15 листопада, 2018

Жінка, якої злякався Еней ("Енеїда", Іван Котляревський)

10 листопада 2017
Ірина Ніколайчук

Аспірантка Національного університету «Києво-Могилянська академія» (спеціальність — порівняльне літературознавство), лекторка літературних курсів Культурного проекту, учасниця проекту «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі», авторка рецензій, оглядів та аналітичних статей про літературу і не лише.

Вже у 8 класі кожен і кожна дізнається й закарбовує собі в голові, що нова українська література почалася саме в 1798 році і саме з цього твору. Проте 2017 рік, на який припало 175-річчя з моменту написання поеми "Енеїда" Івана Котляревського, став роком, коли навіть ті, хто забули про його значущість, отримали безліч нагод про неї згадати. Цьогоріч "Енеїда" скрізь: у фокус-темі та оформленні цьогорічного Книжкового арсеналу, в нових театральних постановках, в Національному художньому музеї, про неї читають лекції чільні літературознавці та мистецтвознавці – і навіть столичний метрополітен долучився до цього руху, запустивши вагон із постерами, присвяченими поемі. "Енеїда" перевідкривається не просто як новий початок в історії української літератури – вона проголошується одним із "стовпів" української культури (сміхової, але й далеко не лише). 

Про те, якими в українській бурлескно-травестійній переробці поеми Вергілія є жіночі образи, однаково однозначно можуть висловлюватися як літературознавці, так і восьмикласники. "Зла Юнона, суча дочка", нещасна Дідона, яка "Енея так любила, що аж сама себе спалила", сцени пекельних покарань для грішниць – це часто запам'ятовується навіть краще, аніж "1798 рік" і "нова українська література". Втім, тут є як мінімум два взаємно протилежні типи жіночості – об'єктивовано-еротизована й тому приваблива для персонажів-чоловіків та ірраціональна, яка має надлюдські здібностій й перед якою персонажі-чоловіки губляться, не знаючи, чого від неї чекати. Іноді об'єктиваційний погляд таки знаходить за що "зачепитися" і чим "заспокоїтися" і в такому образі (та ж-таки фурія Юнона – "нівроку гарна молодиця"). Але як мінімум один жіночий образ "Енеїди" залишається хоча й підкреслено непривабливим, місцями навіть відразливим проте, поза сумнівом, наділеним силою і владою, якій героїчній маскулінності доводиться поступитися, ба більше – від якої в якийсь момент ця маскулінність виявляється цілковито залежною. Про цю персонажку – уривок із третьої частини поеми.

Жінка, якої злякався Еней ("Енеїда", Іван Котляревський)

12 Еней стояв і дожидався,

Щоб вийшов з хати хто-небудь,

У двері стукав, добувався,

Хотів був хатку з ніжки спхнуть.

Як вийшла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І як в намисті, вся в жовнах.

13 Еней, таку уздрівши цяцю,

Не знав із ляку де стояв;

І думав, що свою всю працю

Навіки тута потеряв.

Як ось до його підступила

Яга ся і заговорила,

Роззявивши свої уста:

"Гай, гай же, слихом послихати,

Анхизенка у віч видати,

А як забрів ти в сі міста?

14 Давно тебе я дожидаю

І думала, що вже пропав;

Я все дивлюсь та визираю,

Аж ось коли ти причвалав.

Мені вже розказали з неба,

Чого тобі пильненько треба, —

Отець твій був у мене тут".

Еней сьому подивовався

І баби сучої спитався:

Як відьму злую сю зовуть.

15 "Я Кумськая зовусь Сивилла,

Ясного Феба попадя,

При його храмі посіділа,

Давно живу на світі я!

При Шведчині я дівовала,

А татарва як набігала,

То вже я замужем була;

І першу сарану зазнаю;

Коли ж був трус, як ізгадаю,

То вся здригнусь, мовби мала.

16 На світі всячину я знаю,

Хоть нікуди і не хожу,

І людям в нужді помагаю,

І їм на звіздах ворожу:

Кому чи трясцю одігнати,

Од заушниць чи пошептати,

Або і волос ізігнать;

Шепчу — уроки проганяю,

Переполохи виливаю,

Гадюк умію замовлять.

17 Тепер ходімо лиш в каплицю,

Там Фебові ти поклонись

І обіщай йому телицю,

А послі гарно помолись.

Не пожалій лиш золотого

Для Феба світлого, ясного,

Та і мені що перекинь;

То ми тобі таки щось скажем,

А може, в пекло шлях покажем,

Іди, утрись і більш не слинь".

18 Прийшли в каплицю перед Феба,

Еней поклони бити став,

Щоб із блакитного Феб неба

Йому всю ласку показав.

Сивиллу тут замордовало,

І очі на лоб позганяло,

І дибом волос став сідий;

Клубком із рота піна билась;

Сама ж вся корчилась, кривилась,

Мов дух вселився в неї злий.

19 Тряслась, кректала, побивалась,

Як бубен, синя стала вся;

Упавши на землю, качалась,

У барлозі мов порося.

І чим Еней молився більше,

То все було Сивиллі гірше;

А послі, як перемоливсь,

З Сивилли тілько піт котився;

Еней же на неї дивився,

Дрижав од страху і трусивсь.

20 Сивилла трохи очуняла,

Отерла піну на губах;

І до Енея проворчала

Приказ од Феба в сих словах:

"Така богів Олимпських рада,

Що ти і вся твоя громада

Не будете по смерть в Риму;

Но що тебе там будуть знати,

Твоє імення вихваляти;

Но ти не радуйся сьому.

21 Іще ти вип'єш добру повну,

По всіх усюдах будеш ти;

І долю гірку, невгомонну

Готовсь свою не раз клясти.

Юнона ще не вдовольнилась,

Її злоба щоб окошилась

Хотя б на правнуках твоїх;

Но послі будеш жить по-панськи,

І люди всі твої троянські

Забудуть всіх сих бід своїх".

22 Еней похнюпивсь, дослухався,

Сивилла що йому верзла,

Стояв, за голову узявся,

Не по йому ся річ була.

"Трохи мене ти не морочиш,

Не розчовпу, що ти пророчиш, —

Еней Сивиллі говорив: —

Диявол знає, хто з вас бреше,

Трохи б мені було не легше,

Якби я Феба не просив.

23 Та вже що буде, те і буде,

А буде те, що бог нам дасть;

Не ангели — такії ж люди,

Колись нам треба всім пропасть.

До мене будь лиш ти ласкава,

Услужлива і нелукава,

Мене до батька поведи;

Я проходився б ради скуки

Побачити пекельні муки,

Ану, на звізди погляди.

24 Не перший я, та й не послідній,

Іду до пекла на поклон:

Орфей який уже негідний,

Та що ж йому зробив Плутон;

А Геркулес як увалився,

То так у пеклі розходився,

Що всіх чортяк порозганяв.

Ану! Черкнім — а для охоти

Тобі я дам на дві охвоти...

Та ну ж! скажи, щоб я вже знав".

25 "Огнем, як бачу, ти іграєш, —

Йому дала яга одвіт: —

Ти пекла, бачу, ще не знаєш,

Не мил тобі уже десь світ.

Не люблять в пеклі жартовати,

Повік тобі дадуться знати,

От тілько ніс туди посунь;

Тобі там буде не до чмиги,

Як піднесуть із отцом фиги,

То зараз вхопить тебе лунь.

26 Коли ж сю маєш ти охоту

У батька в пеклі побувать,

Мені дай зараз за роботу,

То я приймуся мусовать,

Як нам до пекла довалитись

І там на мертвих подивитись;

Ти знаєш — дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере.

27 Поким же що, то ти послухай

Того, що я тобі скажу,

І голови собі не чухай...

Я в пекло стежку покажу:

В лісу великому, густому,

Непроходимому, пустому

Якеєсь дерево росте;

На нім кислиці не простії

Ростуть — як жар, всі золотії,

І деревце те не товсте.

28 Із дерева сього зломити

Ти мусиш гільку хоть одну;

Без неї бо ні підступити

Не можна перед сатану;

Без гільки і назад не будеш

І душу з тілом ти погубиш,

Плутон тебе закабалить.

Іди ж, та пильно приглядайся,

На всі чотири озирайся,

Де деревце те заблищить.

29 Зломивши ж, зараз убирайся,

Якмога швидше утікай;

Не становись, не оглядайся

І уха чим позатикай;

Хоть будуть голоса кричати,

Щоб ти оглянувся, прохати,

Гляди, не озирайсь, біжи.

Вони, щоб тілько погубити,

То будуть все тебе манити;

От тут себе ти покажи".

10 листопада 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Наповнення смислами поняття “жіноче” у суспільстві (за повістю «Я, Мілена» Оксани Забужко)
У співпраці з Валерією Рева. Сучасна медіакультура пропонує жінкам і чоловікам величезну кількість гендерних стереотипів, вимог, моделей поведінки. Намагаючись їм відповідати, жінки і чоловіки позбавляють себе власного вибору, відмовляються від свого “Я”. У світі, сповненому гендерних стереотипів, культурних традицій і суспільних вимог, почути свій власний голос – може бути завданням майже нездійсненним. Шлях до самопізнання для головної героїні повісті Мілени виявився сповненим драматизму.
Нещасливі пошуки стереотипного щастя у новелі «На Чортовій греблі» Галини Тарасюк
У співпраці з Дариною Стрілецькою. Галина Тарасюк – авторка більше двох десятків книг, володарка більше 10 літературних премій. Письменниця – Кавалер “Ордена княгині Ольги”. Нагороджена медаллю “Незалежність України”, Міжнародного Академічного Рейтингу популярності “Золота Фортуна”, відзнакою Міжнародного лицарського Ордена Архистратига Михаїла”. Її твори перекладені італійською, німецькою, румунською, польською, литовською, латвійською, туркменською, білоруською, російською. У центрі уваги письменниці жінки і чоловіки, внутрішній світ яких і зовнішні обставини життя розкриваються через призму їх взаємостосунків, взаємооцінки і взаємодіїї.
Самовизначення жінки у час війни (за матеріалами книги Світлани Алексієвич  “У війни не жіноче обличчя”)
У співавторстві з Поліною Стрілецькою. Книга “У війни не жіноче обличчя” є унікальною у своєму роді. Це книга документальної прози письменниці, яка народилася і провела дитячі роки в Україні, лауреатки Нобелівської премії з літератури 2015 року Світлани Алексієвич. У цій книзі, написаній у 1983 році, яку сама авторка визначає як “роман голосів”, зібрані і осмислені розповіді жінок, у тому числі численних українок, які брали участь у Другій Світовій війні.