20 жовтня, 2018

Секс і пристрасті в українській літературі

21 лютого 2018
Оксана Щур

Кураторка літературних програм Мистецького Арсеналу. Раніше — головна редакторка видавництва ім. Соломії Павличко «Основи», до того — головна редакторка видавництва «Комора». Випускниця НаУКМА. Авторка публікацій про літературу й культуру в часописах «Український тиждень», «Український журнал», «Критика», на інтернет-ресурсах «Українська правда», «Коридор», «ЛітАкцент», «ТСН. Книжки».

Секс в українській класичній літературі: як писали про любов, пристрасть, вибір шлюбного партнера та дошлюбні стосунки письменники різних епох. Від тілесності «Енеїди» і моралізаторства романтиків через повчальність реалізму й еротизм модернізму до сучукрлітівського епатажу та маслітового «сексу заради сексу»: так змінювалася роль сексуальних сцен у художньому тексті, а також способи зображення любовних стосунків.

Секс і пристрасті в українській літературі

«...із вивченням чаювання в плані антропології ситуація, правдоподібно, виглядає так само, як і з вивченням статевих взаємин — цим треба займатися...»[1]. Так кілька років тому розпочав свою статтю — про чаювання, не про секс — один із тоді молодих і перспективних українських науковців. Сама згадка донедавна табуйованої теми в традиційному контексті (чи є майданчики консервативніші, ніж університетські збірники про українську літературу?) посилювала образ зухвалого й перспективного автора та надавала йому ваги насамперед у власних очах (бо чи аж така широка аудиторія вдумливих читачів наукових статей?). За інших обставин публікації такий вислів здавався б кумедним, але тут це справді звучало парадоксом і провокацією.

Наведений приклад дуже промовистий на початку розмови про українську класику. Тексти українських письменників (художні, публіцистичні, мемуари, листування) стали жертвами інтерпретаторів, які доклали всіх зусиль, щоб стерти кров, сміх, злість і пристрасть з обличчя цієї літератури. Мета могла бути різною, але спільного результату досягнуто: зроблено все, щоб найкращі тексти цієї літератури залишилися непрочитаними. Ну, добре, дещо з них читається один раз: у школі, з-під палиці, уривками. Відчуття огиди і спротиву залишається назавжди. Так само як стереотипне уявлення середньостатистичного громадянина про українську літературу як наголошено цнотливу, а ще занудну, провінційну і моралізаторську. У цьому він переконаний так міцно, наче й справді читав усю цю класику поза хрестоматією.

А потім перспективні науковці і талановиті письменники намагаються епатувати цього ж таки громадянина згадками про секс. (Та невже широке коло охочих досі не ознайомилося зі світовою класикою високих і низьких жанрів? Когось іще можна здивувати словом «секс» чи навіть описом еротики, видрукуваним на папері? Справді?) Пересічний читач, хоч як це дивно, піддається. Чи не через відсутність навику розмовляти про пристрасть українською мовою, в контексті української художньої прози? Бо як інакше пояснити шок від перших романів Андруховича та «Коханця леді Чаттерлей» у перекладі Соломії Павличко тих, хто не міг не читати аналогічні речі російською?

Ця стаття — по суті, дискурсивна подорож по українській літературі. Можливо, вона підкаже відповіді на питання, як від фольклорної тілесності Котляревського і Нечуя-Левицького, від витонченого еротизму Кобилянської ми опинилися серед текстів, автори яких, часто обдаровані, масово претендують на премію «Золотий хрін» за невдалу чи недоречну еротичну сцену. «Секс заради сексу» на місці в популярній літературі, масовому чтиві, і одна з його цілей — фізичне збудження читача. Сексом заради епатажу в наш час нікого, здається, й не здивуєш (хіба коли виникає парадокс, про який уже йшлося: згадка про тілесність опиняється в такому цнотливому контексті, як академічна стаття чи шкільний підручник). Тілесність, еротичні деталі як засіб психологізму, інструментарій для творення метафор, підсилення певних ефектів наразі видаються найпродуктивнішим засобом (і тут виділяється, скажімо, Сергій Жадан, який еротизмом не зловживає). Цікаво, що для жінок-авторок відверте зображення тілесності часто стає ще одним способом набути право голосу, зруйнувати табу і заявити про власну ідентичність (із сучасної класики це насамперед «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко та «Без мужика» Євгенії Кононенко, а також уже згаданий «Коханець...» Лоуренса в перекладі Павличко та її академічні дослідження гомоеротичного дискурсу українського модернізму), тоді як для чоловічої прози, точніше прози, яка тематично не зосереджена на гендерній проблематиці, ці прийоми втрачають актуальність раніше. Зрештою, це твердження можна спроектувати і взагалі на нашу пострадянську і постколоніальну літературу, яка протягом останніх тридцяти років хапливо наздоганяє тренди, експериментує з різночасною модою одночасно і лише тепер потроху «вирівнюється» відповідно до «центральноєвропейського» пульсу.

Любовні походеньки: «Енеїда» і раніше

І все ж таки: чи є секс в українській класичній літературі? І якщо є, то який? Студенти-гуманітарі добре пам’ятають князівські походеньки, зафіксовані в літописах, описаний у Києво-Печерському патерику подвиг аскези красеня Мойсея Угрина, котрого намагалася звабити всіма способами вельможна жінка, та Ярославну на валу як еталон подружньої вірності. Тут-таки можна пригадати творчість мандрівних дяків, яка, втім, здатна збуджувати сучасного читача не більше, ніж Рабле; з нею тісно пов’язано «Енеїду» Котляревського, з якої починається не лише історія нової української мови й літератури, а і описи любовних пригод на зразок:

«Дидона ж мала раз роботу, / Як з ним побігла на охоту, / Та грім загнав їх в темний льох... / Лихий їх зна, що там робили, / Було не видно з-за могили, / В льоху ж сиділи тілько вдвох».

(Щоправда, як потім виявляється, Дідона все-таки поставилася до пригоди надто серйозно.)

Тараса Шевченка з огляду на його селянське походження і виховання називають чи не одиноким видатним українським автором, на власному досвіді знайомим із народними звичаями, зокрема й любовним побутом. Та якщо офіцер Котляревський описує гуляння хвацько й задерикувато, то Шевченко неодмінно драматизує. Його сумнозвісна Катерина

«Де жартує з москаликом, / Там і заночує. // Не дві ночі карі очі / Любо цілувала, / Поки слава на все село / Недобрая стала».

Ні до чого хорошого секс не приводить; кохання або закінчиться зрадою, або його зіпсує прикрий зовнішній чинник — від суспільно-політичного ладу до заздрісних друзів чи сусідів.

Шлюбний вибір: як це бачать перша феміністка та перший романіст укрліту

«Мовчуще божество» і перша «фатальна жінка» української літератури Марко Вовчок сама стала предметом домислів і фантазій інших митців. Згодом В. Домонтович так опише 15-річну Марію Вілінську в незавершеній повісті «Мовчуще божество», шукаючи пояснень її привабливості:

«Її врода гідна й сповнена спокою. Найбільш принадна в ній ясна прозорість шкіри, яка просвічує, немов світиться зсередини, — просяяна квітучість плоті».

І справді, це було щось таємниче, адже письменники й громадські діячі — від Пантелеймона Куліша до Тургенєва й Жуля Верна — ладні були на неймовірні дурниці заради цієї холодної жінки, сміх якої не згадано в жодних мемуарах.

Проте у творчості Марко Вовчок не опускається до мелодраматичних романів. Авторка соціальної прози боронить проблему вільного вибору партнера, і це стосується як панночок, так і кріпачок. «Вільний вибір» тут переважно обумовлений пристрастю, сексуальним потягом, закоханістю, але аж ніяк не практичними міркуваннями: комфорт і матеріальна забезпеченість як чинники укладання шлюбу засуджуються так само, як і подружжя кріпаків з волі й вибору пана-власника. (Те саме відбувається у Котляревського: Наталка Полтавка обирає привабливого нареченого, а не заможного з високим соціальним статусом, і, прикметно, виявляє в цій боротьбі набагато більшу активність, ніж її майбутній чоловік). Навіть інститутка спершу добивається прихильності красивого полкового лікаря, а далі з риданнями й плачем виходить за нього заміж, бо думає, що він незаможний. Ось як відбуваються заручини:

«Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, — аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.

Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає:

— Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська!»

А от у романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада» проблема шлюбного вибору загострюється. Головна героїня Леся прагне щасливого шлюбу спершу з гетьманом Сомком, а далі з наступним «ідеальним нареченим» Петром: що той, що той вродливі, з хорошої родини, виховані. Аж тут у Лесю закохується запорожець Кирило Тур і, відповідно до стереотипів про січовиків, того ж таки дня викрадає дівчину. Леся надзвичайно лякається ще його залицянь, а вже коли він викрадає її сонну, то це остаточно унеможливлює будь-яку симпатію. Проте цей епізод дарує Лесі нового коханого: приязнь Петра Шраменка переважує статус гетьмана Сомка, якому кар’єра важливіша за любовні пригоди, а Леся, попри красу і добру вдачу Сомка, стане насамперед trophey wife.

«Небога Леся то веселиться серцем, то тяжко сумує, як згадає, що мусить одна-одинока тратити молодії літа у гетьманській світлиці, слухаючи тілько військовії розправи да погриманнє кубків за трапезою. Розпізнала голубонька, да пізно, що Сомко козак не до любощів. Нема в його ні того ніжного слова, ні того люб'язного погляду, що веселить дівоче серце. Гетьман він на всю губу, пишен і красен; да не згляне й не заговорить так од серця, як той бідний Петрусь».

На відміну від своєї матері, Леся не має амбіцій керувати, хоча чоловіків статус і заможність для неї важливі. Та, скажімо, про вплив на державні справи чи про те, щоб стати чоловікові порадницею й помічницею в грандіозній справі, масштабнішій, ніж розбудова родинного гнізда, вона навіть не думає. Петро, якого влучно охарактеризував Кирило Тур: «вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнути до баб!» — ставить Лесю на перше місце у своєму світі, і вже з цього очевидно, що їм буде добре разом, а надто ж коли після арешту Сомка з-поміж усіх претендентів на Лесине серце залишиться один Петро.

Нечуй-Левицький: реалізм у дії

Конфлікт переживає Микола Джеря, головний герой однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького. Покинувши в селі старих батьків і кохану дружину Нимидору з малою донькою, Микола втікає від панового покарання на південь України і перебуває там аж до скасування кріпацтва. Зароблені кошти Микола додому не передає, і тамтешні проблеми його турбують лише на рівні душевних переживань. Передбачається, що всі ці роки Нимидора сексу не має і інтрижок не заводить. (Лише читач і автор знають, що Нимидора сходить з розуму через тугу за коханим.) А що ж Микола? Тільки вроджена шляхетність рятує цього позитивного персонажа від того, що ставалося з іншими приблудними робітниками. Йдеться не лише про пиятику і дрібне злодійство, — місцева дівчина Мокрина закохується в Миколу, вона зовсім іншого виховання і вдачі, ніж скромна сирота-кріпачка Нимидора.

«Він трохи не вимовивсь, що він жонатий, але як глянув на пишні дівочі брови, на молоде палке лице, на хисткий стан, то його слово несамохіть задержалось на язиці. Мокрина сиділа з ним поруч. Їх човни черкались боками. Він почував огонь од її гарячого лиця, і краса степової дівчини причарувала його на той час при ясному місяцеві, ніби краса русалки».

Мокрина вдається до активних дій:

«Микола подав їй руку на прощання. Мокрина потяглася за його рукою, обвела свої гарячі, голі по лікті руки кругом його шиї і впилась в його губи своїми повними, як вишня, гарячими, як жар, губами».

Миколі вона теж подобається, але зрештою він опановує себе. Роман не відбувається. Через багато років, повернувшись додому, Джеря дізнається, що Нимидора померла, не дочекавшись, і він доживає віку у Вербівці, імовірно, тішачись, що совість його чиста.

Віддаймо належне Нечую: страшенний моралізатор, він, однак, досліджував народну повсякденність і описував її з гумором, іноді з чорним. Чого вартує сцена в «Кайдашевій сім’ї», де Мелашка на прощі мало не стала здобиччю молодого ченця, котрий пригледів собі красиву молодичку і вирішив уночі накинутися на неї, але паломники спали на землі покотом у ряд, то він прорахувався і випадково натрапив на стару Палажку.

«Саме тоді бабі Палажці приснилось, що вона вилізла на лаврську дзвіницю та й стала під великим дзвоном. Дзвін одірвався та й упав на неї. Вона закричала з усієї сили, але дзвін надавив її важким серцем і затулив рота. Прокидається вона і чує, що на її лиці чиясь здорова борода, а чиїсь губи так вчепились в її губи, що вона ніяк не могла розтулити рота. Вона хотіла підняти руки, але хтось держав її за руки, придушивши їх, ніби залізом, до землі. Вона хотіла повернути головою, а в неї на лиці плуталась страшна борода, повні губи так цілували її, що губи аж пристали до зубів.

Баба Палажка перелякалась. Їй здалось, що на неї справді впав дзвін, що то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила головою і так крикнула на все горло, що побудила всіх богомольців. Піднявся твалт, шум. Богомольці заворушились, зашуміли, а повні губи цілували бабу в щоки, в брови, в очі, а далі щось чорне знялося і, як куля, полетіло між липи.

“Що це таке? — думав чернець. — Така гарна молодиця, а лице таке тверде, як дірявий горщик; аж губи щемлять!”».

Сам епізод, схоже, доволі типовий для побуту тогочасних паломників, бо немає жодних відомостей про обурення читачів цією сатирою.

«Повія»: чи виправдовує назву зміст?

Уже сама назва роману Панаса Мирного «Повія» вимагає залучити цей твір до розмови про секс в українській класиці. Однак еротичних сцен тут майже немає. Панас Мирний усе-таки не модерніст, перейнятий описом ірраціональних переживань заради самого процесу; для нього поглинута великим містом Христя Притика — це людський тип і доволі ординарний сюжет. Розкрити психологію образу і соціальні причини трагічної долі дівчини — ось завдання автора, деталі, які стосуються сексуального життя Христі, — лише засоби досягнути цієї мети. Хто не зітхав скрушно в місці, де автор оголошує, що Христя стала утриманкою, а коли він знову підіймає завісу, то виявляється, що найцікавіше вже сталося (і секс із люблячим та, припускаємо, уважним партнером, і взагалі красиве життя в панському середовищі).

Модернізм, соціалізм, фемінізм. І секс

А от Іван Франко, попри власне заперечення «Який я, в біса, декадент», у художній творчості — все-таки модерніст. І це відбилося в описах любовних переживань. Чому так мало Франкових творів присвячено дружині Ользі Хоружинській? Та тому, що куртуазне кохання вимагало недоступності Прекрасної Дами, а мати чотирьох дітей, постійна супутниця і власниця багатого посагу перебувала в іншій категорії. Тож у збірці «Зів’яле листя» згадано про трьох коханих письменника («Тричі мені являлася любов»): Ольгу Рошкевич, Юзефу Дзвонковську і Целіну Журовську; жодна з них не відповіла класикові остаточною згодою. Пам’ятаймо, що Франко виховав цілу плеяду письменниць, багато з яких залишили захоплені спогади про друга і порадника, серед них Уляна Кравченко, Катря Гриневичева й інші. От Климентина Попович писала в спогадах:

«Дружба наша переходила різні формації, домішувались до неї небажані нальоти, аж вкінці в огні проб перетопилась в чисте золото найшляхетніших почувань двох душ, для яких не існує ні стать, ні вік, ані щось суб'єктивно-матеріальне».

У Франковій новелі «Сойчине крило» якраз ідеться про любов незвичну, де на першому місці — емоційна драма. Хома — естет, інтелектуал, відлюдько — напередодні Нового року (і свого сорокаріччя, як він нам повідомляє!) отримує листа від колишньої коханої, яка втекла від нього багато років тому. Вона описує численні перипетії свого життя, по суті, перераховує, як змінювала чоловіків: іноді закохавшись, а часом щоб вижити чи врятувати негідного коханця, як-от сталося з першим після головного героя небораком Генрисем — щоб звільнити його з-під арешту, Маня звабила поліцмейстера. «Я вірна своєму мужу так, як була вірна сімом його попередникам», — пише Маня-Сойка з Порт-Артура, де помирає поранений на війні її Микола Федорович. Її сповідь Хома сприймає спершу іронічно, а далі йому справді робиться шкода сердешну жінку, до того ж у своїй белетризованій автобіографії вона лише перераховує своїх чоловіків, але чи не одиноким чуттєвим спогадом залишаються гарячі поцілунки багаторічної давнини, пережиті саме з Массіно, як Марія називала Хому. Немає до чого ревнувати, немає чим зловтішатися, і якраз цієї миті Маня вслід за листом прибуває до коханого. Завіса. Що він обере — пристрасть і щастя, а чи залишиться в гармонії зі своїми книжками? У кожному разі Франко дає шанс скомпрометованій жінці на шлюбну радість із дев’ятої спроби.

Як бачимо, і в українській літературі письменники-модерністи не обійшли увагою чуттєвий аспект людських стосунків; і найкращі автори — нарешті! — цілком вправно дають собі з цим раду. Скепсис щодо потенціалу мови в зображенні різних сфер буття небезпідставний, але це долається вправами. І з огляду на те, що у вправи української літератури постійно втручалися, не даючи закріпити і передати досвід, ранні новели Ольги Кобилянської звучать сучасно навіть для читача початку ХХІ століття. (Можна назвати це досягненням, але це радше симптом недостатніх проривів у наступні сто років.) Скажімо, у новелі «Природа» любов до шлюбу не має жодного стосунку, ба більше, це пригода заради пригоди. Панночка, яка кохається з гуцулом, очевидно, перебуває під впливом модерних цінностей. Ми не помічаємо у її вчинку протесту проти патріархату, принаймні авторка таких думок героїні нам не транслює. Ось як авторка шукає відповідних мовних засобів для опису романтичної сцени:

«Їй закрутилася голова, й вона не змогла більше говорити.

На колінах обняв її стан руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг до землі.

Вона втеряла свою волю...

Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що біле, мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулася поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю...

Осліпляюче і немов упоєне побідою заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемінилися в яркий червоний жар. Ось і все!»

Для Кобилянської написання такого тексту — декларація її власних поглядів, найперше в літературі, але також і в житті. Те, що гуцул відповідає панні взаємністю, — показник природності такої поведінки: сексуальна свобода не є результатом моральної деградації містян чи симптомом занепадництва. Мало того, коли панна зникає, то одержимий пристрастю гуцул не малює візію спільної подружньої ідилії; у його словнику відсутнє слово «любов», а неможливість позбутися нав’язливих думок про одну жінку може означати лише те, що вона відьма і вдалася до чар.

Згодом Ольга Кобилянська зобразить темноту й шал первісної чуттєвості в повісті з життя народу «Земля».

Ще одна знакова для українського модернізму новела — «Меланхолійний вальс». Тут ідеться про трьох дівчат, які їдуть на Захід здобувати освіту (сучасне віяння!), та про свободу, якою вони користуються. Право любити того, кого сама обираєш, поширюється не лише на чоловіків. Між героїнями виникає близькість, і хоча відвертих сцен авторка не подає, пам’ятаймо, що еротизм не завжди виражається в постільних епізодах, та й бісексуальність починається не в ліжку.

(Узагалі, сучасні нам читачка й читач доволі розбещені в тому сенсі, що доказом любовного зв’язку для них є факти, тобто конкретні описи певних речей або ж у крайньому разі заяви про них. От і в цьому тексті замало пікантних цитат, зокрема й через їх відсутність або неможливість існування поза контекстом цілого твору. Складно — і чи треба? — розмірковувати про те, що ж насправді відбулося між героїнями «Меланхолійного вальсу», а чи про персонажів «Доктора Серафікуса» В. Домонтовича: так багато сказано про їхню гомосексуальність, і мізерно мало є безпосередніх указівок на це в тексті самого роману.)

Маніфестування модерних цінностей в Україні рубежу століть наразі неможливо уявити без Лесі Українки. Її погляди, певна річ, відбилися й у творчості. Конфлікт між природним потягом і сконструйованим патріархальним ладом зображено в «Лісовій пісні»: Лукаш кохає Мавку, яка, щиро кажучи, у людському світі ні до чого, крім краси й любові, не надається, а одружується з моторною Килиною. Мавка не обтяжена культурними обмеженнями і ніщо їй не заважає першою залицятися до Лукаша, а потім зробити все, щоб бути разом, аж до зречення свого питомого середовища (схожий образ — Русалонька Андерсена). Під час першої зустрічі відбувається сцена, яку дослідники згодом назвуть «символічною дефлорацією сопілкою»:

Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії № 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.

М а в к а

Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає білі груди, серденько виймає!

На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти.

Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга, аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.

А далі Лукаш говорить про людську любов, яка навіки, і фактично заручається з лісовою дівчиною. Задовго до Олександра Олеся:

Се вони вже не щебечуть,

не тьохкають, як завжди, а співають:

«Цілуй! цілуй! цілуй!»

(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком).

Ще далі у своєму зреченні заходить інша героїня Лесі Українки, Міріам («Одержима»). Охоплена пристрастю вона готова віддати все заради того, хто потребує любові іншого ґатунку — безплотної, і тому жодна жертва непотрібна, крім переплавлення самого почуття в релігійний екстаз.

Співцем вільної любові в українському модернізмі був, безперечно, Володимир Винниченко. Цим правом, щоправда, користуються насамперед чоловіки. Однак що мав би робити герой, якщо коханки йому трапляються переважно патріархальні, з мріями про дітей і родинне гніздечко, тобто такі, які жодним чином нездатні піднестися до його концепції і від наслідків того страждають? «Чесність із собою» та «Записки кирпатого Мефістофеля» — твори, у центрі яких саме такі чоловіки: цинічні, не дуже порядні з погляду традиційної моралі, але без потягу до самокарання. Правник Яків Михайлюк на прізвисько Кирпатий Мефістофель зваблює випадкову знайому, котра, на його думку, «не проти».

«Ми довго мовчки стоїмо так. Я посміхаюсь і потискую руку, а Клавдія Петрівна старається не дивитись на мене й викручує пальці з моєї долоні. Помалу на щоках з'являється рум'янець, очі кілька разів зиркають на мене не то допитливо, не то благаюче. Ні вона, ні я не кажемо ні слова. Потім я пробую повести її до канапи. Рішаю: як піде, я посаджу її, поцілую руку й зараз же піду. Більш мені нічого не треба. Але вона опинається й починає важко дихати, в той же час придивляючись до ширми і слухаючи. Підчас борні я близько торкаюсь лицем до її плеча. На мене гостро віє від її оголеної шиї. Через це я дужче пригортаю до себе ціле її тіло. Клавдія Петрівна глибоко, як людина, якій не вистачає повітря, зітхає, підводить до мене голову, й я бачу, що її погляд уже бездумний, тупий, щось слухаючий, чогось чекаючий. Руки слабнуть, тіло стає покірним, м’ягким, і треба вже піддержувати його за стан, щоб не впала.

“Ну, треба йти, годі”, — думаю я, але замість того веду її до канапи...»

Якщо подумати, героїня — самотня, професійно нереалізована жінка, котра в пошуках постійного заняття вирішує захопитися своїм новим другом (так, як за інших умов захопилася б роботою чи навчанням; материнство вона вже пізнала, але це все ще не цілковито забирає її енергію і час), і любовна драма урізноманітнює її життя. Проте Мефістофель — певна річ! — не переймається її мотивацією, натомість пробує аналізувати те, що відбулося, стосовно самого себе. Його дратує втрата самоконтролю, капітуляція інтелекту перед біологічним інстинктом, але одинокий прояв раціо не може не тішити:

«Єдине, про що я з полегкостю думаю, це те, що підчас обіймів я пам'ятав про можливість зароджіння. Значить, я все ж таки можу в певних випадках, панувати над собою».

Щоправда, далі це раціо не рятує Михайлюка від батьківства; але те, що наприкінці роману бачимо його якщо не щасливим, то точно в комфортному кубельці патріархальної родини, свідчить якраз про подвійну перемогу і раціонального мислення, і біологічних інстинктів, уже тих, які відповідають за розмноження, гніздування і вибір максимально зручного життя.

Секс і українська література після революції

Молодий Валер’ян Підмогильний у хрестоматійному романі «Місто» робить сцени сексуального життя головного героя ілюстраціями етапів його кар’єри. А от у пізнішому великому творі — романі «Невеличка драма» — центральною героїнею він вивів жінку, яка доволі вільно ставиться до любовних пригод, принаймні секс для неї вже не є неодмінно й однозначно синонімом шлюбу, зараз чи в перспективі. Епіграфом до «Невеличкої драми» автор обрав цитату з іншого видатного роману того часу — з «Майстра корабля» Юрія Яновського:

«Прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною, звичність і знання любовних утіх залишаться в ній, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона відродиться для нового життя».

Любовна драма, яка стається з Мартою (коханий чоловік одружується з міщанкою Ірен («Довгим міркуванням і прикрим досвідом я переконався, що найраціональніше розв’язання статевого питання є свідомий шлюб. Заспокоюючи потреби нашого організму, він заразом нормалізує їх, заводить у певну систему, яка заощаджує час та енергію»), саме «невеличка», і це суттєвий прогрес у світовій історії почуттів: Марта не почувається збезчещеною, тамує в собі бажання і порив утопитися, усвідомлює, що життя так чи так триватиме.

Долю «нової жінки» в часи присмерку доби авангарду, свободи й емансипації, тобто на межі радянських 1920–1930-х років, описав Микола Хвильовий у «Повісті про санаторійну зону». Красуня-агентка Майя на території (уявної) психіатричної клініки, крім провокативних розмов з довколишніми персонажами, займається також регулярними походами в дикий малинник. Від «нової жінки» лишилися тільки потяг до інтриг та амплуа таємної агентки.

Микола Хвильовий

«Бережіть собори ваших душ!»

Класики соціалістичного реалізму говорили про любов і секс цілковито іншою мовою, ніж їхні недавні попередники. І якщо в романах про індустріалізацію найеротичніше описано процес колективної праці, а у творах про війну найбільша пристрасть — це громадянська мужність і патріотизм, то в часи «відлиги» секс повертається в літературу. От, наприклад, як відбувається збезчещення бригадиром сільської дівчини Єльки в знаменитому романі Олеся Гончара «Собор»:

«І таки почувала, що вільна вчинити як хоче. Може, й справді своє треба ловити, хапати, не відкладаючи на потім? Інші самі ладні йому на шию кинутись, а вона ось таку владу над ним добула, доводить свого бригадира до безтями... Розпалена, вже не відпручувалась, а коли міцний смак поцілунку відчула, міцний та гарячий, здалось, що оце й є воно, оцей хміль і є кохання... Ніч горіла темрявою».

На ранок, відповідно до законів жанру, Єльку спіткає похмільний сором... і зрештою вона покидає село. Пам’ять про неславу: громада засуджувала її не менш палко, ніж свого часу Шевченкову Катерину, — ще довго переслідуватиме дівчину і заважатиме дальшим спробам стосунків.

У романі «Собор» є щонайменше ще один епізод, який треба освіжити в пам’яті читачів. Коли Єлька з коханим Миколою Баглаєм цілу ніч гуляють селом і полями, розмовляючи й тримаючись за руки, на світанку вони виходять до автобусної зупинки. Там їх перестріває вчитель Хома Романович і патетично каже: «Собори душ бережіть ваших, друзі!.. Собори душ!». Саме цей крилатий вислів дав назву численним шкільним творам, у яких учні намагаються розшифрувати сенс послання (скільки з них прочитали роман повністю?). Що ж, недаремно творчий метод Олеся Гончара називають ще «соціалістичним романтизмом».

Особливість історичної прози Павла Загребельного, крім афористичності і психологізму, — еротичні сцени. Сміливі як на той час, розлогі й захопливі романи про Богдана Хмельницького і Роксолану цікаві не лише політичними пригодами. Уже потім, у часи незалежності, в романі «Брухт» Загребельний іронізуватиме не лише щодо сучасних політиків і скоробагатьків, а й спародіює есей Соломії Павличко про вуса та один із найпікантніших моментів Джойсового «Улісса».

Після Чорнобиля, «перебудови» та незалежності

Не дивно, що українська література після 1986 року, реагуючи на потребу оновлення естетичних принципів і деконструкції традиції, піддається спокусі провокувати й епатувати. Тепер це дозволено, і найбільшим покаранням видається обурення цілком конкретного сегмента критики й читацтва. Проте того, хто знає про долі перевідкритих письменників періоду між двома світовими війнами, шквалом листів не злякаєш.

Юрій Андрухович, захоплений на той час бурлеском, карнавалом і епатажем, секс оминути не міг: ні в «Московіаді» (переважно грубо), ні в «Рекреаціях» (переважно пристрасно). За кілька років Оксана Забужко використає все ще табуйоване слово «секс» у назві популярного досі роману «Польові дослідження з українського сексу». І, як це зазвичай у Забужко, секс тут замішано на комплексах проблемного національного самоусвідомлення. Любов по-українськи:

«Iди сюди — але я взяла снодiйне — ну значить, на “ньому” й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, — “Розкрий "її"”, ти одразу переносишся всiма змислами в гiнекологiчне крiсло, — бо це не “вона”, це ти розкриваєшся — або закриваєшся: як у цьому випадку — намертво. Та ти знаєш, скiльки в мене жiнок було! — i жодного разу не було такого, щоб — погано, просто погано! Авжеж, тобi не було, а — їм, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке буває, — тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав!».

І, далі:

«Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Українi!) — iз цiєю блядською залежнiстю, закладеною в тiло, як бомба сповiльненої дiї, з несамостiйнiстю цiєю, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу, завжди любила — знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацiєю свiтових просторiв, — з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в’їжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав її згори рiзко видихнутим: “Мда, тут треба роту солдат!” — це смiшило, але не бiльше: “Що це за заявки?” — ображалася вона: не на слова, на вiдстороненiсть тону, — “Глупа ти, це ж комплiмент! — тобi взагалi треба б з двома мужиками спробувати, знаєш, як би це тебе вставило!” — цiлком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цiлунком, храмовою проституткою — от ким я мусила бути в попередньому життi, але в цьому — в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я...»

Чому ці стосунки героїню «тримають»? Очевидно, бо це вперше коханець має спільні з нею культурні коди: не треба займатися «українізацією койкомісця», любовно муркочучи про поета Антонича — з коментарями!; хоча в ті рази любощі були значно гармонійнішими. Цей спільний бекграунд породжує емоційну взаємозалежність героїв і не дає вчасно скінчитися любовній драмі. (Через багато років у наступному романі «Музей покинутих секретів» найбільший резонанс серед читачів спричинять аж ніяк не відвертість лінії роману, яка стосується сучасності, аж до цілком упізнаваних прототипів героїв; а якраз сцена орального сексу в криївці, — всі замисляться і спробують навіть встановити, чи таке в принципі було можливим.)

У цьому контексті неможливо оминути резонансний есей Євгенії Кононенко «Без мужика»[2], де відверто йдеться про колоніальний тягар пост- і радянської жінки. Цей текст — маніфест українського літературного фемінізму 1990-х і початку 2000-х; авторка розповідає про імпотентів, маміїв, сексуальну неграмотність і аборти, комплекси, прищеплені мамою й бабусею, недоліки патріархальної стабільності: «Одружитися для більшості мужиків означає купити задешево живий матрас» тощо. Крізь призму цього тексту мачизм чоловіків-письменників видається насамперед виплодом їхнього самолюбства. От тільки опубліковано «Без мужика» аж 2004 року, і це нагадувало спробу «застрибнути в останній вагон», яка фігурує в тексті з іншого приводу. Років на десять раніше текст прозвучав би набагато гучніше поза інтелектуальною тусовкою.

Численні спроби дати еротичну прозу українською мовою (чи то галицькою говіркою) робить Юрій Винничук. Ті, хто не є послідовними фанатами його книжок, безперечно, пам’ятають і «прутень», і «розкішницю», і безсмертне «грай її, грай, і слухай, чи дихає». Ближчі до літературної української романи Анатолія Дністрового — теж спроби творення жанрової прози — з фіалками, які «розквітають у дупі», незліченними пиятиками і молодечою могутньою потенцією героїв. Тут-таки слід пригадати знамениту сцену дефлорації викруткою в «Колекції пристрастей» Наталки Сняданко. Ця авторка в пізнішому романі «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» зачіпає цілий набір гострих тем, які є предметом суспільної дискусії, і з-поміж них любов між жінками, яка народжується на певному етапі проживання отого фатального постколоніального сюжету «без мужика».

А от нинішній хедлайнер укрсучліту Сергій Жадан еротичних сцен у прозі уникає. Якщо в його поезії жанр інтимної лірики репрезентовано, то інфантильні герої прози сексом не займаються, ну, хіба іноді про це думають. Зрештою, як і належиться вічним підліткам, — саме так і Жадана, і його персонажів називають критики, — це триває роками, тож і обертається на інерцію. Вчитель Паша в «Інтернаті» відмовляється від пропозиції рожевокосої Ані, можливо, тому що ситуація занадто буденна, неромантична (хочеш, раз уже прийшов — ну, як хочеш). Про любов було в «Біг маку», потім у «Месопотамії», але про секс Жадан пише як лірик, не як прозаїк. Квінтесенцією його еротизму є цитата з першої повісті «Депеш мод»:

«Робити нам, за великим рахунком, немає чого, хоча в кожного свої стосунки з дійсністю, у нашому віці вони зводяться до якихось простих примх і бажань — там, потрахатись, я навіть не знаю, що іще. Жінки нас ігнорують, навіть проститутки з кільцевої. Ми час від часу ходимо подивитися на проституток, такі ніби як екскурсії, безкоштовні атракціони, грошей у нас, звичайно, немає, тому ми просто з ними тусуємося, клянчимо папіроси, розповідаємо різні історії з життя, заважаючи їм, одне слово, заробляти важкий хліб проститутки. Але вони до нас ставляться непогано, там, на кільцевій, вони не особливо комусь потрібні, так само як і ми, і їм, і нам не вистачає бабок і суспільної любові, і вони, і ми переживаємо це мокре дощове літо на порожньому харківському передмісті, зарослому травою й заліпленому рекламою, — фантастичне місце, фантастичні проститутки, фантастичне життя. Гомосексуалізмом ми не займаємося, хоча до того все йде».

«Золотий хрін»: сміх як ерзац нищівної критики

Рівень занепаду еротичної мови укрсучліту демонструє вибірка, зроблена 2017 року оргкомітетом премії «Золотий хрін» та небайдужими читач(к)ами. Першим її лауреатом став Любко Дереш[3]. Де поділася підліткова ніжність його ранньої прози? У романі «Спустошення» секс такий:

«Я лягаю на ліжко поруч і намагаюсь втримати обертання голови — вино подіяло на мене несподівано сильно.

Я не витримав і притис її до себе, став цілувати, жадібно кусаючи її губи, мнучи знавісніло її груди і впиваючись у неї пальцями так, наче вона — не людина, а солодкий м’якуш булки.

Спросоння я став рвати її пальцями, як роздирають іще гарячу хлібину, і Смирна скрикнула, але не відсахнулася, а тільки сильніше притислася до мене, так, щоб я відчув, якою гарячою і мокрою є її первісна грязь, древня трясовина, з котрої виходить все живе, я зарився обличчям у цю трясовину, жадібно п’ючи її соки, і ті мені здалися кращими за будь-які ліки — вони одразу загоїли всі мої рани.

Волосся падає тобі на обличчя сплутано, страшно, наче це павутина, або чорні нитки водоростей із каналу, так що цілувати тебе в губи немає змоги, тебе прикриває ця водоросляна вуаль, тому я опускаюся в своїх мандрах нижче, відкушуючи невеликі шматочки з твоїх грудей, зі складок шкіри на животі, я вже гарячий, як залишений на вогні японський теппан, тільки бери й кидай на мене м’ясо, і нехай воно карамелізується.
Ти — схожа на олію. Коли тебе нагріти, ти розливаєшся у мене під руками, розтікаєшся під пальцями, змочуючи мене по лікоть жирною змазкою, так, наче я повинен приготувати зараз в тобі цілого кабана.

Я — кабан у пошуку трюфелів. Розриваю рилом твоє коріння, рохкаючи від задоволення, ідучи на запах.

Ти — жарівня, біля якої нестерпно лежати нерухомо. Тебе хочеться замучити, як мучать на повільному вогні шматки свинини. Ти вся тхнеш цибулею, що нею, грубими шматками, посипають червоне м’ясо. Ти вся мокра від соку — соку м’яса і соку цибулі. Тебе треба натирати сіллю, поки твоя шкіра не стане червоною. Я кусаю тебе все сильніше, а ти шипиш, але не відпускаєш, а лише притискаєшся міцніше.

Тебе хочеться проштрикнути. Пробити, як пробивають багром тушу тюленя. Я б’ю твою тушу, безсило розкинуту на цій прямокутній крижині готельного ліжка…, байдуже, що ти стогнеш з кожним ударом так, наче тобі видирають серце, а коли мені здається, що зараз я просто зламаю в тобі цю тупу палку, якою я хочу забити тебе до півсмерті, я виймаю багор і ти смокчеш його, масного від крові й тюленячого жиру...

...Тоді я падаю біля тебе, здригаючись у конвульсіях, весь у шерсті й крові, розтерзаний, з простріленою головою, покусаний скаженими собаками, загризений дикими псами насмерть».

А цитати з номінованих на премію творів демонструють не лише невміння багатьох авторів книжок працювати з мовою та бідність фантазії, а й відсутність толерантності і гендерної чутливості[4]. Чому так? Очевидно, не лише через брак таланту й нахабство, а ще й тому, що нині в Україні літературна феміністична критика не настільки впливова, щоб письменник її остерігався. Остракізм сексисту не загрожує, ба навіть глузливий смішок у спину жертві саркастичної рецензії. А проте гостра швидка реакція на книжкову новинку дуже важлива. Особливо в країні, культура якої залишається літературоцентричною, канон класики — патріархальним, а розмови про шкільну програму, рекомендовані книжки і шляхи прочитання текстів «золотого списку» — досі переважно консервативними.

Насамкінець

Мандрівка українською літературою в пошуках сексу добігла кінця. Попри те, що завершальна частина нібито натякає на регрес, песимістами бути не варто. Наші автор(к)и мають нечувану досі свободу вислову на будь-яку тему, і кількість уже переходить у якість. Тепер, коли офіційна цензура майже зникла (навіть Комісію з питань моралі ліквідовано!), а суспільний осуд утрачає силу і реально вплинути може хіба на продажі книжки, українська література зіткнулася з іншою проблемою. Для зручності назвімо її відсутністю критики, хоча насправді вона відчутно об’ємніша. Перегляд канону української класики відбувся не вповні, а нові способи розмов про літературу, її інтерпретації, не кажучи про методику викладання, до загальноосвітньої школи майже не дійшли, а насправді залишилися в межах університетських кафедр і доволі вузького інтелектуального кола. Визнаймо, що в школі не вміють говорити не лише про секс, — у педагогів не дуже виходить навіть навчити любити читати.

Письменники — це, звісно, не учні. До засвоєного в школі масиву знань про літературу має додаватися ще принаймні самоосвіта. І також — сприйняття критики. Добросовісних критиків, так само як фахових редакторів, у нас украй мало. Сформулювати слушні зауваження на етапі роботи над текстом чи вже тоді, коли книжка вийшла і її обговорюють, мало хто може, а це допомогло б авторові хоча б не стати посміховиськом. Ще з іншого боку: якщо читач, вихований в уже згаданій школі, текстом задоволений, то й автор не надто прагне визнання купки снобів. Відсутність такої амбіції — симптом слабкого впливу критики. Письменника цілком може не хвилювати нищівна критика, яку прочитає тисяча з-поміж сорока мільйонів населення. Немає стимулу працювати над доречністю і способами зображення сексу у творі.

Відсутність фахових розмов про літературу в популярному форматі (зокрема, про еротику в українській класиці, а ще про насильство, божевілля і провінційні комплекси, а також про гідність, досягнення і загалом цікаве життя тих, кому в підручниках домальовують роги і статеві органи) призводить до незасвоєння традиції на ось такому середньому рівні. Звідки про еротику у Кобилянської чи Винниченка дізнається вчитель, журналіст чи письменник-аматор? А сисадмін чи бухгалтер? А проте вони становлять велику частину суспільства, у якому ми живемо. Деколи навіть починають долучатися до літературного процесу.

Розмови на такі дражливі і донедавна табуйовані теми, як-от секс і пристрасть в українській літературі, дають змогу ні, не змінити суспільну рецепцію класики, — це надто патетично й утопічно звучить, — а розставити маячки для тих, хто раптом захоче шукати в цьому напрямку. Суспільство змінюється не лише реформами, а й малими кроками теж.

 

[1] http://papusha.at.ua/publ/1-1-0-39

[3] http://www.chytomo.com/news/vidomij-laureat-premiii-zolotij-xrin-2017

21 лютого 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Історія і секс
У чому різниця між сексом і сексуальністю? Чи існувала гомосексуальність «в усі часи й у всіх народів»? А гетеросексуальність? Що історія сексуальності говорить про сучасність? Щоб відповісти на ці питання, авторка розглядає конструкціоністські дослідження сексуальності в античності, середньовіччі та в модерний час.
Секс та розмови про нього в українському селі ХІХ — початку ХХ століття
Чи були українські селяни високоморальними, цнотливими та сором’язливими, а чи ці риси їм приписали етнографи й письменники? Яким насправді був секс в українському селі до ХХ століття? Етнографиня Ірина Ігнатенко розповідає про дитячу мастурбацію, нормування сексуальності молоді, подружній секс та зради, спираючись на фольклор, етнографічні дослідження кінця ХІХ — початку ХХ століття і сучасні розвідки.
Сексуальне переслідування: реальність чи вигадка
Стаття Галини Клід «Сексуальне переслідування: реальність чи вигадка», опублікована у 1995 (!) році, є першою студією про гендерне насильство над жінками в Україні. Стаття з’явилася у червневому випуску журналу «Сучасність» і є відповіддю українським інтелектуал_кам, які висловлювалися про «недоречність» жіночого руху як феномену. На прикладі численних ситуацій сексуальних домагань на Заході, а також підкріплюючи аргументацію історіями з власного досвіду міжкультурного спілкування, авторка порівнює статус жінки в Канаді та в Україні, протиставляє російський і український гендерний дискурси й умови їхнього історичного розвитку. Окрему увагу приділено питанням місця жінок у політиці та владних структурах.