6495 
Я завжди акуратно кажу про свою професію малознайомим людям, із внутрішньою готовністю проігнорувати сексистські коментарі і швидко з’їхати з теми. Суперечки мені не потрібні. Краще напишу статтю чи підготую лекцію, ніж вислуховуватиму шаблонні аргументи, які чула вже сто п’ятсот разів, і вкотре переконуватимуся, що мої аргументи навіть слухати не хочуть.
Мене щоразу вражає, з якою самовпевненістю люди (зазвичай чоловіки) верзуть сексистську дурню. Усі ці банальності про те, що у чоловіків і жінок різне тіло, тому вони («від природи») не можуть бути рівні. Що жінки народжують і виховують дітей, тому... (далі підставити що завгодно). Що жінки «емоційні», тому чоловіки мають керувати. Ну, і полити брудом феміністок — це взагалі що раз плюнути. У цей час у компанії можуть бути інші жінки — колеги, друзі, рідні, що ніколи не зупиняє мовця. І я щиро заздрю таким чоловікам. Заздрю впевненості, з якою вони говорять. Зверхності, через яку не пробиваються жодні докази. Самозакоханості, яка дозволяє ігнорувати всіх довкола. І внутрішньому спокою, який базується на абсолютній переконаності у своїй правоті. І ще сексисти впевнені у своїй безкарності.
У мене всього цього немає. Як феміністка я починаю говорити з програшної позиції. З демонізованого стереотипу про феміністок, котрі «страшні, неголені і нетрахані», у який мене одразу ж одягають люди, малознайомі і з сутністю гендерної рівності, і зі мною особисто. І спочатку доводиться зняти з себе ярлик (читай — тавро), потім боронити потрібність і суспільну користь своєї праці і лише після цього розповідати про неї. Часто я думаю, що було б, якби я писала дитячі книжки, викладала право чи керувала бізнесом. Чи могла б я говорити про свою роботу щиро й відверто, отримувати адекватну оцінку і не жити постійно в стані «бойової готовності»? Бо, чесно, за 14 років я дуже втомилася.
З жінками буває ще важче. Бо «жодної дискримінації немає, ні, ну, є, звісно, чоловіки, які негарно поводяться, але все залежить від жінки. Від того, як вона себе поставить. І взагалі, є нормальні жінки, у яких усе добре, а є всі інші, з якими щось не те». Жінки не просторікують, як чоловіки, про нижчість і підпорядкованість жіночої статі. Однак очевидну дискримінацію вони радше пояснять через звинувачення жертви, зрадіють, що у них самих усе добре (навіть якщо насправді ні), аніж визнають структурну нерівність. Адже тоді доведеться-таки визнати, що без жодних докорів сумління стверджують патріархально налаштовані чоловіки — що в українському суспільстві жінки як група мають нижчий символічний статус, обмежений доступ до ресурсів, а соціальна інфраструктура забезпечення прав і можливостей жінок недорозвинена.
Інколи навіть люди, які розуміють і цінують мою роботу, можуть підставити підніжку. Якось я консультувала піарницю однієї ІТ-фірми, яка хотіла зробити щось про гендерну рівність. І після консультації, після розповіді про діяльність «Гендер в деталях» я почула: «Клас, крутий проект, він мені дуже подобається. А де ви ще працюєте?». Це питання мене добряче збентежило (і потім, що гірше, я чула його ще від кількох людей): виходить, можна бути піарницею чи менеджеркою — і все, а якщо ти керівниця гендерного проекту, хай і чималого, і відомого, то обов’язково маєш іще чимось займатися. Бо гендерна рівність — це якась недопрофесія і недозайнятість.
Це все не означає, що я ніколи не чула слів вдячності чи не бачила результатів своєї праці. Я вже давно переконала ближче коло свого спілкування в корисності і потрібності фемінізму. Я бачила, як жінки, котрі спершу насторожено, а то й відверто агресивно ставилися до феміністичних ідей, за кілька років оберталися на переконаних, інколи навіть публічних, феміністок. Мої мама, тато, брат профеміністичні і часто про це говорять. Мої друзі роблять феміністичні проекти. І це мене дуже підтримує.
«О, ти керуєш “Гендер в деталях”? Корисний проект. Дякую за вашу роботу», — таке я чула недавно від колеги з правозахисної сфери.
«Скажи мені як феміністка, а як ставитись до такого-то, ну, якщо тебе не задовбують такі питання, бо знаєш, мене як музиканта інколи дістають цим “а, ти музикант? ану заграй”, то й тебе, напевно, теж», — я дуже вдячна приятелеві за таку чутливість. Справді, не дуже люблю на дозвіллі говорити про свою роботу. Не тому що мені нецікаво, а тому що втомилася від суперечок з людьми, які знають про гендерну рівність набагато менше, ніж я, але зовсім не готові слухати фахівчиню.
Якось я була на «круглому столі» про жінок, миротворчість і дипломатію. Голова комітету Верховної Ради в закордонних справах Ганна Гопко довго розповідала про виборчі списки «Самопомочі», про те, як важливо було поставити жінку на чолі списку і включити жінок у кожну п’ятірку, про те, що жінкам складніше займатися політикою і вони потребують допомоги. При цьому вона через кожне друге речення вставляла «я не феміністка, але...». Посол Швеції (а уряд Швеції офіційно називає свою державну політику феміністичною) сидів із великими круглими очима й делікатно намагався пояснити, що фемінізм — це не щось погане, що він часто помічає, як в Україні хибно тлумачать це поняття.
І я хочу, щоб це хибне тлумачення відійшло в минуле. Щоб Ганна Гопко, інші політикині і політики гордо казали, що вони феміністи й феміністки, і не переживали при цьому за свої електоральні рейтинги. Хочу починати з виграшної позиції. Розповідати про те, що роблю, що люблю, у чому майстерна, без внутрішньої настороженості.
Для цього потрібно, щоб сексизм і дискримінація стали нерукоподаваними, а гендерна рівність — загальною й самоочевидною цінністю.
Для цього потрібно, щоб гендерну рівність підтримувало дедалі більше громадян і громадянок України. Хто може — справами, але можна і просто словами. Заперечити демонічні стереотипи про фемінізм, розповісти про хороший проект, висловитись за гендерну емансипацію жінок і чоловіків у своєму колі, зробити зауваження за сексизм — наче лише слова, але саме такі слова творять суспільний контекст.
Замість укотре переконувати, що фемінізм — це не зло, що гендерна нерівність існує і що гендерна рівність корисна і жінкам, і чоловікам я хочу вести дискусії про нюанси. Ділитися думками і придумувати проекти. Допомагати іншим порадою і надихати. Робити наше суспільство кращим. Зрештою, робити все те, що роблю сьогодні, але частіше чути: «Ти феміністка? Клас!».
