24 жовтня, 2017

(Не) її обов’язок vs її життя: чотири сюжети з сучасної літератури про жіночий вибір і суспільний спротив

28 серпня 2017
Ірина Ніколайчук

Аспірантка Національного університету «Києво-Могилянська академія» (спеціальність — порівняльне літературознавство), лекторка літературних курсів Культурного проекту, учасниця проекту «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі», авторка рецензій, оглядів та аналітичних статей про літературу і не лише.

У ХХІ столітті жінка може робити все, що забажає, — вступати до будь-яких навчальних закладів і здобувати будь-які професії, робити кар’єру і досягати успіхів. Вона вільна у виборі світогляду, способу життя та особистих переконань і принципів. Проте чи справді це так? До вашої уваги — чотири сучасні книжки від авторок-представниць різних культур і ментальностей, які об’єднує наскрізна тема конфлікту між особистим вибором жінки і стереотипними суспільними уявленнями про її наперед визначені ролі та обов’язки. І той факт, що ці теми досі виявляються актуальними для абсолютно різних національних літератур, наочно демонструє: проблема набагато глибша і дальша від її вирішення, ніж комусь хотілося б думати.

(Не) її обов’язок vs її життя: чотири сюжети з сучасної літератури про жіночий вибір і суспільний спротив

Надворі ХХІ століття, 2017 рік. На щастя, здобутки попередніх хвиль фемінізму дали свої очевидні плоди, і нині, якщо хтось говорить про якусь наперед визначену роль чи обов’язок жінки перед суспільством, це сприймається щонайменше як моветон, а щонайбільше і щонайсправедливіше — як невігластво. Відповідно реагує й мистецтво. Уже навіть 1929 року, коли Вірджинія Вулф опублікувала свій програмний есей «Власний простір», у літературі було достатньо прикладів не лише «янгольських» і «домашніх» образів жінки-берегині, ідеальної господині, дружини і матері. Ще через двадцять років, після появи праці «Друга стать» Сімони де Бовуар, стало зрозуміло, що не існує жодних біологічних, ментальних чи інших передумов, які заважали б жінці бути самостійною, свідомою власного вибору і здатною обирати собі «долю» поза тими уявленнями, які склалися в суспільстві. Проте засвоєння цих ідей виявилося набагато тривалішим процесом. Власне, виглядає так, що цей процес триває і досі.

Свідченням тому, зокрема, стають сюжети літературних творів, що їх пишуть уже не в ХІХ столітті з його ставленням до жінки (і авторки, і персонажки), а тут і тепер — для сучасної аудиторії, в сучасних умовах і на зовсім іншому рівні рефлексії про ті самі проблеми. Ці сюжети, часто романтичні (зовсім не в мелодраматичному сенсі, а в сенсі характерного для естетики романтизму протистояння суспільства й особистості), а також той факт, що чимало з них належать перу саме жінок-авторок, яскраво свідчать щонайменше про те, що далеко не всі проблеми вирішено навіть на сучасному етапі.

У центрі кожної з книжок, запропонованих для розгляду (всі їх написано протягом 2007–2017 років, в перекладі українською вони вийшли за останній рік), — персонажка-жінка та її вибір, який виявляється незручним і неприйнятним для суспільства. Аж настільки, що воно протистоїть цьому вибору всіма можливими способами, агресивно нагадуючи жінці про обов’язок, який вона начебто мусить виконувати. І внаслідок цього вона опиняється в кращому разі в суспільному вакуумі, в гіршому — в психлікарні чи на дні озера. Просто за те, що хотіла бути такою, як вона є.

Показово ще й те, що ці сюжети, об’єднані однією темою конфлікту, репрезентують не лише різні хронологічні площини, а й цілковито відмінні культури, простори та національні ментальності. Роман-бестселер «Нью-Йорк Таймс» Поли Маклейн перекидає читачів із колонізованої Африки 20-х і 30-х у повоєнну Британію 40-х. Події книжки «Несказане» Селесте Інґ розгортаються почергово у США 60-х і 70-х, даючи доволі широке уявлення про ставлення людей у той час до порушених проблем та про те, як це ставлення змінювалося. Роман Хан Канг, за який 2016 року їй присудили Міжнародну Букерівську премію, — це екскурс у життя, світогляд і ментальність Південної Кореї 2000-х років. І, нарешті, «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» Наталки Сняданко — це зіткнення розкутої й космополітичної Європи з консервативним Львовом, світоглядних орієнтирів — з особистими травмами, потреби зміни — з необхідністю приймати. По-різному забарвлена, втілена в різних формах і тим яскравіша й очевидніша, саме проблема конфлікту між волею жінки, яка прагне позбутися нав’язаних ролей і авторитетів, та механізмами, якими суспільство намагається притлумити й придушити цю волю, стає рушієм сюжету в кожному з трьох романів.

«Вегетаріанка» Хан Канг: обов’язок — бути непомітною

(Канг, Хан. Вегетаріанка / Пер. з корейської Анжели Асман. — К.: КМ-Букс, 2016; вперше видано 2007 року)

І сюжет, і форма роману південнокорейської письменниці Хан Канг, що приніс своїй авторці світову славу аж через дев’ять років після написання, на перший погляд, до примітивності прості. У центрі твору — Звичайна Корейська Родина, де злагода й затишок у домі та кришталево чиста репутація поза його стінами — за замовчуванням найголовніші речі для всіх і кожного. У родині персонажів твору цих ідеалів неухильно дотримуються всі її представники і покоління. Аж доки одна з доньок — Джінг-хай, у минулому спокійна і слухняна дівчина, а нині заміжня жінка і дружина хай і не найкращого чоловіка, зате покірна і сумлінна, не ухвалює рішення, яке скандалізує всю родину й докорінно змінює її життя. Ця персонажка, втім, жодного разу не говорить у книжці сама за себе. За неї це роблять троє членів її родини: звичайний аж до оскомини чоловік-«білий комірець», свояк — невизнаний художник, якого мучать його внутрішні демони, і рідна сестра — живе втілення обов’язковості й принциповості, ідеальна дружина, мати й донька.

Що ж такого неприпустимого вчинила Джінг-хай? Може, зраджувала чоловікові, образила батьків чи заплямувала свою репутацію якимось іншим негідним вчинком? Ні. Цим її скандальним рішенням стала... відмова від м’яса. Жінка побачила сон, після якого навідріз відмовилася не лише вживати м’ясні продукти, а й тримати їх удома. І через це раптом стала поганою дружиною, бо який же порядний чоловік може існувати без м’ясних страв, щодень інших, а Джінг-хай ще й так смачно їх готувала; негідною донькою, яка довела батька до того, що той силоміць намагався нагодувати її м’ясом; та ще й неповноцінною членкинею суспільства — занадто вже багато уваги привертає до себе той факт, що жінка не їсть м’яса на кликаних обідах. Рішення Джінг-хай виявилося кричущим порушенням презумпції непомітності жінки в корейському суспільстві, нездатності самостійно відповідати за свій вчинок. На всіх рівнях суспільних відносин відмова жінки від м’яса сприймається як протест, а не як власне рішення, яке насправді безпосередньо впливає лише на життя самої Джінг-хай.

Ще «Вегетаріанка» — про поступове повернення жінці власного тіла і права розпоряджатися ним шляхом відчуження від усіх суспільних ролей і конструктів. Розлучена з чоловіком, відлучена від родини й ізольована від решти світу Джінг-хай для чоловіка своєї сестри, митця-невдахи, природніша і привабливіша за будь-яку жінку. Саме тому, що своє тіло вона відчувала належним лише собі й нікому іншому, вона допомогла йому реалізувати його мистецький задум, ставши втіленим твором мистецтва. Проте яскраві квіти, які «виростали» на її тілі з-під пензля свояка, здавалися чистим божевіллям...

За гіркою іронією, одиноким місцем, де Джінг-хай змогла вповні сповідувати свою філософію «рослинного» існування і реалізувати своє призначення так, як вона його уявляла, стала психіатрична лікарня. Чи не найбільш показове тут те, що її сестра Ін-хай, яка єдина, попри свою репутацію ідеальної дружини й жінки, залишалася з нею до останнього, у якийсь момент відчула, що заздрить сестрі. Не скута жодними обов’язками, умовностями чи страхом виявитися «занадто помітною», «не такою, як усі», ба навіть «несповна розуму», Джінг-хай просто продовжувала йти тим шляхом, який обрала.

«Леді Африка» Поли Маклейн: обов’язок — бути «звичайною жінкою»

(Маклейн, Пола. Леді Африка. Жінка, яка підкорила небо / Пер. з англ. Ганни Рудь. — К.: Наш формат, 2016; уперше видано 2015 року)

Якщо персонажка роману Хан Канг вийшла за межі нав’язаного їй світогляду радше несвідомо й інтуїтивно, то Берил Маркгем, центральна постать роману «Леді Африка», цілком матеріально мусила парадоксальним чином поєднувати в собі риси двох культур і двох світоглядів — поствікторіанської Британії і колонізованої, але все ще екзотичної для британців Кенії. Берил, яку покинула мати, провела дитинство в маєтку свого батька, діти тубільців стали її найкращими друзями, кенійська природа — другим домом, а волелюбні традиції й цінності — її власними. Крім того, батько Берил тримав кінне господарство, і дівчина без жодних «побічних» думок, сама загорілася цією справою. З конярством вона й вирішила пов’язати своє життя, і поза цим себе не уявляла. Поки в кенійський рай Берил не втрутилася принципова й високоморальна Британія: дівчина має передусім одружитися і створити сім’ю, а не займатися «чоловічою» роботою. Піддавшись тиску, вісімнадцятирічна Берил таки виходить заміж. І чи варто казати, що шлюб цей виявився невдалим і нещасливим? Проте вперту і цілеспрямовану дівчину це не ламає, а лише загартовує.

У Берил із самого початку немає жодної амбіції, пов’язаної з тим, щоб «влитися» в суспільство і дбати про свою репутацію в ньому. Одруження з підприємцем Джоком стало її одиноким жестом у бік традиційних цінностей поствікторіанської Британії, і, попри всі перестороги й відвертий осуд, Берил іде на те, щоб розірвати цей шлюб після всіх пережитих у ньому принижень. Ясна річ, такого нахабства суспільство не пробачає, тож дальша історія Берил перетворюється на суцільну боротьбу. І зовсім не за прийняття її в спільноту колонізаторів, а за визнання її талантів і права робити те, що вона хоче і до чого має хист. Попри спротив, а іноді й відверті насмішки чоловічої когорти конярів, жінці вдається досягти в конярстві небувалих доти успіхів, і навіть суто «жіноча» поразка не зупиняє Берил. Тепер у неї ще амбітніша мета — підкорити небо.

Нині світова історія знає Берил Маркгем як першу жінку-льотчицю на африканському континенті, яка зуміла здійснити безпосадковий переліт через Атлантику зі сходу на захід, а ще як авторку автобіографічного роману «На захід, слідом за ніччю», що його видали вже по смерті Берил. Пишучи свій роман, Пола Маклейн часто зверталася до книжки своєї героїні, можливо, саме тому написаний від першої особи роман вийшов таким пронизливим і чесним. Утім, на батьківщині успіхів Берил за її життя так і не визнали. Повернення льотчиці в Британію лишилося непоміченим, і до кінця своїх днів Берил Маркгем була приречена на суспільну ізоляцію. Хоча у її книжки не було жодних шансів не те що на літературні нагороди і премії, а бодай побачити світ за життя авторки, навряд чи реальна Берил (як і персонажка Поли Маклейн) пошкодувала хоч про один зі своїх виборів.

«Несказане» Селесте Інґ: обов’язок — досягти успіху

(Інґ, Селесте. Несказане / Пер. з англ. Анастасії Дудченко. — К.: Наш формат, 2017; уперше видано 2015 року)

Персонажку роману «Несказане» Мерилін ми зустрічаємо через 20 з гаком років після рекорду Берил Маркгем за університетською партою в Гарварді. Так, вона раз у раз вислуховує від матері, що лікарська справа, про яку вона так мріє, — зовсім не для жінки, так, вона час від часу ще чує глузливі репліки одногрупників за спиною (вона одна з далеко не численних дівчат у групі майбутніх лікарів). Проте її успіхи в «нежіночих» науках фізиці й хімії очевидні й незаперечні, і нібито ніщо не мусить завадити Мерилін здійснити свою мрію і стати «пані лікаркою» замість пекти нескінченні пироги з материної кулінарної книги...

Та в університетській аудиторії вона зустрічає Джеймса Лі — невпевненого в собі молодого викладача, сина китайських емігрантів, котрий (яка іронія!) веде вибірковий курс про образ ковбоя в американській культурі. Джеймс провадить свою боротьбу зі стереотипами й упередженістю суспільства стосовно нього як представника «чужої» нації, можливо, саме це сприяє тому, що молоді люди швидко зближуються. За якийсь час Мерилін, очікувано, кидає навчання, щоб вийти заміж у 19 років, а після того як Джеймсу відмовляють у працевлаштуванні в Гарварді, молода пара перебирається в невеликий будиночок біля озера в Огайо.

Хоча родинне життя у Джеймса і Мерилін складається цілком вдало, протягом перших років шлюбу жінку мучить нереалізована професійна амбіція. І вона знаходить вихід: адже у неї тепер є Лідія, улюблена і найкраща донька, яка успадкувала мамині очі й мамину любов до фізики (так здається мамі), і саме вона тепер має втілити мрію матері і стати студенткою медичного факультету в Гарварді. А ще вона неодмінно буде найпопулярнішою дівчинкою в школі і матиме купу друзів, яких ніколи не було у її батька.

Поруч із порушеними в романі проблемами боротьби зі стереотипами, расизму й дискримінації як такої Селесте Інґ зачіпає ще одну надзвичайно важливу проблему. Так, в Америці 70-х жінці доступно більше, ніж будь-коли доти; так, вона може вступити до університету, обрати будь-яку професію і досягти в ній успіху. Та що коли навіть в Америці 70-х (а що вже казати про сучасну авторці Америку) далеко не всім дівчаткам хочеться бути успішними, тим паче якщо успіх в очах родини вимірюється потребою досягати чужих цілей і здійснювати чужі мрії?

Лідія з усмішкою приймає в подарунок від мами чергову біографію жінки-науковиці, а від тата — чергову брошуру про те, як стати популярним, старанно вигадує за обіднім столом історії з життя своїх подруг, яких не існує, і не знає, як укотре сказати мамі про завалену контрольну з фізики. Не знає, бо тиск обов’язку бути найкращою, найпопулярнішою і найуспішнішою в усьому занадто великий. І недарма зав’язкою роману стає той вечір, коли Лідія нарешті наважується зізнатися мамі в тому, що ненавидить фізику і не хоче бути лікаркою, а татові — що ніхто з класу з нею не дружить. Саме з цього моменту кожен із персонажів і кожна з персонажок роману мусять пройти шлях осягнення «несказаного» і повернення до справжнього життя замість його численних імітацій.

«Фрау Мюллер не налаштована платити більше» Наталки Сняданко: обов’язок — знати своє місце

(Сняданко, Наталка. Фрау Мюллер не налаштована платити більше. — Х.: КСД, 2013; перше видання)

Книжка Наталки Сняданко свого часу наробила чималого галасу в навкололітературних українських колах. Перший лесбійський роман у сучасній українській літературі і водночас одна з небагатьох книжок, у яких порушено тему заробітчанства (зокрема жіночого) — симбіоз цих двох тем просто не міг пройти повз увагу і літературної критики, і читацького загалу. І нехай навіть до художньої реалізації цих тем у романі у критиків і критикинь (що характерно — переважно останніх) знайшлося чимало цілком слушних зауважень, «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» стала помітним прецедентом у сучасній українській літературі. І шансом на те, що надалі ці теми буде реалізовано краще.

Сюжет роману, дія якого хаотично перестрибує від Львова до Перемишля, від Берліна до Венеції і від Кракова знову до Львова (щоб потім знову перескочити до Берліна, щоб потім...), зосереджено навколо історії двох персонажок. Христина і Соломія ухвалюють радикальне, складне й небезпечне рішення — переїхати з України, де вони обидві щойно втратили роботу, до Європи, де цю роботу нібито легко знайти (що вже казати про те, що вона куди краще оплачувана). Колишнім учителькам гри на фортепіано й арфі — така собі свідома чи несвідома репліка в бік «Меланхолійного вальсу» Ольги Кобилянської — доводиться стати прибиральницями і доглядальницями старих заможних європейців у Берліні. Не найприємніші у світі заняття, проте, як виявляється, вони набагато менше дошкуляють персонажкам, аніж болісні досвіди, пов’язані з батьківщиною. Ясна річ, тут теж не обійшлося без стереотипів, нав’язаних уявлень про гендерні ролі та внутрішніх конфліктів, пов’язаних із їхнім неприйняттям.

З формального погляду цікаво те, що, попри самостійність і самодостатність обох персонажок та фактичну відсутність дієвих чоловічих образів у сюжеті роману, і Христина, і Соломія повсякчас мають справу з презумпцією того, що вони якісь «неправильні» жінки. Неважливо, в Україні чи в Європі, кожна з них постійно мусить щось протиставляти стереотипним уявленням, які виринають чи то в репліках українського емігрантського оточення, чи то в їхніх власних внутрішніх діалогах, і боротися з цим «вітряком», хай і майже невидимим, але парадоксально присутнім скрізь і повсякчас. Христининим цілком свідомим вибором стає відкрита гомосексуальність, Соломія ж обирає патерн «мудрої жінки», яка реалізовує свої лесбійські схильності приховано, водночас користаючись із своєї привабливості і магнетичного впливу на чоловіків.

У просторі й культурному середовищі Європи і та, і та цілком вільно можуть перебувати в цих ролях або обрати інші. Нічого надприродного, здавалося б, проте для авторки важливо наголосити на тому, що для вчорашніх українок вибір таких життєвих траєкторій став можливим лише через нагальну потребу пошуку альтернативного простору і досвіду батьківщини. Наприкінці роману дві особистісні історії, два відмінні досвіди формують загальний зріз українського суспільства, де культ традиційної родини і нормативність винятково гетеросексуальних стосунків уможливлюються ціною лицемірства, маскування й тамування болю, поки «люди» не бачать. Христина й Соломія, для кожної з яких «невинесене» родинне сміття стало травмою, просто не мають вибору, крім пошуку альтернативи. Проте привиди «традиційного» виховання ще досі нависають над ними, і хтозна, скільки років треба провести в Європі (географічно чи ментально), щоб остаточно залишити їх у минулому, ба більше — позбутися їхніх руйнівних наслідків.

Не менш важливо — в літературознавчому чи й культурологічному сенсі — ще й те, що «перший український лесбійський роман» вивертає навиворіт можливі «грайливо-еротичні» очікування читацької аудиторії. Тобто поле його «боротьби» чи не те саме, що і в його персонажок. Бо справді, звідки вони взялися й досі беруться в українських читачів — саме такі очікування від книжки, де жіночі гомосексуальні стосунки — лише одна із заявлених тем? І чи довго ще так триватиме?

***

Красива й слухняна для чоловіка, любляча і турботлива для дітей, зручна для суспільства. Тиха й сумирна, коли потрібно, активна й діяльна тільки там, де можна. Як у 20-х чи 80-х роках минулого століття, так і нині безліч дівчаток навіть у «цивілізованих» Європі й Америці, де на словах безліч разів задекларували подолання дискримінації жінок, одразу після народження потрапляють у тенета суцільних обов’язків і обов’язковостей. Що вже казати про сучасну Україну. І за невиконання цих обов’язків, за невідповідність цим ролям, які й досі, виявляється, вважаються безальтернативними і наперед визначеними, суспільства — навіть на позір цивілізовані й вільні від стереотипів — досі «карають» дівчат і жінок. У кращому разі — ігноруванням та ізоляцією, в гіршому разі — відвертим цькуванням і насильством.

Те, що сучасні авторки з різних кінців світу, які репрезентують різні світогляди і ментальності, повертаються у своїх творах до цих тем і сюжетів, яскраво свідчить про те, що проблема досі існує. Заявити про те, що дискримінацію подолано, на рівні навіть загальнонаціональному та подолати її на рівні окремих спільнот чи особистостей — не одне й те саме. Проте нині, на щастя, дівчата й жінки в Україні можуть скласти альтернативу суцільним образам страждальниць, покриток і «самавинних», що їх досі подають як класичні й неуникні, бо ми, мовляв, «такі» і у нас «так». І читати книжки про те, що жінки бувають іншими.

28 серпня 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
З книги «Українські жінки в горнилі модернізації». Змагання за представницьку рівність: політична діяльність жінок у міжвоєнній Галичині
Процеси модернізації стрімко вривалися у розмірене життя українських жінок кінця ХІХ - початку ХХ століття, перекроїли систему цінностей, світогляд, сфери діяльності, змінили звичні і додали нові соціальні ролі. Дві світові війни, революції, Голодомор, радянська влада й окупація... Що взагалі означало «бути жінкою» в ті часи? Жінки були активним учасницями усіх тих змін, спражніми дієвицями Історії, долучаючись до них у специфічний жіночий спосіб. Мирослава Дядюк розкриває малознані сторінки жіночої політичної діяльності на Західній Україні між двома світовими війнами.
Вступ до книги «Українські жінки в горнилі модернізації»
Процеси модернізації стрімко вривалися у розмірене життя українських жінок кінця ХІХ - початку ХХ століття, перекроїли систему цінностей, світогляд, сфери діяльності, змінили звичні і додали нові соціальні ролі. Дві світові війни, революції, Голодомор, радянська влада й окупація... Що взагалі означало «бути жінкою» в ті часи? Їхні долі складалися по різному. Однак вони не були лише пасивними спостерігачками історичних процесів чи жертвами драматичних обставин. Жінки були активним учасницями усіх тих змін, спражніми дієвицями Історії, долучаючись до них у специфічний жіночий спосіб. 
8 жіночих внесків, без яких не було б незалежної України
24 серпня всюди звучатиме «Слава Україні!» — «Героям слава!». Як щодо героїнь? Який той внесок жінок, без якого — без перебільшення — не було б незалежної України?
Лекторій «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі» (відео)
«Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі» - виставка-лекторій, реалізована Музеєм книги і друкарства України спільно з Фондом ім. Гайнріха Бьолля в Україні у березні 2017 року. Курс включає 6 лекцій, які допомогають переосмислити роль жінки-авторки у ХІХ, здійснити своєрідний екскурс в історію зародження жіночого руху в Україні та його відродження у феміністичних студіях 80-90-х років минулого століття.
Меланхолія статі: Ольга Кобилянська і "нова жінка" кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Відео

У лекції Тамари Гундорової відображено специфіку потрактування феміністичних ідей О. Кобилянською, висвітлено типи стосунків між статями в її творах. Охарактеризовано соціальні, національні й психологічні особливості створеного нею культурного типу нової жінки. 
Жінка-авторка в модернізмі: український та європейський виміри (Леся Українка, Ольга Кобилянська, Вірджинія Вулф та Лу Саломе)

Відео

Залучивши біографії Лесії Українки, Ольги Кобилянської, Вірджинії Вульф та Лу Саломе, Ірина Ніколайчук вибудовує домінанти становлення традиції жіночого письменства в модерністичній літературі. На прикладі авторок з України, Німеччини та Великої Британії здійснено порівняння досвідів різноманітних культурних контекстів. 
«Сепаратизм сей трохи смішнуватий», або хто вбив Дон-Жуана: нерозпізнане обличчя українського фемінізму

Відео

У лекції Оксани Забужко на прикладі трьох знакових для літератури фігур – Олени Пчілки, Наталі Кобринської та Лесі України – запропоновано різні парадигми емансипованої жіночої поведінки та продемонстровано їхню проекцію на сучасний гендерний дискурс. Боротьба з гендерними стереотипами інтерпретується як базовий принцип, що свідчить про цивілізованість суспільства. 
Сильні жінки української літератури

Відео

Лекція Ростислава Семківа пропонує розгляд традиції жіночого авторства у його взаємодії з традицією чоловічого письменництва від ХІХ ст. до сучасності. Пояснено вибух значної кількості письменниць-жінок у ХХІ ст., а також наголошено на залежності розвитку літературного процесу від письменницької генерації.
Хто боїться фемінізму? Культура як поле гендерної боротьби

Відео

У лекції Віри Агеєвої запропоновано екскурс в історію гендерної критики, висвітлено проблему необхідності переосмислення української літератури з урахуванням гендерного дискурсу та розкрито актуальність боротьби з гендерними стереотипами в сучасному суспільстві.
Історія українського фемінізму: що дивитись та читати
Протягом березня в Музеї книги і друкарства України тривав проект «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі», який складався з книжково-графічної виставки і лекторію. Це був своєрідний екскурс в історію зародження жіночого руху в Україні в кінці ХІХ століття, його впливу на літературу та відродження у феміністичних студіях 80–90-х років минулого століття. Пропонуємо список літератури та фільмів до теми виставки.