21 травня, 2018

Погляд на Марусю

7 травня 2018
Завантажити у форматі: PDF (3,4 МБ)
Тамара Гундорова
Докторка філологічних наук, членкиня-кореспондентка Національної академії наук України, професорка, завідувачка відділу теорії літератури і компаративістики Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, виконавча директорка Інституту Критики, авторка праць «Femina melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської» (2002), «Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодернізм» (2005, 2013), «Франко не Каменяр. Франко і Каменяр» (2006), «ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму» (2009), «Кітч і література. Травестії» (2008), «Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми» (2013).
Авторка наводить тезу про відсутність феміністичної свідомості та авангардистського і модерністського руху в українському суспільстві й пояснює це глибоко закоріненими архаїчними моделями і формами свідомості, які тримаються значною мірою на патріотичній риториці та етнографічній ностальгії. На прикладах героїнь української літератури від Куліша до Винниченка, продемонстровано, як жінки поступу руйнують традиційні патріархільні коди, пропонуючи новий тип мислення, що, у свою чергу, проклало шлях новому, авангардистському дискурсу в українській літературі.  

Гундорова, Тамара. Погляд на «Марусю» // Слово і час. — 1991. — № 6 (Рубрика «Феміністичний семінар»). — С. 15–22. 

7 травня 2018
Завантажити у форматі: PDF (3,4 МБ)
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
Безпека – це про кожного!
У кожної людини є свої страхи та побоювання. Є місця та ситуації, де почуваєш тривогу, невпевненість  та розгубленість. Часто ми замовчуємо такі проблеми і продовжуємо боятись ходити ввечері вулицею або вільно висловлювати свої думки.
Авторка використовує дзеркало як інтерпретаційну раму, в якій відбувається візуалізація й накладання об’єкта та суб’єкта, баченого і глядача з метою проаналізувати жіночу тілесність на прикладах літератури. За допомогою психоаналітичної інтерпретації дзеркала, наведено приклади, коли жінка, відображена в дзеркалі чоловіка, бачить свою власну відмінність від останнього і сприймає себе “кастрованою”. Відтак відбувається привласнення жіночої тілесності у патріархільній культурі. 
Жіноча документалістика на Docudays UA
Docudays UA 2018 року під назвою «Рівні рівності» тішить неймовірною підбіркою фільмів про жінок. Це не лише три чудові, дуже різні фільми в програмі «Проста жіноча рівність», а й жінки, які виходять на передній план у фільмах інших програм, серед них і «Квірність», і «Поважна рівність», і Docu/Хіти.
Украдене свято повернули проти самих жінок: лицемірне звеличення та обдаровування жінок один день на рік відбувалося в умовах повсюдної їх експлуатації й дискримінації, ігнорування численних потреб та проблем жіноцтва у країні рад, де "жіноче питання" давно вважалося вирішеним.
Феміністичне порно як альтернатива мейнстріму та критика розподілу влади в суспільстві
Феміністичне порно — це не просто альтернатива мейнстрімному, тобто орієнтованому на чоловіків. Воно передбачає бажання жінки розвивати й досліджувати свою сексуальність, а ще такі принципи, як дотримання прав людини та контроль актор_ок за тим, що відбувається під час зйомок. Якщо індустрія порно змінюватиметься синхронно з емансипацією суспільства, згодом стандарти feminist porn — розмаїття, добровільність, дотримання прав людини, контроль усіх причетних за тим, що відбувається, — стануть обов’язковими для всіх. Хто ж були ті хоробрі жінки, які першими почали знімати феміністичне порно? Коли й чому це сталося?
Секс у стилі гетеро: від 1990-х і дотепер
Більше як два десятиліття сексуального життя, що збігаються з періодом незалежної України, дають можливість авторці оглянутися назад. У цій перспективі видно, як індивідуальний досвід вписано в суспільний, як «вічні» аспекти сексу (на зразок поз, у яких ним займаються) далеко його не вичерпують, як сексуальність перебуває під постійним впливом норм та упереджень.
Культура сексу, орієнтована на жінку
У попередніх статтях циклу йшлося про сексуальну експлуатацію чоловіками жінок — тривалі процеси, які існують з давніх часів у різних культурах. Проте в останні десятиліття спостерігаємо певний прогрес суспільної моралі в напрямку дотримання інтересів жінок. Цим процесам присвячено третю, завершальну статтю циклу про сексуальність Ганни Гриценко.
"Ненормальні створіння хворої культури" (драма "Блакитна троянда" Лесі Українки)
Станом на 1896 рік Лариса Косач тільки розпочинає свою творчу кар'єру як драматургиня. І хоча псевдонім "Леся Українка" існує ще з 80-х років ХІХ століття і під ним вже було видано чимало поетичних творів, усі здобутки, завдяки яким поетку й письменницю увічнили на портретах в рушниках і на 200-гривневій купюрі у ХХІ столітті, ще попереду. Проте вже на той час Леся Українка стала першою драматургинею в українській літературі, дебютну драму якої було поставлено в театрі вже за 3 роки після написання. А ще крапку в цьому реченні можна було б поставити й значно раніше: Леся Українка стала першою драматургинею в українській літературі. Творчість якої було помічено й оцінено чи не більше, ніж поетичну, в наступні кілька десятиліть.  Ба більше, "Блакитна троянда" – це ще й перша психологічна драма в українській літературі. Не кажучи вже про те, що її головна персонажка разюче відрізняється від героїнь драматичних творів сучасників-"корифеїв" (оскільки перший в Україні професійний театр зосереджувався на тих самих темах, що й реалістична література, а саме тяжкої народної долі, то можете собі уявити розмаїття жіночих образів драматургії Кропивницького, Старицького й Карпенка-Карого, якщо раптом призабули їх зі школи). І так, Любов Гощинська – це не тільки й не просто освічена й сильна персонажка, яка має свою позицію й погляди на життя і не боїться висловлювати їх вголос. В дискусії про шлюб та кохання (а панночці вже не мало й не багато 26 років!) вона переосмислює саме поняття кохання, говорячи про те, що ідея шлюбу дуже мало має з нею спільного. "Блакитна троянда", ця метафора куртуазної любові, яка вже не так почуття, як власне мистецький феномен, це "ненормальне створіння хворої культури", незрозуміле й небезпечне для оточення Гощинської, – стала не лише одним із найяскравіших увиразнень творчого методу самої письменниці, а й передвістила остаточний відхід від цінностей та настанов реалізму. Від колективного до індивідуального, від народних страждань до особистої драми, від схематичних описів переживань до глибокого психологізму. І, нарешті, до зацікавлення жіночою психологією, переживаннями та історією, які в літературі модернізму розкрилися й розгорнулися так широко й повно, як ніколи до того. І українська література, не в останню чергу завдяки творчості Лесі Українки, але й не лише її, не стала винятком.
"Ви не спеціалісти!" (повість "Товаришки" Олени Пчілки)
Олену Пчілку, тобто Ольгу Косач, матір Лесі Українки й дитячу письменницю, практично всі ми пам'ятаємо (точніше, якщо хтось узагалі може про неї згадати) зі шкільного курсу української літератури саме так – як матір Лесі Українки (це тієї, що третя в рушниках після Шевченка і Франка) і як дитячу письменницю. Ну, і що Олена Пчілка – то псевдонім. У третьому класі школи саме на прикладі цієї письменниці вчительки та вчителі часто пояснюють дітям, що таке "псевдонім", несправжнє ім'я письменника чи письменниці, яке вони обирають для публікації своєї творчості. Чому так мусили робити письменниці, зокрема й українські, в ХІХ столітті й раніше – це достатньо складно пояснити третьокласницям і третьокласникам. І це навіть не іронія. Що вже казати про те, що Олена Пчілка перекладала Пушкіна, Лєрмонтова й Гоголя, досліджувала український народний орнамент, займалась видавничою та просвітницькою діяльністю, а також разом із Наталею Кобринською брала активну участь у підготовці альманаху "Перший вінок" 1887 року – єдиного на той час збірника творів українських жінок-письменниць. Це заскладно зрозуміти ученицям та учням третього класу. А десятого? Ой, ну там же Нечуй-Левицький і Панас Мирний – місця для такого незначного в історії української літератури факту, як той, що вже наприкінці ХІХ століття в Україні цілком склався український жіночий письменницький рух (і йому було з чого і з кого скластися), точно не знайти. Тому нате вам, любі десятикласниці й десятикласники, ще страждальниць, повій і покриток. Така вона, серйозна доросла українська література.  А між тим у 1887 році, через 12 років після публікації роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні" і за 12 років до виходу друком першої драми Лесі Українки "Блакитна троянда" (творчості Лесі Українки таки знайшлося місце в програмі – проте не цьому твору) її мати Ольга Косач видала під псевдонімом Олена Пчілка повість "Товаришки". І поки персонажки Нечуя-Левицького вибивають одна одній очі за межу, груші й предмети домашнього вжитку, а Панаса Мирного – накладають на себе руки просто через те, що обрали не того чоловіка, молоді героїні повісті Олени Пчілки – увага – їдуть у Цюрих. Увага – здобувати освіту. Щоб стати – увага – потім лікарками. І якщо між Любою та Раїсою згодом і складається якесь протистояння чи суперництво, то – так, зовсім не через чоловіка, а в професійній площині. Ба більше – одна з цих персонажок, Люба, цілком реалізує ту просвітницьку місію щодо убогого й темного народу, з якою до кінця століття продовжувала носитись частина української інтелігенції. Втім, мало хто з них замислювався над тим, якої допомоги потребують жінки з цього самого народу, а Люба реалізує цю допомогу власноруч. На жіночому боці, вправно й професійно, з повним правом заявляючи колегам по університетській лаві – "Ви не спеціалісти!".
У чесності жіноче обличчя (роман "Чесність з собою" Володимира Винниченка)
Володимир Винниченко – постать знакова не лише для політичної історії України (а тут навряд чи місце для того, щоби вкотре згадувати про його державницькі здобутки), а й для її літератури. У його драматургії, новелах і романах – все ті самі муки знедоленого українського народу й проблеми його інтелігенції, що раз у раз з'являлися в творах Винниченкових колег-реалістів. Але Винниченка цікавить не правдиве (у виконанні наших реалістів –  найчастіше пафосно-мелодраматичне) зображення несправедливої й жорстокої дійсності чи/і душевних потерпань персонажів із цього приводу. Суспільну мораль, утвердженням якої часто займались реалістичні твори, Винниченко підважує, випробовує й вивертає назовні, показуючи її непривабливе й прогниле «закулісся». Картинка щасливого й благопристойного життя містян приховує за собою суцільні обмани, підлості й ницість (саме це бачимо в драмах «Брехня», «Чорна Пантера й Білий Медвідь», романах «Записки кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина»). Та й до селянських буднів із злиднями, побиттям дітей і запобіганнями перед панами «садок вишневий коло хати» не дуже пасує – а повість «Федько-халамидник» у середній школі вивчають ще до Шевченка! Втім, із жіночими образами у Винниченковому неореалізмі теж не те щоб склалося. Бо ж хто вони, ті, хто чинить підлості, зраджує й бреше для досягнення своїх цілей, хто вони – ті, через кого персонажі-чоловіки занапащують свої долі й коять дурниці? Хто вони – ті, за рахунок кого Винниченко так яскраво демонструє загнивання суспільної моралі у своїх творах? Здогадатися неважко. Роман «Чесність з собою» 1911 року нічим принципово не відрізняється. Персонаж-протагоніст Мирон, весь в ідеї й боротьбі – в центрі, поруч його безликі соратники, які борються ніби в тому ж напрямку, але побоюються його запалу, а іноді й підсміюються з нього. От тільки ідея – власне, концепт «чесності з собою», розкритикований свого часу й політологами, і літературознавцями – дещо різниться від «а давайте зробимо народ щасливим». Гарна така ідея – починати треба з себе. Кожна праця, виголошує Мирон на черговому зібранні, заслуговує на повагу. Навіть, кгм, проституція. Бо це теж, кгм, праця. А потім одного разу до кімнати Мирона під час чергової його зустрічі з соратниками заходить його сестра Маруся, яку він не так давно забрав із дому розпусти, але вона чомусь не навертається до благопристойного життя. І красива й струнка соціалістична концепція з’їдає свій хвіст, а Мирон в кращих традиціях Франкового двійницва виявляється зовсім не тим, ким, може, й сам себе почав вважати. Бо якось само собою одразу стає зрозуміло, що чесний із собою серед присутніх у кімнаті лише один. Точніше – одна.