Жінки безвладні і жінки при владі в літературі

Історію відносин жінки і влади важко назвати складною чи неоднозначною. У патріархальному світі жінка була підкореною — підкореною сексуально й соціально. А проте ми знаємо про Клеопатру, королеву Вікторію, Катерину ІІ, Маргарет Тетчер. Кожна з них і так само інші жінки, котрі змогли досягти верхів правління, стали легендою саме тому, що були винятком із загального й повсюдного правила — жінці не місце у владі. Та навіть не маючи влади юридичної, жінки часто мали владу фактичну, яку здійснювали за посередництвом чоловіка, наприклад коли ставали регентками при малолітніх спадкоємцях.

Віддзеркалювала література дійсність, змінювала чи допомагала від неї втекти — жінці важко було з її допомогою розповісти про себе, про свої бажання і страхи. За неї це у свій спосіб робили (або не робили зовсім) чоловіки-письменники. Відсутність жіночого голосу в літературі до середини ХІХ століття далася взнаки й у висвітленні влади та ставленні жінки до неї. Жінки не могли ділитися своїми переживаннями щодо несправедливого розподілу влади в патріархальному суспільстві та своїм бажанням цю ситуацію виправити. Проте чоловіки, для яких можливість здобути велич і могутність у війнах, різних видах змагань чи завдяки особистим якостям була куди реальнішою й ближчою, багато сказали про феномен влади.

У XVI столітті Нікколо Мак’явеллі в трактаті «Державець» сформулював характеристику ідеального володаря: «...Державець не повинен боятися, що його ославлять безжальним, коли йому доведеться утримати своїх підданців у єдності та вірності. [...] Куди краще навіювати страх, ніж бути любимим, якщо вже без чогось одного довелося б обійтися. [...] Владар, а надто новий владар, не може керуватися всіма тими чеснотами, які створюють у людей добру славу, бо для збереження влади часто буває необхідно діяти не так, як велить вірність, милосердя, людяність, релігія» [7, 460–464].

Саме ці риси — вірність, милосердя, людяність, релігійність, а додати до них ще можна скромність і смиренність — неодмінні чесноти жінки не лише за часів Мак’явеллі, а подеколи й сьогодні. Так зване традиційне жіноче виховання — найбільша перешкода для жінки на шляху до лідерства в будь-якій сфері. Що більше в жінці проростають якості з обов’язкового «жіночого набору», то швидше вона віддаляється від запропонованого Мак’явеллі ідеалу державця.

Серед представлених у творах художньої літератури образів носіїв влади переважають чоловічі. У повісті Джозефа Конрада «Серце пітьми» (1899) є безумовний харизматичний лідер — Курц. Подорожуючи неторканою цивілізацією Африки в пошуках слонової кістки, Курц відкрив первісне в собі. Його напівбожевілля в поєднанні з глибокою мудрістю і внутрішньою силою зробили його вождем одного з африканських племен, фактично богом для тубільців. Конрад залишив у літературі потужний образ чоловіка-лідера, який підкорює всіх своєю могутньою особистістю.

Влада іншого знакового для літератури персонажа ґрунтована на продуманих психологічних і політичних маніпуляціях. Старшого Брата з антиутопії Джорджа Орвелла «1984» (1949) змальовано як чоловіка, хоча в романі немає підтвердження тому, що він узагалі реальний. Якщо відійти вбік від прозорої алюзії цього образу на Сталіна, то найвірогідніше, що Старший Брат — метонімічне зображення влади партії, сконструйований образ державного лідера. Тому не дивно, що на плакатах у нього чоловіче обличчя — лідерок-жінок тоталітарні режими не знали.

Існує ще безліч художніх текстів про могутніх чоловіків. У кожному з них жінка — скорена, непомітна, усунута від творення історії, обслуговує сильного чоловіка. Піком у зображенні проблеми жіночої безвладності стала антиутопія Маргарет Етвуд «Оповідь служниці» (1985). Світ цього роману — мілітаристська теократія Гілеад, яка живе за довільно трактованими приписами Старого Заповіту і в якій жінки проводять весь свій час, у кращому разі пораючись у саду і займаючись рукоділлям. Жінки пригноблені економічно (не мають власності, матеріально залежні від чоловіків), соціально (усі важливі рішення за них ухвалюють чоловіки), інтелектуально (читати заборонено) і біологічно (репродуктивно активні Служниці мусять віддавати своїх дітей сім’ям можновладних командорів). Ця система — благодатний ґрунт для розвитку серед жінок мізогінії. Одна соціальна група жінок відчуває ненависть, заздрість чи зневагу до іншої. Жінки контролюють жінок, особливо жорстоко карають їх за непослух, якщо мають на це владу. Авторка майстерно показує, що в таких умовах тотально нещасливі не лише жінки, а й начебто привілейовані чоловіки всіх соціальних станів. Ще одна ідея роману, яка прочитується між рядків, — навіть за умов абсолютного безвладдя можливо чинити спротив, і він буде тим сильніший, що злагодженіше діятимуть і жінки між собою, і жінки разом із чоловіками.

Казки, у яких проявляється влада жінок

Ранні форми літератури, як-от казки, рясніють прикладами жінок-цариць. Як правило, це негативні образи: зла мачуха-цариця хоче занапастити падчерку-принцесу, батьківську улюбленицю, або через заздрість, або щоб усунути конкурентку своєї дочки на шляху до великого спадку чи вигідного заміжжя. У цій ситуації жінка вступає в гостру боротьбу за владу і в боротьбі користується чоловічими методами. Поява і поширення в казках образу злої цариці не випадкові. Ця героїня має чіткий відповідник на архетипному рівні — архетип Жахливої Матері, яка, на думку юнгіанця Еріха Нойманна, є одним із розгалужень архетипу Великої Матері [8].

Найпоказовіша для демонстрації архетипу Жахливої Матері казка «Білосніжка» (1812), записана братами Грімм, у якій королева від чарівного дзеркала дізналася, що її падчерка Білосніжка вродливіша за неї: «З того часу, як бачила вона де Білосніжку, то в неї серце переверталося в грудях, так вона зненавиділа дівчинку. Та заздрість і зненависть росли в її серці, як погане бадилля, все вище та більше, і вже не давали королеві відпочинку ні вдень, ні вночі. Тоді вона гукнула до себе одного мисливця-сердюка й сказала: “Одведи дівчину в ліс, бо я не хочу, щоб вона була в мене перед очима. Там повинен ти її вбити й принести мені, як посвідку того, її язик та печінку”» [4, 90].

Жорстокість королеви не має меж. Та чи все так просто? Пояснень такої поведінки є кілька.

1. Найочевидніша причина — мізогінія. Краса — це ресурс жінки в патріархальному світі, важіль впливу на чоловіка, тому конкуренція за право зватися найвродливішою, а отже, мати найбільший вплив на короля, сильна, і в неї втягнуто навіть юну Білосніжку, яка ще не усвідомила свою вроду й сексуальність.
2. Кличемо на допомогу лаканівський психоаналіз і вчення про стадію дзеркала. Дзеркало для королеви — відбиток її Уявного, тобто того, який образ про себе вона конструює. Негативна відповідь дзеркала на питання про її вроду — це вторгнення Реального у вимір Уявного, що неминуче призводить до травми. Отже, «Білосніжка» — це історія трагедії королеви.
3. Казка ніколи не є тим, чим здається. Вигнання королевою Білосніжки, її символічне вбивство — це складники ініціації, тобто переходу на вищий рівень зрілості. Тому королева — не вбивця, а жриця, яка виконує необхідний обряд.

Якщо фольклорна казка при уважному аналізі розкриває чимало неочевидних (а іноді й протилежних) сенсів, то літературна казка дає широке бачення стереотипів, упереджень і суб’єктивних авторських оцінок певного явища. Саме такою суб’єктивністю пронизано казки Ганса Крістіана Андерсена — улюблені казки не одного покоління дітей. Наділена великою владою жінка, яка фігурує у його казках, — це Снігова Королева (1844) або в іншій казці Крижана діва. Образ цей сягає корінням скандинавської міфології і є олюдненням природної стихії — снігу, кризі, холоду, а відтак і смерті надається жіноча подоба: «Сніжинка раптом почала рости все більше і більше і стала нарешті молодою жінкою, закутаною в найтонший білий серпанок, зітканий з мільйонів зірчастих сніжинок. Жінка була така прекрасна та ніжна, але з криги, з сліпучої, іскристої криги. І все-таки жива!.. Очі блищали, як дві ясні зірки, але не було в них ні спокою, ні тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою» [1, 9–10]. Прекрасна казкова Снігова Королева, яка причарувала Кая й утримувала його у своєму крижаному королівстві, стала символом популярного в літературі образу femme fatale — фатальної жінки. Ця жінка небезпечна: її краса заворожує, вона маніпулює чоловіком, має необмежену владу над ним, зв’язок із нею найчастіше закінчується смертю. Отже, сильна і, як правило, вродлива жінка в літературі викликала нерозуміння і страх, як нездоланна стихія, якою можна захоплюватися, але наближатися до якої небезпечно.

Вікторіанська доба (1837–1901) з її пуританством, заборонами і тихим порушенням цих заборон породила твір, який вибивається з канви консерватизму і водночас підкреслює найабсурдніші його риси. У казці «Аліса в Країні Чудес» (1865) Льюїс Керрол створив пародію на королеву Вікторію. Його Королева Сердець — іще одна казкова королева, наділена реальною владою і жахливим характером: «Невдовзі Королева вже гасала скрізь, як навіжена, тупотіла ногами й репетувала:

— Відтяти йому голову!.. Відтяти їй голову...» [5, 90].

Якщо злість королеви з «Білосніжки» мотивована, то лють Королеви Сердець уже не має підстав, це лише ірраціональний вибух агресії. Королева Сердець зла і дієва. Король Сердець, який скасовує її накази відрубувати голови, добрий, але безвольний. У кролячій нірці, в абсурдному світі, витвореному професором математики Доджсоном, милосердя і дієвість, властива володарям, несумісні так само, як для Мак’явеллі.

Жінки Біблії

Серед владних жінок особливе місце посідають образи біблійних персонажок, особливо ж цікаві вони в літературних обробках. Багато з них були активними і впливовими, але при зображенні їх у літературі автори не завжди акцентували увагу на розумі й силі. Цариця Савська зі Старого Заповіту розмовляла як рівна з рівним із царем Соломоном, який уславився своєю мудрістю, і навіть випробовувала його загадками, після чого вони обмінялися дарами на знак взаємної пошани: «І дала вона цареві сто й двадцять талантів золота, і дуже багато пахощів та дорогого каміння» (1 Цар. 10:10); «А цар Соломон дав цариці Шеви на жадання її все, чого вона бажала, окрім того, що дав їй як царський дарунок Соломонів» (1 Цар 10:13). Однак Гюстав Флобер у драмі «Спокуса святого Антонія» (1849) абсолютно нівелює інтелектуальний складник образу цариці Савської і додає йому демонічності. Флобер порівнював її випробування загадками царя Соломона зі спокушанням Ісуса в пустелі дияволом. Коли Антоній аскетично живе в пустелі й бореться з пристрастями, йому являється цариця Савська і грайливістю, принадами тіла, багатством і владою намагається його звабити: «О, прекрасний самітнику! О, прекрасний самітнику! Серце моє завмирає! Я так тупотіла ногами з нетерплячки, що набила собі на п’яті мозолю і зламала ніготь! [...] А я ж задля тебе покинула все, навіть царя Соломона, а він наймудріший із мудрих, у нього двадцять тисяч бойових колісниць і прегарна борода! [...] Я не жінка, я — цілий світ! Тільки-но спадуть із мене одіяння, ти відкриєш у мені всі таємниці — одну по одній!» [11, 422–426].

Флобер не оминув увагою й новозавітну історію, де фігурують ще дві сильні жінки — Іродіада та її дочка Саломея. У його повісті «Іродіада» (1877) відбувається боротьба за владу між родиною Іродіади і сім’єю її брата. Іродіада проявляє більше амбіцій у цьому питанні, ніж її чоловік Ірод, і готова піти на вбивство брата: «Вона розповідала тетрархові про всі свої заходи — як підкуповувала клієнтів, одкривала листи, ставила під кожними дверима вивідувачів і як їй вдалося переманити донощика Євтихія» [11, 565]. «З дитячих літ мріяла вона про могутнє царство. Лише заради здійснення цієї мрії покинула вона першого чоловіка і поєдналася з Антіпою...» [11, 567] — підкреслює автор Іродіадину жагу до влади. Іродіада хоче смерті Йоканаана (Івана Хрестителя), але причина цього не лише в особистій образі за злі слова Йоканаана на її адресу, а й у тому, що він підбурює народ проти правителів і цим ставить під сумнів могутність цезаря, а з ним Ірода й Іродіади, що для жінки надзвичайно сильний удар. Саломея, яка за всю повість промовляє тільки раз — вимогу отримати в дар голову Йоканаана, стає просто знаряддям убивства в руках Іродіади. Ба більше, Саломея у Флобера — це двійничка Іродіади: вона повертається з Риму тоді, коли цього потребує Іродіада, її устами промовляє воля Іродіади, її тіло танцює з наказу Іродіади, навіть зовні вона — це молода Іродіада: «Ввійшла молода дівчина. Під голубуватим серпанком, що прикривав їй голову й груди, можна було бачити дуги брів, халцедонові сережки, білизну її шкіри. Квадратне покривало переливного шовку, схоплене на стегнах золотим візерунчастим поясом, лежало на плечах, чорні шаровари були густо вигаптувані квітами мандрагори. Дівчина простувала вперед, спроквола постукуючи туфельками з пуху колібрі. Зійшовши на поміст, вона відкинула серпанок. Це була колишня Іродіада, така, як замолоду» [11, 586].

Разюче зміщення акцентів відбувається в п’єсі Оскара Вайлда «Саломея» (1891). У ній на перше місце виступає юна вродлива Саломея, образу якої Вайлд додає глибини. Вона жадає голову Йоканаана, бо той не відповів взаємністю на її кохання. У властивій декадансу естетиці автор показує, як Саломея привласнює Йоканаана, реалізує своє кохання, отримавши на срібній таці його голову: «Ах! Ти, Йоканаане, не хотів дати мені поцілувати твоїх уст! От! Я поцілую їх тепер. Я кусатиму їх тепер зубами, як кусають дозрілий овоч. Так, Йоканаане, тепер я поцілую твої уста! Я казала ж тобі, і хіба ж не маю їх? Ось тепер поцілую тебе... Та чому ж ти не дивишся на мене, Йоканаане?» [11, 279]. Саломея мститься і за себе, і за свою ображену матір Іродіаду. Найбільша влада Саломеї не в походженні, бо й цариця Іродіада не так багато здатна зробити, як порівняти з Іродом. Саломея досягає свого красою, сексуальністю, бо умови її світу тільки так дозволяють отримати бажане. У фіналі драми Ірод вбиває Саломею за те, що знайшла його слабке місце і так змусила його піти наперекір совісті. З драми «Саломея» висновуємо: те, що в патріархальному світі сприймається як сила жінки, насправді виявляється неспроможністю чоловіка діяти раціонально.

Шалена імператриця

Літературу часто надихають і історичні постаті, особливо якщо вони неоднозначні, суперечливі. Російська імператриця Катерина ІІ — приклад володарки, чия влада не була номінальною і яка своїми наказами й діями багато змінила в історії. Микола Гоголь у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» (1832) в короткому епізоді яскраво змальовує Катерину ІІ, не називаючи, проте, її ім’я. Катерину він не демонізує (хоча вона представляє чужий головному героєві простір) і зосереджує увагу на політичній ситуації, яку спричинили дії імператриці. Проте й тут майже всі описи Катерини обмежуються характеристикою її зовнішності, яка, однак, випромінює владність: «Тоді насмілився й коваль підвести голову і побачив перед себе невелику на зріст жінку, трохи навіть огрядну, напудрену, з голубими очима і з тим велично усміхненим виразом, який так умів підкоряти собі все і міг належати жінці, що царює» [2, 124]; цариця «справді мала напрочуд стрункі і гарні ніжки» [2, 126]. На відміну від Гоголя, Олександр Пушкін у ранньому вірші «Мені шкода велику жінку» («Мне жаль великия жены») порівнює імператрицю з Мінервою, богинею мудрості, та Аонідою, однією з муз мистецтва, підкреслюючи в такий спосіб її освіченість і роль у політиці. Крім цих авторів, про Катерину ІІ писали багато інших літераторів, які по-різному оцінювали її діяльності і не применшували її політичну владу через гендерну ідентичність.

Княгиня Ольга та Лесині жінки

В українській літературі, попри її відносну патріархальність, є низка прикладів жінок при владі, яка починається з оповіді про княгиню Ольгу в «Повісті минулих літ». Древляни не просто вбили її чоловіка Ігоря, а й зажадали її одруження з древлянським князем Малом. Попри очікування, княгиню не охопив шал емоцій, викликаних смертю чоловіка. Стереотип про неприборкану жіночу ірраціональність не спрацьовує. Холодний розум дозволяє Ользі жорстоко помститися за чоловіка. Відома також легенда про те, як княгиня Ольга дипломатично уникнула ще одного заміжжя, цього разу з константинопольським імператором Костянтином Багрянородним, і зберегла з ним добрі дружні стосунки. Тож історія українських земель почалася з правління сильної і розумної володарки, яка ще в Х столітті показала, що рішучість, розум і навіть жорстокість засобів досягнути мети властиві однаковою мірою і чоловікам, і жінкам, які обіймають владу.

Після цього в українській літературі дуже довго не було не лише зображення жінок при владі, а й узагалі адекватно змальованих жіночих образів. Це змінилося, аж коли в літературу прийшли освічені жінки-письменниці. У цьому сенсі революційною стала драматургія Лесі Українки. У драмі «Камінний господар» (1911) письменниця розповідає історію Дон Жуана, але в центр оповіді ставить двох жінок, із яких нас цікавить передусім донна Анна. Вийшовши заміж за могутнього командора і ставши з ним на п’єдестал правління, вона не втратила амбіцій і після його смерті. Донна Анна зажадала влади і хотіла зробити Дон Жуана інструментом для її досягнення:

Хіба ж не краще нам з’єднати силу,

щоб вперту гору ту опанувати,

що я на неї тяжко так здіймалась,

а вам доволі тільки зняти персня

з мізинця і мені його віддати?

[...]

Ви ще не знаєте, що значить влада,

що значить мати не одну правицю,

а тисячі узброєних до бою,

що можуть і скріпляти, й руйнувати

всесвітні трони, й навіть — здобувати! [10, 157–160]

Фінал цієї драмі не надто оптимістичний: і донну Анну, і Дон Жуана нищить кам’яна рука командора. У драмі «Касандра» (1908) провидиця Касандра, царська дочка, хоче бути почутою, але від неї відвертаються. А в «Осінній казці» (1905) принцеса — колишня пастушка — сидить на верхівці скляної гори («А хто про царство марив? [10, 24]», — згадує вона минуле), під якою розбиваються охочі одружитися з нею («І нащо вони йдуть? Чого бажають? / Моєї волі?.. Ой, либонь, неволі!» [10, 24]). У кожній із цих драм Леся Українка розповідає не лише про жіночі долі, — у них усіх прочитується ідея, що жінці, яка хоче діяти, правити, вести за собою, перешкоджають і близькі, і далекі, і друзі, і вороги.

Проблему жіночого безправ’я, крім Лесі Українки, порушували в українській літературі Марко Вовчок, Ольга Кобилянська. За кілька наступних десятиліть багато що змінилося, але тільки на перший погляд.

Подвійне навантаження

Як свідчив образ радянської жінки у соцреалістичній літературі, права жінки розширилися. Показовий для демонстрації нового типу жінки роман Гордія Коцюби «Нові береги» (1932) про будівництво Дніпрогесу. Головна героїня, Флора Германівна Кудрявець, інженерка і одинока жінка-інтелектуалка серед будівничих, яка завдяки працелюбності, ідейності й ініціативності стала чи не найважливішою людиною на спорудженні Дніпрельстану. Так минає кожен її день: «Флора Германівна того ж самого вечора сиділа в конторці на греблі за математичними викладками. Наступного дня мала відбутися нарада з приводу зустрічного лівобережців, і вона мусила виступити з доповіддю від бюро інженерно-технічних робітників» [6, 286]. Вона кидає свого чоловіка і не дає скорити себе жодному іншому. Однак ціна такої свободи й авторитету в колективі дуже висока: Флора Германівна не має часу й можливості виховувати дочку, від чого страждають і вона сама, і маленька Майя. Соцреалізм створив образ жінки, в усьому — навіть у праві на владу — рівної з чоловіком, але не створив можливості для реального його втілення без шкоди для цілісності особистості.

Урок Роксолани

Українська література має свою національну героїню — Роксолану, твори про яку пишуть і читають у різних кінцях світу. Найпопулярніші серед українського читацтва твори про Роксолану двох письменників — Осипа Назарука і Павла Загребельного. У підзаголовку до повісті Осипа Назарука «Роксоляна» (1930) вказано: «жінка халіфа й падишаха (Сулеймана Великого), завойовника і законодавця», — що вже промовляє саме за себе. Навіть для українського автора Роксолана — передусім дружина великого правителя, потім патріотка України і насамкінець велична султанша, яка мала вплив на всю Османську імперію. У романі Павла Загребельного «Роксолана» (1980) ставлення до Хуррем не таке однозначне. Автор не ідеалізує її, не зображає всесильною, але віддає шану одній з найосвіченіших жінок свого часу, яка витримувала на своїх плечах тягар чужинства, інтриг, особистих утрат і «яка не загубилася й не згубилася навіть у вік титанів» [3, 565].

Що ж, життя жінок ніколи не було легким. І конкуренція за владу з чоловіками рідко коли увінчувалася успіхом. Там, де в дорозі до влади доводиться розштовхувати суперників ліктями, має значення, чи широкі плечі і чи сильні м’язи. Проте і гострим розумом іноді можна досягти висот. У літературі є образи Курца, Старшого Брата, однак є і донна Анна та Роксолана. На жаль, проаналізовані літературні образи володарок здебільшого демонструють страх чоловіків перед сильними жінками, небажання скидати патріархат і ділитися владою. Проте часи змінюються, зрушення відбуваються, і в сучасній літературі образ успішної жінки вже нікого не дивує.

Література:

1. Андерсен, Ханс Крістіан. Снігова королева / Пер. з дат. Оксана Іваненко. — К.: Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. — 45 с.
2. Гоголь, Микола. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані пасічником Рудим Паньком / Пер. з рос. Антін Хуторян та ін. — К.: Дніпро, 1975. — 379 с.
3. Загребельний, Павло. Роксолана. — К.: Дніпро, 1980. — 574 с.
4. Казки братів Грімм: У 4 т. / Переказ з нім. М. Харченка, Ф. Супруна, Д. Корзуна та ін.; за ред. І. Труби. — К., Відень: Вернигора, 1919. — Т. 1 // // World eBook Library (Database).
5. Керрол, Льюїс. Аліса в Країні Чудес / Пер. з англ. Валентин Корнієнко. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2001. — 141 с.
6. Коцюба, Гордій. Нові береги. Оповідання. — К.: Дніпро, 1972. — 606 с.
7. Мак’явеллі, Нікколо. Флорентійські хроніки. Державець / Пер. з італ. Анатоль Перепадя; передм. Ади Бичко. — Х.: Фоліо, 2007. — 509 с.
8. Нойманн, Эрих. Великая Мать. Глава вторая. Архетипическое Женское и Великая Мать // Касталия. Режим доступу: https://castalia.ru/perewody/yungiantsy-blizhnij-krug/753-erih-noymann-velikaya-mat-glava-vtoraya-arhetipicheskoe-zhenskoe-i-velikaya-mat.html (лінк чинний 11.12.18).
9. Уайльд, Оскар. Сальомея / Пер. з фр. Іван Кревецький // Літературно-науковий вістник. — 1904. — Т ХХV. — Кн. 3. — С. 254–281.
10. Українка, Леся. Драматичні твори. — К.: Мистецтво, 2008. — 382 с.
11. Флобер, Гюстав. Твори: У 2 т. / Пер. з фр. Микола Лукаш, Дмитро Паламарчук. — К.: Дніпро, 1987. — Т. 2. — 637 с.