20 березня, 2019

Дрес-код влади. Чи обов’язково політикиням «одягати штани»?

19 лютого 2019
Ліна Квітка

Історикиня моди

Заголовки на зразок «ТОП–5 суконь Верховної Ради» трапляються у ЗМІ частіше, ніж обговорення робочих досягнень політикинь. Жінок, навіть при владі, часто оцінюють за зовнішністю. Чому так? Як відрізняється ставлення до жінок у політиці нині і сто, п’ятсот, тисячу років тому? Як змінювався дрес-код політикинь на довгому шляху жінок до виборчого права? Як жінки використовували свій зовнішній вигляд — коли одягали чоловіче вбрання, а коли, навпаки, стратегічно підкреслювали свою жіночність? Про це далі в статті. Хоча вона про моду, але насправді це крок до заголовків «ТОП–5 законопроектів, ініційованих жінками».

Читайте також:

Одяг — потужна форма комунікації. Протягом усієї історії він маркував расову, класову, релігійну і гендерну приналежність, заховував у собі безліч символів. Звичка оцінювати довколишніх за тим, як вони вбрані, досі притаманна багатьом із нас. Особливо прискіпливо оцінюють жінок, ще прискіпливіше — політикинь.

Заголовки на зразок «Білява депутатка продемонструвала своє декольте в новій сукні від Армані» чи «10 найгарніших жінок-політиків» трапляються у ЗМІ частіше, ніж обговорення робочих досягнень цих політикинь. Жінку, навіть при владі, оцінюватимуть насамперед за зовнішністю. Чому так? Як відрізняється ставлення до жінок у політиці нині і сто, п’ятсот, тисячу років тому? Як змінювався дрес-код політикинь на довгому шляху жінок до виборчого права? Про це й поговоримо.

Стародавні часи

Перша достеменно відома політикиня у світовій історії — Мернейт, цариця з Першої династії Раннього царства Стародавнього Єгипту (бл. 2900 р. до н. е.). Вона була регенткою при малолітньому синові Дені, тому іноді її вважають і першою царицею-правителькою. Присвячена Мернейт пам’ятна стела дає підстави дослідникам припускати, що ця жінка відігравала набагато більшу роль, ніж проста виконавиця стандартних родинних і релігійних обов’язків дружини єгипетського царя. Як правило, такі стели, особливо в добу Першої династії, ставили на честь фараонів. На жаль, до нас не дійшло жодного зображення Мернейт, тому не можна виснувати, як вона на візуальному рівні фіксувала свій статус[1].

Пізніше, 1799 року до н. е., цариця Нефрусебек після смерті брата, у якого не було дітей, успадкувала чоловічий титул фараона і стала першою жінкою, яка мала всі царські титули. Вона правила Єгиптом чотири роки. Письмових свідчень з її часів майже не збереглося, але знайдений ряд безголових статуй із вирізаним на них царським титулом Нефрусебек приписують саме їй. У Єгипетському музеї Берліна довгий час зберігався фрагмент верхньої частини статуї Нефрусебек, але під час Другої світової війни його втрачено. Для вцілілих статуй першої жінки-фараона характерна комбінація чоловічих і жіночих рис — фігури, одягу, головного убору[2].

Фрагмент статуї Нефрусебек з Єгипетського музею Берліна. Фото 1941 року

Торс статуї цариці Нефрусебек. Париж, Лувр

У 1560–1530 роках до н. е. цариця Яххотеп керувала країною, поки її чоловік і сини воювали, а після смерті чоловіка сама очолила армію і дала відсіч завойовникам. У гробниці Яххотеп виявлено не лише символи царської влади і типово жіночі речі, а й зброю та бойові нагороди, що їх раніше знаходили тільки в чоловічих похованнях. Про її воєнні подвиги розповідає стела в Карнакському храмі Амон-Ра[3].

Зображення цариці Яххотеп з кришки погребального саркофага. Єгипетський національний музей, Каїр

Зброя, прикраси і військові ордени «Золотої мухи» з гробниці Яххотеп. Єгипетський національний музей, Каїр

Найвідомішою і найуспішнішою серед жінок-фараонів Єгипту вважається Хатшепсут (1479–1458 рр. до н. е.). Вона одна з перших цариць-регенток в історії і друга жінка, яка формально мала владу «Володаря Верхнього і Нижнього Єгипту». Фараон у Давньому Єгипті — це втілення бога Гора, тому він міг бути тільки чоловіком. Згідно з віруваннями давніх єгиптян, сам факт перебування жінки на престолі міг порушити «встановлений згори» принцип космічної справедливості. Щоб виправдати появу на престолі Хатшепсут, вигадали легенду про її божественне походження. Син Хатшепсут і її наступник Тутмос ІІІ після смерті матері знищив усі сліди її правління, щоб приховати той факт, що Єгиптом правила жінка.

Ставши жінкою-фараоном, Хатшепсут на офіційні церемонії одягла чоловіче вбрання — головний убір хат з уреєм — символ влади фараона, і штучну борідку. Спочатку статуї і зображення Хатшепсут представляли її з жіночою фігурою, але в чоловічому одязі, з часом її образ остаточно трансформувався в чоловічий. Однак у написах на стінах храмів цариця й далі називала себе найгарнішою серед жінок і відмовилася від одного з царських титулів — «Могутній бик». У поодиноких статуях Хатшепсут ще зображали в жіночому одязі і без борідки, але в чоловічій накидці-немесі.

Статуя Хатшепсут без накладної бороди, але в головному уборі фараона — немесі з уреєм. Метрополітен-музей, Нью-Йорк

Осірістична (виконана на манер типових статуй єгипетського бога Осіріса) голова Хатшепсут у подвійній короні фараона
Верхнього і Нижнього Єгипту, зі штучною борідкою. Метрополітен-музей, Нью-Йорк

Хатшепсут царювала довго й успішно. Якийсь час уважали, що як жінка вона не могла очолювати воєнні походи, а її правління було винятково мирним. Проте новітні дослідження довели, що Хатшепсут особисто вела один із двох походів у Нубію, які відбулися за час її правління. Мало того, історики припускають, що Хатшепсут командувала єгипетським військом у низці походів проти бунтівних сирійських і палестинських міст[4].

Поминальний храм Хатшепсут. Дейр-ель-Бахрі, Єгипет

Цариці Нефертіті і Клеопатра, котрі правили Єгиптом після Хатшепсут, уже не мусили перевдягатися чоловіками. Цьому сприяв переворот у системі вірувань єгиптян. Зображення обох цариць наділено типовими жіночими рисами, вони вбрані в жіночий одяг і головні убори[5].

 Бюст Нефертіті. Новий музей, Берлін, Німеччина

Бюст Клеопатри. Королівський музей Онтаріо, Торонто

А що в цей час відбувалося на Сході? Одна з найвідоміших тогочасних правительок — Фу Хао, перша в китайській історії жінка-полководиця, яка виграла багато битв, ставши на чолі армії. Вона носила чоловічі обладунки і зброю. В епоху династії Шан (1250–1192 рр. до н. е.) це просто неймовірний факт, адже тоді жіночою справою вважалися винятково хатня робота і догляд за дітьми. Після смерті Фу Хао китайські воїни перед битвою викликали її дух, щоб він допоміг їм здобути перемогу[6].

Пам’ятник Фу Хао. Іньсюй, Китай

Зовнішній вигляд, зокрема одяг, завжди впливав на перше враження від людини, а воно часто було вирішальним. Давньоримські історики Тацит і Діон Кассій дуже схоже описують королеву кельтського племені іценів (корінних жителів Британії) Боудіку (33–61 рр. н. е.) Судячи з описів, вона була дуже високого зросту, з довгим рудим волоссям нижче за талію, різким гучним голосом і пронизливим поглядом. Носила кольорову туніку, масивну нашийну прикрасу із золота і плащ, сколотий брошкою. Усе в цьому описі говорить про класову приналежність Боудіки — вона королівської крові, та про її походження — це традиційний одяг кельтських племен. У 61 році Боудіка підняла на повстання проти римських завойовників усю південно-східну Англію. Її 250-тисячна армія встигла підпалити Лондиніум (сучасний Лондон), перш ніж її розбили римські легіони[7].

Гравюра Вільяма Шарпа із зображенням Боудіки (1793)

За часів правління англійських королев Єлизавети І і Вікторії довкола постаті Боудіки виник своєрідний романтичний культ, зокрема через те, що її ім’я означає «перемога». У вікторіанську добу з’явилися статуї і скульптурні композиції, які зображали королеву іценів. Парадокс у тому, що образ воїтельки, котра пожертвувала собою в боротьбі з Римською імперією, переосмислили як символ Британської імперії — найбільшої імперії в історії людства.

Бронзова скульптурна група «Боудіка з доньками» (1902). Вестмінстер, Лондон

Від Середньовіччя до ХІХ століття

У ХІІ столітті Елеонора (Алієнор) Аквітанська, дружина англійського короля Генріха ІІ і королева Англії, супроводжувала свого чоловіка в Другому хрестовому поході. Пізніше вона із синами підняла бунт проти короля. Коли люди Генріха ІІ схопили Елеонору, вона була вбрана в чоловічий одяг. Обидва вчинки тоді вважалися нечуваним зухвальством, адже у Західній Європі багато важив чіткий розподіл чоловічих і жіночих ролей у суспільстві, базований, зокрема, на відповідних тезах із Біблії і на ставленні до жінки як до гріховної істоти[8].

Надгробок Елеонори Аквітанської і Генріха ІІ. Абатство Фонтевро, Франція

Елеонора Аквітанська і Генріх ІІ. Фреска в соборі св. Радегунди, Шинон, Франція

Та це не заважало сміливим і розумним жінкам, граючи за правилами, виборювати собі більше свободи і влади. Наприклад, Єлизавета І, королева Англії й Ірландії (1558–1603) та національна героїня, крім того, що була великою модницею і зібрала чималу колекцію суконь, активно використовувала символіку у своєму візуальному образі. На початку правління скромно вихована Єлизавета одягалася теж стримано, а на думку її сучасників, навіть печально. Вона віддавала перевагу темним кольорам та поєднанню чорного з білим: білий символізував чистоту, чорний — постійність, разом вони позначали вічну цноту, адже виходити заміж Єлизавета не планувала. Пізніше її сукні стали пишно оздоблювати і на них часто траплялося зображення пелікана, який годує кров’ю своїх дітей. Це символ самопожертви — так королева демонструвала, що жертвує особистими інтересами на користь країни.

Невідомий художник. Принцеса Єлизавета (бл. 1560)

Невідомий художник. Коронаційний портрет Єлизавети (бл. 1600, копія втраченої роботи 1559 року)

Невідомий художник. Королева Єлизавета (бл. 1560)

А ще Єлизавета ніколи не намагалася змінити рудий колір свого волосся. Тоді в моді були білявки, а до рудоволосих довгий час ставилися неоднозначно. Перехворівши в дорослому віці на віспу, королева мусила вкривати обличчя товстим шаром білил, щоб приховати сліди на шкірі, і носити перуку, бо волосся у неї майже повністю випало. І хоча вона могла замовити перуку будь-якого кольору, Єлизавета віддавала перевагу рудому. У поєднанні з білим кольором обличчя це створило візуально сильний і винятковий образ цнотливої королеви. Білий і помаранчевий були також кольорами святого Георгія, покровителя Англії. Придворні, котрі фарбували волосся і бороди в рудий, не просто демонстрували королеві свою лояльність. Вони, як і сама Єлизавета, протиставляли себе — протестантську Англію — темноволосому і смаглявому населенню католицької Європи. Отже, візуальний образ був засобом не тільки політичного, а й релігійного розмежування. Рудий і білий стали особистим упізнаваним брендом Єлизавети І, одним із науйспішніших в історії[9].

Невідомий художник. Портрет Єлизавети І «Непереможна Армада» (бл. 1590)

А от при королеві Вікторії (1819–1901), чиє правління називають вікторіанською добою, жіноча мода більше підпорядкувалася пуританській моралі і вимогам краси, а не зручності. Тугі корсети й величезні спідниці з кринолінами не тільки обмежували рухи, а й крили потенційну небезпеку для здоров’я. Від постійного стягування деформувалися внутрішні органи, спідниці запросто потрапляли в каміни і сукні швидко займалися. Боротьба за жіночу емансипацію тривала десятиліттями. У ХІХ сторіччі вимоги рівності тісно пов’язано з рухом за реформування одягу, який прагнув звільнити жінок від перетягнутого вікторіанського силуету.

Модні силуети жіночого одягу ХІХ століття

У 1851 році американська правозахисниця Амелія Блумер (Amelia Bloomer) представила публіці свій однойменний костюм (блумерс, блумер, блумерський костюм) — коротку і широку спідницю в поєднанні з панталонами, прихопленими на щиколотці гумкою або шнурком. Цей костюм прийняли собі кілька громадських діячок, котрі боролися за права жінок, серед них Елізабет Кеді Стентон (Elizabeth Cady Stanton) і Люсі Стоун (Lucy Stone). Однак уже 1853 року Елізабет під тиском батька й друзів відмовилася від штанів: занадто помітні, вони становили загрозу для справи захисту прав жінок. Якийсь час вона носила короткі сукні, за які їй дорікали, що вона демонструє свої ноги. Люсі Стоун теж швидко здалася. Сама Амелія Блумер носила свій костюм шість років і повернулася до сукні під кінець 1850-х.

Блумерський костюм

Амелія знала, що робить, — у її розумінні справжня боротьба за права жінок полягала не тільки в реалізації права обирати президента країни, а й у праві носити зручний одяг. Вона твердо стояла на тому, що кожна жінка має право носити вбрання, яке їй подобається і зручне, не питаючи дозволу чоловіків. Чоловіків Амелія вважала диктаторами, які зарвалися, загарбали всю владу в суспільстві і ще й диктують норми моралі.

Блумери називали одночасно непристойним і чоловікоподібним одягом. Його непристойність, на думку громадськості, сприяла розлученням і вільному коханню. А через асоціацію з типово чоловічим одягом штани отримали назву pantalon a la masculine.

Отож протрималися блумери недовго і стали справжнім подарунком для преси. Костюм активно використовували в карикатурах як прикмету стереотипної «рішучої жінки» — в окулярах з товстими лінзами, чоловічих калошах, з перетягнутою талією і сигарою в зубах. Жінки в брюках були тривожним підривним елементом, який розпалював параною довкола небезпеки гендерної рівності. Лише на межі століть блумери трансформувалися і поширилися як зручне вбрання велосипедистки[10].

Карикатура на жінок у блумерських костюмах із журналу «Панч»

Костюм велосипедистки. 1890-ті роки

Початок ХХ століття. Суфражистки

У 1903 році англійська політична діячка і суфражистка Емеліна Панкгерст (Emmeline Pankhurst) заснувала Жіночий соціально-політичний союз (ЖСПС) (Women’s Social and Political Union, WSPU) — активістську організацію, яка боролася за надання жінкам виборчих прав.

Емеліна Панкгерст

Керівництво ЖСПС хотіло уникнути звинувачень в ексцентричності чи маскулінності і, проаналізувавши невдалий досвід попередніх поколінь борчинь за права жінок, дійшло висновку, що найкращий шанс виграти голосування — визнати, хоча б на позір, едвардіанські (від періоду правління короля Едуарда VII, 1901–1910) ідеали жіночності, навіть якщо вони демонстративно займатимуться абсолютно «нежіночою» діяльністю.

Важливість свого зовнішнього вигляду особливо усвідомлювала Емеліна з доньками, адже вони найбільше бували на публіці. Вона і її найстарша донька Крістабель стали світовими знаменитостями не тільки завдяки відданості справі, а й завдяки красі та елегантності.

Емеліна Панкгерст з донькою Крістабель та іншими суфражистками

Сильвія Панкгерст (Sylvia Pankhurst), друга донька Емеліни, писала: «Суфражистки радше витрачатимуть на одяг більше грошей, ніж можуть собі дозволити, але не ризикуватимуть виглядати ексцентрично і цим зашкодити справі».

Сильвія Панкгерст

У 1908 році суфражистська газета «Право голосу для жінок» (Votes For Women) заявила, що «сучасна суфражистка витончена і впевнена у своєму одязі», а за п’ять років навіть продавцям газети «Суфражистка» (The Suffragette) запропонували «вбиратися у свій найелегантніший одяг». Займаючись незаконною діяльністю, вони були на вигляд справжні леді: на фото три активістки готуються прикувати себе до перил урядового будинку, на них пошиті на замовлення костюми й пальта, модні капелюшки з пір’ям, а активістка-підривниця ще й у лисячому хутрі і з муфтою.

Суфражистка прикувала себе до перил Букінгемського палацу

Тогочасні фотографії свідчать, що суфражистки досягли своєї мети — виглядати елегантно в політичних цілях. Вони залишили по собі великі фотоархіви, багато фотознімків зробила Крістіна Брум (Christina Broom) — перша фотокореспондентка у Великій Ббританії. Зображення Брум цікаві ще й тим, що і фотографка, і її моделі — жінки, це обмін на рівних.

Портрет Крістабель Панкгерст роботи Крістіни Брум

Спеціально для суфражисток Сильвія Панкгерст, котра навчалася в Королівському коледжі мистецтв, розробила більшу частину візуального мерчандайзингу (як ми це назвали б нині) й оформлення на суфражистських заходах. Проте успішну і впізнавану ідентичність бренда створила Емеліна Петик-Лоуренс (Emmeline Pethick-Lawrence), бізнес-менеджерка ЖСПС і редакторка газети «Право голосу для жінок».

Петик-Лоуренс вибрала для суфражисток три кольори, поєднання яких наділила особливим змістом. Фіолетовий — відданість і гідність, білий — чистота, зелений — надія. Цей вибір підкреслював і гасло руху «Give Women Vote» — Green, White, Violet. Ці кольори суфражистки носили «як обов’язок і привілей». Крістабель Панкгерст зображено на портреті в зеленій атласній сукні із суфражистською стрічкою. Костюми фіолетового, білого й зеленого кольорів суфражистки одягли в Жіночу неділю — на перший мітинг ЖСПС у Гайд-парку 21 липня 1908 року.

Портрет Крістабель Панкхерст роботи Етель Райт. 1909

Суфражистки на марші

Газета «Таймс» (The Times) повідомила, що на мітинг прийшло 300 тисяч людей: «Кожна учасниця процесії мала на собі фіолетовий, білий і зелений кольори або приколоті до грудей, або на капелюшку, або як широку стрічку на поясі чи через плече». Часто суфражистки виступали як армія: жінки в білому йдуть маршем. У регулярній рубриці «Про одяг» (Concerning Dress) у газеті «Право голосу для жінок» підкреслювалося, що на важливі заходи всі учасниці ЖСПС повинні одягати парадну форму — білу сукню, щоб їх краще було видно, з усіма регаліями й кольорами. На невеликі заходи і вуличні зустрічі вбиралися скромніше: «Нам доведеться віддати перевагу тим відтінкам фіолетового й зеленого, які пасують до поясів, значків і регалій у триколорі».

Суфражистка в триколорі. Сучасне розфарбування газети The Sun

Спідниці таких кольорів можна було носити з білим верхом і капелюшками, фіолетовими або зеленими. Активістки, яких було ув’язнено чи вони голодували на знак протесту, отримували особливі значки і носили їх із гордістю.

Суфражистки на демонстрації

Арештована суфражистка за розбитим вікном тюрми Головей

Це був розумний вибір: адаптивність робила образ успішною зброєю пропаганди. Типові для едвардіанської моди оздоблені мереживом сукні, блузи з високим коміром і акуратні спідниці легко піддавалися модифікації. Звичайною частиною жіночого гардероба були довгі пальта і тонкі газові шарфи, які втримували на головах автомобілісток великі капелюхи. До них легко додавали оздобу — триколірні стрічки, їх замовляли одразу в потрібних кольорах.

Костюм з піджака і спідниці давно асоціювався з «новою жінкою» — міфічною фігурою, яка виникла на межі століть. Це була незалежна духом жінка, котра може відвідувати університет і працювати. Крістабель Панкгерст, яка здобула вищу юридичну освіту в Манчестерському університеті, не могла мати власну практику через свою стать. Суфражистки, випускниці вищих навчальних закладів, часто вдягали на паради свої університетські мантії і капелюшки.

Дедалі більше жінок починали ненав’язливо носити триколор, обираючи невелику брошку, плетене намисто чи металевий значок з портретом Емеліни Панкгерст. Навіть пара шовкових панчіх із триколірною вишивкою і гаслом «Право голосу для жінок» невловно демонструвала причетність до жіночого співтовариства. За цими ознаками суфражистки легко впізнавали одна одну в натовпі.

Стенд суфражисток на Жіночій виставці. Лондон, 1909

Мода стала способом висловитися для жінок, котрі брали участь у русі суфражисток. Вона давала можливість протестувати і підбурювати інших до протесту. Часто в автобіографіях учасниць руху згадується, що боротьба за ідею почалася з невинного походу в магазин і бажання бути модною, наприклад з випадкового придбання сукні модного крою і кольору. Одягнувши сукню, жінка приходила на збори суфражисток, щоб дізнатися більше про цей рух. Суфражизм став престижним.

З 1910 року в крамниці при штаб-квартирі видавництва ЖСПС «Жіноча преса» (Women’s Press), можна було купити шарфи різних відтінків фіолетового, білі муслінові блузи і безліч варіацій сумок та поясів, серед яких сумочки «Емелін» і «Крістабель» та капшучок для тютюну «Петик».

Великі універмаги, які щойно почали відкриватися, і ювелірні компанії швидко розібралися, що до чого. «Жіноча преса» опублікувала списки виробників товарів, якими користується суфражистка. Пітер Робінсон (Peter Robinson of Oxford Street, тепер TOPSHOP) продавав «тканини, блузи, сукні, костюми і газові шарфи для автомобілісток» у кольорах суфражисток, «Дебенхем і Фрібоді» (Debenham & Freebody) пропонували спортивні трикотажні пальта з кепками в тон. Були навіть спеціальні зручні корсети для тих, хто планує одночасно марширувати і гучно кричати гасла.

Стрічка через плече в традиційному триколорі. Сучасне розфарбування

Перший універмаг «Селфриджис» (Selfridges) — один із тих, хто найбільше підтримував суфражисток. Його засновник і власник Гаррі Гордон Селфридж (Harry Gordon Selfridge) сповідував дуже прогресивні ідеї і навіть відмовився висувати звинувачення проти «юної леді, котра розбила одну зі знаменитих вітрин магазину». У рекламі універмагу 1910 року сказано: «Модні молоді жінки сходяться в магазин по делікатні чайні сукні і найсильніший символ жіночої емансипації — червону помаду. Як перший універмаг, де продають помаду, пудру і рум’яна, “Селфриджис” найпопулярніший серед суфражисток країни».

Американські суфражистки теж зробили своїм символом червоні губи. Елізабет Арден (Elizabeth Arden), засновниця однойменного косметичного бренда, одного разу навіть вибігла з офісу, щоб роздати жінкам, які йшли вулицею в марші, тюбики помади.

Більше про історію макіяжу читайте тут.

Усе це означало, що суфражистки створили ефект неймовірно сильної візуальної присутності. І хоча нині ми не можемо оцінити це кольорове видовище, яке захопило маси, бо тогочасна комерційна фотографія майже повністю монохромна, присутність суфражисток відчувалася на вулицях і в магазинах. І це те, що вистояло навіть проти часу.

Суфражистка Шарлотта Марш. 1910

З 1913 року Міністерство внутрішніх справ фотографувало ув’язнених суфражисток у тюрмі Головей (Holloway). Попри очевидні виснаження і слабкість через голодування (її підтримують з обох боків), активістка Еліс Холл (Alice Hall) на знімку — у модному великому капелюшку зі страусовими перами. Це темний бік боротьби: навіть у тюремних стінах, далеко від поглядів натовпу, ці жінки не могли розслабитися. Підконтрольний і продуманий образ радикальних суфражисток заспокоїв громадськість і допоміг жінкам створити об’єднаний фронт.

Еліс Холл у в’язниці

Образ суфражистки у довгій спідниці, блузі з високим коміром і триколірній стрічці з написом «Право голосу для жінок» — чудовий приклад грамотного брендингу, впізнаваного навіть через сторіччя. Ці костюми детально відтворено у фільмі «Суфражистка» (Suffragette, 2015) британської режисерки Сари Гаврон[11].

Постер до фільму «Суфражистка». У ролі Емеліни Панкгерст — Меріл Стріп

Жіноче виборче право, за яке боролися суфражистки, означає можливість обирати народних представників і бути обраними. Право обирати першими надали жінкам штат Вайомінг (США, 1869), острів Мен (Велика Британія, 1881) та Нова Зеландія (1893). У 1906 році Велике князівство Фінляндське (тоді ще у складі Російської імперії) надало жінкам право і обирати, і бути обраними. У 1907 році вперше 19 жінок було обрано в сейм (парламент) Фінляндії. Одними з останніх отримали виборче право жінки в Кувейті (2005), Об’єднаних Арабських Еміратах (2006) і Саудівській Аравії (2011). В ОАЕ і Брунеї виборче право обмежене і для жінок, і для чоловіків. У Ватикані — країні з абсолютною теократичною монархією — жінки не мають права голосу. Країною править Святий Престол, його сувереном є Папа Римський, якого обирають на довічний термін кардинали. Жінки не можуть бути кардиналами, відповідно, голосувати теж не можуть[12].

Коли жінки отримали виборче право — по країнах і роках

У 1935 році було обрано 18 жінок до турецького парламенту. Першою у світі прем’єркою стала 1960 року Сірімаво Бандаранаїке на Шрі-Ланці, першою президенткою — Ісабель Перон 1975 року в Аргентині[13].

Сірімаво Бандаранаїке

Ісабель Перон

Від 1900-х і до сучасності

Коли почалася Перша світова війна, жінки зайняли робочі місця, які досі належали винятково чоловікам. Багато з них задля зручності обирали не спідниці, а брюки чи комбінезони. У 1920–1930-х роках французька дизайнерка Коко Шанель перетворила брюки із предмета суто чоловічого гардероба на жіночий. Одягаючи костюми свого партнера, позуючи в них на фото і з’являючись на вулицях, а пізніше створюючи нові моделі спеціально для жінок, Шанель популяризувала новий візуальний образ.

Коко Шанель. 1920

Ще перед Другою світовою Коко Шанель узялася розробляти перший жіночий костюм, який давно асоціювався з емансипацією. У 1954 році, повернувшись у світ моди, Дім Шанель представив жіночий твідовий костюм, який складався із спідниці до коліна і двобортного жакета. Дизайнерка успішно сформувала образ, пристосований до мінливого способу життя тогочасних жінок. І хоча її надихав чоловічий гардероб, візуально цей образ не був неприйнятно радикальним для повоєнної жінки, котра прагнула зберегти свою щойно здобуту свободу. Так міфічна «нова жінка» ХІХ століття стала реальністю, а твідовий костюм від «Шанель» — світовою класикою ділової моди, до якої згодом зверталися політикині всього світу.

Знаменитий твідовий костюм від «Шанель». 1954

У 1966 році після десятиріччя пишних бальних суконь «Діор», які силуетом напрочуд нагадували вікторіанську моду, Ів Сен-Лоран презентував перший жіночий смокінг. Корінням цей костюм сягав класичного буржуазного образу чоловіка, який п’є бренді і курить сигари, тому ідея використати його в жіночій моді була надзвичайно революційною. Проти неї виступали, заявляючи: «Як сміють жінки брати щось настільки елегантне, мужнє і чоловіче та робити його своїм?!» Смокінг на жінках став радше політичною заявою, аніж модною. Видання «Бізнес Інсайдер» (Business Insider) писало про це так: «Ті, хто вдягає брючний костюм від “Ів Сен-Лоран”, створюють візуальний образ непоштивих, зухвалих модниць. Водночас вони декларують рівняння на політику фемінізму, яка розцвітає, — смокінг ефектно заявляє: “Якщо чоловік може носити це, чому я не можу?”»

Перший жіночий смокінг від «Ів Сен-Лоран»

У 1970-х роках дедалі більше жінок обіймало досі типово чоловічі посади. І їм потрібен був символ, який доводив би, що жінки так само серйозні і фахово компетентні, як і чоловіки, з котрими вони піднімаються на ліфті в один офіс. Одиноким способом переконати світ бізнесу і політики, у якому поки що панували чоловіки, було копіювати їхню зовнішність. Так виникло поняття power dressing (дослівно — «владний костюм», але такий переклад не вживають) — одяг, який візуально демонструє силу. Основою цього стилю став костюм із жакетом, який завдяки підплічникам розширював лінію плеча і робив її чіткою. У поєднанні зі стриманими брюками й спідницями він усував із жіночої моди поняття сексуальності і прагнув знищити будь-який натяк на жіночність, яка, згідно з кліше, асоціювалася з м’якістю і слабкістю. Power dressing акцентував увагу на серйозності, силі, рішучості, владності й авторитеті, стираючи ознаки статі. Однак у 80-х жінки активно доповнювали костюми макіяжем і взуттям на підборах[14].

Power suit від «Джорджіо Армані». 1975

Power suit у 1980-х

Костюм був основою образу Маргарет Тетчер, яка 1979 році стала першою прем’єркою Британії і першою жінкою у Європі, яка обійняла цю посаду. Будучи новаторкою не лише в політиці, а і в моді, Тетчер показала приклад, як має виглядати жінка при владі. У 1980-х її power suits стали уніформою «залізної леді» — ідеальне поєднання сили й жіночності. У кімнаті, повній чоловіків у сірих смугастих костюмах, її костюми були навмисне привабливими: ідеально пошиті, найсміливіших відтінків, іноді з психоделічними принтами і масивними аксесуарами, — Тетчер важко було не помітити. Її любов до цих предметів гардероба вплинула не тільки на політиків, а й на всіх жінок, котрі працюють.

Маргарет Тетчер із чоловіком Денісом

Костюми представляли твердий характер Тетчер — сталева броня в політичному світі чоловіків, але при цьому вона завжди додавала до образу деталі, які акцентували на жіночності. Так у її гардеробі з’явилися блузи. Часто з геометричними візерунками, яскравих відтінків і з великими бантами, вони мали пом’якшувати її зовнішність і навіть додати елемент моди в практичний, суворий гардероб жінки, яка керує державою. Ще Тетчер носила сумочку. Квадратна і чорна, вона завжди була з Маргарет, за що міністри прозвали її «всюдисущою сумочкою прем’єрки» і «страшною сумочкою».

«Всюдисуща сумочка прем’єрки»

Улюбленим кольором Маргарет Тетчер був синій, вона часто з’являлася на публічних заходах у костюмах різних відтінків цього кольору — від світло-блакитного до кольору нічного неба. Відданість синьому — своєрідний піар-хід, адже у Великій Британії синій — це символ консервативної партії, лідеркою якої і була Тетчер.

Маргарет Тетчер

Попри образ і відповідальність посади, Тетчер уважала, що головне в одязі — відчуття комфорту. Вона якось сказала: «Незалежно від того, який привід, вам завжди має бути зручно у вашому одязі. Це повинен бути стиль, у якому вам комфортно, тканина, яка вам приємна. А головне — ви повинні знати, що у вас відповідний і в жодному разі не зухвалий вигляд»[15].

До таких самих прийомів — консервативні стримані костюми, незмінні роками, жіночні аксесуари, використання всіх відтінків блакитного, — вдається Єлизавета ІІ. Королева Великої Британії для багатьох уособлює сталість, спадкоємність поколінь, тяглість традиції, у цьому контексті її постійний стиль сприймається як позитивне явище. Її гардероб не можна оцінити як ультрамодний чи актуальний. Тут на першому плані її соціальна роль. Вона не повинна повторюватись, і водночас у неї має бути впізнаваний стиль, а це дуже складне завдання. Єдина вільність, яку дозволяє собі королева, — кольори, часом дуже яскраві і вишукані, часом пастельні, в різних цікавих поєднаннях. Журнал «Воґ» (Vogue) якось підрахував усі кольори, у яких королева з’являлася протягом року, і з’ясував, що її улюблені — синьо-блакитний і всі відтінки кольору морської хвилі (29 %), далі йдуть колір британських галявин і чайної троянди (11 %), потім фіолетовий і рожевий (10 %), помаранчевий, лимонно-жовтий і яскраво-червоний (4 %), колір кави без молока (2 %), кава з молоком (1 %) і картатий принт. Фанати Єлизавети навіть складають своєрідні веселки з її типових костюмів у різних кольорах[16].

Статистика улюблених кольорів Єлизавети від «Воґ»

Веселка з пальт королеви

Любов’ю до незмінних брючних костюмів відома й канцлерка Німеччини Ангела Меркель. А крій її жакета на чотирьох ґудзиках майже не змінюється з 2008 року.

Жакети Ангели Меркель

Консервативний образ Меркель знову говорить лише про те, що вона політикиня, не наголошуючи жіночу стать, а всі її нечасті виходи в сукнях із декольте щоразу шокують громадськість.

Ангела Меркель

Класичним костюмам віддають перевагу американські політикині Лінда Макмен, Бетсі Девос і Гілларі Клінтон. Образ Клінтон з роками стає дедалі елегантнішим, стриманішим і краще продуманим, а білий брючний костюм, у якому вона з’явилася у третьому турі президентських дебатів 2016 року, ЗМІ назвали відсилкою до знаменитих білих суконь суфражисток. Клінтон — перша жінка, яка стала кандидаткою в президенти від Демократичної партії[17].

Гілларі Клінтон під час третього туру президентських дебатів

Діловий стиль з костюмами, білими сорочками і сукнями-футлярами обрали і перша жінка-голова Держдепартаменту США Мадлен Олбрайт, і перша директорка британської розвідки МІ5 Стелла Рімінгтон, і королева-консортка Іспанії Летиція, і чинна прем’єрка Британії Тереза Мей.

Стелла Рімінгтон. 1995

Мадлен Олбрайт. 2018

Щоправда, Тереза Мей стримані костюми темних відтінків (часто знову темно-сині) доповнює екстравагантним взуттям. Ця деталь не за дрес-кодом зробила образ прем’єрки оригінальним і впізнаваним. Сама Тереза Мей зізнається, що вибір взуття нічого не каже про її особистість. За її підрахунками, у її гардеробі щонайменше 80 пар, які вона зберігає в окремих коробках. Серед іншого, цей елемент стилю служить Мей і для того, щоб «кинути кістку» пресі і налаштувати її на жартівливий лад та знизити градус напруги. Оригінальний вибір взуття прем’єрки справді нерідко обговорюють у ЗМІ — від обсмоктування невдалих поєднань до обурення вартістю тієї чи тієї пари. Мовляв, негідна політикині справа — витрачати забагато грошей на взуття[18].

Тереза Мей

Через звичку дорого вдягатися і часту появу на обкладинках глянцевих журналів свого часу постраждала Рашида Даті. Міністерка юстиції Франції, перша політикиня північноафриканського походження у французькому уряді, мер сьомого округу Парижа, членкиня Європейського парламенту — її звільнили з міністерської посади 2009 року. «Надмірний» інтерес до моди у Франції визнали негідним члена уряду.

Рашида Даті. 2009

На відміну від Європи й Америки, на релігійному консервативному Сході політикині здебільшого й далі носять традиційне жіноче вбрання. Часто їхнє рішення відмовитися від традиційного образу ставало приводом для критики і обурення, особливо з боку колег-чоловіків.

Уже згадана перша прем’єрка Шрі-Ланки Сірімаво Бандаранаїке на фотографіях завжди в сарі, задрапірованому на традиційний сингальський манер (сингали — корінне населення Шрі-Ланки), так само як пізніше її донька Чандріка Кумаратунга, президентка Шрі-Ланки у 1994–2005 роках.

Сірімаво Бандаранаїке. 1960

Перша і єдина прем’єрка Індії Індіра Ганді (з 1966) теж носила сарі. На знімках, зроблених під час її візитів у Європу й Америку, Ганді у твідовому або хутряному пальті поверх сарі.

Індіра Ганді. 1983

Індіра Ганді і Маргарет Тетчер. Лондон, 1982

Сун Цинлін, очільницю Китайської Народної Республіки у 1968–1972 роках, часто можна побачити на знімках в одязі Чжуншань (також китайський френч, або френч Мао). Це стиль чоловічого костюма, запроваджений після створення КНР як форма національного одягу, із яскраво вираженим політичним, а пізніше і владним, підтекстом. По суті, одяг Чжуншань був своєрідною уніформою громадян КНР, і Сун Цинлін як голова уряду мала носити цю уніформу[19].

Сун Цинлін. Бл. 1950

Перша віце-президентка Ірану Масумех Ебтекар, яку звільнили з посади 2005 року і яка наразі займатися політикою в міській раді Тегерана, носить традиційну для іранських жінок чадру[20].

Масумех Ебтекар. 2014

Одна з найвідоміших державних діячок і борчинь за жіночі права в мусульманському світі — колишня шейха Катару Моза бінт Насер аль-Міснед. Друга з трьох дружин колишнього еміра консервативної ісламської держави свого часу шокувала громадськість тим, що чоловік дозволив їй не лише з’являтися на публіці без чадри, а й брати активну участь у державних справах. Нині Моза — пані посол ЮНЕСКО з базової і вищої освіти, голова катарського освітнього фонду, науки і громадського розвитку, президентка Верховної ради з питань сім’ї та віце-президентка Верховної ради з питань освіти.

«Я людина, яка має право здобувати освіту і вести соціальне життя. Те, що я ношу хіджаб або що я друга дружина, не заважає мені це робити, це не зупиняє мій прогрес», — говорить Моза.

Її стиль можна назвати окремою формою power dressing на ісламський манер — сукні й костюми, які закривають груди, плечі і ноги, та прикрита за законами шаріату голова створюють жіночний, проте сильний і владний візуальний образ. Сама Моза пояснює, що її стиль втілює повагу до традицій, але водночас він сучасний і практичний[21].

Шейха Моза

Натомість королева Йорданії Ранія Аль-Абдулла поєднує традиційний арабський костюм і одяг у західному стилі, а хіджаб майже не носить. Їй вдається дотримуватися суворого політичного і релігійного дрес-коду, сміливо експериментуючи з модними тенденціями.

Стиль королеви Ранії

Просуваючи ідеї фемінізму в патріархальному мусульманському світі, королева Ранія входить у ТОП–100 найвпливовіших жінок світу, а Ютьюб (YouTube) присвоїв їй нагороду за боротьбу зі стереотипами на Близькому Сході[22].

Королева Ранія з чоловіком під час візиту до Білого дому. 2018

Уже в 1990-х power suit почав поступово втрачати демонстративну агресивність: перебільшено широкі плечі звузилися, силует став дужче приталеним. Ставлення до жінок повільно змінювалося, водночас зменшувалася необхідність відкрито демонструвати силу. Відтоді мода встигла кілька разів забути і згадати про 1980-ті, але жіночий політичний костюм увесь цей час залишався незмінним. Брючні костюми, підкреслена лінія плеча — більшість жінок на державних посадах досі користуються запозиченими з чоловічого гардероба прийомами.

Світ політики залишається чоловічим, і жінки мусять доводити своє право на голос, завойовувати повагу колег і громадськості, зокрема за допомогою зовнішнього вигляду — допоки сукні остаточно не стануть приватним вибором, а стрічки новин у ЗМІ не зарясніють заголовками «ТОП–5 законопроектів, ініційованих жінками» та «Ключові реформаторки уряду».

Джерела зображень:

https://wikipedia.org/wiki

https://www.google.com.ua

https://www.pinterest.com/


19 лютого 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Права і тюльпани: чому ми досі відзначаємо 8 березня?
8 березня залишається одним з найпопулярніших свят в пострадянській Україні, яке пересічні громадян(к)и масово відзначають як «жіночий день» квітами-цукерками-дрібними подарунками. Однак первісно воно було Міжнародним днем солідарності у боротьбі за права жінок. Як відбувалася деполітизація цього свята в СРСР, де «жіноче питання» вважали вирішеним? Чи справді 8 березня святкують лише в країнах соцтабору? Чому політичні лідери і посадовці в незалежній Україні продовжують вітати жінок у брежнєвському дусі зі «святом весни, краси і ніжності»? Чи можливо і потрібно сучасним українським жінкам повернути собі украдене свято? Про сучасні феміністичні ініціативи з відновлення політичного смислу 8 березня – у цій статті.
Програли за неявкою? Жінка і влада в українській літературі
Більшість жіночих образів в українській літературі створено не жінками. Те саме стосується образів жінок-лідерок: їх не так багато і переважно вони обмежені суто жіночими функціями і простором. Лише поодинокі героїні здатні створити чоловікам гідну конкуренцію на чоловічому полі, як-от завод, колгосп, парламент чи управління державою. І тут вони стають жорсткими, рішучими, безпринципними або ж використовують власне тіло як інструмент маніпуляцій. Навіть найновіша українська література зациклена на темі боротьби і звільнення жінки головно в приватному просторі й іще не дала нам яскравого образу героїні, яка добивається кар’єрного успіху без задньої думки про залежність від чоловіків.
Залученість жінок у політику в Україні: суспільні, партійні та індивідуальні чинники
У дискусіях про участь жінок у великій політиці зазвичай фігурують аргументи на зразок «жінка сама не хоче чи боїться йти у політику, їй ніхто не заважає». На підкріплення цих тез наводять приклади окремих відомих політикинь. Авторка пропонує подивитися на ситуацію комплексно і розглянути, крім мікрорівня (індивідуальних чинників), макро- (суспільний) і мезо- (партійний) рівні. Може, одного лише бажання чи фаховості замало?