8337 
Як ми зі стада стали сім’єю
Батьківство — материнство і татівство — це соціальний конструкт, хоча він здається нам чимось природним. Якщо проаналізувати глибше, виявиться, що батьківство складається з практик і норм, створених і регульованих суспільством, — аналогу таких норм у дикій природі не існує. Це означає, що вимоги, які висувають до батьків, напряму залежать від того, у якому суспільстві в конкретний час живуть ці батьки: у Європі доби Середньовіччя, в Китаї династії Хань чи в сучасній Україні. Такі вимоги корелюють навіть із розміром населеного пункту і належністю до певного соціального класу.
Якщо ми зазирнемо в найдавніші часи, коли людство лише ставало на ноги та опановувало мову, то побачимо, що батькам велося досить просто. Майже так само просто, як нашим родичам мавпам чи розвинутим ссавцям. Народжуєш дітей, годуєш їх, дбаєш про їхню безпеку, наскільки це тобі дозволяє середовище, і сподіваєшся, що, може, 2–3 дитини із загальної кількості доживуть до віку, коли самі зможуть мати дітей. Ще передаєш їм найпростіші навики виживання, а згодом, коли людство оволоділо майструванням, — секрети добування вогню, виготовлення зброї і знарядь праці. При цьому дитинства як такого не існувало, — кожен член спільноти/родини починав/ла виконувати свою функцію, щойно міг/могла виконувати найпростіші дії — збирати корінці чи рити ямки, а це здатна робити будь-яка людина років так із трьох.
З ускладненням суспільного життя і навичок, потрібних, щоби посісти в ньому окреме місце, діти не могли вже так рано долучатися до спільноти дорослих. Дослідник Даниїл Ельконін [1] уважає, що саме так виникло дитинство: еволюція знарядь праці і необхідність застосовувати в роботі фізичну силу протягом історії подовжували дитинство і відсували вік переходу до дорослості. А разом з дитинством подовжувалося і батьківство. Якщо раніше діти переставали бути дітьми в 3–5 років, бо нарівні з іншими здобували харч, то з розвитком суспільства батькам доводилося дедалі довше піклуватися про дітей і утримувати їх, аж поки вони самі могли знайти собі роботу і бути самостійними. Сьогодні офіційно, за законом, ми повинні утримувати дітей до їхнього повноліття — до 18 років. Уявіть собі, двадцять тисяч років тому вісімнадцятирічна особа вже могла мати кількох дітей, знати ремесло і мати визнання в спільноті (це якщо та особа чоловік, бо якщо жінка, то тільки багато дітей і господарство)!
Та якщо ви думаєте, що всі ці десятки тисяч років батьківство було відповідальним чи усвідомленими, то помиляєтесь.
Найціннішим скарбом діти були (і подекуди залишаються нині) в аграрному суспільстві. Така ситуація склалася після неолітичної революції, коли племена осіли, щоб обробляти землю, з’явилася власність, покращилися умови життя, підвищилася народжуваність і зменшилися інтервали між пологами. Адже для того, щоб обробляти землю, потрібні були додаткові руки. У той самий час формується відома досі (подумати тільки, чинна понад вісім тисяч років!) схема розподілу праці відповідно до статі. І якщо спочатку жінки все-таки брали участь у землеробстві і скотарстві, то наприкінці неоліту їхньою головною сферою діяльності на наступні тисячоліття стало домашнє господарство, виховання дітей, обслуговування чоловіків [2]. Чоловіки і доти не надто піклувалися про дітей, а відтоді батьківство повністю покладається на жінок — матерів і бабусь. На жаль, ми й сьогодні вислуховуємо, як тужать деякі сучасні фейсбук-експерти (а подекуди й ті, хто справді мали б називатися експертами, з науковими ступенями і посадами) за традиційним сімейним укладом, у якому татівство обмежується заплідненням та забезпеченням родини ресурсами.
Отож уся цінність дітей полягала в тому, що вони допомагали обробляти землю або, якщо це дівчата, вправлялися по господарству. Ставилися до них відповідно — народити, годувати і виростити до певного віку, передати вже складніші знання і стежити, щоби працювали на совість. В окремих суспільствах дітей ще цінували за те, що їх можна було продати (в рабство або на службу), вигідно видати заміж і отримати за це додаткові зв’язки або ресурси тощо.
Дослідник історії дитинства Ллойд деМос виділяє такі етапи в короткій історії взаємодії батьків і дітей:
- До IV століття в дітях не бачили цінності; практикували масові жертвопринесення, вбивство дітей і насильство щодо них.
- У IV–XIII століттях унаслідок поширення християнства від дітовбивства відмовилися, але батьки часто передавали дітей на виховання третім особам, наприклад годувальницям.
- У XIV–XVII століттях, відповідно до духу доби, в дітях бачили істоту, у якій борються Бог і Диявол. Від батьків вимагали застосовувати жорстокі покарання, щоби побороти диявола в дитині.
- У XVIII столітті всі думки, вчинки, бажання, успіхи в навчанні, стан здоров’я дітей батьки мали постійно контролювати. За неправильні дії дітей чекало покарання.
- XIX–XX столітті батьки ставляться гуманно до своїх дітей. Вони прагнуть виховувати їх, ґрунтуючись на знаннях у галузі психології і педагогіки.
- У кінці XX століття в дитині починають цінувати насамперед індивідуальність. Завдання батьків — максимально сприяти самореалізації дитини, не придушувати її унікальні способи самовираження та розвивати творчий потенціал [3].
Як бачимо, протягом століть ставлення батьків до дітей мінялося, а найдраматичніші зміни відбулися протягом ХХ століття. Дехто, як-от дослідниця Лінда Поллок [4], критикує деМоса і його песимістичну візію батьківсько-дитячих стосунків в історії. На підставі письмових джерел — автобіографій, щоденників, листів — Поллок стверджує, що батьки і до ХVІІІ–ХІХ століть турбувалися про здоров’я і добробут своїх дітей, що між батьками і дітьми існував емоційний зв’язок, може, не такий сильний, як сьогодні, але існував. З іншого боку, як свідчать ті ж таки газети, автобіографії, художня література й усна народна творчість, батьки ще донедавна не приділяли дітям особливої уваги, крім як задоволення їхніх фізичних потреб та дисципліна. Батьки часом і не здогадувалися, чим живуть їхні діти, що переживають, не хвилювалися за те, що з ними буде в майбутньому.
У Європі ХVІІІ століття виникли обов’язкові школи, покликані виховувати «пересічних громадян», адже батьки явно не могли впоратися з вихованням. Уже в кінці ХІХ — на початку ХХ століття з’являються і спеціалісти, котрі вивчали дітей і дитинство, — педагоги, дитячі психологи, педіатри, спеціалізовані дитячі лікарі. Діти потрапили у фокус дослідників, і батьківство відтоді змінилося кардинально.
Новітня історія батьківства
Жили собі батьки тисячоліттями і «чудово» справлялися з дітьми: вбивали зайвих, відправляли на роки до годувальниць, продавали в рабство, видавали заміж за гроші, змушували гарувати на полі, принаймні не дуже переймалися, як же діти виживають. Як так сталося, що тепер ми в полоні феномена «усвідомлене батьківство» і переживаємо, чи не зашкодимо ми своєю турботою своїм же дітям?
Можливо, ми нарешті осягнули, що діти — це наше майбутнє, або доросли до переконання, що вивчаючи і розуміючи дітей, ми зможемо допомогти собі (хоча коли я кажу «ми», то маю на увазі далеко не всіх представників homo sapience). Як ви могли пересвідчитись, шлях до цього усвідомлення був довгим і тернистим.
Зародження дитиноцентризму
Двадцяте століття стало епохою здобутків не лише в хімії чи фізиці. Відкриття в галузях дитячої психології, гігієни, фізіології, а пізніше права, соціології і філософії докорінно змінили ставлення до дітей та підходи до їхнього виховання. Багато значили для батьківсько-дитячих стосунків дослідження і пізніше сформульовані теорії, які звертали увагу на важливість емоційних стосунків, емоційної прив’язаності між дітьми і батьками. Це й стало підвалинами того, що сьогодні ми називаємо усвідомленим батьківством. Роль емоцій у вихованні дітей, емоційного зв’язку між батьками і дитиною (значущою особою і дитиною) захищали й підкреслювали Марія Монтесорі, Януш Корчак, Джон Боулбі, Гордон Ньюфельд, Дональд Віннікот, Анна Фрейд, Рене Шпітц. Якби не їхня праця, можливо, ми жили б в іншому світі: були б вільнішими від тривог за майбутнє своїх дітей або, навпаки, не такими щасливими.
Серед епохальних робіт, які викликали суттєві зміни у ставленні до дітей, — праця психоаналітика Рене Шпітца 1945 року про госпіталізм та емоційну депривацію [5]. Шпітц узявся вивчати дітей, яких виховували в будинку маляти, та дітей у яслах при жіночій в’язниці методами лонгітюдного дослідження. Дітей обстежували регулярно протягом двох років. Були у нього й контрольні групи — діти, які виховувалися в біологічних сім’ях. Умови утримання там і там суттєво різнились і, звичайно, не на користь в’язниці.
У будинку маляти за дітьми доглядали професійні медсестри: харчування, догляд, медичне обслуговування було на найвищому рівні. Однак емоційного спілкування як такого не було, адже медсестрам ніколи розмовляти з дітьми, відповідати на їхні емоції. Крім того, діти в будинку маляти вельми обмежені в можливості рухатись — для зручності персоналу. У жіночій в’язниці умови були гіршими, але діти від народження до 2 років постійно контактували з матерями.
У результаті дослідження встановлено, що діти, котрі перебували у в’язниці, інтелектуально, фізично й емоційно розвинутіші, ніж діти з будинку маляти. Крім того, в дитбудинку померло 33 дітей (із 91) і лише двоє з них через хворобу. Тим часом у в’язниці всі діти вижили і розвивалися відповідно до норми. З цього і наступних досліджень Шпітц виснував, що для дитини життєво важливі емоційний контакт і постійний доглядальник — для формування прив’язаності. Якщо дитина довгий час позбавлена постійної емоційної прив’язаності, це може спричинити депресію або госпіталізм, призвести до порушень функціонування психічної сфери.
Дальші дослідження в галузі нейрофізіології показали, що батьки потрібні дитині на всіх стадіях життя, не просто як доглядальники чи вихователі, які правильно піклуються про її фізичні потреби і безпеку, а і як своєрідні метрономи, котрі допомагають дитині навчитися відчувати свої емоції, розпізнавати емоції інших, співпереживати, справлятися із сильними емоційними станами, підтримувати інших. Одним слово, батьки допомагають дітям бути людьми, які живуть у світі, сповненому емоціями. І якщо в обох батьків з якихось причин такого вміння немає, це може суттєво позначитись на дальшому житті дитини. Гоулман [6] у своїй книжці «Емоційний інтелект. Чому він може важити більше, ніж IQ» пише: «Тривала відсутність налаштування між батьками і дитиною приносить величезну емоційну шкоду дитині. Якщо мама або тато не вміють висловлювати емпатію щодо певних емоцій дитини, як-от радість, сльози чи потреба в обіймах, дитина починає уникати всіляких проявів, а можливо, навіть переживань емоцій».
Материнство як робота
Як ви, певно, завважили, дослідники дитинства — переважно чоловіки, однак вивчали вони насамперед стосунки дітей з матерями і рекомендації теж давали матерям. Хай там яким дитиноцентричним було ХХ століття, а вихованням дітей і в прогресивних суспільствах, і в традиційних займалися переважно жінки. ЗМІ й автори книжок про виховання у ХХ сторіччі під батьківством частіше мали на увазі материнство, адже від татів так само чекали головно участі в заплідненні і матеріального забезпечення сім’ї. На матерів покладалася виняткова відповідальність за долю дитини — її здоров’я, освіту, виховання. Однак не право ухвалювати рішення стосовно дітей — тут матері мали виконувати поради спеціалістів (чоловіків), що їх вони транслювали через ЗМІ і книжки. І якщо в ХІХ столітті забезпечені жінки не опікувалися дітьми, бо для цього були няньки, гувернантки і гувернери, то у ХХ столітті для багатьох жінок новопосталого середнього класу материнство обернулося на основне і навіть єдине призначення.
Материнство на рівні з веденням домогосподарства перетворилося ще й на роботу, результати якої не оплачуються, критикуються і знецінюються (наприклад, фразою «сидіти вдома з дітьми»). Для жінок, які мусили працювати, материнство ставало додатковим навантаженням після основної роботи. Поступово у ЗМІ сформувався образ глянцевої або «взірцевої» матері, яка все встигає: і дітей розвивати відповідно до останніх розробок психології, і дім утримувати на належному рівні, а згодом ще й працювати на повний день.
Наприкінці ХХ століття ситуація змінилася. У розвинутих країнах, зокрема в Скандинавії, відбулися істотні зрушення в питанні участі татів у вихованні дітей. В Україні нарешті почали читати про ці досягнення, і хоч вони досі лякають чималу частину суспільства, є надія, що ми почали свій рух до новітнього батьківства, у якому є місце і татові, і мамі.
Український шлях до батьківства, або Сумний спадок поколінь
Ми, як і інші батьки світу, живемо в середовищі, яке драматично міняється і видається дуже небезпечним для нас і наших дітей. До всього цього ми ще й отримали у спадок травми радянського виховання. Якщо ми самі не застали СРСР, то він наздогнав нас через наших батьків і батьків батьків. І нам, українським мамам і татам, доводиться не лише з нуля опановувати батьківські стратегії, а й долати перешкоди, закладені беземоційним і песимістичним вихованням з елементами вивченої безпомічності.
Унаслідок революції, репресій, Другої світової війни в УРСР різко скоротилася кількість чоловіків. Багато дітей залишилися без татів, а матері мусили кинути всі сили на виживання, а не на виховання чи освіту дітей. У наступних поколіннях кількість жінок і чоловіків поступово вирівнялася, але повоєнна модель, коли тати не брали участі в догляді і вихованні своїх дітей і не розділяли відповідальність із матерями, однаково залишалася нормою, хоча у світі тенденції почали змінюватись. На пострадянському просторі така модель панувала аж до початку ХХІ століття, коли глобалізація принесла й до нас свіжі тенденції батьківства. Проте й нині випадки повноцінного розподілу відповідальності за дітей між батьками в Україні досить рідкісні і варті окремого вивчення. До яких ще наслідків у стратегіях батьківства могли призвести постійні пертурбації в нашій країні протягом ХХ століття?
Вісім років тому психологиня Людмила Петрановська роздумувала про «психологічну травму, яка передається з покоління в покоління» [7]. Петрановська зазначала, що травмовані тоталітарним режимом, постійним виживанням і війною батьки в Радянському Союзі не могли дати своїм дітям тепла, любові, впевненості у завтрашньому дні, відчуття безпеки і потягу до інновацій. І наступне покоління, тобто наші з вами батьки, виросли у страху бути неприйнятими, відкинутими, забутими, а ще розуміючи, що ініціативу може бути покарано. («не висовуйся», «життя — це виживання, а не комфорт» тощо). У результаті наші батьки вижили в буремні 90-ті, але не навчили нас, як відчувати і розуміти своїх дітей, як їх любити й отримувати задоволенням від життя та батьківства. А тепер ми з вами (покоління 30–40-річних, а може, й молодших) самотужки вчимося довіряти світові, відчувати і дарувати емоції, адже покоління наших батьків досі цінує стабільність, боїться «як би чого не вийшло» і яскравих виявів емоцій уже наших дітей. Особливо негативних — їм самим забороняли плакати, боятися, сумувати і злитися, не лише в школі чи садочку, а й удома. Їхні батьки свого часу засвоїли правило: якщо дитина буде надто голосною, її почують і можуть забрати або навіть убити. Тому краще покарати її самим і зараз, щоб уберегти від небезпеки в майбутньому. Така невесела стратегія виживання ще й досі, буває, передається сьогодні від батьків до дітей, і потрібно багато працювати над собою, щоби подолати її та знайти більш екологічний шлях виховання дитини.
Що маємо зараз?
За короткий — за мірками еволюції — час людство (в більшості своїй) досягло таких висот розвитку моралі, що не лише вбивство, зловживання чи недбальство щодо дітей викликає у нас обурення і навіть агресію. Тепер уже і покарання — фізичне і психологічне — ставиться під питання. Ми як цивілізація виросли від нехтування дітьми і їхніми потребами до рівня, коли ці потреби вважаються ще важливішими, ніж потреби дорослих.
І попри те, що світ однозначно став безпечнішим і дружнішим до дітей, ми настільки перелякані за їхню долю, що намагаємося опікати їх більше, ніж того потребує реальність. Репортажі у ЗМІ про зниклих дітей, про загиблих унаслідок недбальства чи власних бешкетів, змушують нас дедалі більше обмежувати дітей, відгороджуючи їх від можливості пізнавати світ. Ми супроводжуємо їх довше, ніж того потребує їхній розвиток, контролюємо їхнє листування з друзями, намагаємось загальмувати їхнє відокремлення, бо світ страшний і небезпечний.
Дедалі частіше звучать голоси, які вимагають краще захищати дітей не лише від небезпек, а й від дорослих загалом, про всяк випадок, — а раптом серед учителів виявиться маніяк або педофіл? Ми тренуємо дітей бути обережними, вчиняти правильно, обирати безпечний шлях для створення свого майбутнього. Чи зможемо ми зробити наступний еволюційний крок, — визнавши важливість помилок і небезпек у формуванні особистості, дозволити їм самим обирати свій шлях, помилятися, співчувати тим, кого ми боїмося, любити тих, хто викликає у нас роздратування, захоплюватися тим, що нам здається негідним заняттям? Чи навчимося ми співчувати, а не повчати, любити, а не контролювати, приймати, а не наставляти... І все ще залишатися поруч, розділяючи їхній досвід, а не забороняючи.
Я знаю одне: ми вже рухаємося в цьому напрямку, хай і повільно, але, здається, безповоротно. Ми міняємося самі, вчимося на своїх помилках і відтак міняємо світ довкола. Ми стали чутливими не лише до дітей, а й чутливішими одне до одного в партнерстві і тепер уже частіше говоримо про справжнє батьківство, яке передбачає обох партнерів. Для більшості сімей у розвинених країнах давно очевидно, що батьківство — це материнство + татівство. Що тато теж може хотіти і бути ніжним, лагідним, розуміти і підтримувати. Що тато здатний розділити піклування за дітьми і навіть виграє від того, що бере відпустку по догляду за дітьми. Не лише фінансово, а й особистісно, бо що може бути кращим за можливість ближче пізнати власних дітей.
Україна поки що суттєво відстає від скандинавських країн, та й від інших країн Європи, частиною якою ми є. На щастя, повільно, а все-таки і в нас з’являються рольові моделі тат, котрі нарівні з мамами займаються вихованням дітей і готові ділити не лише успіхи у вихованні чи освіті, а й проблемні моменти, а також догляд за здоров’ям дітей. Їхні історії звучать у ЗМІ, ми підписуємося на них у соціальних мережах і купуємо написані ними книжки [8]. Тому ми потроху позбуваємося вимушених традицій, успадкованих від нелегких часів виживання і суворого контролю, та ростимо наступне покоління батьків, які будуть набагато кращими за нас :)
[1] Эльконин Д. Б. Избр. психологические труды. — М., 1989.
[2] Поляк Г. Б., Маркова А. Н. История мировой экономики.
[3] DeMause, Lloyd. The History of Childhood. — Northvale, New Jersey: Jason Aronson, 1995.
[4] Pollock, Linda A. Forgotten Children: Parent-Child Relations from 1500 to 1900. — Cambridge University Press, 1983.
[5] Spitz, Rene. — Hospitalism — An Inquiry Into the Genesis of Psychiatric Conditions in Early Childhood // Psychoanalytic Study of the Child. — 1945. — № 1.
[6] Гоулман, Дэниел. «Эмоциональный интеллект. Почему он может значить больше, чем IQ. — М.: Манн, Иванов и Фербер,
[7] Петрановська, Людмила. Блог в ЖЖ. А теперь прозой // https://ludmilapsyholog.livejournal.com/52399.html
[8] Чапай, Артем. Тато в декреті. —Х.: Віват, 2016.
