20 березня, 2019

Програли за неявкою? Жінка і влада в українській літературі

28 лютого 2019
Оксана Щур

Кураторка літературних програм Мистецького Арсеналу. Раніше — головна редакторка видавництва ім. Соломії Павличко «Основи», до того — головна редакторка видавництва «Комора». Випускниця НаУКМА. Авторка публікацій про літературу й культуру в часописах «Український тиждень», «Український журнал», «Критика», на інтернет-ресурсах «Українська правда», «Коридор», «ЛітАкцент», «ТСН. Книжки».

Більшість жіночих образів в українській літературі створено не жінками. Те саме стосується образів жінок-лідерок: їх не так багато і переважно вони обмежені суто жіночими функціями і простором. Лише поодинокі героїні здатні створити чоловікам гідну конкуренцію на чоловічому полі, як-от завод, колгосп, парламент чи управління державою. І тут вони стають жорсткими, рішучими, безпринципними або ж використовують власне тіло як інструмент маніпуляцій. Навіть найновіша українська література зациклена на темі боротьби і звільнення жінки головно в приватному просторі й іще не дала нам яскравого образу героїні, яка добивається кар’єрного успіху без задньої думки про залежність від чоловіків.

Читайте також:

Класичну літературу, як відомо, створили переважно мертві білі чоловіки. Багато з цих чоловіків були доволі закомплексованими, патріархальними, консервативними. І якщо у мистецтві вони висували передові ідеї, то переосмислювати місце жінки не дуже прагнули. Ну, хіба що задля добра суспільства, де всі люди мали би бути рівними, вільними і грамотними та реалізуватися відповідно до своїх здібностей. (І тут, звісно ж, потенціал і амбіції жінок визнавали лише до певної межі.) Марта Богачевська-Хом’як завважує: «...коли наприкінці ХІХ ст. заледве десяток чоловіків у Мінську, засновуючи Російську соціал-демократичну партію, виступили від імені всіх робітників імперії, у той самий час тридцять галичан, започатковуючи газету “Діло”, говорили від імені всіх українців. Одначе дев’яносто жінок, які засновували у Станіславові 1884 р. першу світську українську жіночу організацію, перепрошували, що їх так мало. Вони не розуміли своєї сили».

Заміж за власним бажанням

Чи не першим активним жіночим образом в українській літературі є Наталка-Полтавка з однойменної п’єси Івана Котляревського. Вона фактично сама влаштовує своє майбутнє: відмовляє всім нареченим і чекає коханого Петра, від якого чотири роки немає жодної звістки. Виявляється, весь цей час парубок був на заробітках, адже батько Наталки не благословив їхній шлюб саме тому, що хотів для доньки кращої долі, заможного життя. Тим часом Наталка погодилася на вмовляння матері і заручилася із шанованим возним Тетерваковським. Повернувшись, Петро спершу не наважується зайти до хати, де йому вже не раді, далі каже, що не може скласти конкуренції супернику, і згодом зі сльозами на очах повторює це прилюдно, в присутності майбутньої тещі, жениха, сільського виборного. Наталка рішучіша — вона наполягає на скасуванні заручин, і вражений возний сам благословляє закоханих на шлюб. Петро, підбадьорений розвитком подій, одразу опановує нову роль: «Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю». Що далі — залишається за завісою, однак цю історію кохання заведено вважати щасливою.

Чи є це визнанням права жінки на любов? Так, але завважмо, що приватним життям це право на вибір і обмежується, бо інше в тогочасному суспільстві неможливе для пересічної жінки. Активна й Одарка зі «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, яка керує господарством, утримує родину, б’є чоловіка-п’яничку і хоче кращої долі бодай для своєї доньки. Однак без формальної присутності батька родини, вічно п’яного Прокопа, сватання неможливе, адже саме він має оголосити рішення. Те саме в «Кайдашевій сім’ї» Івана Нечуя-Левицького: жінки сваряться між собою, б’ються, інтригують, змушують чоловіків лаятися і боротися за кумедні речі на кшталт груші на межі, проте формальна влада належить саме чоловікам (та й вести господарство без них важко з огляду на фізичну силу і додаткову пару робочих рук).

Керує власним маленьким світом панночка з повісті «Інститутка» Марка Вовчка. У пансіоні вона вивчила французьку, танці, музику і співи — цього досить, щоб сподобатися чоловікові і схилити його до шлюбу. (Саме панночка обрала лікаря й одружила його із собою, а не навпаки; саме її, а не його, охопила непоборна пристрасть.) Згодом вона намагається налагодити ефективне господарство в маєтку, але її уявлення про адміністративну діяльність обмежуються криками і насильством; звичайно, більшість поміщиків-чоловіків у Російській імперії часів Миколи І діяли точнісінько так само. І коли жінка, маргінальна за означенням, запозичує ці єдині відомі їй методи, вона видається читачеві доволі огидною: коли пригноблені починають гнітити нижчих за себе, вони поводяться набагато радикальніше.

Марко Вовчок обирає жінок-героїнь: їй досить легко описати їхній побут і поведінку завдяки доброму знанню матеріалу. Її прозу націлено на критичне зображення вад соціального устрою, а вибити з читача сльозу, обурити його найпростіше з допомогою гострих, драматичних деталей: ось панночка штрикає голкою покоївку, ось торгують кріпаками, ось гине Горпинине немовля. (До цього самого прийому вдається її сучасник і шанувальник Іван Тургенєв у відомому оповіданні «Муму»: зла поміщиця розлучає Герасима з коханою, всіляко знущається з людей, але кульмінацією стає смерть безвинного песика, оплакана поколіннями читачів.) Жорстокість — риса сильного чоловіка, гідна поваги; у жінки ж це межує із садизмом і він потворний. Жінка має бути м’якою і добросердою — саме такі гноблені кріпачки в численних тогочасних оповіданнях. Завважмо, на відміну від Квітки і Куліша, Марко Вовчок не підпадає під владу стереотипів, а вміло ними маніпулює. Її російськомовні романи цілком феміністичні, і там активні молоді жінки звільняються з-під впливу родичів, займаються самоосвітою, закохуються і виходять заміж за приємних політично грамотних юнаків; натомість у прозових творах із народного життя письменниця засвоює прийоми колег і свідомо їх посилює.

Кодекс честі

Образи видатних, та й просто яскравих жінок цікавили Лесю Українку. У своїх драмах вона часто зверталася до сюжетів з давньої історії. Скажімо, її Кассандра віддана кодексу честі незгірше за лицаря-чоловіка. Пророчиця не мовчить, навіть коли народ звинувачує її у тому, що її віщування — це насправді прокляття. Такий її фатум, і кориться вона лише йому. Після загибелі Трої, ставши полонянкою ахейського царя Агамемнона, Кассандра ламає діадему й патерицю і називає себе рабинею. Вона, здавалося б, зламана, але чи справді це так? Чи стати гостею в домі ворога було би не безчесно?.. А Королівна з однойменного вірша наголошує на своєму праві обирати судженого — бореться за це в межах своєї соціальної групи. Це ще не боротьба жінок за рівні права для всіх незалежно від статі і походження, але вже її початки, бо чому Прекрасна Дама не може обирати й закохуватися так само, як шляхетний лицар?

...слави ж маєте доволі:

ви обранець королівни.

— Королівно, ясна панно,

чує серце, що загину, —

хто ж вас буде боронити

від неслави, поговору?

— Мій лицарю, любий пане,

не боюсь я поговору, —

все чиню по власній волі,

бо на те я королівна.

А от Донні Анні з драми «Камінний господар» щастить менше: тінь померлого чоловіка ставить її і Дон Жуана на місце не згірше за волю богів і народну мораль у випадку Дідони й Енея. Та якщо в попередньому випадку авантюрист-троянець — лише знаряддя в руках вищої сили і мусить рухатися далі запрограмованим маршрутом (що, зрештою, не надто його засмучує), то в цьому творі на сцену виходить Господар і демонструє, що дружина є його власністю навіть по смерті.

Горизонтальна кар’єра

Після революції нові шляхи відкриваються не лише для декларованих емансипанток: у буремні 1920-ті середньостатистична жінка може отримати роботу, ба більше, зробити кар’єру. Література опрацьовує нові суспільні тенденції, але роблять це переважно чоловіки. (Чи можемо згадати бодай кількох справді видатних реалізованих авторок прози того часу?) Літературна кар’єра складалася не у всіх. Нещодавно видана антологія тематичної прози 1920-х, об’єднаної під назвою «Моя кар’єра», з жінкою в червоній косинці на палітурці виглядає як таке собі маленьке гетто. Інші томи серії «Наші 20-ті» присвячено жанровим явищам, як-от — чоловічі! — спроби написати детектив чи наукову фантастику, а цей, отже, явищу жіночих творчих вправ на тему емансипації. Утім, висувати претензії можна хіба літературному процесу майже столітньої давнини, який відбувся саме ось так. У передмові до антології упорядниця Ярина Цимбал наголошує на кількісно невеликій представленості жінок у літературних угрупованнях 1920-х років та коротко описує долю кожної з помічених авторок (їх справді так мало, що це можна зробити у форматі передмови). Розлогу частину вступу присвячено огляду статті Петра Костенка про жіночу літературу, опубліковану в часопису «Червоний шлях» з нагоди 8 Березня: показово, що критик зосереджується на літературі про жінок і в його поле зору потрапляють лише автори-чоловіки. Попри те, що період між двома світовими війнами вважається розквітом української літератури, тоді справді не було жодного помітного твору письменниці, який дорівнявся б до «Міста», «Вальдшнепів» чи «Дівчини з ведмедиком».

Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік.

У збірнику «Моя кар’єра» представлено оповідання й повісті Марії Галич, Галини Орлівни, Варвари Чередниченко та Олександри Свекли, які доти не перевидавалися, і в цих історіях ідеться переважно про кар’єру горизонтальну: опанування професії, зміна місць роботи, підвищення кваліфікації. Героїні можуть мріяти про стабільний прибуток, іноді про кохання, але не про сходинку в ієрархії, яка дає змогу керувати людьми й ухвалювати рішення. Можливо, так стається тому, що в той час уже сама можливість навчатися і заробляти, не бути залежною від батьків чи чоловіка здавалася досягненням. З цього погляду іронічно звучить твір Марії Галич, який дав назву книжці: артистка, яку через інтриги вигнали з театру, йде працювати в «ходячу бібліотеку», і за вміння працювати з клієнтами та організаційні здібності її одразу ж підвищують до інструкторки: чи надовго ця її радість?..

Внутрішні колізії нової жінки описує й Наталя Романович-Ткаченко, авторка старшого покоління, яка дебютувала ще на початку століття. У повісті «Чебрець-зілля» розповідається про нову жінку після революції та її проблеми. Як можна змінювати світ, якщо не контролюєш власне тіло? Суспільні зміни, переоцінку цінностей у період воєнного комунізму показано на прикладі життя невеличкої спільноти — села, де організовано партшколу. З-поміж селянок і партійних робітниць виділяється Ада, яку тут називають «примадонною». Вона творча особистість — учителька музики і композиторка. У юності вона готувалася стати піаністкою, далі її захопили ідеї революції, а потім шлюб і народження дитини повернули до родинного вогнища. Тепер, поставши перед можливістю вступити в новий шлюб із закоханим у неї Андрієм, Ада вагається: вона боїться, що сім’я, чоловік, нові діти знову забиратимуть увесь її час (її дитина після розлучення батьків живе з бабусею). У відповідь на питання робітниць про те, що важливіше для жінки — «портфель» чи дитина, Ада відповідає: «І портфель, і дитина. А насамперед жінка людина, жінка індивідуальність, жінка із своїм світом та своєю економічною базою. Я беру за руку чоловіка і йду поруч нього стежкою життя. Маю своє життя духовне і свою кишеню... щоб кохання вільне було... щоб свою любов, свою ніжність дарувати вільно, а не платити за нього опікою чоловікові». Попри несподівану закоханість в Андрія, Ада не може вповні віддатися почуттям навіть після офіційного оголошення шлюбу: вона боїться втратити незалежність, боїться вагітності; у своєму щоденнику героїня намагається осмислити ситуацію і суттєву роль у поневоленні жінки віддає біологізму, неконтрольованому фізичному потягові, який призводить до жаги, а потім до млявості і «тваринного отупіння вагітної жінки». Згодом Ада наважується на аборт, щоб не змінювати своє щойно налагоджене життя, і в лікарні до неї приходить ідея музичної п’єси «Народження». Найкраще вона почувається, коли вони з Андрієм живуть, «як брат і сестра», «як заручені», читають разом Анатоля Франса, обговорюють суспільно значущі теми. Тоді Ада натхненна, грає, пише музику. Андрія така ситуація не влаштовує, вони домовляються розійтися, проте у фіналі стає зрозуміло, що любов не відпускає обох.

А що ж у цей час на Галичині? Жіночу літературу представлено тут ширше, зокрема через розвиток жіночої преси, яка стала майданчиком для публікацій. Однак ні Наталена Королева, ні Катря Гриневичева, ні решта менш помітних авторок не залишили нам роману про, наприклад, жінку-сенаторку чи громадську діячку (а тоді ж активно працювали Олена Кисілевська і Мілена Рудницька!). Фотографка Софія Яблонська написала травелоги — репортажі з подорожей, а на схилі літ ще й автобіографічний роман-спогад, однак у цих творах ідеться радше про виховання і самореалізацію мисткині. У «Сестрах Річинських» Ірини Вільде, створених у середині ХХ століття про той час, найбільша кар’єристка — Зоня Річинська, яка через банкрутство родини змушена йти працювати в адвокатську контору і таки досягає успіху, щоправда, за кулісами: вона фактично виконує роботу замість свого керівника-чоловіка, а той своїм іменем приваблює клієнтів.

Правительки

Наскільки приваблива й рішуча на вигляд літописна княгиня Ольга, коли вишукано мститься древлянам за вбитого чоловіка? Завойовницькі походи її родичів шляхетніші за жіночі хитрощі, хіба ні? Зачинатель української літератури Котляревський у своїй «Енеїді» глузує з Цирцеї і посилає на смерть успішну правительку Дідону, бо ж як удовиця могла забути про жалобу й захопитися «парубком моторним»? Тільки вогонь самоспалення може очистити царицину честь.

Що й казати про Катерину ІІ, перед якою лежать ниць козаки в Гоголевій «Ночі перед Різдвом»: «Не встанемо, мамо, не встанемо, помремо, а не повстаємо!» Коваль Вакула, прибившись до прохачів-запорожців, бачить перед собою «невелику на зріст жінку, сказати б, навіть товсту, напудровану, з блакитними очима та з тією величною посмішкою, що все так уміла впокоряти й могла належати самій лише порфіроносній жінці». Режисер усього дійства тут більше, ніж цар, — «сам Потьомкін». Правителька, отже, спирається на чоловіків, а вони, своєю чергою, теж намагаються нею маніпулювати для досягнення своїх цілей. Їй подобаються чоловіки красиві й наївні, тож і запорожці підкреслюють свій екзотизм — убираються в кольорові жупани, говорять мужицькою мовою, вдають простодушність (Вакула цілком вписується в сценарій із щирою реплікою: «Що ж, коли на ногах такі-от черевички, та, либонь, ходите ви в них, ваше благородіє, і на лід ковзатися, то вже які ж то самі ніжки мають бути? Я так собі думаю, що вже не інакше, як із чистого цукру»). Це така гра, і взаємна симпатія не заважає імператриці зруйнувати Запорозьку Січ.

 

Катерина

 

 Потьомкін

Гоголь не демонізує Катерину ІІ, але ставиться іронічно і до неї, і до її методів правління. Утім, для нього часи правління — вже історія. Зовсім інакше у Шевченка, який вдаряє по гідності царственої сучасниці в поемі «Сон»:

Цариця-небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

На той час імператриця Олександра Федорівна справді здавалася старшою за свій вік, була хворобливою, мала нервовий тик ще з часів повстання декабристів. Тож її чоловіка Миколу І надзвичайно роздратувала така насмішка над фізичними вадами коханої (із сатири на себе він перед тим пореготав). Поета Шевченка було жорстоко покарано. А ця цитата стала крилатою; так колонізований чоловік зробив боляче очільникові імперії — через глузування з фізичних вад найдорожчої йому людини.

Імператриця Олександра

Порівняймо наведений уривок зі строфою з чорнової редакції «Євгенія Онєгіна» Пушкіна, який описує молоду Олександру Федорівну:

И в зале яркой и богатой

Когда в умолкший, тесный круг

Подобна лилии крылатой,

Колеблясь входит Лалла-Рук

И над поникшею толпою

Сияет царственной главою

И тихо вьется и скользит

Звезда-Харита меж Харит

И взор смущенных поколений

Стремится ревностью горя

То на неё, то на царя...

Роксолана з однойменного роману Павла Загребельного — кохана одного з наймогутніших чоловіків свого часу, правителя Османської імперії. Вона зваблива й розумна і постійно працює над саморозвитком. Проте вивчення мов, самоосвіта і постійне сидіння в книгозбірнях, інтерес до політики спричинено найперше інстинктом самозбереження, так само як турбота про власне тіло. «Хуррем, мовби й підкоряючись заведеному звичаю, охоче виспівуючи й висміюючись у гурті одалісок, водночас норовила відірватися від гурту, коли він набридав їй своєю пустоголовістю, відвойовувала для себе кожну вільну хвилинку, витрачаючи її на збагачення свого розуму. Інші об’їдалися, спали, думали про коштовності, про одяг і прикраси, мерщій хапалися за кожен новий спосіб зробити ще принадливішим своє тіло, а ця, з майже хлоп’ячим тілом, з диким духом степів у своєму химерно-золотому волоссі, дбала лише про свій розум, розбудовувала його, як міст, по якому можна перейти найширшу ріку, як мечеть, де можна мовити найсокровенніші слова, як небесне склепіння, під яким голос розлунюється аж до слуху самого аллаха». З часом її інтелектуальним вишколом починає займатися сам закоханий Сулейман — йому цікава ця співрозмовниця. Колишня рабиня задля виживання плете інтриги між придворними і в гаремі, пише любовні листи султанові в походи. Вона мусить бути найкращою, інакше втратить усе. Її син має посісти престол, інакше його вб’ють — і таки вбивають, усіх, крім одного. Влада, отже, стає не метою, а засобом: «Вона співала і приспівувала, сміялася і присміювалась, споглядаючи його знетямливість. Так непомітно наблизилася на відстань небезпечну і опинилася в обіймах чоловіка, якого ненавиділа, але без якого не могла тут існувати, і, коли Сулейман доторкнувся до її полохливого тіла, він наповнився по самі вінця отим голосом, що так довго і тяжко його мучив, і лиш тоді збагнув, що віднині без цієї дівчини йому не жити. Проникала у кожну точку тіла, входила в нього, вливалася, вповзала ящіркою, зміїно, тугою, щемом, захватом, знемогою.

Роксолана й султан

Тоді вона знов приспівувала йому різними мовами, уже й рідною, щось розповідала, жебоніла, мов струмочок, лопотіла, мов листя під вітром, а він був далеко від її хапливих слів і несміливого тіла, але близько до її голосу, тулився до того голосу, мов дитина, і радів, сміявся, зникала його суворість, навіть кров невинно вбитих мовби не плямила йому рук, а злітала в небеса і вкривала червоністю місяць, зорі й хмари над Босфором. На ранок стане він для всіх знов султаном, жорстокосердним повелителем без милості й жалю, і тільки їй дано бачити його іншим, тільки вона змінила його бодай на одну ніч, стала могутнішою за владу й за всю імперію. Ось сила жінки! Ось її влада!» Павло Загребельний в авторських відступах розмірковує, так би мовити, про природу явища. Очевидно, що Анастасія Лісовська (як заведено називати цю безіменну полонянку з України, про походження якої насправді надто мало вірогідної інформації), мала неабиякі здібності, однак прожила б доволі буденне життя, якби не лихо, що переламало її долю. Інтриги плела б у власній хаті, як це робили героїні «Кайдашевої сім’ї» Нечуя-Левицького. На відміну від Катерини Медічі та Єлизавети Англійської, Роксолана не мала стати вершителькою доль автоматично, за походженням, її до цього спонукала необхідність. Вибір, зрештою, був — забуття або ж смерть, але внутрішня сила, амбіції, жвавий розум не дали полонянці загинути, і так вона ввійшла в історію.

Керівниці

Після Другої світової війни чоловіки повертаються додому, і теж на робочі місця, де їх у тилу тимчасово заміняли жінки. Проте не всіх жінок це влаштовує; особливо здібні (та/або вдови) обіймають керівні посади. Скажімо, в повісті Олеся Гончара «Тронка» розповідається про юнаків і дівчат, які стоять на порозі дорослого життя. Народжені під час Другої світової війни вони саме закінчують школу. За вплив на них і, в широкому сенсі, на їхнє майбутнє конкурують батьки. Переважно це патріархальні родини, а головний герой Віталій походить із неповної сім’ї. Його мати Лукія Рясна — голова робіткому. Це «висока повнолиця жінка пригаслої вроди. Заплетені коси, що вкладені на голові тугими витками, роблять її ще вищою. Підходить до робiтникiв, здоровкається. В руках, у мові є якась природна гiднiсть, розгонистість. Вона не всміхається до робiтникiв запобігливо, як-це часом буває з іншим начальством, їй не треба до них так усміхатись». У війну Лукія працювала трактористкою, тепер вона, крім усього, ще й депутатка. «Від комсомольських часів ще збереглися в ній бурхлива запальність i гостре, безкомпромісне ставлення до людей, збереглася чиста віра її молодості — віра в те, що життя, яке вона будує, яке зі всією пристрастю утверджує, — це життя може й повинно бути досконалим, давати людині повноту радості й щастя. I яку ж викликає досаду, як лютить її всяка безладь, що так часто ще зустрічається...» У рішучої, вольової жінки є таємна любов — односельчанин капітан Дорошенко. Замолоду між ними спалахнула пристрасть, але Дорошенко тоді був уже одружений. Після війни вони знову зустрілися, обоє вдова й удівець. Однак Лукія відмовилася від нового шлюбу, пояснивши, що «із живим могла би розлучитися, але не з мертвим», попри те, що її сімейне життя засновувалося не на романтиці. Та почуття не згасають: Лукія досі ніяковіє при зустрічі, а Іван жалкує, що вони не разом: «так i не зійшлися, так i носять свою любов поокремо — раз злетіла в піднебесся життєва їхня пісня та й зосталась там бриніти на все життя...» Колись Дорошенко подарував Лукії уламок білого корала. Вона багато років береже чистоту його кольору від степової пилюки, так само як не тьмяніє почуття в її душі. (Звісно ж, Лукія поєднує основну роботу з хатнім господарством: згідно з установленим нею ж порядком, син повинен допомагати переважно в «чоловічій» роботі, якої в селі достатньо.) Серед таємних побоювань Лукії автор називає острах перед можливим конфліктом між сином і вітчимом; порівняймо з іншим стереотипом «хлопчикові потрібен батько!», але тут можна припустити також бажання зберегти незалежність і страх перед змінами, адже майже напевно Лукії довелося б покинути улюблену роботу, переїхати в місто і там чекати капітана з далеких рейсів.

Вольова жінка-керівниця підприємства — один із людських типів радянського періоду, що зберігся й дотепер. «Брухт» — пізній роман класика української радянської літератури Павла Загребельного, у якому йдеться вже не про індустріалізацію і виробництво, як у виробничих романах, а про приватизацію, корупцію й експорт. Головна героїня керує цим процесом і ухвалює рішення не згірше за чоловіків на аналогічних посадах, знову ж таки, добре засвоївши чоловічі методи роботи. Службовий роман вона заводить за тим-таки принципом. Формальний директор держпідприємства «Куч-метал» — маразматичний дідуган Ягнич, а керує всім колега Ледва, володарка «фантастичного заду» і малого підприємства з ліквідації необлікованого брухту. Підсліпуватий історик Ярема Совинський симетрично наділений «грандіозними козацькими геніталіями», і це вкупі з гуманітарною ерудицією вирізняє його з-поміж бандитів та чиновників періоду первинного накопичення капіталу. «Тебе зараз відвезуть куди треба, а тоді приїду туди й я, — шорстко мовила колега Ледва, — а тим часом можеш ще досхочу попити свого віскі, я зможу тебе протверезити, так і знай. Бо я можу все!» Далі Ярема називає її Імператрицею (а не Хазяйкою чи Шефинею, як решта), а вона розказує свою історію «без мужика» — про більш чи менш неспроможних доцентів, генералів, митців, «червоних директорів», які хтиво клацали вставними щелепами над її тілом.

Це типова поведінка для радянських функціонерів: поряд із цькуванням за моральний розклад побутувала звичка тілесного використання секретарок та працівниць партійних організацій.

«Написала б якась з отих перепаскуджених “марксистом” жінок спогади, щоб хоч тепер люди довідалися... — Повії і лакеї мемуарів не пишуть. — Ух, який ти розумний! А хто ж їх пише? — Видатні особистості. Хто залишив свій слід в історії. — А коли по жінці потопчуться цілі табуни чоловічослонячих лапег, то сліду від неї ніякого? Тільки на ній ваші сліди?»

Сучукрліт: тему знову не розкрито?

Сучасна українська література дає приклади боротьби жінок за рівність у правах, свободах і проявах емоцій — від «Польових досліджень з українського сексу» (досі є читачі, які обурюються, що головна героїня повісті — жінка! — лається, а інша жінка, авторка, фіксує цей живий мовний потік на папері і називає це українською літературою) аж до «Любовного життя» Оксани Луцишиної. Однак про жінок-депутаток, жінок-директорок, жінок-лідерок написано вкрай мало, здається, ще менше, ніж їх є в реальному світі. (Роман Юрія Рогози «Вбити Юлю» до сучукрліту віднести важко.)

Валентина Шевченко - Голова Президії Верховної Ради УРСР

Оксана Забужко в повісті «Я, Мілена» описує, як жінку засмоктує кар’єра телевізійниці і, зрештою, губить приватний бік її життя. Ведуча служби телевізійних новин отримує персональну програму тому, що «якось десь в обшитих дубом кабінетах хтось узяв та й надумався дати їй власну програму». Знаменита вона насамперед своїм голосом: уміє читати нуднувату буденну інформацію з різними відтінками і це втримує глядачів. Розпочавши роботу у власному шоу, куди приходять розповісти про себе покинуті жінки, Мілена спершу має ілюзію, що це жанр соціально-побутової драми, який може бути терапевтичним для всіх глядачів у масштабі країни. «“Падлєц”, — шепочуть мільйони вуст, мільйони носів сякаються, і на частку секунди заклякає країна в оргазмі людського співчуття, — і все це вчинила вона, Мілена». Та з часом виявляється, що це як професійний секс: глядач повинен неодмінно отримати задоволення, треба утримувати його увагу і в разі потреби додатково збуджувати, щоб не перемкнувся на інший канал. А далі телебачення стає ще продажнішим: жахіття на межі з реальністю, яке переслідує Мілену, — це випадково побачений секс директора із секретаркою, якому вона конкуренції скласти не може, попри всі таланти. Та й сам образ ведучої на екрані стає дедалі сексуальнішим, привабливішим, розкутішим — де й поділася шляхетна ідея некомерційної програми. Виходу немає, бо й майбутнє незалежних телеканалів в Україні виглядає саме таким.

У «Музеї покинутих секретів» тієї ж таки авторки радянську номенклатурницю репрезентовано в образі видатної письменниці, власне, жінки від культури, котра свого часу багато досягла не лише талантом, а й харизмою, пристрасністю, тілесними принадами, тобто ефективним використанням чоловічих слабкостей, що типово для патріархальної тоталітарної системи: «...відома поетеса, з тих, свого часу гучних, із патріотичними віршиками й туманною репутацією жертви режиму, — з цікавості я сама попхалася брати в неї ювілейне інтерв’ю, де й пережила повний нокдаун: здоровезне, гергеписте бабисько з кепським прикусом, бризкаючи на мене слиною й раз у раз хвицаючи головою, щоб метлялися поріділі фарбовані кучері (жест, який сорок років тому міг асоціюватись у невибагливих мужчин водночас і з темпераментом молодої огириці, і з патріотичною нескореністю), спершу з півгодини значущо, з притиском торочило мені, що воно допускає до себе “тільки вибраних людей”, щоб я належне пройнялась і виструнчилась, — а потім так само довго й докладно, з усіма картинками, мовби те трапилося вчора, розповіло, як на його перший ювілей, п’ятдесятилітній, — в той самий рік, порахувала я, коли Стусові впаяли другий строк, уже смертний, — бабиськові навіть не прислали зі Спілки письменників вітальної телеграми, а прислали, здумати лишень, запрошення на чийсь інший авторський вечір — бабисько двадцять п’ять літ пам’ятало, чий саме, — зі спеціальним підступним умислом саме цього дня зорганізований, — от яке воно було переслідуване!.. Жодних інших подробиць переслідування я так і не допиталась — у бабиська також не було “сторі”, була тільки персональна легенда, на яку свого часу мусило попрацювати чимало мужчин, засліплених отим, тоді ще натурально рудим кучеретрусом, і тепер бабисько жадібно купало свою порожню старість у відблисках їхніх тодішніх зусиль — і в гробу хотіло бачити всіх, виморених по мордовських таборах, друзів своєї легендарної молодості, пам’ять про яких, коли б була жива, все-таки дозволила б йому бодай би зберегти відчуття стилю й пропорцій...» Ось вона, прихована влада: опанувавши слово, можна з певністю відправити суперницю в нокдаун. Якщо порівняти з Шевченковою сатирою на царицю, то ось цей удар видається сильнішим, хіба ні?

Неформальну владу втілює бухгалтерка у «Ворошиловграді» Сергія Жадана. Вона все знає, вміє навіть вести переговори з чоловіками, які ухвалюють рішення, але право підпису не у неї. Так само як право власності на заправку. Вона може бути правою рукою, сірим кардиналом, але не очільницею проекту. Крім того, Ольга може зберегти власну гідність і право розпоряджатися своїм тілом, лише не віддавшись нікому або в крайньому разі маючи лише одного покровителя. (Чи були у неї стосунки зі старшим братом Германа? Якщо так, то краще не афішувати, бо доведеться перейти у спадок разом із заправкою і трудовим колективом.)

Торік вийшли друком одразу дві книжки коротких біографічних нарисів — «Сила дівчат» і «Це зробила вона». Хоча серед авторів багато письменників, ці локалізовані версії «Казок на ніч для дівчат-бунтарок» точно не є художньою прозою. Тому сучасну українську літературу вони не збагатили і заповнили трохи іншу нішу.

Висновок

Більшість жіночих образів в українській літературі створено не жінками. Те саме стосується образів жінок-лідерок: їх не так багато, і вони переважно замкнені у своєму гетто, в гінекеї, обмежені суто жіночими функціями і простором. Лише поодинокі героїні здатні створити чоловікам гідну конкуренцію на чоловічому полі, як-от завод, колгосп, парламент чи управління державою. І тут вони стають жорсткими, рішучими, безпринципними або ж використовують власне тіло як інструмент маніпуляцій. Ще спосіб — не віддаватися нікому, не мати коханців або ж вінчаних чоловіків, щоб зберегти функцію джерела влади при собі; тоді й чоловіки «сприймають за свого». Або робити чоловіка піддатливим, слабшим, заманюючи його на територію спальні. Навіть найновіша українська література, зациклена на темі боротьби і звільнення жінки головно в приватному просторі, ще не дала нам яскравого образу героїні, яка досягає кар’єрного успіху без задньої думки про залежність від чоловіків.

Чи можемо стверджувати, що чоловік-автор має більше сміливості, коли береться писати про жінку? Чи можемо так само стверджувати, що жінки досі зациклені на антиномії боротьби за звільнення, помсті і власних комплексах, і в цьому красне письменство відстає від актуального сьогодення або, навпаки, відбиває його безжально і набагато чесніше, ніж може уявити кожен із нас усередині власноруч створеної бульбашки? Чи можемо висувати претензії літературі в той самий час, коли боронимо право мистецтва на чесність, а не на дидактизм і відповідальність перед суспільством? Бо, попри на позір рівні права і свободи, позитивну статистику у вищій освіті і навіть попри гендерний баланс у літературі, ми маємо так само мало жінок у владі, в парламенті, на керівних посадах. Процес суспільних змін — це завжди шлях із двостороннім рухом. Ми говоримо про «скляну стелю» і про те, що дуже довго історія не готувала жінок до відповідальності поза домом і родиною; про те, що в Україні зміни у вихованні й освіті, які можуть дати волю чи принаймні прагнення до суспільних трансформацій, дотепер не остаточні. Ця стаття починається цитатою із фундаментальної праці Марти Богачевської-Хом’як «Білим по білому». Влучним її завершенням видається розлога цитата з праці Андре Роша «Перша стать», яка лише торік вийшла друком в українському перекладі: «У соціальних зв’язках ієрархія, що довго була допустимою, поєднувалася із жіночою на те згодою, а опір з боку жінок — з чоловічим утиском. Їхня доля передбачала двоїсті умови: вони почувалися водночас захищеними і загроженими. Ще дуже недавно монополія чоловіків у професійному житті тримала жінок у матеріальній і соціальній залежності; повсякденне грошове утримання родини забезпечували батьки та мужі, вони ж представляли всю сім’ю. Паралельно із цим виникали жіночі протести, що часто набирали форм, хоч якось можливих у вкрай вузькому для маневру полі. Жінки змогли чинити опір, не погоджуючись виконувати деякі домашні й подружні обов’язки: іноді відмовляли в сексі чи обов’язковому дітонародженні. Вони рідко назагал атакували власне принцип чоловічої сили і влади. Опиратися і повставати в конфліктах приватного життя, солідаризуватися під час криз на ринку праці чи жахів війни — усе це не протиставить жіночу контрмодель установленому порядку. Тож ролі лишилися розділеними, і кожен вилучив себе з царини іншого, аби згодом посісти його місце. Чи входження жінок у публічний простір зламало їхню залежність? Чи справді чоловіки відмовилися від верховенства й домінування? А якби так сталося, то як змінилися б зв’язки між ними?»

28 лютого 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Права і тюльпани: чому ми досі відзначаємо 8 березня?
8 березня залишається одним з найпопулярніших свят в пострадянській Україні, яке пересічні громадян(к)и масово відзначають як «жіночий день» квітами-цукерками-дрібними подарунками. Однак первісно воно було Міжнародним днем солідарності у боротьбі за права жінок. Як відбувалася деполітизація цього свята в СРСР, де «жіноче питання» вважали вирішеним? Чи справді 8 березня святкують лише в країнах соцтабору? Чому політичні лідери і посадовці в незалежній Україні продовжують вітати жінок у брежнєвському дусі зі «святом весни, краси і ніжності»? Чи можливо і потрібно сучасним українським жінкам повернути собі украдене свято? Про сучасні феміністичні ініціативи з відновлення політичного смислу 8 березня – у цій статті.
Залученість жінок у політику в Україні: суспільні, партійні та індивідуальні чинники
У дискусіях про участь жінок у великій політиці зазвичай фігурують аргументи на зразок «жінка сама не хоче чи боїться йти у політику, їй ніхто не заважає». На підкріплення цих тез наводять приклади окремих відомих політикинь. Авторка пропонує подивитися на ситуацію комплексно і розглянути, крім мікрорівня (індивідуальних чинників), макро- (суспільний) і мезо- (партійний) рівні. Може, одного лише бажання чи фаховості замало?
Дрес-код влади. Чи обов’язково політикиням «одягати штани»?
Заголовки на зразок «ТОП–5 суконь Верховної Ради» трапляються у ЗМІ частіше, ніж обговорення робочих досягнень політикинь. Жінок, навіть при владі, часто оцінюють за зовнішністю. Чому так? Як відрізняється ставлення до жінок у політиці нині і сто, п’ятсот, тисячу років тому? Як змінювався дрес-код політикинь на довгому шляху жінок до виборчого права? Як жінки використовували свій зовнішній вигляд — коли одягали чоловіче вбрання, а коли, навпаки, стратегічно підкреслювали свою жіночність? Про це далі в статті. Хоча вона про моду, але насправді це крок до заголовків «ТОП–5 законопроектів, ініційованих жінками».