26 лютого, 2020

Політикині в мусульманських країнах

3 грудня 2018
Поширити в Telegram
3394
Наталія Малиновська

кандидатка політичних наук, старша викладачка кафедри політології та національної безпеки Національного університету «Острозька академія», директорка Центру соціальних досліджень Національного університету «Острозька академія». Дослідницькі інтереси: політика і релігія у міжнародних відносинах, політика та іслам, зовнішня політика, політика Франції та країн Близького Сходу; вибори та виборчі системи. Останні проекти: координаторка Всеукраїнської ініціативи «Активна Громада: право вибору» у м. Рівне від ВГО Інститут «Республіка». Випускниця програми «Відкритий світ». Учасниця програми «Аналіз політики: від теорії до дії» Київської Школи Економіки. Учасниця VІІ Міжнародної молодіжної літньої школи ісламознавства «Іслам та соціальний розвиток: історія та сучасність».

Читайте також:

Асеель аль-Аваді

«Люди голосують за зміни, тому що людям набридли глухі кути»

Асеель аль-Аваді, 1969 року народження, вивчала філософію в Кувейтському університеті, докторську дисертацію захистила в Техаському університеті, США. Повернувшись до Кувейту, аль-Аваді стала професоркою філософії в Кувейтському університеті.

Вперше аль-Аваді балотувалася до парламенту Кувейту – Національної Асамблеї у 2008 році, після того, як у 2005 році жінкам вперше надали право обирати та бути обраними. Вона програла вибори, при цьому здобула найбільшу підтримку серед кандидаток-жінок.

У 2009 році аль-Аваді, отримавши 11860 голосів виборців, увійшла до Національної Асамблеї, представляючи третій округ Кувейту. Асеель аль-Аваді прокоментувала Reuters: «Люди голосують за зміни, тому що людям набридли глухі кути. Настав час зосередитися на наших пріоритетах в парламенті».

Разом з Асеель представницький мандат в парламенті отримали ще три жінки. Після того, як вони увійшли до Національної Асамблеї, аль-Аваді та її однопартійка-парламентарка Рола Дашті вирішили не одягати хіджаб. Таке рішення було критично сприйнято депутатами-ісламістами та стало причиною звернення до Конституційного суду на основі порушення кувейтського права відмовою носіння хіджабу. Парламентарки виграли судову справу.

У 2009 році Асеель запропонувала внести правки до закону про паспорти. Ця пропозиція виникла внаслідок розголосу історії про чоловіка, який відмовився дати паспорти своїй дружині і їхнім трьом дітям, щоб вони не могли покинути країну. З 1962 року в Кувейті чоловік має засвідчити підписом заяву жінки про видачу їй паспорту. Через майже 50 років Конституційний суд Кувейту визнав це обмеження неконституційним. «Кожна людина має право на особистий паспорт, надання якого є підтвердженням індивідуальної свободи людини. Кожен громадянин Кувейту – чоловік або жінка – має право на особистий паспорт», - зазначено в рішенні Суду.

Ассель прокоментувала рішення Суду, як «особливу перемогу конституційних цінностей» та «підтвердження прав жінок»: «Рішення суду є першим кроком до усунення всіх законів, які є неконституційними і загрожують демократичному процесу в Кувейті».

У 2011 році, Кувейт став лідером серед арабських країн за рівнем гендерної рівності у звіті Індексу Людського Розвитку з врахуванням Індексу гендерної нерівності Програми розвитку ООН.

У тому ж 2011 році, Емір Кувейту шейх Сабах аль-Ахмад ас-Саба вніс правки до закону про вибори, які передбачали зміни в голосуванні. Якщо раніше один виборець міг одночасно голосувати за чотирьох кандидатів у депутати, то тепер один виборець мав тільки один голос. Далі, у 2012 році Емір Кувейту оголосив про розпуск парламенту. Опозиція виступила з критикою цих дій і нових змін. Асеель аль-Аваді приєдналася до протесту. Вона бойкотувала вибори у грудні 2012 року, які згодом були визнані як недійсні, а також не брала участь у парламентських виборах 2013 року.

Латіфа аль-Гауд

«Нам потрібно будувати культуру гідності, яка дозволить змінити суспільні уявлення»

Перша парламентарка Бахрейну

Народилася у 1956 році в східному місті Ріффа, Бахрейн. Латіфа здобула ступінь бакалавра з ділового адміністрування в Гелуанському університеті в Каїрі, Єгипет. Далі Латіфа продовжила навчання в Ноттінгемському університеті у Великобританії й отримала ступінь магістра в галузі фінансового менеджменту. Також вона отримала диплом зі стратегічного планування від Арабської організації адміністративного розвитку (AOAD) і диплом однієї з кращих бізнес-шкіл Дарденської школи ділового адміністрування Вірджинського університету, США.

Понад тридцять років Латіфа пропрацювала в різних фінансових підрозділах міністерства фінансів Бахрейну. У 2002 році з наданням жінкам права голосу і можливості самостійно балотуватися, починається політична кар’єра Латіфи аль-Гауд. Це є справжнім викликом. Попри те, що у 2002 році відбулися конституційні зміни і розширення прав жінок, Бахрейн продовжують називати однією з найбільш консервативних країн Перської затоки.

Згідно політичної системи Бахрейну, законодавчу гілку влади представляє двопалатний парламент. Нижня палата — палата представників формується шляхом всенародного голосування, тоді як верхня — Консультативна рада призначається королем. Нижня палата обирається за мажоритарною системою абсолютної більшості, тобто кандидат/ка має набрати 50% +1 голос від тих, хто прийшов на виборчу дільницю. Обидві палати мають однакові повноваження і верхня палата може розпустити нижню. Король також призначає склад кабінету міністрів без погодження з нижньою палатою парламенту. У країні відсутні виборчі квоти для жінок-кандидаток. В обох палатах однакова чисельність парламентарів — 40 представників. Загальна чисельність населення Бахрейну становить близько одного мільйона людей, з них більшість мігрантів без права голосу. Тому участь у голосуванні беруть близько 350 тисяч громадян (175 тисяч чоловіків і 173 тисячі жінок). Що важливо, в Бахрейні заборонена діяльність політичних партій, таким чином кандидати представляють політичні товариства, рухи чи групи.

У 2002 році через конституційні зміни проводилися перші парламентські вибори, в яких чоловіки та жінки мали рівні права на участь. Ними скористалася 31 жінка. Жодній з них не вдалося здобути перемогу. Ісламські організації шиїтського і сунітського напрямів вирішили не включати жінок до своїх виборчих списків.

Так, у 2002 році Латіфа аль-Гауд балотувалася як незалежна кандидатка по першому округу Південного району до палати представників, набравши 1393 голоси виборців (45,43%). Вона програла 280 голосів салафіту Ясему аль-Саїді.

На наступні парламентські вибори до нижньої палати у 2006 році Латіфа аль-Гауд змінює виборчий округ, для того щоб збільшити свої шанси на перемогу і балотується по шостому виборчому округу Гавар, Південного району. Попри погрози з боку ісламських салафітів та інших груп, крім Латіфи ще 18 жінок зареєструвалися кандидатками до парламенту від різних політичних організацій.

Ці вибори Латіфа виграла за замовчуванням, так як ще два кандидати зійшли з виборчої гонки до старту виборчої кампанії. Таким чином, аль-Гауд стала першою жінкою-кандидаткою, а затім першою жінкою-парламентаркою не тільки в Бахрейні, а і серед країн Перської затоки, яка перемогла на загальнодержавних законодавчих виборах.

Латіфа не заперечувала, що хотіла б змагатися на виборах та здобути перемогу у чесній боротьбі, що зняло б частину критики, якої вона зазнала:

Звісно, я бажала перемоги, але для мене важливо, щоб жінка нарешті потрапила в Парламент. Упала завіса, яка стоїть перед Бахрейном, адже традиції, які в нас є, вкоренилися дуже сильно. Свідомість усе ж змінюється, і важливо, щоб хоча б дві жінки стали депутатками.

Інша критика, що супроводжувала її з початку зайняття парламентського крісла стосувалася виборчої кампанії, нечіткості виборчої програми. Разом з тим, медіа підігравали цікавість образом єдиної жінки в парламенті. В одному з розлогих інтерв’ю, що відбулося попервах каденції, журналіст поцікавився порадами для жінок, які зазнали поразки.

Їм необхідно мати стійкість і наполегливість, не впадати у відчай. Досвід участі дуже важливий сам по собі, і це показує усім їхнє місце й силу. Усе це потребує значних зусиль, які будуть повторюватися знову. Бахрейнська жінка має багато історичних переваг, і вона попереду інших жінок Затоки в багатьох речах. Вона перша в госпіталі, в школі, в суді, в міністерстві, тому треба йти на вибори знову й знову. Нам треба будувати культуру гідності, яка дозволить змінити суспільні уявлення,

— відповіла Латіфа.

У 2010 році Латіфа аль-Гауд вдруге стала парламентаркою та була обрана главою фінансового комітету нижньої палати.

У 2014 році кандидатками стали 22 жінки. У 2018 році змагатися за місце в парламенті зареєструвалася рекордна кількість жінок — 41.

У 2018 році Латіфа балотується до парламенту вп’яте із виборчим гаслом: «За Вітчизну й народ ці зусилля і воля — і рух уперед!» Напередодні виборів, які відбулися 24 листопада, Латіфа пояснила свої виборчі амбіції: «Я дію заради Батьківщини й співвітчизників, і моя виборча програма була обрана після консультацій із виборцями». Згідно бахрейнської виборчої системи, якщо кандидат/ка не набирають 50% +1 голос, відбувається другий тур голосування між двома кандидатами, що здобули більшість голосів. Очікується, що він відбудеться на початку грудня.

Інтерв’ю з Латіфою аль-Гауд.

Амаль аль-Кубайши

«Ми перші ступили на шлях розширення прав і можливостей жінок в арабському світі»

Перша депутатка в історії Об’єднаних Арабських Еміратів

Одна з найбільш успішних і найвідоміших політикинь арабського світу. Її політична кар’єра розпочалася з науки.

Все, чого ми досягли сьогодні, ми досягли природним шляхом, поступово, крок за кроком. Ми піднялися на вершину піраміди, тому що заслужили повагу, а повага — головний показник на міжнародному рівні ставлення до жінок взагалі. До того ж ми перші ступили на шлях розширення прав і можливостей жінок в арабському світі. І зіграли помітну роль у подоланні різниці ставлення до чоловіків і до жінок (Euronews, 2016).

Амаль аль-Кубайши здобула європейську освіту та диплом докторки філософії з архітектурної інженерії в університеті Шеффілда (Великобританія). Вона єдина у світі має докторський ступінь з охорони архітектурної спадщини ОАЕ. Амаль викладала в університеті ОАЕ, співпрацювала з ЮНЕСКО, чим допомогла зберегти більше 350 історичних об’єктів в ОАЕ, зокрема фортеці Аль Джахілі і Форт Каср аль-Хосн.

У 2006 році Амаль вперше обрали депутаткою Федеральної національної ради Об’єднаних Арабських Еміратів, що зробило її  першою жінкою-депутаткою в історії ОАЕ. Її обирали три каденції поспіль. Далі були посади президентки Комітету з питань освіти, молоді та культури, членкині Комітету з питань охорони здоров'я, праці та соціальних питань.

У 2011 році Амаль була обрана першою заступницею спікера національної ради і вже за рік стала першою жінкою, яка керувала сесією ради. У 2014 році її призначили головою Ради з освіти в Абу-Дабі. У 2015 році із 40 парламентарів ОАЕ, з яких восьмеро жінок, а це 22,5 відсотки від загального складу, більшістю обрано Амаль аль-Кубайши очільницею Федеральної національної ради, що зробило її лідеркою національної асамблеї.

В Арабських Еміратах Рада не є законодавчим органом, а має консультативний характер. Тим не менше, представництво у ній жінок має величезне значення.

Передвиборна кампанія, вибори і, нарешті, перемога. В той час, я була єдиною жінкою, яка дійшла до фінішу. Я пройшла цей шлях не для себе, а для своєї країни. І тільки через десять років я змогла балотуватися на пост голови парламенту і зайняти це місце. Це велике досягнення, і моя країна Емірати, може пишатися тим, що жінка змогла піднятися так високо. Не секрет, що в багатьох країнах світу жінкам важче досягти вершини політичної кар'єри, іноді це займає роки й роки. Наш досвід в ОАЕ перевершив всі очікування,

— прокоментувала свій політичний шлях Амаль аль-Кубайши в інтерв’ю каналу Euronews.

Амаль аль-Кубайши про демократію (англійською).

Відео-інтерв’ю з Амаль аль-Кубайши.

Маасума аль-Мубарак

«Кувейтянки насправді дуже відрізняються від інших жінок з арабських країн і країн Перської затоки»

Від феміністичного руху у США до міністерського крісла в Кувейті

Правозахисна діяльність кувейтянки Маасуми аль-Мубарак розпочалася в Сполучених Штатах Америки, де вона отримувала вищу освіту. Маасума здобула два дипломи – перший в Техаському університеті, а другий – в Школі міжнародних досліджень Джозефа Корбела Університету Денвера. Тут вона отримала ступінь доктора з політичних наук. Під час навчання у 1970-х роках Маасума зацікавилася фемінізмом та приєдналася до феміністичного руху. З поверненням додому захоплення не минулися і вона приєдналася до груп жіночого активізму, стала активною захисницею прав жінок. Значну роль вона вбачала в інформуванні та підвищенні обізнаності жінок про права, їхню роль. Так, аль-Мубарак почала вести колонку в щоденній газеті «Аль-Анба».

Одночасно Маасума очолювала кафедру політичних наук в Кувейтському університеті. У 2002 році Маасума аль-Мубарак зібрала підписи під петицією проти сегрегації за статтю або скасування заборони про роздільне навчання в Кувейті1. Вона була однією з борчинь за виборчі права, але її особиста боротьба виявилася попереду.

2005 рік став історичним для Кувейту і для Маасуми. Після боротьби десятків років кувейтські жінки отримали право голосу.

Це крок вперед для довгого, довгого бою для кувейтських жінок. Це прорив для нас як кувейтських жінок, для нас, як для кувейтців, так і для самого Кувейту.

У 2006 році новий Емір Кувейту Сабах аль-Ахмед аль-Джабер ас-Сабах запросив Маасуму працювати в уряді2. Після роздумів, воно залишила університетську роботу і стала першою міністеркою і єдиною жінкою серед 15 міністрів в уряді. Маасума аль-Мубарак очолила міністерство планування і міністерство адміністративного розвитку. Далі її призначили міністеркою комунікації, а у 2007 році міністеркою охорони здоров’я. Однак перебування на урядовій посаді виявилося нетривалим. 25 серпня 2007 року Маасума подала у відставку через пожежу в державній лікарні міста Джахра, в якій загинуло дві людини. Парламентарі привітали відставку Маасуми, підкреслюючи, що уряд несе відповідальність за пожежу.

У 2009 році Маасума та ще три кандидатки вперше здобули перемогу на парламентських виборах. Маасуму підтримало 2317 виборців по 1-му округу. П’ятдесят місць Національної асамблеї обирається через голосування за десять кандидатів у п’яти виборчих округах Кувейту.

Попри те, що багато кувейтських жінок не покривають голову, Маасума одягає хіджаб:

Будьте впевнені, я не надягнула його (хіджаб) тільки «під вибори». Але мені справді буде легше працювати в парламенті в хіджабі. Тим жінкам, які не носять хіджаб, доведеться зіштовхнутися з жорсткою опозицією ісламістів, які також отримали ряд місць в парламенті. Моє рішення носити хіджаб пов’язане з іракською окупацією нашої країни.

У 2013 році Емір призначив проведення нових виборів. Маасума знову балатувалася від 1-го округу, однак після призначеного конституційним судом перерахунку голосів, вибори програла. Вона продовжила діяльність в комітеті законодавчих і юридичних питань.

На останніх парламентських виборах 2016 року, які Емір призначив після чергового розпуску парламенту, Маасума аль-Мубарак участі не брала. Вона виступила політичною коментаторкою та повернулася до викладацької роботи. Маасума вважає хорошими перспективами для молодих кувейтянок бути обраними до парламенту.

Кувейтянки насправді дуже відрізняються від інших жінок з арабських країн і країн Перської затоки. Жінки в Кувейті почали усвідомлювати свою істинну роль ще в 1970-х роках. Ми зрозуміли, що Конституція в цілому була чесна по відношенню до нас, але виборче право виступало проти нас. З 1971 року жінки усвідомили дискримінаційний підхід і стали добиватися відміни 1-ї статті в Законі про вибори. Цей період розтягнувся до 2005 року. Все більше і більше жінок залучалося до цього процесу і саме тому кувейтянки досягли більшого прогресу в цьому питанні, ніж жінки в інших арабських країнах. Але з іншого боку, після революції в Ірані, яка несла ісламський фундаменталізм, багато кувейтянок відкотилися у своїх поглядах назад «під парасольку» різних ісламістських угруповань. З того часу кувейтські жінки розділилися на дві групи – тих, хто виступає за політичні права і тих, хто виступає проти. І це пояснює те, що жінки аж до недавнього часу голосували за тих, хто виступає проти їх законних прав.

Посилання:

Персона тижня на ABC.

International Organization for Migration concludes 2nd Women's Rights Symposium.

1. У 1996 році мусульманські фундаменталістські законотворці просунули закон в парламенті, який забороняв спільне навчання жінок та чоловіків у класах, бібліотеках, лабораторіях, кав’ярнях та інших місцях Кувейтського університету. З наступного навчального року була введена повна сегрегація студентства.              

2. В Кувейті прем’єр-міністр призначає членів уряду, які можуть не входити до парламенту.     

Лоуджайн аль-Хазлуль

«Запобігаючи мобільності, ви запобігаєте розширенню прав і можливостей, ви заважаєте жінкам піклуватися про себе. А це є ключ до незалежності»

Ціною власної свободи за право пересуватися

Через свою боротьбу та активну діяльність Лоуджайн аль-Хазлуль стала однією з найвідоміших сучасних жінок Аравійського півострова. Лоуджайн виросла в сім’ї офіцера флоту, в одному з найбільш консервативних регіонів Саудівської Аравії. Її сім’я вирізнялася ліберальністю. У дитинстві майбутня правозахисниця прожила декілька років у Франції. Пізніше вона вивчала французьку літературу в Університеті Британської Колонії у Ванкувері, Канада. По завершенні навчання всі свої зусилля Лоуджайн спрямувала на боротьбу за право жінок на вільне пересування.

У 2012 році через популярність Twitter і Keek спостерігається сплеск кампанії за водіння. Через соціальні мережі саудівські жінки публікували відео з водіннями. Одне з відео вразило Лоуджайн в такій мірі, що це вплинуло на її подальшу діяльність: «Саудівські жінки позбавлені ідентичності». Ця фраза торкнулася мене. Я походжу із привілейованої сім’ї. Я відчула відповідальність за розрив цього циклу». Пізніше, Лоуджайн записала власні відео, на яких вона виступила проти заборони водіння, показала своє волосся і повідомила родове ім’я. Вона мала на меті підтвердити, що не живе за кордоном, поширюючи західні цінності. Деякі з її 30 секундних відео в додатку Keek переглянули близько 5 мільйонів користувачів.

Популярність аль-Хазлуль зростала і правозахисниці, так званого другого покоління, запросили її приєднатися до них. Спільно вони йшли стежками жінок, які розпочали першу організовану кампанію за право водіння на початку 90-х років. Лоуджайн опублікувала відео з гаслом кампанії «Жіноче водіння – це вибір, а не вимога». У відео вона закликала: «Якщо ви не мали шансу взяти участь в кампанії 1991 року, зараз ваш шанс взяти участь в цьому русі».

Одним з особистих розчарувань Лоуджайн став 2013 рік. По прибутті в аеропорт столиці Саудівської Аравії Ер-Ріяд Лоуджайн зустрів батько. Він передав їй ключі від авто і відзняв відео, як вона перебувала за кермом. Попри те, що реакції правоохоронців не було, її батько зателефонував до міністерства внутрішніх справ і попросив підписати заяву про заборону доньці використовувати його машину.

Ще понад рік Лоуджайн працювала в столиці Об’єднаних Арабських Еміратів Абу-Дабі, мала ліцензію на водіння з штампами шести країн Перської затоки, в якій не зазначалася стать і вільно пересувалася.

У 2014 році, через тиждень після весілля, не попередивши нікого з родини та чоловіка, вона зважилася на небезпечний вчинок. Понад три години вона їхала через пустелю до кордону Саудівської Аравії, прямуючи з ОАЕ з вимогою пропустити її. Співробітники служби безпеки прикордонного міста Аль-Бата конфіскували її паспорт і змусили ночувати в її ж автомобілі. Спробу перетину кордону аль-Хазлуль виклала на свої канали у You Tube і Twitter, що зробило її популярною та привернуло увагу міжнародної спільноти до проблем прав жінок у Саудівській Аравії. Новину про Лоуджайн опублікували найбільш відомі видання світу, зокрема американські газети «Time», «The New York Times», «The Independent», «The Wall Street Journal», британські «BBC News», «Daily Mail», «Mashable», французька «FRANCE24». Вона здобула третю позицію в щорічному рейтингу «Arabian Business Magazine» (Арабського Бізнес Журналу) найвпливовіших жінок арабського світу.

Це було перше затримання Лоуджайн на 73 дні у листопаді 2014 році за спробу перетнути кордон Саудівської Аравії. Згадуючи про своє перше перебування у в’язниці, аль-Хазлуль коментує: «Я полюбила цей досвід і не шкодую про це».

На виборах до місцевого органу – Консультативної Ради (Меджліс аш-Шура) у листопаді 2015 року жінкам вперше надали право вибирати та бути обраними. Аль-Хазлуль отримала статус кандидатки, але її прізвище не було внесено до виборчого бюлетеня1. Також у 2015 році вона увійшла до трійки 100 найбільш впливових арабських жінок.

У вересні 2016 року аль-Хазлуль спільно з 14 тисячами жінок підписала петиції до короля Мухаммеда бін Салмана щодо скасування системи опіки та піклування від чоловіків. У 2017 році аль-Хазлуль арештували та затримали в Міжнародному аеропорту імені Короля Фахада в Ед-Даммамі, Саудівська Аравія. До неї не пускали адвоката та не дозволяли зустрічі з сім’єю.

Знову аль-Хазлуль та інших правозахисниць і правозахисників заарештовують у травні 2018 року за участь у кампанії за права жінок у Саудівській Аравії. Королівська влада і проурядові медіа запустили кампанію по дискредитації затриманих правозахисниць, як «зрадниць». З офіційних заяв у медіа активісток звинувачували у загрозі національної безпеки через «контакти з іноземними особами з метою підірвати стабільність і соціальну структуру держави»2.

Попри те, що 24 червня 2018 року набрав чинності закон, що дозволяє саудівським жінкам отримати водійське посвідчення і самостійно керувати автомобілем, аль-Хазлуль та інших правозахисниць і правозахисників продовжують незаконно утримувати у в’язниці.

Я намагаюся представляти права саудівських жінок. Деякі з них не вірять, що це їхні власні права. Вони відмовляються від них і відкидають їх. Але я вважаю, що вони ув’язнені своїми старими шляхами, старими настроями чи просто бояться свободи,

- пояснює Лоуджайн аль-Хазлуль.

Посилання в Інтернеті:

Лоуджайн аль-Хазлуль про те, як саудівські жінки виграли право керувати.

Інтерв’ю з Лоуджайн аль-Хазлуль та її чоловіком про арешти за водіння у Саудівській Аравії на каналі «Економіст».

Більше про боротьбу саудівських жінок за право керувати автівкою:

Малиновська Н. 26 років протестів: як саудівські жінки виборювали право на пересування // Гендерний журнал "Я". – №45. – 2018. – С. 33-35.
Режим доступу.

Манал аль-Шаріф

«У Саудівській Аравії нам говорять, що ми королеви, а ми як фісташки – сковані шкарлупою»

Молода саудівська жінка, яка кинула виклик королівству чоловіків

Манал аль-Шаріф уродженка одного з консервативних районів Королівства Саудівської Аравії Джидді. Вона навчалася в Університеті короля Абдул-Азіза, де отримала ступінь бакалавра з програмування. Вона отримала сертифікат Cisco. Манал працювала консультанткою з інформаційної безпеки у національній нафтовій кампанії Saudi Aramco, писала статті для щоденної арабської газети Аль-Ватан та займалася захистом прав жінок.

У 2011 році, з активізацією жіночого руху в підтримку права жінок водити автівку, життя Манал докорінно змінилося. Разом із іншими жінками вона розпочала кампанію «Women2Drive» (Жінки для їзди). З метою поширення інформації активістки створили сторінку в Facebook з лозунгом «Teach me how to drive so I can protect myself» («Навчи мене водити автомобіль, щоб я могла захистити себе»). Учасниць кампанії закликали сісти за кермо 17 червня 2011 року на знак підтримки акції за права жінок.

Напередодні акції та для того, щоб підтримати жінок, Манал сіла за кермо. Її подруга, правозахисниця Ваджеха Аль-Хувайдер зняла це на відео. Опубліковане відео на сторінках у Facebook і You Tube отримало 700 тисяч переглядів тільки за один день. Після цього Манал арештували за водіння і затримали на десять днів за «водіння автомобіля особою жіночої статі». Ця історія спровокувала протести інших жінок і розширення кампанії «Women2Drive».

Після арешту роботодавці спершу ігнорували Манал, а невдовзі звільнили з роботи. Манал позбавили права опіки над її сином від першого шлюбу через діяльність, яка розгнівала чиновників Королівства. У результаті дворічного судового процесу Манал програла справу.

Відеоролики в соціальних мережах You Tube, на сторінці кампанії «Women2Drive» на Facebook, сторінка Манал у Twitter були видалені Саудівською Аравією зі спробою зупинити активісток. Але рух, який Манал розпочала підтримали інші жінки. Хвилю протестів спровокував вирок Шайми Ястайни у вигляді десяти ударів батогом за водіння авто. Жінки розміщали відео на сторінках You Tube, Facebook, Twitter, як їздили вулицями міст Ер-Ріяд, Джидді, Хобарі, закликаючи приєднуватися інших жінок1.

Дитина не може бути вільною, якщо невільна його/її мати. Чоловік не може бути вільним, якщо невільна його дружина. Батьки не можуть бути вільними, якщо невільні їх дочки. Суспільство – ніщо, якщо жінки в ньому ніщо,

- говорить Манал аль-Шаріф.

У 2012 році з нагоди першої річниці водійської кампанії Манал аль-Шаріф заявила, що керувала автомобілем близько 30-40 разів впродовж року і, що приблизно сто саудівських жінок регулярно керували автомобілем. На сайті «Saudi women heroes» опубліковано імена 108 жінок, які протестували проти заборон на водіння2.

Після арешту в 2012 році, її звільнили в обмін на заборону водіння і відмову від спілкування з медіа. International Amnesty назвали її «в’язнем совісті». Манал була серед трьох головних претенденток на премію Вацлава Гавела в Норвегії, входить до Топ-100 світових мислителів 2011 року за версією журналу «Foreign Policy». Журнал «Forbes» поставив її на перше місце в статті про жінок, що потрясли світ. Журнал «Time» включив її до списку 100 найвпливовіших жінок 2012 року.

Наприкінці 2012 року аль-Шаріф піддала критиці ініціативу саудівської влади інформувати чоловіків через мобільні повідомлення про виїзд їхніх дружин чи родичів за межі країни. «Цей, здавалося б, невеликий факт інформування через sms, наводить на думку про більш масштабні проблеми зі всією системою опіки та піклування»,  написала Манал на сторінці у Twitter.

Водіння – це символ громадянської непокори, символ змін в Саудівській Аравії. Мені 38 років, я мати двох дітей, я інженер комп'ютерних систем, і я все ще фактично вважаюся неповнолітньою людиною без юридичної відповідальності. Я неповнолітня з народження і до самої смерті. Я, як власність, яка передається від мого батька моєму чоловіку або брату, якщо чоловіка немає, або навіть сину – моєму власному сину. Народжувати власного опікуна! Це і є система опікунства. Для нас водіння – це виклик системі, це заклик покінчити з нею і визнати нас повноцінними громадянами нашої країни,

- прокоментувала в одному з інтерв’ю ВВС Манал.

На початку 2017 року Манал виступила з лекцією на TED Talk про саудівських жінок, які насмілилися водити автівку. А у липні 2017 року вийшла її книжка «Насмілитись водити: Молода саудівська жінка, яка кинула виклик королівству чоловіків» (Daring To Drive: The Young Saudi Woman Who Stood Up To A Kingdom Of Men).

Нині вона проживає в Австралії та проводить активну діяльність щодо привернення уваги міжнародної спільноти до становища прав жінок на своїй батьківщині.

Для мене свобода – це не те, що тобі дано, це те, що ти повинен/на взяти. І я дійсно бачу, як в моїй країні відбуваються зміни.

Посилання в Інтернеті:

1. Saudi woman 'spared lashing' in driving case. – Режим доступу: https://www.aljazeera.com/news/middleeast/2011/09/201192820341050915.html.

2. Honor  wall: Women who defied the ban on women driving in Saudi. – Режим доступу: https://saudiwomenheroes.com.

Охуд аль-Роумі (Ohoud Al Roumi)

«Суспільство стає більш згуртованим, коли жінки відіграють свою роль у служінні країні і досягненню щастя для суспільства»

Від стратегії до тактики у світовій політиці

Охуд аль-Роумі народилася в родині відомого еміратського політика Халфана Мухаммада аль-Роумі, якого називають національним символом, одним з найбільш визначних діячів та фундаторів Об’єднаних Арабських Еміратів. В різні часи він працював у міністерстві освіти, очолював міністерство здоров’я, міністерство праці та соціальних справ, пізніше був міністром інформації та культури.

Охуд здобула диплом бакалавра з економіки в Університеті ОАЕ, а диплом магістра з адміністрування бізнесу в Американському університеті Шарджа, ОАЕ. Свій професійний шлях молода фахівчиня розпочала в Дубайській торговій палаті, де працювала менеджеркою досліджень бізнесу та здійснювала керівництво кількома робочими групами з розробки стратегічної політики уряду, включаючи Дубайський стратегічний план «економічний сектор» і федеральну урядову стратегію.

Далі аль-Роумі стала керівницею економічної політики у виконавчому офісі прем’єр-міністра і віце-президента ОАЕ Мохаммеда ібн Рашида аль-Мактума. А невдовзі зайняла посаду генеральної директорки офісу прем’єр-міністра, яка включає контроль за стратегією уряду, національною програмою, різними нагородами і програмами. На цій посаді вона здійснює керівництво багатьма програмами та ініціативами, серед яких UAE Centennial 2071, UAE Vision 2021, Національна програма, Стратегія уряду ОАЕ, Національна стратегія інновацій.

Охуд аль-Роумі є віце-президенткою Міжнародної урядової організації самітів, яка щороку проводить Міжнародні урядові саміти і об'єднує керівників урядів, політиків та приватний сектор. У 2015 році ООН призначила її членкинею Глобального підприємницького конгресу ООН. Так, вона стала першою арабською жінкою в цьому органі.

Однак, попри значимість її професійних здобутків та високість посад, увагу медіа вона привернула після її призначення міністеркою нового міністерства в кабінеті міністрів ОАЕ. 10 лютого 2016 року до її посад додалася ще одна – міністерка щастя та благополуччя кабінету міністрів ОАЕ. Охуд стала однією з восьми жінок-міністерок у складі 29 членів кабінету міністрів ОАЕ. Медійні заголовки різних країн звертали увагу, що жінка очолила міністерство щастя. При цьому не згадуючи її попередні здобутки, досвід та визнання.

Саме ж Міністерство було створене для сприяння щастя у суспільстві та впровадження «Національної програми щастя і позитиву». Національна програма щастя передбачає збільшення щастя в суспільстві та створення однієї з найбільш щасливих країн у світі. Воно займається дослідженнями та напрацюваннями рекомендацій для впровадження у різних сферах суспільства.

Щастя не може бути затвердженим, затребуваним чи примусовим. Його потрібно заохочувати і виховувати,

- пояснює Охуд.

Щастя – це подорож, орієнтована на всі сегменти еміратського суспільства і роль уряду у створенні сприятливого середовища досягти цієї цілі. Для нас в ОАЕ, щастя є дуже важливим. Я дужа щаслива і позитивна людина і я вибираю бути щасливою щодня, тому що це те, що штовхає мене, це те, що мотивує мене, це те, що дає відчуття мети моєму життю, тому я завжди обираю бачити стакан наполовину повним.

Впроваджуючи урядові ініціативи у міністерстві щастя, у своїх висловлюваннях Охуд аль-Роумі відштовхується від позиції влади. Зокрема, вона пояснює:

Жінки є найважливішою рушійною силою процесів розвитку країни і мають найважливішу роль в соціальному і культурному розвитку. Суспільство стає більш згуртованим, коли жінки відіграють свою роль у служінні країні й досягненню щастя для суспільства.

До переліку здобутків аль-Роумі також належить членство в Молодих глобальних лідерах (Young Global Leaders) Всесвітнього економічного форуму (World Economic Forum) з 2012 року, членство в Раді директорів Дубайського музею створення майбутнього та заступництво голови опікунської ради Міжнародного інституту толерантності.

У 2017 році Охуд аль-Роумі посіла 36 місце у рейтингу топ-50 світових лідерів ділового журналу Fortune1, ставши єдиною арабкою та мусульманкою в цьому списку.

1. Fortune — діловий журнал, який видається компанією Time Inc. Заснований Генрі Люсом у 1929 році.

Посилання в Інтернеті:

Шейха Моза аль-Міснед

«Ніщо не повинно заважати людині вчитися або досягати знань»

Перша леді арабського світу

Сьогодні Моза аль-Міснед конкурує зі своїм чоловіком еміром Хамадом бен Каліфа-аль-Тані за рівнем впливовості. Вона уособлює унікальну працездатність та енергійність. Її називають законодавицею арабської моди, а її вбрання прикрашають обкладинки світових журналів. Але це стало можливим завдяки її роботі.

Один з катарських студентів Есра аль-Ібрагім сказав для катарського медіа: «Її Високість — це найкраще, що коли-небудь сталося з Катаром. Вона повністю надихає нас. З моменту, як вона прийшла до влади, Катар змінився на 100 відсотків».

Моза вражає різносторонністю — від вдосконалення громадського транспорту для іноземних робітників до створення притулку для жінок першого постраждалого регіону, від реформування системи вищої освіти, створення немусульманських громадських місць до спонсорування громадських дебатів.

Також варто додати, що вона є матір’ю семи з 27 дітей Шейха.

Моза народилася в сім’ї Нассера Абдулаха-аль-Міснеда, опозиційного діяча та глави етнічного племені Бані Гаейр1. Життєва позиція її батька істотно вплинула на майбутнє Мози. Він відсидів у в’язниці за спробу повалити режим тодішнього еміра, а після звільнення повернувся до Катара разом з родиною.

У 1977 році Моза виходить заміж за спадкоємця Катару Хамада бен Каліфа-аль-Тані, що дозволило їй стати відомою та впливовою жінкою не тільки у своїй державі, але і за її межами. Вона змінила уявлення про дружин правителів країн Перської затоки та створила новий імідж шейхи.

У 2003 році у своєму інтерв’ю для CBS News's 60 Minutes шейх сказав, що будь-які люди, які хочуть розвивати свою країну, мають практикувати демократію. Але не ці гучні слова викликали подив у аудиторії Катару та інших регіональних арабських каналів, а те, що впродовж всього запису була присутня його дружина шейха Моза аль-Міснед. Вперше глядацтво побачило свою першу леді і взагалі дружину правителя поряд з ним.

Моза здобула диплом бакалавра з соціології в Національному університеті Катару, диплом магістра з публічної політики в ісламі в Університеті імені Хамада бін Халіфа, стажувалася в провідних університетах США, нагороджена званням почесної докторки Вірджинського університету Співдружності, Техаського A&M Університету, Університету Карнегі-Мелон, Імперського Коледжу Лондона і Джорджтаунського університету. Її подальша діяльність була зосереджена на гуманітарній, підприємницькій, культурній, громадській сферах з амбіцією перетворити Катар на сучасну передову державу світу. Так, вона займає провідні державні та міжнародні посади. Моза є главою Катарського фонду освіти, науки та суспільного розвитку, президенткою Верховної ради з сімейних питань, віце-президенткою Верховної ради з освіти; спеціальною посланницею ЮНЕСКО з базової та вищої освіти.

Популярність та публічність Моза аль-Міснед заслужила своєю діяльністю. Вона є ініціаторкою перетворення Катару на нову «Кремнієву долину», що послужило створенню Катарського парку наук та технологій. З початку відкриття у 2008 році, парк привабив інвестиції в сумі 225 мільйонів доларів, серед інвесторів проекту бути світові компанії «Microsoft», «Shell» та «General Electric». Вона ідейна натхенниця розвитку вільних ЗМІ та громадянського суспільства, підтримує діяльність найбільшої арабомовної телемережі Аль-Джазіра2.

Ви не можете побудувати здорове суспільство, не даючи вашим громадянам почуття власної причетності. Інакше вони не розділять з вами відповідальності.

 — пояснює Шейха Моза, усвідомлюючи всі ризики.

Шейха розробила і втілила проект університетського містечка «Освітнє місто» в Катарі, де лекції студентству читають провідні професори американських університетів.

Попри новаторства Катар часто звинувачують в авторитарності режиму, в надмірній владі Шейха, обмеженості пересування жінок, свободи слова та преси. Сама ж Моза не відокремлює свою політику та діяльність від чоловіка і в своїх інтерв’ю часто акцентує увагу на «ми». Підтримуване нею медіа Аль-Джазіра зазнало багато критики від близькосхідних країн в період Арабської весни, його називають головним рупором Катару.

Шейсі Мозі вдалося знайти баланс між сучасністю та вірністю ісламським традиціям.

Люди схильні вважати, що для сучасності, ви повинні звільнитися від своєї спадщини, але це не правильно. Це те, що ми намагаємося довести тут. Ми не бачимо глобального громадянина як когось без ідентичності, а скоріше того, хто має впевненість, пишається своєю культурою і історією — і ... відкритий до сучасного світу.

Посилання в Інтернеті:

Мераль Акшенер

«Настав час для чоловіків у владі відчувати страх».

І одна в полі воїн: Асена у битві з режимом Ердогана

У заголовках світових медіа Мераль Акшенер часто називають «залізною леді» Туречини. Прихильники називають її Асеною1 або вовчицею, єдиною надійною претенденткою на пост президента, домінуючою фігурою в турецькій політиці за останні 15 років.

Мераль Акшенер — вірна мусульманка, внучка турецьких мігрантів, які прибули з Греції у 1920-х роках після турецької війни за незалежність.

Я практикуюча мусульманка, я здійснювала паломництво, але розум, який керує нами, повинен покладатися на закони. Державний секуляризм дозволяє змінювати закони, які робляться для людей і змінювати їх відповідно до потреб громадян і часу.

Вона закінчила старшу школу для дівчаток в місті Бурса, Туреччина. Далі вивчала історію в Стамбульському університеті і продовжила навчання в Інституті соціальних наук Університету Мармара, де отримала ступінь докторки філософії з історії. Свою викладацьку кар’єру Мераль почала в Технічному Університеті Ілдіз й Університеті Мармара, також викладала на кафедрі історії революції Університету Коджаелі.

Мераль зацікавилася політикою, коли Ізміт (регіон Мармара, Туреччина) вперше обрав мером міста жінку — Лейлу Атакан. У 1994 році Мераль завершує викладацьку діяльність і йде в політику. За рік, у 1995 році, вона вперше стає членкинею Великих національних зборів (турецького парламенту) від Істамбулу, представляючи консервативну Партію вірного шляху. Знову до парламенту Мераль обиралася у 1999 від округу Коджаелі. У 2007, 2011, 2015 році Мераль була номінована і вибрана до парламенту на загальних виборах, представляючи Партію націоналістичного руху.

Вже за кілька років з приходом в політику Мераль стала однією з центральних фігур у національній політичній драмі Туреччини. Її призначили міністеркою внутрішніх справ у коаліційному уряді на чолі з ісламістським прем'єр-міністром Неджметтіном Ербаканом. Протягом восьми місяців з листопада 1996 року по червень 1997 рік Акшенер працювала міністеркою у 54-му уряді.

Її перебування на цій посаді припало на один з найгірших періодів порушень державою прав людини у регіоні проти курдів. Ця ситуація вилилася в політичну кризу, в якій військові висунули уряду ультиматум. Вона виступила з критикою військових, які вжили заходів для спроби державного перевороту у 1997 році. Військовий генерал Цетін Санер пригрозив, що молода депутатка буде насаджена «на жирний шип, який поставлять перед міністерством». Вона зуміла встановити свою незалежність від військових Туреччини, які вже тричі здійснювали державний переворот, починаючи з 1960 року. Через 15 років в інтерв’ю Мераль Акшенер згадувала цей період і лишилася впевненою, що «зробила те, що повинна була робити».

Політичний досвід Акшенер поповнила посадою віце-спікерки парламенту Туреччини під час 23-го та 24-го скликань з 2007 року по 2015 рік.

З 2016 року Мераль не входить до парламенту і розійшлася в поглядах з Партією національного руху, від якої двічі обиралася. Але фігура Акшенер дала впевненість її прихильникам у можливості протистояти у виборчій гонці президенту Реджепу Таїпу Ердогану. Попри те, що Ердоган виграв конституційний референдум, що розширив його президентську владу і проти чого Акшенер виступала, вона здобула також ряд дивідендів. Вона привернула увагу до кампаній по всій країні, в яких закликала голосувати «проти». Великі натовпи скандували «Прем’єр-міністр Акшенер». Ще до старту виборчої гонки Мераль заявила:

Я зіпсую його (Ердогана — авторка) зону комфорту, тому що він знає, що я справжній кандидат.

Коли ще все було в повітрі, я була першою людиною, яка заявила про свою кандидатуру проти Ердогана. Я сказала це з початку процесу, у першому турі кожен повинен просто голосувати за свого кандидата. У другому турі, для користі нашої демократії, для нашої країни, опозиція повинна залишити осторонь свої суперечки і підтримати опозиційного кандидата, хто б це не був.

У 2016 році не отримавши перемогу в боротьбі за посаду лідера Партії націоналістичного руху і не знайшовши спільну мову з партійним керівництвом, Мераль оголосила про створення власної Хорошої партії2. У жовтні 2017 році вона стала лідеркою Хорошої партії.

Ці вибори є одними з найбільш важливих виборів в історії нашої країни.

У червні 2018 року від своєї партії вона балотувалася на пост президента Туреччини. Вона була єдиною жінкою серед шести кандидатів. За неї проголосували 3,6 мільйони виборців, що становило 7,3 відсотків голосів і зайняла четверту сходинку у виборчих перегонах. На парламентських виборах вона провела партію до Великих національних зборів і знову стала парламентаркою.

Посилання в Інтернеті:

1. Асена – в тюркській міфології та тенгріанстві чарівна сіра (блакитна) вовчиця, від якої походять тюркські народи. У новітній Туреччині, на хвилі популярності турецького націоналізму та зацікавлення тюркською міфологією було створено новітній культ Асени: її зображення присутні в президентській резиденції в Анкарі. 

2. Хороша партія — націоналістична, консервативна, світська і центриська партія Туреччини, створена 25 жовтня 2017 року. Партія підтримує принципи та ідеали засновника Туреччини Кемаля Ататюрка.   

Беназір Бхутто

«Я не вибирала це життя, воно вибрало мене»

Чорна троянда Пакистану: тернистий шлях від «крихітки» до «залізної леді» Сходу

Життя її родини було тісно пов’язане з історією Пакистану. Вона мріяла про кар’єру дипломатки, але життя підготувало для неї іншу місію.

Беназір Бхутто народилася в портовому пакистанському місті Карачі. Її дід Шах Наваз Бхутто і батько  Зульфікар Алі Бхутто очолювали уряд Пакистану. Будучи сім’єю прогресивних поглядів, батько відправив свою найстаршу дитину здобувати західну освіту. Беназір вступила в Коледж Редкліфф Гарвардського університету в США, по завершенні якого отримала диплом бакалавра з державного управління з відзнакою. Але на цьому не зупинилася. Вона продовжила вивчати політологію, філософію та економіку у коледжі Леді Маргарет Холл Оксфордського університету у Великобританії. Після випуску Беназір лишилася в Оксфорді ще на рік прослухати курс з міжнародного права і дипломатії.

Мій батько — віруючий мусульманин. Коли мати одягла на мене чадру в 12 років, сказав їй: "Нехай вона виросте і сама вирішить для себе, відкривати їй обличчя чи ні, — іслам дає жінці право розпоряджатися власним життям на свій розсуд". Більше я не носила чадру.

Беназір повернулася додому, плануючи дипломатичну кар’єру. Але її батько бажав для неї іншої участі. Недовгий час вона була його помічницею. У 1979 році батька Беназір звинуватили в замовлені вбивства політичного опонента і стратили. Світові лідери просили для нього м’якшого покарання. Але ні для Зульфікара Алі Бхутто, ні для його дочки пом’якшень не було. Понад п’ять років вона перебувала у поліцейських таборах, через що їй не дозволили бути присутньою на похороні батька, під домашніми арештами. Новий пакистанський президент Мухаммед Зія-уль-Хак вбачав у молодій жінці загрозу і конкурентку своїй владі. І не даремно, історія батька змусила Беназір задуматися про політичний шлях. У 1984 році їй дозволили виїхати у Великобританію. Перебуваючи в еміграції, Беназір здійснювала управління Пакистанською народною партією.

Я не боячись ступила на битий шлях політики, що проходить по долині смерті.

Смерть лідера Пакистану дозволила Беназір повернутися додому і стала стартом її прямої боротьби. Попередні заслуги батька не додали їй дивідендів, скоріше навпаки увесь час вона доводила, що гідна бути спадкоємицею своєї родини. Її називали «крихіткою-дурненькою», якій не місце на мітингах.

Беназір виходить заміж за Асіфа Алі Зардарі, з багатої родини. Цей шлюб вважатимуть за розрахунком, в якому вона народить трьох дітей. Цей шлюб в подальшому двічі стане на заваді її кар’єри прем’єрства і підставою критики опонентів.

Але у 1988 році вона з головою занурилася у виборчу кампанію, проводячи прес-конференції, перемовини із союзниками, активом. Понад 18 тисяч людей виявили бажання стати кандидатами від її партії. Вона здобула перемогу в парламенті, отримавши 94 місця з 207.

Вже у перший тиждень прем’єрства на Беназір Бхутто було здійснено замах на вбивство. Він став перший, але далеко не останній. Саме прем’єрство припало на складний період. Афганська війна 1979-1989 загострила відносини між Пакистаном і Афганістаном. Потребували зусиль перемовини щодо створення тимчасового уряду Афганістану. Під час засідань чоловіки-політики демонстративно покидали зал, щоб не молитися в одному приміщенні з жінкою.

Ставши прем’єр-міністеркою, Беназір завагітніла другою дитиною. Опоненти ратували, що пологи зроблять її непрацездатною, а в державних справах пануватиме хаос. Не чекаючи демонстрацій, Бхутто проконсультувалася з лікарем і їй зробили кесарів розтин. Наступного дня вона повернулася до роботи. Тепер Беназір перестала бути «крихіткою-дурненькою». Її називали «чорною трояндою Пакистану».

Якось, коли я тільки почала свою політичну діяльність, головнокомандувач Пакистанської армії відмовився віддавати мені честь, але пізніше і армія адаптувалася. Я вважаю, що бути жінкою в політиці — це свого роду виклик, але я впевнена, що це стає все більш прийнятним.

Іншою не меншою причиною критики роботи Беназір був її чоловік, який займав в її уряді посаду міністра навколишнього середовища і міністра інвестицій. Його прізвисько «Пан десять відсотків» закріпилося за ним через прагнення отримати з інвесторів 10 відсотків від прибутку. Поряд із заслугами, країна потерпала від зростання корупції і гучних корупційних скандалів. Президент відправив уряд Бхутто у відставку.

Це не завадило Беназір Бхутто здобути перемогу на наступних виборах у 1993 році. Об’єднавшись з опозицією, вона досягла введення безкоштовної медицини в країні, зменшила відсоток неграмотного населення. Через три роки їй знову висунули звинувачення в корупційних скандалах і в замовленні вбивств. Разом з дітьми Беназір була змушена покинути Пакистан.

Тривалий час вона жила в Дубаї та Лондоні. Проти неї були суди в Пакистані, де засудили на три роки за неявку до суду, в Швейцарії за відмивання коштів, за що було заблоковано банківські рахунки. У цей період у Пакистані прийняли поправку до Конституції, яка забороняла одній особі займати посаду прем’єра більше двох разів. Попри всі звинувачення проти Беназір Бхутто, опоненти остерігалися її повернення і перестраховувалися.

Але на цьому її участь в житті країни не завершилася. У Пакистані формувалася складна ситуація через збільшення впливу ісламських воєнізованих угрупувань. Військові Пакистану вбачали в Беназір союзницю у боротьбі за ізоляцію релігійних сил. Тільки їй було під силу створити союз військових і цивільного населення для боротьби з радикальними ісламістами. «Аль-Каїда» і «Талібан» неодноразово погрожували масштабними терактами, як тільки Бхутто перетне кордон Пакистану. Міжнародний терорист Усама бен Ладен оголосив за голову Чорної троянди Пакистану винагороду 10 мільйонів доларів.

Після восьми років еміграції пакистанський президент Первез Мушарафф підписав указ про амністію Беназір Бхутто. У перший же день її повернення на батьківщину, по дорозі кортежу прогриміли два вибухи. Вона була поранена, але не зломлена. 130 людей загинуло, 500 було поранено. Наступний смертельний напад здійснив терорист-смертник через два місяці під час виступу Беназір на мітингу в Равалпінді.

У своїй останній промові перед замахом Беназір Бхутто сказала:

Я піддаю своє життя небезпеці, тому що наша країна знаходиться в небезпеці. Люди стурбовані. Але всі разом ми витягнемо країну з кризи!

Посилання в Інтернеті:

Тансу Чіллер

                 «Можливо, під час мого перебування на посту прем’єр-міністерки я здійснювала помилки, але ми були молоді і ми робили все від чистого серця»

«Стамбульська троянда» з колючими шипами

Жінка-загадка та жінка-феномен, перша і на сьогоднішній день єдина в новітній історії Туреччини жінка-прем’єр-міністерка. Вона стала наймолодшою професоркою Туреччини, заслужила авторитет фахівчині з економіки. Її порівнювали зі світовими політичними лідерками, шукали причетність до гучних скандалів в Туреччині, Азербайджані. Її колеги і преса завжди звертали увагу на її зовнішність, яка підкуповувала і обеззброювала.

Тансу Пенбе Чіллер народилася у багатій стамбульській сім’ї губернатора провінції Біледжик на північному заході Туреччини. Їхня родина походить від аджарців (мусульман Грузії, які переселилися в Туреччину). Вона здобула хорошу освіту. Спершу закінчила приватну Школу економіки при жіночому Роберт-Коледжі в Стамбулі, отримала ступінь в галузі економіки в Босфорському університеті і продовжила навчання в США. Вже тут Тансу закінчує магістратуру в Університеті Нью-Гемпшира і отримує ступінь докторки наук в Університеті Коннектикуту, займається постдокторськими дослідженнями в Єльському університеті.

У 1963 році Тансу Чіллер вийшла заміж за Озера Учурана, який взяв її прізвище, що є дуже незвичним для мусульманського шлюбу.

Через десять років Тансу повернулася в Туреччину і у свої 37 років стала наймолодшою професоркою в країні. Вона почала з викладацької роботи у Босфорському університеті. Але доволі швидко Тансу увійшла в бізнес-середовище. Професорка Чіллер встановила добрі відносини з бізнес-спільнотою Туреччини і написала ряд звітів про економічні проблеми країни для Турецької асоціації підприємців і промисловців. Її чоловік Озера пішов у бізнес. Їхні статки в цей період оцінювали в 60 мільйонів доларів.

Починаючи з 1990 року Тансу Чіллер буквально увірвалася в турецьку політику і за короткий час потрапила в її епіцентр. Підтримка бізнес-спільноти Туреччини посприяла Тансу приєднатися до кола прем’єр-міністра Сулеймана Деміреля (1993-1996) в якості консультантки з економічних питань. У 1990 році Тансу приєднується до правоцентристської Партії вірного шляху. Її першою урядовою посадою стало крісло міністерки економіки в коаліційному уряді Сулеймана Деміреля. Уже в наступному, 1991 році Тансу Чіллер була обрана до парламенту і призначена міністеркою економіки в коаліційному уряді прем’єр-міністра Сулеймана Деміреля.

У 1993 помирає чинний президент Туреччини і на цей пост обирають чинного прем’єра Деміреля. Тансу перемагає своїх конкурентів спершу у боротьбі за очільництво в Партії вірного шляху, а потім і на виборах до парламенту. Її молодість, харизма, хороша освіта, вільне володіння англійською та німецькою мовами, підтримка бізнес-спільноти залишали конкурентів позаду. Крім того, цей імідж нової політикині підвищував імідж Туреччини на Заході як прогресивної мусульманської країни.

У 1993 році вона стала першою і на сьогоднішній день єдиною в новітній історії Туреччини жінкою-прем’єр-міністеркою в коаліційному уряді Партії вірного шляху і Соціал-демократичної народної партії.

Як жінка, ви стикаєтеся з перевагами і з недоліками. Але з часом ви можете показати, що професійна кваліфікація є важливою. І коли це станеться, на цьому етапі стать більше не грає ролі. Далі лідерство виходить на перше місце.

За недовгий час діяльність Чіллер на посту прем’єр-міністерки мала чимало здобутків. Зокрема, було підписано митну угоду між Туреччиною і ЄС. Реформи, які проводилися в рядах збройних сил, просунули турецьку армію на якісно новий рівень розвитку — застаріле озброєння часів Другої світової війни змінили на сучасне оснащення, що дозволило вести мобільну війну проти Курдської робочої партії. Чіллер зуміла переконати США внести Курдську робітничу партію в список терористичних організацій. Такого ж рішення пізніше вона домоглася і від ЄС. Її ще неодноразово критикуватимуть за політику щодо курдських сепаратистів.

У вересні 1995 року, під тягарем звинувачень в корупції, прем’єр-міністерка Тансу подала у відставку. Її також звинувачували у причетності до спроби перевороту в Азербайджані в 1995 році, хоча слідством не було надано підтверджень і навіть припускали її співпрацю з ЦРУ.

У цей непростий час парламент пішов на перевибори. Тансу Чіллер провела партію у парламент, але сформувати коаліційний уряд їй не вдалося. У новому коаліційному уряді Чіллер займала посади міністерки закордонних справ і віце-прем’єрки. У результаті військового перевороту в 1997 році, вона та весь уряд були відсторонені від влади. Чіллер знаходилася під слідством через звинувачення в корупції. Але вже за рік, у 1998 році, переслідування щодо неї припинилася, а звинувачення були зняті після розслідування комісії парламенту.

У 2002 році Тансу Чіллер покинула велику політику, не останню роль в цьому зіграв програш її партії на парламентських виборах.

Попри відхід від політики, у 2018 році почали з’являтися різноманітні повідомлення із заголовками про Тансу Чіллер. У медіа можна зустріти публікації про закоханість у Тансу колишнім лівійським лідером Муаммаром аль-Каддафі. Хоча сама Чіллер заперечувала прояви симпатії, чутки про подарунки чи інші знаки уваги. Публічності цьому епізоду в пресі надав колишній посол Туреччини в Лівії Улуч Озулкер:

Чіллер була білявкою, цивілізована, розумна, говорила англійською і була професором, і Каддафі вважав її символом мусульманської жінки.

Її називають однією з найбільш вірогідних лідерок у політичній боротьбі ультраправої політичної сили Партії націоналістичного руху, розглядаючи її серйозною конкуренткою для правлячої партії у випадку зміни нинішнього керівництва. У пресі Чіллер називають турецькою Марі Ле Пен.

Тансу Чіллер є членкинею Ради жінок світових лідерок, міжнародної мережі нинішніх і колишніх жінок-президенток і прем’єр-міністерок, місія яких полягає в тому, щоб мобілізувати жінок-лідерок найвищого рівня в усьому світі.

Про її життя, кар’єру, успіхи і невдачі турецький журналіст Фаруку Більдіріджі написав книгу «Леді в масці», намагаючись розгадати загадку жінки, яка стала прем’єр-міністеркою в мусульманській країні, де пріоритет віддається чоловікам.

Я була піонеркою, але мала багато підтримки як від чоловіків, так і від жінок. Більше 80 відсотків проголосували за мене. Важливо було продемонструвати, що вміння рахувати не залежить від статі. Туреччина представляла себе як сучасна країна.

Посилання в Інтернеті:

Шейха Лубна

«Рівність є невід'ємною частиною порядку денного ОАЕ»

Шейха Лубна (Шейха Любна бін Халід бен Султан аль-Касімі) народилася у правлячій еміратській сім’ї Шарджа і є племінницею Його Високості — Султана бін Мухаммада аль-Касімі. Лубна здобула освіту в Сполучених Штатах і її називають першою жінкою, яка виїхала на навчання за кордон. Тут вона закінчила Каліфорнійський державний університет Чіко та отримала ступінь бакалавра комп’ютерних наук.

У 1981 році Лубна повернулася в ОАЕ і завершила Американський університет в Шарджі, отримавши магістерський ступінь з бізнес-адміністрування (МВА). Вона стала першою жінкою-програмісткою в ОАЕ і працювала в кампанії з програмного забезпечення. Невдовзі її призначили старшою менеджеркою Відділу інформаційних систем Адмінстрації портів Дубаї, який є найбільшим портом на Близькому сході. На цій посаді Лубна пропрацювала сім років.

У 1999 році за здобутки у своїй роботі Шейха Лубна отримала від прем’єр-міністра і очільника Дубайських портів і митниці ОАЕ Мохаммеда ібн Рашида аль-Мактума відзнаку «Заслужена працівниця уряду» і призначення на нову посаду — виконавчою директоркою «Теджарі» — першого близькосхідного ринку електронної торгівлі в ОАЕ і в Перській затоці.

З популяризацією інформаційних технологій, Лубна вже здобула популярність та визнання у сфері програмування, мала власну кампанію та комерційний сайт, планувала наукову роботу.

Ми прагнемо поставити ОАЕ як одну з країн, що стоять на передовій лінії розширення прав жінок. Забезпечення рівності можливостей у сфері освіти є ключовим у досягненні економічних можливостей жінок. Рівність є невід'ємною частиною національної програми.

З 2000 року Лубна змінила свою звичну сферу на політику. Вона стала першою жінкою в уряді в Арабських Еміратах і на Близькому Сході, очолила міністерство економіки та планування. Лубна заснувала урядову організацію у Дубаї для просування електронного бізнесу між організаціями. Своєю роботою вона продемонструвала чоловічому аравійському суспільству професіоналізм, збільшила річний дохід на душу населення на 15 відсотків. У 2005 році він перевищив 28 тисяч доларів. Під її керівництвом «Теджарі» отримав нагороду від Всесвітнього саміту Інформаційного суспільства «Найкращий провайдер електронного контенту в електронному бізнесі» (Женева) і від Ради супер брендів ОАЕ «Супер бренд 2003».

З 2005 по 2016 роки Лубна працює міністеркою з питань міжнародного співробітництва.

У 2016 році, під час кадрових змін, прем’єр-міністр ОАЕ Мохаммед ібн Рашид аль-Мактум запросив Лубну очолити новостворене міністерство толерантності.

Крім урядової роботи, Шейха Лубна входить до рад різних організацій, зокрема, до ради директорів Еміратської корпорації ядерної енергії, ради директорів торгово-промислової палати Дубаї, опікунської ради університетського коледжу Дубаї, опікунської ради університету Заїд.

Серед її здобутків відзначають забезпечення прозорості управління національною економікою, майстерність ведення переговорів, чітке планування торгових зв’язків, підвищення авторитетності ОАЕ.

Збільшення кількості жінок на робочих місцях означає збільшення ВВП будь-якої країни. ОАЕ вже наділена правами жінок; настав час посилити суспільство.

Також Лубна володіє власною парфумерною кампанією, а частина доходу автоматично перераховується Лубною у фонд боротьби з раковими захворюваннями.

Лубна стала першою еміраткою, яка отримала премію Білла Клінтона «Громадянин світу», яка заснована фондом 42-го президента США. Ця нагорода вручається за видатні результати у філантропічній діяльності, в державному і корпоративному секторі, а також у сфері громадянського суспільства.

У журналі «Arabian Business» останні роки поспіль Лубна посідає перше місце в рейтингу 100 найбільш впливових жінок арабського світу.

Перебуваючи на посаді у федеральному уряді ОАЕ більше 10 років, шейха Лубна стала не тільки символом для жінок в регіоні, а й також першопрохідцем в сфері прав жінок; її діяльність стала життєво важливою частиною еволюції ОАЕ і зростання всесвітньої популярності країни», — «Arabian Business.

У 2018 році вона посіла 36 місце в рейтингу найпотужніших жінок світу за версією журналу Forbes завдяки своїй роботі з благодійними організаціями, боротьбою за права жінок і за її вплив на державні та міжнародні процеси.

Посилання в Інтернеті:

Шефіка Гаспринська

«Жінки, які беруть участь у русі, повинні бути високоосвіченими, толерантними,
мати серце наповнене любов’ю до рідної землі та свого народу»

Дочка свого батька і свого народу

Шефіка народилася в Бахчисараї у прогресивній мусульманській сім’ї — відомого кримськотатарського просвітителя й інтелектуала, політика і видавця Ісмаїла Гаспринського і першої мусульманки, яка морально і матеріально сприяла розвитку кримськотатарської видавничої справи Зехри Акчуріни-Гаспринської. Ісмаїл Гаспринський був одним з ідейників емансипації в кримськотатарській громаді, надання жінкам права вибору, права на освіту, що згодом будуть закріплені в першій Конституції Криму 1917 року. Багато в чому ці погляди формувалися під впливом його дружини Зехри, яка часто виконувала технічну і редакторську роботу в кримськотатарській газеті «Терджіман», простежувався цей вплив і в його публікаціях на тему прав жіноцтва і емансипації.

Спершу Шефіка отримала домашню освіту, перейнявши погляди батьків на становище сучасної кримськотатарської жінки. Далі вона навчалася в ліцеї, але переривала навчання, щоб допомагати батькові у його роботі. Завершуючи навчання в ліцеї, Шефіка повністю поринає у видавничу справу.

У 1905 році влада дозволяє видавати перший щомісячний кримськотатарський журнал для жінок. 20-річна Шефіка Гаспринська стає редакторкою першого в Криму мусульманського жіночого журналу «Alem-i nisvan» («Жіночий світ»), який виходив у світ кримськотатарською мовою. Засновником журналу був її батько, однак для нього це була третя спроба видання жіночого журналу1. У 1906 році вийшло чотири номери, з 1908 по 1910 роки журнал не видавався. В останньому номері 1907 року Шефіка написала: «Було вирішено призупинити видання журналу, для того, щоб дати можливість відпочити «Терджиману»». У 1910 році вийшло 26 випусків, у 1911 році — 49. Таким чином, перетворили журнал в щотижневе видання і змінили його вектор до науково-просвітницького наповнення. Варто зазначити, що читали його і далеко за межами Криму, зокрема, в Туркестані, Єгипті. Але надалі випуск «Alem-i nisvan» російська влада заборонила без жодних пояснень. Спроба відновити журнал у 1917 році не увінчалася успіхом.

У ці роки Шефіка знайомиться і виходить заміж за політичного діяча, одного із засновників Азербайджанської Демократичної Республіки, прем’єр-міністра Азербайджану Насіб-бека Усуббекова.

Попри батьківський спадок, з ім’ям Шефіки Гаспринської пов’язане не менше здобутків. Одним з них є розвиток жіночого мусульманського руху, що є доволі унікальним явищем для ісламського світу.

Шефіка виступила ініціаторкою створення кримськотатарського жіночого руху «Виконавчий комітет мусульманок Криму», діяльність якого була спрямована на визнання за жінками-мусульманками всіх прав, захист материнства та дитинства, входження мусульманок до всіх сфер суспільної і професійної діяльності. Була важливою участь Шефіки в поширенні ідей емансипації, надання рівності прав жінкам та чоловікам.

У серпні 1917 року на з’їзді делегатів кримськотатарських жіночих комітетів ухвалили рішення про створення Всекримського жіночого комітету. Його очільницею було обрано Ільхаміє Тохтарову, а Шефіку її заступницею. Маючи повне сприяння і захист кримського муфтія Номана Челебіджихана вони також брали активну участь в розбудові освітньої мережі, впровадженні ідеї спільного навчання, розвитку національного руху і захисту прав жіноцтва. «Якщо у тієї чи іншої нації жінки, поряд з чоловіками залучені до участі у суспільному житті, є причетними до інтелектуальної діяльності, то така нація досягне успіхів, вона не загине, буде незнищенною та не зазнає занепаду», — писав на сторінках «Терджиману» Н.Челебіджихан2.

9 грудня 1917 року серед 77-ми національних делегатів, обраних до I Курултаю кримськотатарського народу, було чотири жінки, серед яких делегатка від Бахчисараю — Шефіка Гаспринська3. Рішенням Національного уряду кримськотатарського народу вона була призначена директоркою Сімферопольського жіночого педагогічного училища (Дар-уль-муаллімін).

Жінки повинні взяти активну участь у виборах делегатів Курултаю і його роботі. Заради завтрашнього дня ми повинні працювати сьогодні.

Після розгрому Національного самоврядування кримськотатарського народу Шефіка залишає Крим і переїжджає в Азербайджан до чоловіка, де організовує педагогічне училище. Через три роки національний азербайджанський уряд повалили, її чоловіка розстріляли. Це змусило Шефіку емігрувати до Туреччини. Тут пройшла решта її життя, яке вона присвятила соціальній сфері. Вона працювала завідуючою сирітського будинку, а згодом заснувала і очолила «Союз кримськотатарських жінок» в Стамбулі. Крім цього, Шефіка займалася проблемами кримськотатарських емігрантів і благодійністю. Шефіка Гаспринська померла у 1975 році у віці 88 років в Туреччині.

Посилання в Інтернеті:

            1. Перша спроба видання жіночого журналу була у 1887 році як самостійний журнал «Тербій» (Виховання), але він проіснував               не довго. В 1891 році Гаспринський видавав додаток до газети «Перекладач-Терджиман– «Кадин» (Жінка).
            2. Кандим Ю. Не заросте травою поле бою. — м. Ічня: ПП «Формат», 2017. — 363 с.           
            3. У тюркському і мусульманському світі це був перший випадок обрання жінок до органу конституційної влади. Це               продемонструвало шлях демократії і прогресу мусульманського краю.

Ільхаміє Тохтар, Хатідже Авджи, Аніфе Боданинська

«Вперше в історії тюрків та ісламу жінка виявилася покликаною до суспільного життя, випрямила спину і сказала собі «І я піду»1

У вирі боротьби за себе і за Крим: уривки з історій жіночих постатей

На початку ХХ століття на Кримському півострові активізується участь жінок у національному русі та процесах кримськотатарського державотворення. Вагомою складовою національного кримськотатарського руху, кримськотатарські лідери Ісмаїл Гаспринський і муфтій Номан Челебіджихан вбачали участь у ньому жінок, підтримували діяльність жіночого комітету. За підтримки Челебіджихана, у серпні 1917 р. був проведений жіночий з’їзд, розпочала діяльність культурно-політична організація жіночого руху.

У жовтні 1917 р. в Сімферополі на з’їзді громадських та народних організацій, під час якого було прийнято рішення скликати І Курултай кримськотатарського народу, серед учасників було 20 жінок. На ньому прийняли програму, яка дозволяла жінкам разом з чоловіками брати участь у виборах.

Восени 1917 року під час виборів першого кримськотатарського Курултаю у Криму до національних представників було обрано 76 осіб: 24 представники з Ялти, 19 — з Сімферополя, 16 — з Феодосії, 11 — з Євпаторії, 6 — з Перекопа. З них також були обрані чотири жінки: Ільхаміє Тохтар, Хатідже Авджи (Ялтинський повіт), Аніфе Боданинська (Сімферопольський повіт) та Шефіка Гаспринська (Євпаторійський повіт).

Участь і виборність жінок продемонстрували прогресивність і демократичність мусульманського Криму. Це перший випадок в тюркському та ісламському світі, коли до законодавчого органу могли обирати і обиралися жінки, більше того здобули перемогу.

На жаль, на сторінках історії залишилося вкрай мало інформації про життя і діяльність кримських татарок. Більше відомостей про участь цих жінок пов’язані із кримськотатарським рухом і можемо тільки здогадуватися як склалася їхня доля. Однак, те що їх обрали до складу І Курултаю кримських татар беззаперечно свідчить про впливовість і вагомість їхньої роботи.

Ільхаміє Тохтар була делегаткою Всеросійського з’їзду мусульманок в Казані у квітні 1917 року. Була учасницею з'їзду народів Росії в Києві. У серпні стала членкинею Тимчасового центрального бюро мусульманок Росії. Ільхаміє-ханим виконувала обов’язки голови Мусульманського жіночого комітету в Акмечеть і від цього міста була обрана до Курултаю. Її подруга Аніфе Баданінська згадувала Ільхамію Тохтар молодою красивою жінкою, що отримала хорошу освіту. Але про Ільхаміє лишилося вкрай мало інформації.


На фото: Зейнеб Амірхан, Ільхаміє Тохтар, Шефіка Гаспринська.

Хатідже Авджи членкиня мусульманського жіночого комітету в містечку Туак, депутатка Кримського Курултаю. Про неї збереглося найменше відомостей.

Аніфе Боданинська, в дівоцтві Аніфе Ісмаіл, народилася в Акмесджиті у 1890 році. У 18 років Аніфе вийшла заміж за Алі Боданинського. Брала активну участь в кримськотатарському національну русі. Її обрали делегаткою Всекримського мусульманського з’їзду у березні 1917 року. Як членкиня Мусульманського жіночого комітету вела роз’яснювальну роботу серед жительок Акмесджита.


На фото: сидять Аніфе Боданінська з матір’ю Фатмою, стоять: в центрі Ібраім із сестрою Зоре (справа), 1930 р.

У листопаді 1917 році Аніфе обрали делегаткою Курултаю, а вже в лютому 1918 році брала участь в заходах з порятунку Н. Челебіджихана із севастопольської в’язниці.

Аніфе була вірною і відважною соратницею свого чоловіка Алі Боданинського. Восени 1919 року денікінська контррозвідка заарештовує кримськотатарських діячів. У цей час Алі Боданинського в Криму не було, разом з деякими іншими товаришами він пішов з більшовиками. В кінці серпня денікінська контррозвідка арештувала Аніфе, щоб виманити з підпілля її чоловіка.

У в’язниці Аніфе захворіла на тиф. Вже помираючою, її відпустили на волю, але її виходила одна татарська жінка. Будинок Боданинських опечатали, згодом пограбували. Певний час їхні діти перебували в сусідів, а згодом переїхали до родичів у Бахчисарай.

Із зібраних відомостей в книзі про Курултай А.Іванець віднаходить дані, що до Курултаю було обрано не чотири, а п’ять представниць-жінок. Аналіз доповіді мандатної комісії 17 грудня 1917 року, дав змогу виявити серед 16 депутатів від Феодосійського повіту ім’я Аніфе Ханум Нурі Куртієвої. Вона працювала вчителькою та очолювала жіночий мусульманський комітет у Феодосії. Хоча ця комісія й зазначила, що депутатка не надала їй мандата, але вибори всіх депутатів затвердила. З огляду на прояв тенденції до завоювання політичних і громадянських прав кримськими мусульманками цікаво і те, що були жінки, які отримали мандат довіри від виборців, але через певні причини зняли свої кандидатури. Так, у Сімферопольському повіті обрали М. Абдураманчикову, яка зняла свою кандидатуру на користь іншого кандидата2.

І хоча це був нетривалий період в житті Кримського півострова, але він є важливий на історичному етапі та для визнання демократичних цінностей, рівності виборчих прав в житті кримських татар через конституційне закріплення демократичних прав і свобод. Іншим важливим моментом є те, що кримські татарки були не лише активними діячками та просвітницями, а й отримали підтримку виборців, представницький мандат в І кримськотатарському Курултаї.

       1. Цитата Ш. Гаспринської // Іванець Андрій. Перший Курултай: від кримськотатарських установчих зборів до національного               парламенту (1917-1918 рр). — К.: ТОВ «Видавництво «КЛІО», 2018. — 160 с.  
            2. Там само. — с. 70.

Посилання в Інтернеті:

  •  Кримські татарки отримали громадянські права раніше жінок з інших країн, — Айдин Шем’ї-Заде. – Режим доступу:             https://islam.in.ua/ua/istoriya/krymski-tatarky-otrymaly-gromadyanski-prava-ranishe-zhinok-z-inshyh-krayin-aydyn-shemyi.
               
  •  Малиновська Н. Ґендерна політика кримських татар у націотворчих процесах першої половини ХХ століття // V Всеукраїнська       науково-практична конференція «Політика пам’яті в теоретичному та практичному вимірах» Рівне, 11–12 травня 2018 року у м. Рівне. – Режим доступу: http://mnemonika.org.ua/wp-content/uploads/2018/07/Malynovska_N..pdf                      
               
  •  Фаизов С. Движение мусульманок Крыма за права женщин в 1917 г., контуры забытой свободы. — Режим доступу:        http://kirimtatar.com/index.php?option=com_content&task=view&id=68.
3 грудня 2018
Поширити в Telegram
3394
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Катерина Левченко: Питання сімейної та гендерної політики – актуальний погляд у майбутнє
У новообраному українському парламенті стало значно більше жінок-депутаток. Як це позначиться на розвитку тих сфер суспільного буття, які найчастіше пов’язують саме з участю представниць жіночої статі? Чи опиняться в пріоритетах питання сім’ї та забезпечення гендерної рівності?
Права і тюльпани: чому ми досі відзначаємо 8 березня?
8 березня залишається одним з найпопулярніших свят в пострадянській Україні, яке пересічні громадян(к)и масово відзначають як «жіночий день» квітами-цукерками-дрібними подарунками. Однак первісно воно було Міжнародним днем солідарності у боротьбі за права жінок. Як відбувалася деполітизація цього свята в СРСР, де «жіноче питання» вважали вирішеним? Чи справді 8 березня святкують лише в країнах соцтабору? Чому політичні лідери і посадовці в незалежній Україні продовжують вітати жінок у брежнєвському дусі зі «святом весни, краси і ніжності»? Чи можливо і потрібно сучасним українським жінкам повернути собі украдене свято? Про сучасні феміністичні ініціативи з відновлення політичного смислу 8 березня – у цій статті.
Програли за неявкою? Жінка і влада в українській літературі
Більшість жіночих образів в українській літературі створено не жінками. Те саме стосується образів жінок-лідерок: їх не так багато і переважно вони обмежені суто жіночими функціями і простором. Лише поодинокі героїні здатні створити чоловікам гідну конкуренцію на чоловічому полі, як-от завод, колгосп, парламент чи управління державою. І тут вони стають жорсткими, рішучими, безпринципними або ж використовують власне тіло як інструмент маніпуляцій. Навіть найновіша українська література зациклена на темі боротьби і звільнення жінки головно в приватному просторі й іще не дала нам яскравого образу героїні, яка добивається кар’єрного успіху без задньої думки про залежність від чоловіків.