14 листопада, 2019

Планета Літо або людство без гендерів

20 червня 2019
1720
Ю Франк

Агендерна людина, фемініст/ка, ЛГБТІ+ активіст/ка, філолог/иня, перекладач/ка. Цікавиться гендерними теоріями і практиками, історією феміністичних і постколоніальних рухів, темами психічного здоров’я, активістського вигорання та соціальної нерівності.

Як зробити так, щоб Планету Земля можна було назвати Планетою Літо? Не тому, що тут буде надміру спекотно, як от зараз. А тому, що на ній завжди і для всіх вистачатиме тепла та підтримки.

Читайте також:

У фантастичному романі «Ліва рука темряви» американська письменниця Урсула ле Гуїн розповідає про планету Гетен, або – як її ще називають через суворий клімат – Планету Зима, мешканці якої не мають визначеної статі. Періоди їхньої сексуальної активності тривають недовго і визначаються природніми циклами. Саме в ці періоди у кожного з них з'являються статеві ознаки і вони стають здатними до розмноження. Ці ознаки змінюються випадково – в один період одні, в інший – інші. Всі люди у різні періоди свого життя виявляють то «жіночі», то «чоловічі» ознаки, і тому одна людина може водночас бути батьком однієї своєї дитини та матір’ю іншої. Більшу частину часу гетеніанці перебувають у нейтральному стані. Вони просто люди. У їхньому суспільстві є влада, ієрархії, багатство, бідність, інтриги, злочини, зрада, перемога – все, як і у нас – але статі та гендерів у них немає. Коли на Гетен прибуває Дженлі Аї, посланець Ліги Світів, який походить із Землі, він страшенно цьому дивується. Він постійно ловить себе на думці, що не може зрозуміти, як йому поводитися з місцевими, бо весь час намагається визначити кожну людину як чоловіка чи жінку і ставитися до неї відповідно. Однак він щоразу змушений спиняти себе – адже тут ці категорії не мають жодного сенсу і така поведінка може здаватися дивною чи навіть образливою. Гетеніанці натомість сприймають посланця з подивом та підозрою. Деякі називають його «збоченцем», бо у них в голові не вкладається, як нормальна людина може бути весь час готовою до сексу. Напевно він тільки про секс і думає! Жах і сором! Деякі жаліють його, бо постійно маючи тільки чоловічі статеві ознаки, він назавжди позбавлений радості материнства, здатності самому народити дитину.

До чого я вам про це розповідаю? Ні, це не книжковий огляд, хоча цю книжку почитати я дуже раджу. Хоча б тому, що вона чудово описує наскільки відносні та обумовлені контекстом наші уявлення про світ.

У мене два імені – Юра і Юля. Одне з них мені дала мама. Інше я обрав сам. Зараз я часто підписуюся просто Ю., бо обидва цих імені накладають додаткові сенси, про які я не просив. Ті самі сенси, які намагався накладати на гетеніанців посланець із Землі. Я пишу про себе у чоловічому роді, але це швидше інерція нашої мови, в якій тільки два роди на позначення людей, ніж мій свідомий та обґрунтований вибір. Можливо, це колись зміниться.

Як сталося, що я не визначаю себе як жінку чи чоловіка? Адже – обов’язково скажете ви – всі люди народжуються чоловіками чи жінками. Принаймні на Землі. Ви вже зараз, мабуть, намагаєтеся визначити, яке з цих двох моїх імен було першим і потім почати уявляти собі історію мого самовизначення. Якщо він народився хлопчиком, то, мабуть, йому не вистачало батька, який би виховав у ньому маскулінність і справжні чоловічі якості. Тому й досі бідося не може зрозуміти, хто він такий.

Якщо ж вона народилася дівчинкою – то напевне була настільки негарна, що жоден хлопець не звертав на неї увагу, і тому зараз вона намагається витіснити цей неприємний досвід через заперечення своєї природної жіночності. Хтось може порадити мені звернутися до психіатра. Хтось скаже, що я збоченець чи збоченка, і таким в Україні  – чи навіть на цілій планеті Земля – не місце. Точнісінько як думали гетеніанці про Посланця Землі Дженлі Аї.

Я дійсно народився з певними статевими ознаками. Цілком очевидними. Згідно цих ознак мені потім видали паспорт. Незважаючи на розповсюджене переконання, не у всіх людей буває так. Деякі люди, яких ще називають інтерсекс, мають генетичні, гормональні та/чи тілесні ознаки обох статей. Але це не мій випадок. Зі мною все було зрозуміло.

На певному етапі свого життя, після дуже різних і не завжди приємних досвідів, я зрозумів, що мені тісно у тій ролі, яку для мене визначило суспільство. Мені було некомфортно. Але ролей було тільки дві. Принаймні у моєму оточенні, у тій країні, де я живу. Тому я вирішив, що, мабуть, я трансгендер. Що природа чи Бог помилково закинули мою душу у тіло не тієї статі. Я почав читати про трансгендерність, знаходив багато спільного зі своїми відчуттями, і зрештою зважився на «перехід» – те, що часто називають «зміною статі». Насправді, це більше зміна зовнішності, бо саму стать у всіх її аспектах сучасна наука змінювати ще не вміє. Я почав вживати гормони, вдягатися іншим чином, змінювати своє тіло. І це мені вдалося. Я обрав друге зі своїх імен і попросив моїх друзів та рідних називати мене так та звертатися у іншому роді. Комусь це було легко, комусь не дуже. На моє щастя, більшість моїх друзів лишилися моїми друзями, а мої батьки і досі дуже люблять мене, незважаючи ані на що.


Джерело фото: www.out.com

Я прожив у цій новій ролі 7 років і це був дуже цікавий досвід. Я зрозумів, що люди почали ставитися до мене по-іншому. Розпізнаючи іншу стать, вони змінили свою поведінку, накладаючи на мене інші очікування та стереотипи. Спочатку це було приємно. «Мені вдалося!», – думав я. Але потім цей досвід накопичувався дедалі більше, і він був не тільки приємний. З’ясувалося, що кожна з ролей має свій «зворотній бік». Що кожна з них обмежує людину у її самовизначенні та самовираженні. Чоловік не може вдягти сукню та накласти макіяж просто тому, що це красиво і у нього сьогодні такий настрій, без ризику бути у кращому випадку осміяним, у гіршому – побитим. Жінці страшно самою йти темним провулком чи заходити з незнайомцями до ліфту через ризик зґвалтування чи іншого насильства з боку чоловіків. Одні загрози та вигоди змінилися на інші, але сама структура лишилася точнісінько такою ж, як була. Вона обмежувала, накладала на людей стереотипи, створювала нереалістичні очікування, ставала основою для ворожнечі та насильства.

Вона і досі такою є. Вона пронизує всі сфери життя, даючи людям чіткі орієнтири, які дозволяють діяти не думаючи. І це водночас і добре, і погано, бо ціною, яку ми платимо за швидкість та простоту нашої комунікації та конструювання уявлень про інших, є їхня поверховість. Ми робимо припущення про людину, виходячи тільки з її зовнішності (стать може з нею не збігатися, як у моєму випадку) і поводимося певним чином, забуваючи, що крім власне статі у кожної окремої людини є безліч інших ознак, які визначають її особисті якості, можливості та життєву ситуацію.

Отже, переосмисливши це все, я вирішив вийти за межі цієї структури. Я ані чоловік, ані жінка. Я просто людина. Іноді таких людей як я називають агендерами, але я не дуже люблю подібні визначення, бо вони часто перетворюються на ще один набір стереотипів, у який тебе прагне запакувати суспільство. «Агендери – це…» І далі йде опис, який буцімто має визначати ознаки притаманні для всіх агендерів. Не вписуєшся у ці критерії – то мабуть ти не агендер, а хтось інший. Така ситуація була (та й зараз є) із визначенням трансгендерності. Колись нині вже застарілим терміном «транссексуалізм» позначали медичний діагноз. І був перелік «діагностичних критеріїв» трансгендерності, створений лікарями-психіатрами. Люди мали відповідати їм, щоб отримати доступ до медичної допомоги та зміни документів. Врешті це призвело до того, що самі трансгендерні люди почали вірити, що саме такими мають бути «справжні транссексуали» та сперечатися через те, хто з них «справжніший». Точнісінько як інші люди сперечаються, хто з них є справжнім чоловіком чи справжньою жінкою. І я глибоко переконаний, що це хибний шлях. Бо будь яке застигле визначення рано чи пізно стає догмою. Догмою, яка давно вже втратила зв’язок з сучасними реаліями, зі змінами у суспільстві, з науковими досягненнями, але продовжує сіяти ворожнечу та руйнувати життя людей.

Коли редакторка «Гендеру в деталях» звернулася до мене, щоб я написав цю колонку, вона спитала, яким я уявляю свій ідеальний світ. Для мене таким світом був би світ без гендерів. Це не означає, що всі в ньому мають бути сірими та однаковими. Зовсім навпаки – я хочу, щоб всі люди мали максимально широкий спектр можливостей для самовираження та самореалізації. Через свою зовнішність, одяг, стиль життя, професійні зацікавлення, кар’єру, творчість, виховання дітей. Щоб стереотипи та породжені ними правові обмеження не перешкоджали їм у досягненні своїх цілей. Щоб упередження та ворожнеча не ставали підґрунтям для обмеження у правах окремих людей чи груп чи навіть насильства проти них. Щоб людина, чиє тіло, як моє, знаходиться між двома статями, могла одного дня надягти сукню та накласти макіяж і при цьому не поголитися, а іншого – вдягти джинси та майку на голе тіло, не ховаючи груди – і це жодним чином не впливало би не ставлення до неї та не створювало будь-які ризики чи небезпеку.

Як цього досягти? Питання непросте. Моя відповідь, як не дивно, дуже традиційна: наші діти - наше майбутнє. Ми маємо виховувати у дітях розуміння, що світ дуже складний і різноманітний. І що важливо ставитися до інших людей так, як би ти сам хотів, щоб до тебе ставилися. Так, це записано в одній давній книзі, яку мільярди людей вважають священною. Але на жаль, мало хто дослухається.

Ми маємо вчити молодих людей не судити за зовнішністю чи приписувати людині щось, не знаючи про неї нічого. Ми маємо самі вчитися говорити між собою і чути одне одного. Знаходити та впроваджувати нові слова та поняття, але водночас розуміти їхню відносність та змінюваність – бо життя не стоїть на місці, і наші знання про себе та світ – теж.

І – мабуть найважливіше – ми маємо вчитися повазі та любові. Любові не у романтичному сенсі – хоча він теж дуже важливий – а у значно ширшому. Любові, яка включає в себе розуміння, що всі ми, насправді, частина однієї великої екосистеми, що розвинулася на маленькій планеті, загубленій у безмежному всесвіті, про який ми всі дуже мало знаємо. І тому важливо дбати одне про одного, не допускати страждань, насильства, пригноблення, створювати умови та соціальні системи, які б унеможливили бідність, викорінили голод, зупинили війни. І цього неможливо досягти без поваги до гідності всіх людей на цій планеті та без піклування про інших її мешканців. Про ліси, гори та океани, про те, що підтримує наше життя. І тоді, Планету Земля можна буде назвати Планетою Літо. Не тому, що тут буде надміру спекотно, як от зараз. А тому, що на ній завжди і для всіх вистачатиме тепла та підтримки.

20 червня 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Утопія мого тіла
Тривалі перешкоди в доступі до свого тіла, у розумінні свого тіла, міфи про клітор і оргазм, порно як «посібник» із сексу, який показує цей процес винятково з чоловічого погляду — скільки зайвих нашарувань потрібно зняти жінкам, щоб пізнати своє тіло і його насолоди, які виявляються цілком несподіваними...
«I have a dream»: про мандри жінок без страху
Наречені-втікачки, паломниці, піратки і воячки — жінки тисячоліттями використовували різні приводи, щоб мандрувати, адже опції «туризм» у них просто не було. І це вражає: те, що сьогодні здається простим і звичним, було майже недоступним для жінок у минулому. То як же все-таки жінки подорожували, як роблять це тепер і чому соло-подорожі жінок наближають феміністичну утопію?
Один день мого життя
Чи може бути світ, у якому жінка — молодець? У якому її тіло не занадто товсте чи худе, а завжди просто її. У якому хай там коли вийшла заміж і народила дітей — це завжди вчасно. А якщо взагалі цього не зробила, однаково молодець, бо зробила щось інше. Ніби нескладно все, правда? Наша редакторка плакала, коли читала цей текст, адже жіночі мрії про феміністичну утопію дуже прості. Варто додати трішки поваги і справедливости, і наш світ стане ідеальним. І до болю сумно, що цих простих речей у жінок, та й у всіх решти теж, поки що немає.