12274 
Коли мене зацікавило усвідомлене батьківство, виявилося, що немає одного визначення цього феномена, як немає і конкретного автора чи авторки, який або яка запровадили б це поняття в обіг. Татівство і материнство сформувалися як соціальні практики протягом історії людства, а наприкінці ХХ століття стали більш гуманістичними і дитиноцентричними. В англійській мові у минулому сторіччі з’явився вислів conscious parenting, згодом — mindful parenting, і ця зміна у формулюванні демонструє, як змінилося бачення виховання навіть за останні десятиліття. Від сonscious — той, що при тямі, що відчуває, розсудливий, свідомий до mindful, який хоч і синонім, але з дещо іншою конотацією — дбайливий або уважний.
Якщо не існує одного автора цієї концепції, то будь-хто може спробувати наповнити її змістом. Нижче викладено моє бачення цього феномена, та я буду рада почути в коментарях і вашу думку.
Для мене усвідомлене батьківство — це:
- безкінечний процес, у ході якого ми вчимося бути в емоційному контакті із собою, з партнером і з дітьми;
- здатність відчувати і показувати емоції, здатність контейнувати емоції дітей та вчити їх долати надсильні емоції;
- постійний вибір у всіх сферах життя, постійне зважування «за» і «проти», виходячи з потреб дітей і враховуючи свої потреби;
- уміння вибудовувати особистісні внутрішні і зовнішні кордони, а також вміння підтримувати кордони своїх дітей, поки вони самі цього не навчаться;
- відповідальність за свою поведінку й усвідомлення того факту, що вона великою мірою впливає на поведінку наших дітей.
Для мене «усвідомлене батьківство» — це насамперед про емоції, про буття тут і зараз, про відчуття, а не мислення чи свідомість як такі. Тобто те, що я називаю усвідомленим свідомим батьківством, — це радше про емоційне, а не про раціональне чи функціональне. Отже, по черзі.
Процес
Це процес. Ніхто не народжується свідомими батьками. До цього можна готуватися — читати, відвідувати лекції, тренінги, курси чи психотерапевта, щоб розібратися з тінями минулого. Однак поки ви не поринули в батьківство і не наробили власних помилок, від яких холоне кров і опускаються руки, ви не зможете бути свідомими батьками.
Це безкінечний процес, адже хай там як ви стараєтеся, ви не зможете раз і назавжди закріпити за собою цей статус. Завжди знайдеться якийсь нюанс чи виклик, із яким вам доведеться працювати. Навіть коли ваші діти подорослішають і самі заведуть дітей.
Це безкінечний процес навчання — навчання у спеціалістів, в інших батьків, у своїх і чужих дітей, навіть у себе. Навчання на відпочинку, вві сні, під час віндсерфінгу, в черзі за квитками в кіно чи в автомобільній аварії. Якщо ви відкрилися до свідомого батьківства, ви вже не зможете припинити вчитися, бо це стає природною потребою і задоволенням.
Це безкінечний процес навчання бути в емоційному контакті з собою. Як я вже писала в попередньому тексті про історію батьківства, через історичні причини мало кому із нинішніх поколінь українців поталанило мати батьків, які вміли підтримувати емоційний контакт з дітьми чи із собою. Часи були важкі, їхні батьки зосередилися на виживанні, тому перед нами не було прикладів того, як упоратися з емоціями, крім як приховати їх від оточення. Тож щоби бути в контакті зі своїми дітьми, ми вчимося спочатку бути в контакті із собою. Називати і визнавати свої «негативні» або «неприйнятні» емоції, «шкідливі» емоційні стани — злість, сум, страх, горювання, лінь тощо. Називати і визнавати «надмірні» почуття — радість, захоплення, лінивість. Дозволяти собі радіти без причини (бо це, виявляється, не «признак дурачини», а нормальна оптимістична життєва практика), сумувати за втраченим (хай це лише нагода сходити в кіно з друзями чи несмачна булочка), почуватися щасливим від малесенького досягнення (зуміла в останню мить заскочити в маршрутку і не спізнилася на роботу), співчувати собі без особливих виправдань (це не ознака слабкості — пожаліти себе через прикрі збіги, які призвели до виснаження чи відчаю).
Це безкінечний процес навчання бути в емоційному контакті із собою і своїми або й чужими дітьми. І от настає час, коли ми можемо не лише відчувати і приймати власні емоції, а ще й розуміти, які наші потреби тут і зараз: чому я злюся, коли дивлюсь на розкидані по всій квартирі іграшки; чому мені страшно, коли бачу «погані» оцінки в щоденнику сина; чому я дратуюся від вигляду непрасованої блузки на моїй доньці. Чого мені не вистачає в цей момент, щоб сприймати це як даність, яка не загрожує моєму існуванню? От тоді ми починаємо вчитися бути в контакті зі своїми дітьми, адже хоч вони й відчувають ті самі емоції, що ми, виявляється, причини у них можуть бути зовсім інші! Вони можуть бути байдужими до непрасованої блузки і розкиданого по всій хаті взуття, але оскаженіти від натяку на неохайність на їхньому столі. Можуть ридати від щастя і тихо мовчати від горя і навіть сердитись сміючись. А нам для емоційного контакту потрібно навчитися гнучкості і безоціночного співчуття.
Контейнери емоцій
Після того як ми навчилися не боятись своїх і чужих сильних емоцій (мені особисто було дуже страшно, коли мої вже дорослі діти плакали; страх мене буквально паралізував, поки я сама не навчилася плакати і не дозволила собі горювати), лише після цього ми стаємо здатними вчити своїх дітей, як справлятися із власними емоціями, як заспокоюватись, коли гніваєшся, боїшся, панікуєш або плачеш. Що робити, коли не можеш знайти собі місце від радощів чи від горя. Без цього внутрішнього вміння мудрі слова, прочитані книжки і відвідані вами тренінги не матимуть для дітей жодного значення.
Поки ви не перевірите на собі і не дозволите собі горювати, безмежно радіти, надмірно (на думку суспільства) сердитись чи занадто чимось захоплюватись, ваші діти не зможуть навчитися, як же з цим бути. А ви, навчившись цього, станете не тільки безпечним провідником дитини у світі емоцій, а ще й рятувальником у ті моменти, коли дитина не може подолати шквал емоцій. У вас наче з’явиться «магічний батьківський мішок», куди дитина викидатиме те, з чим важко впоратись, не шкодячи при цьому вам чи іншим людям. Головне, що той «мішок» потім можна десь «витрусити» і розвіяти його вміст по вітру. Ця техніка називається «емоційне контейнування», вона допомагає дітям не відмовлятися від емоцій, які лякають, не приховувати чи пригнічувати їх, а безпечно випускати, щоб не травмувати оточення чи себе.
Ухвалення рішень
Отже, ми в процесі і вже знаємо свої емоції й потреби. Знаємо, що вони несталі і що емоції й потреби наших дітей можуть суттєво відрізнятися від наших (а якщо дітей двоє і більше, то розуміємо, що у кожної дитини свої відмінності). Можливо, ми навіть змирилися із цим. І тут настає найвеселіша частина навчання: ми вчимося безперервно зважувати «за» і «проти», робити вибір, базуючись не лише на логічних алгоритмах і загальновживаних нормах, а й на почуттях і потребах, своїх і дитячих.
От, наприклад, усі знають (не смійтеся, це серйозний аргумент для більшості батьків), що додаткові заняття з англійської мови дуже корисні для дітей. Та ви дуже втомлюєтесь після роботи і у вас немає сил возити дитину на курси тричі на тиждень, ще й чекати її годину в коридорі. А дитина дуже хоче займатися англійською, їй дуже подобається ця група, хоч і далеко їхати. Здавалося б, вибір очевидний — везти і сидіти, або не везти і почуватися поганими батьками. А от і ні! Спробуйте — напишіть хоча б п’ять різних варіантів виходу з цієї ситуації, враховуючи свої потреби і потреби своєї дитини. І хоча це не посібник для «усвідомлених батьків», а лише стаття-огляд, не відкладайте, а уявіть можливі варіанти. І тренуйтеся щоразу, коли бачите лише два очевидні вибори — поганий і хороший.
По-перше, це розвиватиме вашу креативність. Уявляйте найнеймовірніші варіанти: завести робота, який водитиме дитину на курси; винайти технологію створення порталів крізь час і простір і переносити групу на заняття у вашу квартиру тричі на тиждень; навчитися водити гелікоптер, щоб швидше добиратися без заторів; попросити свою маму возити дитину по четвергах і вівторках, а сестру — по понеділках. Уявляйте ці варіанти разом із дітьми, можливо, ви взагалі відмовитесь кудись їхати, бо вам буде весело і так.
По-друге, це дасть дітям зрозуміти, що вам небайдужі їхні потреби і ви берете до уваги їхні почуття. А водночас навчить поважати і ваші потреби.
По-третє, це вчитиме ваших дітей того, що існує безліч шляхів досягнути бажаного результату, хоча жоден із них не ідеальний. Та серед них точно знайдеться парочка таких, які найбільше відповідатимуть потребам усіх учасників.
По-четверте, це зміцнить ваші позиції в житті і дозволить почуватися впевненіше, бо насправді вибір не обмежено чорним і білим. Ба більше, знаючи варіанти, ви можете змінювати свій вибір залежно від того, як розвиватиметься ситуація.
Кордони
Отже, ми знаємо і приймаємо емоції й потреби свої і своїх дітей, знаємо, що існує безліч виборів і вміємо їх визначати (або нам здається, що вміємо і знаємо), і тут ми розуміємо, що ці потреби і вибори, які на них базуються, потрібно захищати. Учили нас цього в дитинстві чи, навпаки, казали «будь мудрішою, поступися, ти ж дівчинка, а значить, маєш уміти зберігати приємні стосунки» — це вже не важливо. Перед нами серйозне завдання — захиститися від посягання на наші потреби. І це вам не жарти. Навчитися вибудовувати внутрішні і зовнішні кордони — це не пройти курси самооборони! Це радше схоже на тривалу практику на полю бою. Одна справа — знати свої потреби, а інша — їх не здавати в полон ворогу або умовному пожирачеві наших потреб, хай там він який — зовнішній чи внутрішній.
Може, вам поталанило, і всередині вашої голови не живе одомашнений «пожирач потреб», так званий «критик», спадок, який підступно «переписали на вас» батьки і школа. Той, що не дозволяє спати, бо нагадує всі помилки, які ви зробили цього дня, або тривожно уявляє, що завтра може піти не так, або заважає радіти перемозі, запобігливо підказуючи, що саме не вдалося втілити в проекті. Та, на жаль, він живе в голові багатьох людей. А у батьків, особливо матерів, він ще й частенько полюбляє вкусити за найболючіше місце: «у твоєї мами краще виходило тримати дім у чистоті, а пральної машинки у неї не було!». Найпростіше, звичайно, здатися і спокійно доживати, слухаючи постійну внутрішню критику, встигати більше, безперервно вдосконалюватись і погоджуватися з тим, що мама й бабуся таки краще вміли. Проте якщо ми не можемо справитись із внутрішнім критиком, як ми навчимо своїх дітей боронити свої потреби від поганого впливу одноліток, від тиску системи чи майбутніх партнерів? Як ми зможемо захистити їх, поки вони самі неспроможні, від посягань зовнішнього світу, який захоче їх змінити відповідно до загальних норм і традиційних або інноваційних цінностей?
Тож збираймо себе докупи і нагадуймо «пожирачеві», що мама справді чудова господиня і все встигала, але особисто вам просто зараз життєво необхідні відпочинок, або заняття танцями, або похід у тир, або п’ять кіл на мототреку чи півгодини поплакати в подушку. І хай він почекає зі своїми настановами до кращих часів. Щойно ми навчаємося протистояти внутрішньому пожирачеві, нам стає набагато легше пояснити дітям, партнерам, начальникам і просто перехожим, чому саме зараз вас не варто турбувати або чому всім тривожно, а вам хочеться танцювати. А може, навіть пояснювати не доведеться.
Наслідування
І вишенька на торті «усвідомленого батьківства» — розуміння, що хай там чого ми навчаємо своїх дітей, саме наша поведінка формує їхні стратегії взаємодії зі світом. Тут можна було б навести як приклад відомий експеримент Альберта Бандури [1] з Бо-бо лялькою, котрий довів, що діти детально відтворюють поведінку, яку спостерігають у житті чи на екрані. Однак у мене закінчуються виділені редакторкою знаки, тож спробуйте погуглити самостійно. Повірте на слово: наші діти — чудові імітатори, і добре вміють читати між рядків. І якщо ви досі розповідаєте, як важливо займатися спортом або читати книжки, але чомусь весь вільний час сидите у Facebook, ваші повчання не матимуть успіху. Хочете, щоб діти читали паперові книжки? Купіть собі кілька і принаймні робіть вигляд, що читаєте. Хочете, щоб син робив ранкову гімнастику? Прокидайтеся раніше — хай він раптом застане вас за планкою чи підніманням гантель. Заодно здивуєте і себе :)
«Неідеальні батьки»
Якщо ви дочитали аж сюди, можливо, ви зрозуміли, що текст не про вас: ви всього цього не вмієте і не робите, тому ви не чудова мати і не прекрасний батько, не така вже й хороша бабуся чи, може, й дідусь). Маю для вас чудову новину: свідомі батьки — це ті, хто постійно сумнівається в тому, чи вони справляються, чи правильно вони все роблять, підходить обраний ними шлях чи все-таки краще було вибрати інший.
Свідомі батьки регулярно помиляються, часом неуважні, можуть прикрикнути і навіть насваритися, ба більше — вони іноді навіть брешуть дітям і не виконують обіцянок! Іноді дратуються на рівному місці і плачуть при дітях. А все тому, що, як показують «авторитетні дослідження», ідеальні батьки — це міф, їх не існує. А коли б існували, то як би наші діти вчилися знаходити спільну мову, пробачати, співчувати, відновлювати довіру в безпечному для них середовищі? Таке можливо лише з «достатньо хорошими батьками» Бруно Беттельгейма [2], за аналогією з «достатньо хорошою матір’ю» Дональда Віннікотта [3]. Тобто з такими батьками, поруч з якими не страшно бути неідеальними, помилятися, вчитися на своїх помилках, плакати з відчаю і реготати від поганих жартів. Щоправда, нам, батькам, витримувати це нелегко. Особисто мені, щоб не перевтомитися, не вигоріти і не засумніватися в собі остаточно, допомагає кілька речей:
· відпочинок — активний/пасивний, на природі чи вдома — що різноманітніше, то краще, сьогодні так, а завтра інакше;
· підтримка — у чаті, на тренінгу чи лекції серед таких самих, як я, за чаєм з подругою, на сеансі психотерапії;
· визнання своєї недосконалості і перейменування вад у «родзинки», як у бородатому анекдоті про те, що «це не баг, а фіча», або «дефект обернути в ефект».
Перспективи
Як ви, певно, завважили, усвідомлене батьківство — це нелегкий шлях. Він дуже відрізняється від того, до чого звикли батьки протягом історії, і вимагає набагато більше розумових і емоційних ресурсів. Та протягом історії homo sapience мали вижити з мінімальними затратами, тому у наших предків не було можливості виділяти стільки ресурсів на виховання потомства. А у нас, сучасних батьків із розвинутих і розвиткових країн, цих ресурсів дещо більше, та й знань вистачає.
Усвідомлене батьківство потребує неабиякої підтримки від близьких і родичів, від друзів, від держави врешті-решт. На мою думку, воно може не лише допомогти виховати щасливіших, упевненіших у собі і добріших людей, а в перспективі, можливо, виведе нашу цивілізацію на нову сходинку еволюції — і ми станемо вже не homo sapiens, а homo empaticus.
Література:
[1] Бандура, Альберт. Теория социального научения. — СПб.: Евразия, 2000.
[2] Bettelheim, Bruno. A Good Enough Parent: A Book on Child-Rearing. — Thames and Hudson, 1987.
[3] Винникотт, Дональд Вудс. Разговор с родителями / Пер. с англ. М. Н. Почукаевой, В. В. Тимофеева. — М.: Независимая фирма «Класс», 2012.
