6811 
І мовлю по-еллінськи: «ме му тос кікльос тарате», —
мужчинам, імперіям, часу:
Не руш моїх кіл.
Оксана Забужко
Народження дитини — це непросто, і викликає багато емоцій та питань. Перші тривоги, пов’язані головно з доглядом, відходять на другий план, поступаючись питанням спілкування, виховання, соціалізації. Якщо це не перша дитина, ти вже знаєш: питання, що робити, про що говорити і як реагувати, постають дуже швидко, а стереотипи переслідують — стереотипи від самого пологового будинку незалежно від того, якої статі в тебе дитина (зелена стрічка на конверт, подарована племінником з нагоди уродин, свого часу викликала неабиякий шок у персоналу під час виписки).
Саме тому мені важливо було прочитати книжку авторки промови «Про небезпеку однієї точки зору», у якій ідеться про стереотипи і про те, як вони спотворюють наше сприйняття світу не тому, що вони помилкові, а тому що показують лише один бік реальності, відкидаючи й ігноруючи інші. Я просто не могла пройти повз книжку, яка намагалася розповісти не про догляд, а про виховання і про спілкування. Книжку, у вступі до якої сказано, що її написано на прохання подруги — як пораду, як виховати дівчинку феміністкою, і сама авторка зізнається, що, навіть попри її багаторічний досвід активізму, лекцій і промов, це стало для неї надзавданням.
Сама книжка — це розширена версія листа Чимаманди до її найкращої подруги у відповідь на прохання допомогти виховати новонароджену дочку в дусі фемінізму (хоча книжка не лише про виховання дівчат). Авторка каже, що вона намагалася систематизувати свої думки, узагальнити досвід і зробити його максимально помічним у повсякденному житті. Тому порад небагато, вони короткі і завжди підкріплені маленькою історією з життя авторки або її подруги.
Ця книжка стала для мене саме тим іншим поглядом, бо вона не про те, як виховати здорову, успішну, правильну, сучасну (і всі інші епітети, які асоціюються з процесом виховання залежно від моди, потреб суспільства і матерів) дитину, а фемініста_ку. Книжка, власне, і є тією ще однією точкою зору, яку не можна ігнорувати. Це викладені в 15 пунктах роздуми, багато з яких співзвучні з моїми, що їх я так і не спромоглася систематизувати.
Авторка книжки Чимаманда Нґозі Адічі — відома нігерійська новелістка і громадська активістка, яку літературно-критичний щоденник The Times Literary Supplement не раз відзначав як талановиту англомовну нігерійську письменницю, чиї твори перекладено більше ніж 30 мовами світу. Її твори багато років поспіль здобувають нагороди й визнання: першим успіхом стала номінація 2002 року на премію Кейна англомовним африканським письменник_цям (Caine Prize for African Writing) за оповідання «Ти в Америці», а серед останніх досягнень — PEN Pinter Prize 2018 року, яку присуджують щороку з 2009-го, за «неприборканий і непохитний погляд на світ, що показує рішучість ... визначити справжню правду нашого життя і суспільства»). Чимаманда Нґозі Адічі також авторка маніфесту We Should Be All Be Feminists, який виріс із розмови на TED.
Видавництво «Видавництво», у якому з’явилася книжка, прийшло на український ринок з місією «порушувати замовчувані і суперечливі теми, скажімо, книжки про смерть, розлучення, права людини для наймолодших». Тому «Феміністичний маніфест» став логічним і очікуваним продовженням низки книжок, які руйнують єдину точку зору, це «Майя і її мами» Лариси Денисенко, «Про це говорять лише з кроликами» і «Бути мною». Анни Хьоґлунд, збірка «Це зробила вона». На останньому Книжковому Арсеналі представники «Видавництва» фігурували як піонери феміністичного книговидання.
Справді, в Україні така книжка дуже на часі. Усталені уявлення про розподіл ролей у суспільстві та кому що належить робити яскраво ілюструє дискусія довкола антидискримінаційної експертизи підручників, до критики якої приєдналася деканка Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (хоча це цілком у дусі університету, де перед початком навчального року пропонують піти на молебень і без пояснень закривають виставки в арт-просторі). Насправді ми постійно стикаємося з негативним ставленням до інакомислення і до спроб вийти за рамки шаблонів, зазвичай це прикривають традиціями, чиїмись уявленнями про пристойність та корисними порадами. Від народження дитину оточує світ, у якому стало нормою, що за дитиною доглядає мама, вона вирішує поточні проблемами та опікується домогосподарством, а тато забезпечує і підтримує, але трохи відсторонено (наприклад, він не лягає з дитиною в лікарню, не бере участі в маршах рівності тощо, бо це не на часі — треба ж захищати жінок і дітей). Спробуйте погуглити словосполучення «поради молод*» і Гугл підкаже вам продовження: батькам, мамі, родині, вихователям, педагогам, але не татам. Ситуація, звісно, змінюється, та поки що це стосується переважно догляду, а не виховання і формування світогляду. Чимаманда майже на перших сторінках зазначає: «Робіть це разом. Пам’ятаєте, у початковій школі ми дізналися, що дієслово — то про дію. Що ж, батьківство — така сама дія, як і материнство».
Традиції ж, які формують наш світогляд, почасти будуються на ідеалізованих пасторальних образах матерів і родин (докладніше про це в працях Адріене Річ), що не відповідають реальності і, головне, оминають проблеми. Традиційно вся відповідальність покладається на матерів, а невдачі й проблеми списуються на їхню неспроможність, неадекватність та байдужість (усі чули про матір-зозулю, а от про тата аналогічний вислів ніхто з ходу не пригадає). Часто, обговорюючи новини про дітей, одразу запитують: а де мати дитини? — і майже ніколи не формулюють нейтрально — «де батьки?» або «де родичі?». Усе це проектується в підходи до виховання дітей, на яких переносять ті самі ролі, стереотипи і реакції (докладніше про це у Ненсі Чодороу), іноді це породжує проблеми там, де їх могло б і не бути (матеріали журналу «Я», № 1 за 2018 р., «В поисках гендерного воспитания»). Ми самі навіть не замислюємося над цим, як ота мама з книжки Чимаманди, яка не дозволила доньці гратися гвинтокрилом, і авторка не може позбутися думок про те, що якби тій дівчинці дали шанс дослідити гвинтокрил і вона стала б видатною інженеркою? Чимаманда наполягає, що дитину важливо навчити «сумніватися в притаманній… культурі вибірковій апеляції до біології як “підстави” соціальних норм» (хоча в цитаті йдеться про нігерійські культурні традиції, вони близькі багатьом іншим суспільствам).
Мені завжди бракувало зрозумілої літератури про спілкування з дітьми, яка підказала б, як діяти і що робити. Особливо коли мова заходить про буденні ситуації і реакції на них: зауваження в стилі «не повзай на колінах, ти ж дівчинка», порад шестирічному синові, якого відгамселила одногрупниця в садочку, а його вчили з дівчатками не битися, або дочці, яку не взяли гратися в автопарк, бо то «для хлопчаків», і докорів від родичів на зразок «щось я у тебе жодної ляльки вдома не бачила, треба подарувати, бо ж дівчинка росте». Таких ситуацій безліч, і трапляються вони частіше, ніж хотілося б. Тому для мене «Люба Іджеавеле...» — це книжка не тільки для мам дівчаток, а й для мам хлопчиків. Адже, як пояснює авторка, «ми непомітно впливаємо на життя дівчат: ми вчимо їх, що великою мірою їхня здатність любити — це здатність жертвувати собою. Хлопців ми цього не вчимо...». Проте всім слід прищепити думку, що в любові треба віддаватися емоційно і так само віддаватися повинні у відповідь.
Чому досі важливо про це говорити? Щоб показати світ з іншого боку, щоб почати по кроку, потроху змінювати ситуацію; не можна толерувати неправильні речі, які обмежують права і свободи певної групи людей лише тому, що так було завжди. Потрібно говорити, адже багато хто ніколи не замислювався над існуванням цих проблем і тепер не бачить, що саме не так. Та коли зазирнути в історію і сьогодення, то законодавчо за жінками закріплено право
- розпоряджатися грішми на банківських рахунках і взагалі вільно отримувати кредитні картки без дозволу чоловіка чи батька — з 1970-х років, але ще 2012 року жінки у США в середньому платили на 0,5-1 % більше за користування і випуск кредитної картки;
- кермувати автомобілем у Саудівській Аравії — лише з 2017 року;
- брати участь у виборах в Об’єднаних Арабських Еміратах — 2006 року, у Саудівській Аравії — 2011 року (першими отримали ці права новозеландки 1893 року й австралійки 1902 року);
- працювати на всіх видах робіт в Україні — з 2017 року (рух почався зі Швеції, де право отримувати дозвіл на всі види виробничої і торгової діяльності жінкам було надано 1720 року);
- отримувати рівну заробітну плату (кожна ісландська фірма, де більше як 25 працівників, повинна отримати державний сертифікат про рівноправну політику) — з 2018 року).
Тим часом у лютому 2018 року в Ірані покарання за появу в публічному місці без традиційного жіночого одягу — хіджабу — збільшили з 74 ударів палицями до позбавлення волі терміном на 10 років.
Ці дати вочевиднюють, що всі права і свободи, якими ми активно користуємося тут і зараз (зокрема і свободою мирних зібрань), стали доступними не так давно і не скрізь, тому не треба вважати, нібито ми вже всього досягли, у нас усе гаразд і ці проблеми нас ніколи не зачеплять. Ми не можемо відгородитися від зовнішнього світу, і варто знати, чого від нього очікувати, та вміти про це говорити. Не вийде просто не згадувати, що ми живемо в період панування культури зґвалтування (rape culture), де звинувачення жертви — поширена практика, а відкрита розмова про насилля (#MeeTo, #яНеБоюсьСказати) трактується як бажання маніпулювати і здобути популярність. Власне, всі ці історії ще раз підтверджують: ніхто не може гарантовано уникнути дискримінації й насилля в житті, і немає можливості «прикрити» й «відгородити» свою дитину, крім однієї — спробувати змінити світ. Амбітно? Так, але виходу насправді немає. А найперспективніший шлях — виховання! Виховання дітей, у яких буде інший погляд на себе, світ і стосунки. Як каже Чимаманда, «інакше виховання наших дітей і прагнення справедливішого світу для жінок і чоловіків — моральний обов’язок».
Говорити про щось із дітьми завжди важче, ніж з однодумцями або опонентами, бо діти чутливі не тільки до слів, а й до вчинків. Не можна товкмачити про правила дорожнього руху і перебігати дорогу на червоний, бо зараз немає машин і ми нікому не заважаємо. Не можна говорити про повагу до жінок і сміятися з масних жартів. Не можна вимагати поваги до себе, не поважаючи особистий простір і вподобання своєї дитини. Це дуже просто зрозуміти і дуже важко втілити, бо якісь реакції в нас спрацьовують автоматично, перш ніж ми замислимося, а чому, власне, я так роблю. І книжка змушує нас задуматися над цим.
«Люба Іджеавеле...» — стислий і зрозумілий текст, який не дасть занудьгувати й відволікатися на щось інше. Він така квінтесенція простих порад і з життєвими прикладами, що їх завжди можна приміряти на себе. Звісно, у кожного свій досвід, і традиції Нігерії дещо відрізняються від українських, але стереотипи всюдисущі.
Я, наприклад, згадала себе в епізоді про муки з волоссям і вимогу постійно ходити з певними прийнятними зачісками. У дитинстві у мене було довге волосся — коса нижче пояса, і коли батьки поїхали в тривале відрядження й залишили мене на бабусю, я мусила сама давати собі з ним раду. Хоча мені було 10 чи 11 років, упоратися з волоссям було важко і я спробувала ходити в школу з «хвостом». Тоді я й дізналася, що це неприпустимо, непристойно, негігієнічно, що до школи так ходити не можна. Пам’ятаю, як тренувалася заплітати «колосок» (бо обручів і достатньо «невидимок» та шпильок у мене просто не було) — до тремтячих рук і непереборного бажання послати все під три чорти. Тому своїм дітям я розповідаю, що у них є законодавчо закріплене право на індивідуальність. Стаття 300 Цивільного кодексу України говорить, що фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм і способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства про право на самовираження і зовнішній вигляд. Це значить, що не можна заборонити ходити із фарбованим чи довгим/коротким волоссям, з ірокезом чи будь-якою іншою зачіскою.
Я раджу цю книжку всім, хто виховує дітей, бо давно переконана, що треба виховувати ЛЮДИНУ, а не хлопчика чи дівчинку. Цей короткий маніфест примусить задуматися над тим, що, власне, ви хочете донести до дитини, чого її навчити, що справді важливо, а що лише усталена стереотипна реакція. Можливо, ця книжка допоможе вам переоцінити ваше ставлення до багатьох ситуації і реакцій на певні речі. Ви можете додавати нові пункти або просто спробувати сформулювати власний маніфест. Та головне — це внутрішнє переконання, що «Я важлива. Я важлива завжди. Не якщо. Не за умови, що. Я важлива завжди. Крапка».
