сурогатних матерів користуються переважно білі представниці і представники середнього класу з розвинених країн. Такий стан справ є об’єктом феміністської критики «гестаційних контрактів» як експлуататорських і таких, що дегуманізують, фрагментують і комодифікують материнство.

Окремі нові репродуктивні технології породжують нові виклики для фемінізму. Скажімо, винайдення штучної матки має важкопрогнозований вплив — від звільнення жінок до знецінення жіночих природних репродуктивних функцій і продукування нових форм соціальних нерівностей через доступ до таких технологій. Поки що можна тільки стверджувати, що відділення дітонародження від жіночого тіла однозначно стане викликом для феміністської теорії і для всього суспільства.

Едрієн Річ: материнство як інститут і практика

Засадниче для розвитку феміністської рефлексії материнства розрізнення материнства як інституту (motherhood) і як практики (mothering), що вперше окреслила Едрієн Річ (Adrienne Rich) у праці «Народжена жінкою: материнство як досвід та інститут» (Of Woman Born: Motherhood as Experience and Institution, 1976)^[7]. Розуміння материнства як інституту відсилає до патріархатного материнства, глибоко опресивного для жінок і контрольованого чоловіками. Інституційний складник материнства (motherhood) утілюється в соціальних стереотипах і суспільній (чоловічій) ідеології, сконструйованій у межах патріархатної системи. У ході історії чоловіки-експерти контролювали жіночі тіла, перешкоджали жіночому контролю над народжуваністю й абортами; чоловіки-медики встановили умови дітонародження, за якими дитину відчужують від матері; педіатри, релігійні діячі, письменники — головно чоловіки — створювали ідеалізовані о́брази матерів і визначали їхню «здорову ідентичність». Однак ці позитивні образи, переконана Річ, відірвані від реальних досвідів. Натомість материнство як практика, пов’язана з жіночими досвідами, потенційно уповноважувальне для жінок (empowering to women) і може бути ресурсом влади. Дослідниця звертається до свого материнського досвіду і закликає до цього інших жінок, щоб описати реальний світ материнства. Річ говорить про унікальний потужний зв’язок між матір’ю і її дітьми. Вона стверджує, що жінки потребують не звільнення від материнства (як уважала, наприклад, Файрстоун), а звільнення від чоловічого панування над материнством.

Ненсі Чодороу: гендерна нерівність починається з батьківських ролей

Одну з перших спроб поєднати індивідуальний і суспільний рівні відтворення материнства здійснила Ненсі Чодороу. У праці «Відтворення материнства» (The Reproduction of Mothering, 1978) вона досліджує, як розподіл батьківських функцій породжує гендерну нерівність. Застосовуючи психоаналітичний підхід, Чодороу розглядає механізми гендерної соціалізації як визначальні в закріпленні гендернорольової диференціації та гендерної ідентичності. Спираючись на праці соціологів, авторка доходить висновку, що саме асиметрична організація батьківства, коли функцію первинної турботи про дітей виконує жінка, обумовлює процеси гендерної ідентифікації. Тобто діти обох статей спершу ідентифікують себе з матір’ю, бо вона є суб’єктом первинного догляду і виховання. Дівчатка протягом життя зберігають цю ідентифікацію.

«Позаяк дівчинку виховують у сім’ї, де мати присутня більше за батька і саме вона переважно піклується про дітей; у неї є підстави прямо й безпосередньо ідентифікувати себе з матір’ю і її ролями в сім’ї, ніж у хлопчика — з батьком і чоловіками. Зазвичай ідентичність жінки залишається в межах ролі жінки-матері, вона передає свої рольові навички й очікування, свій спосіб життя наступному поколінню з більшою ймовірністю, ніж батько. Згідно з такою логікою, від матері до дочки передається більше, ніж від батька до сина»^[8].

Дальша ідентифікація хлопчика розвивається складніше: син має засвоїти чоловічу роль без тривалих і безперервних особистих взаємин з батьком. Щоби почуватися досить мужнім, хлопчик повинен автономізуватися від матері, чого не потребує дівчинка. Маскулінність він визначає радше негативно — як щось нежіноче, не пов’язане з жінками. Отже, чоловіча ідентифікація переважно гендернорольова, а жіноча — материнська; чоловікові властиво ідентифікувати себе з культурним стереотипом чоловічої ролі, а жінці — з певними аспектами ролі власної матері; ідентифікація жінки розвивається у взаєминах, чоловіка — у їхньому запереченні.

Різні моделі гендерної соціалізації ті різні шляхи до гендерної ідентифікації, за Чодороу, обумовлюють і гендернорольову диференціацію в суспільстві і на ринку праці внаслідок низки процесів: а) закріплення за жінкою сфери приватного, за чоловіком — сфери публічного; б) жіночі ролі як у сім’ї, так і поза нею більше, ніж чоловічі ролі, пов’язано з ідеєю взаємин і глибоких зв’язків; в) жіночу професійну зайнятість розглядають як продовження ролі домогосподарки, дружини і матері (цим можна пояснити, наприклад, високу частку працівниць у сфері послуг, освіти й догляду); г) навіть коли чоловіки й жінки змінюють сфери діяльності, зміст ролей залишається диференційованим: наприклад, чоловік може допомогти дружині в хатній роботі чи догляді за дітьми, але жінка однаково залишиться за це відповідальною.

Чодороу доходить висновку про зв’язок структури батьківства і системи гендерної нерівності. Унаслідок порівняної відсутності батька і майже винятково материнської турботи у хлопчика формується злість на жінку й одночасно страх перед нею, а також потреба в невимогливій залежній жінці, інакше кажучи, в жінці безпечній. Суто материнська роль жінки породжує у чоловіків психологічний і ідеологічний комплекс її другосортності. Через труднощі зі здобуванням стабільної чоловічої ідентичності хлопчик ідеалізує чоловічі ролі, наділяє їх надцінністю. А позаяк чоловіки контролюють соціальні інститути, суспільство і культуру, вони мають владу нав’язувати ці уявлення як суспільну норму: «Структура батьківства створює ідеологічні й психологічні передумови для відтворення в окремого чоловіка спрямованості на чоловіче домінування та структури, які його забезпечують. Така структура батьківства вводить уявлення про чоловіче домінування в самé означення мужності»^[9].

Ен Оклі: «множинне» vs «ексклюзивне» материнство

У 1976 році Eн Оклі описала сучасний міф про материнство, заснований на трьох переконаннях: усі жінки мусять бути матерями, усі матері потребують дітей, усі діти потребують своїх матерів^[10]. Ці міфи постулюють тісний зв’язок материнства і жіночої ідентичності, а також надважливість зв’язку передусім із матір’ю для добробуту дитини.

Праця Оклі, написана більше як сорок років тому, суголосна сучасним гендерним очікуванням. Авторка пише про тісний зв’язок жіночої самореалізації і материнства як панівну норму культури, про механізми гендерної соціалізації, що готують дівчат до материнства як до найважливішої жіночої місії. Оклі підважує поширений міф про материнський інстинкт як властивий усім жінкам, характеризує здатність до материнства як навчену, а не вроджену тощо.

Один із міфів материнства стверджує, що діти потребують своїх матерів для успішного розвитку. Ідеться про те, що саме матір повинна піклуватися про дитину, а дитина має виховуватися в контексті ексклюзивних взаємин із матір’ю.

Цей міф впливає на матерів, провокує у них почуття провини, коли мати працює поза домом і делегує піклування про дитину іншим особам. Ніхто, зазначає Оклі, не досліджував вплив зайнятості батька на його стосунки з дитиною. Натомість тривають активні дискусії про вплив зайнятості матерів на добробут дітей.

Оклі посилається на результати досліджень, згідно з якими діти матерів, котрі працюють, мають такі самі показники інтелектуального й емоційного розвитку, як і діти матерів, які не працюють поза домом. Матері, які працюють, досі почуваються винними через поширене переконання, ніби тільки вони можуть задовольнити певні потреби дитини.

Міф про особливу роль матері в соціалізації дитини ігнорує історичне й культурне розмаїття материнських практик. Наприклад, ізраїльські кібуци — це приклад так званого «розширеного материнства» (multiple mothering), у якому дітей виховують не тільки їхні матері. Практики комунального догляду за дітьми були властивими і традиційному українському суспільству, де догляд за дітьми не перетворився на суто материнську функцію, а дитина соціалізувалася в середовищі братів, сестер, старшого покоління та сусідських дітей, тобто поза ексклюзивним емоційним зв’язком із біологічною матір’ю.

Шерон Гейз: ідеологія інтенсивного материнства

Американська дослідниця Шерон Гейз запровадила поняття «ідеологія інтенсивного материнства»^[11]. Ця ідеологія, яка акумулює уявлення про «хорошу матір», спирається на три постулати. По-перше, переважно жінки піклуються про дітей, відтак саме вони повністю відповідальні за їх виховання. По-друге, методи належного виховання дітей сконструйовано як дитиноцентричні, їх диктують експерти, вони емоційно поглинальні, трудомісткі і фінансово витратні. По-третє, інтенсивне материнство ґрунтується на логіці відокремлення материнства від оплачуваної праці: «хороші матері» працюють лише тоді, коли їхні сім’ї потребують фінансової підтримки.

Витоки ідеології «нової» («свідомої», «відповідальної») матері сягають європейської історії XVIII–XIX століть. Проте формування капіталістичних суспільств суттєво змінило повсякдення матерів: центральна тема праці Гейз — проблема одночасного залучення жінок до практик інтенсивного материнства та оплачуваної праці; а також проблема рольового конфлікту, який виникає з прагнення жінок відповідати соціальним очікуванням до цих двох ролей. Авторка зазначає, що суперечності між ролями жінки-матері і кар’єрно-орієнтованої жінки — порівняно нове явище. Гейз виводить свою концепцію зі специфічної північноамериканської історії: активне залучення жінок до ринку праці тут розпочалося в другій половині ХХ століття. У США станом на 1993 рік до оплачуваної праці було залучено 58 % матерів, які мали дітей віком до шести років (порівняно з 12 % 1950 року). Концепцію Гейз критикують переважно за її універсалізмом і невраховування расових, етнічних і класових контекстів. Критики, зокрема, вказують, що ідеал матері, яка не працює, релевантний винятково для одружених білих жінок середнього класу; вони також проблематизують незалученість матерів до оплачуваної праці, адже такий припис стосується жінок, які перебувають у партнерствах із чоловіками зі стабільними і доволі високими доходами.

Андреа О’Райлі: патріархатне vs феміністське материнство

Андреа О’Райлі — очільниця всесвітньовідомого центру досліджень і активізму The Motherhood Initiative for Research and Community Involvement (MIRCI), мати чотирьох дітей, авторка численних праць про феміністське материнство (2006–2010)^[12].

О’Райлі виокремлює вісім позицій патріархатної ідеології материнства: 1) тільки біологічна мати може належно турбуватися про дітей; 2) турбота про дитину має бути цілодобовою (24/7); 3) мати завжди повинна ставити потреби дітей понад свої; 4) матері повинні звертатися до експертів по поради; 5) мати має бути цілковито реалізованою в материнстві; 6) мати повинна витрачати багато енергії, часу і грошей на виховання дітей; 7) мати цілковито відповідальна, але не має влади; 8) материнство і виховання дітей — приватне, а не політичне питання. Панівна патріархатна ідеологія тісно пов’язує також означення «хорошого материнства» із расовими, етнічними і класовими контекстами: у популярній культурі «хороша мати» асоціюється з образом білої одруженої гетеросексуальної здорової жінки із середнього класу.

Ідеологія феміністського материнства спирається на твердження, що матерям і дітям іде на користь практикування материнства з позицій дії, авторитету, повноважень. Раса, вік, сексуальність чи наявність партнера не впливають на можливості материнствувати (to mother). Материнство переозначується як соціальна і політична дія. Цей соціально-політичний вимір материнства маніфестовано у два способи. Перший передбачає роль матерів у позитивних соціальних змінах через антисексистське виховання, другий — через публічну дію і материнський активізм.

Порівняльний аналіз характеристик

патріархатного і феміністського материнства

(складено за працями Андреа О’Райлі)

Підсумки

У теорії фемінізму материнство посідає чільне місце. Згадані тут праці демонструють неоднозначне трактування материнства як джерела пригнічення та як ресурсу жіночого уповноваження й активізму. Загальна тенденція розвитку феміністських поглядів на материнство — перехід від аналізу материнства як статичного (незмінного), універсального досвіду, пасивного та опресивного для жінок до аналізу материнства як розмаїтих практик, контекстуальних і уповноважувальних.