568 
У сучасному українському політичному просторі жінкам належить невилучна роль, але часто їхні досягнення й проблеми нівелюються, залишаються недостатньо висвітленими. Жінки приносять у політику свої ідеї, енергію і досвід, забезпечуючи повніше розуміння потреб суспільства. Натомість часто стикаються із сексизмом, знеціненням і навіть переслідуванням.
Одна з ключових постатей у розвитку гендерної рівности та підтримці жінок у політиці — Ольга Неманежина. Гендерна експертка і керівниця громадської організації «Рада жіночих ініціатив», вона працює над тим, щоб збільшити представництво жінок в українській політиці. Уже десять років Ольга задіяна в суспільно-політичній сфері, де зосередилася на розвитку гендерної політичної культури та підтримці політикинь.
Експертка розповіла Гендеру в деталях, як вона, будуючи політичну кар’єру, сама зіткнулася з мобінгом — цькуванням у трудових відносинах, а ще поділилася порадами про те, як політикиням реагувати на сексизм і гідно давати відсіч.
— Хочу почати цю розмову з вашої особистої історії становлення як політикині. Наскільки на початку вашої кар’єри українське суспільство і колеги-чоловіки були готові до жінок у політиці?
— Я починала політичну кар’єру 2014 року, якраз після Майдану. У цей період почали з’являтися незалежні політичні рухи. Кожен з них формувався у своєму напрямі, це все було дуже хаотично. Була просто маса людей, які дуже хотіли змін. Усі розуміли, що треба щось робити, але жодної конкуренції не існувало. Робота між жінками й чоловіками розподілялася адекватно: усі однаково брали участь у зустрічах і мали право голосу.
Важливо ще згадати, що Майдан став важливим складником демократичного процесу в Україні. Зокрема, це стосується активного розвитку гендерної рівности. До речі, про ці два слова — «гендерна рівність» — я дізналася 2015 року. Доти цим питанням займалися активістки й експертки, але це не було таким публічним. Держава, ютуб і телевізор не вчили нас, що це таке.
Проте коли ми з колегами вирішили створювати власну політичну партію, то відчули, що чоловіки в негласному форматі взяли на себе всю владну відповідальність. Жінки, звісно, теж були у списках і були лідерками, але вони все-таки не ухвалювали остаточних рішень.
Паралельно з цим до нас підтягнулися міжнародні організації, які співпрацюють з політичними партіями, і почали активно нас учити. Спочатку вчилися саме жінки: на курсах нам розповідали про повагу, гендерну рівність, жіноче політичне лідерство. Згодом пройшли парламентські вибори, а потім місцеві. Тоді жінки всередині організацій почали просвіщати чоловіків. Було все — від агресії до сміху. І така реакція була навіть серед молодих людей. Тепер ситуація з молоддю зовсім інакша, і якщо людина хоче, щоб Україна вступила в Європейський Союз, це означає, що вона підтримує рівність.
Читайте також статтю Ольги Неманежиної «Приниження, підлість, погрози і домагання: через що насправді проходять українські політикині»
— Кілька років тому в рамках кампанії #НеЦінаПолітики ви поділилися історією про переслідування з боку однопартійців. Ви й інші жінки зіткнулися із сексизмом, цькуванням у соцмережах і психологічним насильством, а керівництво навіть не засудило кривдників. Тоді інформації про такі випадки було надзвичайно мало і та історія пролунала наче грім серед ясного неба. З роками таких випадків ставало більше?
— Я не вважаю, що таких випадків стало більше. Моя історія була резонансною, тому що сталася в молодій і прогресивній політичній партії, яка на той момент мала кришталево чисту репутацію. Проте я спілкувалася зі знайомими жінками з інших партій і вони розповідали мені жахливі історії про те, з чим їм доводиться стикатися. Казали: «Ми тебе розуміємо і підтримуємо, але не готові говорити про свої випадки публічно і виходити з партії».
Чи досі трапляються погрози і знецінення жінок у різних партіях? Звісно, як і раніше, це відбувається постійно. У нас можуть бути серйозні ілюзії щодо того, ніби в партіях існує гендерна рівність, рівноцінність голосів тощо. Однак реформувати такі політичні сили наразі не можна, бо там є лідери і завжди це чоловіки.
— До слова про сексизм. Яке означення ви дали б йому сьогодні? Чи спостерігаєте ви його в Україні й інших країнах нині, чи ця тема вже не дуже актуальна?
— Перші слова, які мені спадають на думку, коли я думаю про сексизм, — це нерівність і дискримінація. Політичні сексисти справді вважають, що жінки гірше, ніж чоловіки, розбираються в питаннях політики. Це також про неповагу. А неповага, своєю чергою, виникає, коли через жіноче лідерство чоловіки почуваються приниженими. Тоді вони намагаються якось зачепити жінок, називаючи їх «слабкою статтю», наприклад. Жінки — це все-таки, навпаки, дуже сильна стать.
Щодо сексизму в Україні й інших країнах — нічого не змінилося. Він як був, так і є.
— Як ви, напевно, чули, торік у листопаді секретар Коломийської міської ради Андрій Куничак у виступі порівняв депутатку Галину Белю з відьмою. Вона публічно відреагувала, створила петицію із закликом відсторонити його від виконання обов’язків. Як би ви радили діяти політикиням, які зіткнулися з чимось таким?
— Максимальна публічність. Повертаючись до мого кейсу: коли інформація про утиски жінок стала публічною, я зіткнулася із залякуванням. Ну, нічого, жива-здорова, слава богу. Тому про це треба говорити. Руйнувати табу, які є в головах.
Ці слова про відьму — якесь середньовіччя, коли жінок живцем могли спалити за обвинуваченням у чаклунстві. Чоловіка, який порівнює депутатку з відьмою, треба засудити. Це має бути показовий судовий процес і конкретне покарання. Це має налякати інших людей, які думають, що такі випадки залишаться непокараними.
Мені дуже імпонує реакція нашого суспільства на випадки сексизму, навіть з боку військових, наприклад. Я не боюся говорити про це, тому що це неприпустима історія. Україна — це не консервативне суспільство, вона це не сприйматиме і не терпітиме.
— Раніше ви казали, що в української влади чоловіче обличчя. За стільки років чи відбулися якісь покращення? Яку роль українські жінки відіграють у владі тепер?
— На позір здається, що ситуація з видимістю жінок навіть дещо погіршилася. Жінок на керівних посадах досі майже немає, але по факту вони роблять дуже багато. Вони буквально тримають країну на своїх плечах нині. Я кажу і про війну, і про політику, і про громадський сектор, і про сім’ю та побут. Усі про це знають, але зовні ми цього не бачимо, адже жінок не так багато в медіапросторі. У них зазвичай просто немає часу на інтерв’ю і шоу на ютубі. У періоди воєн функціонування і відтворення суспільства тримається на жінках.
— Колись історикиня Оксана Кісь у статті «Жіночі стратегії в українській політиці» (2008) описувала, ким можуть бути політикині — Берегинями, діловими жінками і навіть Барбі. Нинішні політикині — вони які? Вписуються вони в ці стереотипні моделі чи давно вийшли за їхні межі?
Стовідсотково, жінки в політиці можуть бути тими, ким самі хочуть. У моєму просторі якогось розподілу взагалі не існує. Тобто всі ці типи існують, але вони вже не такі релевантні. Візьмімо, наприклад, найбільшу в Україні партію «Слуга народу». Там є всі: і Берегині, і ділові жінки, і дуже класні й розумні жінки, і представниці громадського сектора та ін.
— Якось я намагалася проаналізувати це питання під якимсь науковим кутом зору — як медіа пишуть про політикинь тепер, під час повномасштабної війни. І коли я почала вчитуватися в контекст матеріалів, то завважила, що про жінок у владі часто пишуть як про зрадниць, закидають їм колабораціонізм.
— Слухайте, дуже цікаве спостереження, насправді так і є. Я думаю, у більшості випадків такі новини стосуються різних місцевих адміністрацій, судів. У такому разі було б добре, якби правоохоронні органи зробили якусь статистику, бо, очевидно, що чоловіків-держзрадників більше, адже їх і у владі більше. Та чомусь медіа охоче пишуть про зрадниць-жінок, і зрештою в українців/-ок формується хибне уявлення, нібито жінки більш схильні до зради.
Ще дуже рідко можна побачити позитивні інтерв’ю і новини про жінок, які врятували якесь місто, наприклад. От про того ж таки Віталія Кіма свого часу було дуже багато позитивних жартів і новин, хоча я впевнена, що разом з ним працюють і жінки, які теж докладали всіх зусиль для захисту Миколаєва.
— У 2020 році на виборах почали застосовувати гендерні квоти. Наскільки це важливий крок для України? Чи позитивно ці зміни вплинули на політику?
— Гендерні квоти працюють — це очевидний плюс. Просто треба зрозуміти, як усередині самих партій вирішують це питання. Для них це було складне завдання, адже вони не знали, де взяти стільки жінок — ловити на вулиці чи що? Однак це все-таки якось відбулося, і необхідну кількість жінок набрали. Перед попередніми виборами жінок у парламенті було 11–12 %, а тепер 21 %. Так, це один із найнижчих показників у Європі, навіть із застосуванням квот. Проте це однаково зростання. Це означає, що квоти працюють. Я підтримую їх і хочу, щоб, по-перше, до партій входило 50 % жінок і 50 % чоловіків. А по-друге, було б добре, якби такі зміни ініціювали самі партії.
Той відсоток, який маємо нині, дуже малий. Це ж просто як якесь знущання. Мені дуже смішно від того, що навіть у тій-таки Білорусі 30 % жінок у владі. Лукашенко колись запровадив такі квоти. До того ж 30 % — це мінімальний рекомендований відсоток жінок, який має бути в парламенті відповідно до європейських стандартів.
І хоча у нас відсоток поки менший, це все-таки живий, реальний процес. Він має свої вади й хиби, але треба далі боротися за більшу кількість жінок у владі.
— У ресурсу Гендер в деталях є моніторинг «Сексизм патруль», де фіксують випадки дискримінації, сексизму, зокрема в політиці. Як ви оцінюєте такі ініціативи від медіа?
— Нині Гендер в деталях фактично навчає українців/-ок фіксувати випадки сексизму і показує, чому певні речі в нашому суспільстві неприпустимі. Раніше цього майже ніхто не робили, тому навіть поважні українські ресурси з великою аудиторією не завжди обізнані в питаннях етики. Хтось, як-от Гендер в деталях, мусить навчати і пояснювати.
Повертаючись до того випадку з військовими, коли бійці 3-ї окремої штурмової бригади знецінили жінок-військових, пожартувавши: «Давайте поплескаємо жінкам, які воюють. І дітям, які воюють. І псам, які воюють». «Сексизм патруль» проаналізував це з експертного погляду, а далі долучилися інші медіа і громадськість. Багато ресурсів почали порушувати цю тему. І військовослужбовиці теж зреагували на це. Навіть якщо бійці 3 ОШБ не перепросили, вони однаково задумалися і, найпевніше, більше не порівнюватимуть військову службу жінок з дітьми й собаками.
А щодо пса Патрона, то там узагалі якась дивна фіксація на бідній собаці. Коли я вперше почула, як військовий Віктор Розовий сказав, що його мрія — «щоб пес Патрон здох», я одразу подумала, що на такі заяви повинні звернути увагу зоозахисні організації.
Повертаючись до Гендер в деталях. «Сексизм патруль» розбиває табу, висвітлює незручні моменти. Ця інформація і ці знання, якими діляться ваші експертки, дуже важливі. Я навіть бачу, як депутатки використовують їх у дискусіях усередині своїх політичних партій, щоб влучно формулювати свою думку і мати аргументи щодо того, чому сексизм неприпустимий.
— Я помічаю, що нові покоління фахівчинь у різних сферах відштовхують і засуджують явище жіночої конкуренції, замінюючи його на модель сестринства. Як, на ваше думку, в українській політиці ми теж прийдемо до цього? Чи ми навіть не намагаємося?
— Подивимося. Наразі ця ситуація для мене — 50 на 50. Тобто шанси все-таки високі. Дуже багато в цьому питанні залежить від підтримки міжнародних партнерів, яка задає динаміку політичного і жіночого лідерства.
Конкуренція в політиці пов’язана з тим, що пробитися в цій сфері надзвичайно важко. Ми можемо запозичувати досвід Європейського Союзу і США, проводити необхідні реформи, які приведуть до адекватних європейських змін, встановлять нові стандарти й цінності. Тоді й жінки будуть більше представлені і в парламенті, і в керівництві країни.
Хотілося б, щоб така позитивна і неконкурентна модель поведінки, про яку ви кажете, з’явилася чимшвидше, але коли це станеться — це питання. Проте українське суспільство часто нас дивує, можливо, і це буде саме такий випадок.
— Останніми роками тривало багато суперечок щодо участи жінок, у яких є діти, в політиці. Питання від медіа чи однопартійців на зразок «А у вас є діти? А плануєте?» дуже схожі на сексизм, і чоловікам їх навряд чи ставлять. Чи це відчутна проблема?
— Щоб ці питання не виникали, в Україні треба створити такі умови, у яких чоловіки і жінки порівну ділитимуть домашні обов’язки й однаково займатимуться вихованням дітей. Нині татусі майже не беруть декретну відпустку. Так, такі випадки є, але це винятки з правила. Наше законодавство передбачає, що обоє батьків можуть брати відпустку по догляду за дитиною, але чоловіки рідко користуються цією можливістю.
Водночас питання до політикинь про наявність дітей і їх виховання — це наші реалії. Їх важко змінити. Про таке треба запитувати і чоловіків: «А у вас є діти? А ви зможете приділяти їм достатньо часу, обіймаючи таку посаду?» І якщо чоловік скаже, що цими питаннями у його родині займається дружина, це треба засуджувати і навмисно перепитувати: «Тобто ви їй зовсім не допомагаєте?»
У нас в Україні наразі немає адекватної «золотої» середини — щоб домашні обов’язки розподілялися між членами родини, щоб дитину виховували мати й батько. Українським жінкам часто нав’язують цей образ Берегині, мовляв, «твоє місце — на кухні», «твоя місія — народжувати і виховувати дітей». А паралельно просувають образ всевстигаючої жінки, яка і працює, і виховує дітей, і займається побутом. Це не про гендерну рівність і не про рівні права взагалі.
Щоб жінки не тягнули на собі всю родину, держава повинна створити умови для покращення ситуації. Якісь, наприклад, ранні дитячі садочки, у які дітей приймають з року, а не з двох. І взагалі, у цьому питанні потрібні радикальні зміни. Держава повинна показати: хочете чи ні, але в нашому суспільстві буде гендерна рівність.
— А чи можуть, скажімо, політикині мати позаробоче життя і не приховувати його? Викладати світлини, що їх можуть розкритикувати колеги, вести блоги на тему секс-просвіти, умовно кажучи?
— Можу розповісти про це на прикладі Шведської ліберальної партії. У людей, які працюють там і в інших політичних силах, є позаробоче життя. Наприклад, коли у них партійний з’їзд, то вони кілька днів працюють над формуванням політик, голосують, а потім усе це закінчується вечіркою, де ці самі люди танцюють на столах. Отак це може поєднуватися. Вони показують, що у них є особисті стосунки, що вони можуть піти в ресторан і випити пива або розважитися на вечірці. І це нормально.
Безумовно, у цієї історії теж є якісь ліміти. У політиків/-инь високий рівень відповідальности перед суспільством, тому вони не можуть пропагувати якісь шкідливі речі. Тобто не може бути такого, що якийсь депутат добре виконує свою роботу, але при цьому відверто демонструє, що вдома, в родині, він диктатор чи аб’юзер. Це крайнощі.
Ще мені не подобається, коли політикам/-ням начхати на якісь етичні норми і правила. Скажімо, я вважаю, що на зустріч із представниками/-цями адміністрації Байдена політики/-ні повинні вдягати костюм. Це підтверджує факт дипломатичних відносин і демонструє повагу одне до одного. Я багато працювала зі шведами, вони якраз дотримуються цього правила — вдягають костюм, коли це заведено, а після офіційного заходу перевдягаються або просто знімають краватку.
В Україні нині стає якимось трендом показувати своє невігластво і неосвіченість. Мені це не подобається. Всюди має бути здоровий баланс.
— У цьому контексті важливо згадати і про таке явище як інститут репутації. Які його перспективи в українському суспільстві?
— Інститут репутації в Україні нині в процесі формування. Наше суспільство теж іще формується. Люди впорядковують свої думки: хто ми, куди йдемо, чого хочемо досягти, що хочемо отримати. Це все треба відрефлексувати. Багато українців/-ок тільки тепер нарешті почали вивчати історію. Тож і інститут репутації буде певною рефлексією на запит суспільства. Проте він точно сформується, ми повинні до цього прийти.
— І питання на завершення: чи ж може політика все-таки існувати без сексизму? Чи є приклади країн, які впевнено до цього прямують, і чи є серед них Україна? Який досвід інших країн ми можемо запозичити?
— Політика, як і будь-яка інша сфера, повинна існувати без сексизму. Однак це вимагає постійної роботи. У жодній країні світу немає сфери, де взагалі не було б сексизму. У політичній сфері він теж є всюди. Він проявляється, видозмінюється, переходить у приховану форму.
Це означає, що з цим питанням у різних структурах постійно повинні працювати спеціальні організації. Такої роботи ніколи не буває замало. Навіть якщо в Україні імплементувати законодавство, яке протидіятиме проявам сексизму, дотримання цих законів потрібно буде весь час моніторити і реагувати на порушення.
Я вірю в силу послідовної роботи в цьому напрямі. Однак я не вірю в те, що сексизм вдасться викорінити на всі 100 %. Ми люди, ми різні. Тому ми повинні ставитися до цього питання з розумом і з розумінням.
Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.
