12 грудня, 2017

Жінка, якої злякався Еней ("Енеїда", Іван Котляревський)

10 листопада 2017
Вже у 8 класі кожен і кожна дізнається й закарбовує собі в голові, що нова українська література почалася саме в 1798 році і саме з цього твору. Проте 2017 рік, на який припало 175-річчя з моменту написання поеми "Енеїда" Івана Котляревського, став роком, коли навіть ті, хто забули про його значущість, отримали безліч нагод про неї згадати. Цьогоріч "Енеїда" скрізь: у фокус-темі та оформленні цьогорічного Книжкового арсеналу, в нових театральних постановках, в Національному художньому музеї, про неї читають лекції чільні літературознавці та мистецтвознавці – і навіть столичний метрополітен долучився до цього руху, запустивши вагон із постерами, присвяченими поемі. "Енеїда" перевідкривається не просто як новий початок в історії української літератури – вона проголошується одним із "стовпів" української культури (сміхової, але й далеко не лише). 

Про те, якими в українській бурлескно-травестійній переробці поеми Вергілія є жіночі образи, однаково однозначно можуть висловлюватися як літературознавці, так і восьмикласники. "Зла Юнона, суча дочка", нещасна Дідона, яка "Енея так любила, що аж сама себе спалила", сцени пекельних покарань для грішниць – це часто запам'ятовується навіть краще, аніж "1798 рік" і "нова українська література". Втім, тут є як мінімум два взаємно протилежні типи жіночості – об'єктивовано-еротизована й тому приваблива для персонажів-чоловіків та ірраціональна, яка має надлюдські здібностій й перед якою персонажі-чоловіки губляться, не знаючи, чого від неї чекати. Іноді об'єктиваційний погляд таки знаходить за що "зачепитися" і чим "заспокоїтися" і в такому образі (та ж-таки фурія Юнона – "нівроку гарна молодиця"). Але як мінімум один жіночий образ "Енеїди" залишається хоча й підкреслено непривабливим, місцями навіть відразливим проте, поза сумнівом, наділеним силою і владою, якій героїчній маскулінності доводиться поступитися, ба більше – від якої в якийсь момент ця маскулінність виявляється цілковито залежною. Про цю персонажку – уривок із третьої частини поеми.

Жінка, якої злякався Еней ("Енеїда", Іван Котляревський)

12 Еней стояв і дожидався,

Щоб вийшов з хати хто-небудь,

У двері стукав, добувався,

Хотів був хатку з ніжки спхнуть.

Як вийшла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І як в намисті, вся в жовнах.

13 Еней, таку уздрівши цяцю,

Не знав із ляку де стояв;

І думав, що свою всю працю

Навіки тута потеряв.

Як ось до його підступила

Яга ся і заговорила,

Роззявивши свої уста:

"Гай, гай же, слихом послихати,

Анхизенка у віч видати,

А як забрів ти в сі міста?

14 Давно тебе я дожидаю

І думала, що вже пропав;

Я все дивлюсь та визираю,

Аж ось коли ти причвалав.

Мені вже розказали з неба,

Чого тобі пильненько треба, —

Отець твій був у мене тут".

Еней сьому подивовався

І баби сучої спитався:

Як відьму злую сю зовуть.

15 "Я Кумськая зовусь Сивилла,

Ясного Феба попадя,

При його храмі посіділа,

Давно живу на світі я!

При Шведчині я дівовала,

А татарва як набігала,

То вже я замужем була;

І першу сарану зазнаю;

Коли ж був трус, як ізгадаю,

То вся здригнусь, мовби мала.

16 На світі всячину я знаю,

Хоть нікуди і не хожу,

І людям в нужді помагаю,

І їм на звіздах ворожу:

Кому чи трясцю одігнати,

Од заушниць чи пошептати,

Або і волос ізігнать;

Шепчу — уроки проганяю,

Переполохи виливаю,

Гадюк умію замовлять.

17 Тепер ходімо лиш в каплицю,

Там Фебові ти поклонись

І обіщай йому телицю,

А послі гарно помолись.

Не пожалій лиш золотого

Для Феба світлого, ясного,

Та і мені що перекинь;

То ми тобі таки щось скажем,

А може, в пекло шлях покажем,

Іди, утрись і більш не слинь".

18 Прийшли в каплицю перед Феба,

Еней поклони бити став,

Щоб із блакитного Феб неба

Йому всю ласку показав.

Сивиллу тут замордовало,

І очі на лоб позганяло,

І дибом волос став сідий;

Клубком із рота піна билась;

Сама ж вся корчилась, кривилась,

Мов дух вселився в неї злий.

19 Тряслась, кректала, побивалась,

Як бубен, синя стала вся;

Упавши на землю, качалась,

У барлозі мов порося.

І чим Еней молився більше,

То все було Сивиллі гірше;

А послі, як перемоливсь,

З Сивилли тілько піт котився;

Еней же на неї дивився,

Дрижав од страху і трусивсь.

20 Сивилла трохи очуняла,

Отерла піну на губах;

І до Енея проворчала

Приказ од Феба в сих словах:

"Така богів Олимпських рада,

Що ти і вся твоя громада

Не будете по смерть в Риму;

Но що тебе там будуть знати,

Твоє імення вихваляти;

Но ти не радуйся сьому.

21 Іще ти вип'єш добру повну,

По всіх усюдах будеш ти;

І долю гірку, невгомонну

Готовсь свою не раз клясти.

Юнона ще не вдовольнилась,

Її злоба щоб окошилась

Хотя б на правнуках твоїх;

Но послі будеш жить по-панськи,

І люди всі твої троянські

Забудуть всіх сих бід своїх".

22 Еней похнюпивсь, дослухався,

Сивилла що йому верзла,

Стояв, за голову узявся,

Не по йому ся річ була.

"Трохи мене ти не морочиш,

Не розчовпу, що ти пророчиш, —

Еней Сивиллі говорив: —

Диявол знає, хто з вас бреше,

Трохи б мені було не легше,

Якби я Феба не просив.

23 Та вже що буде, те і буде,

А буде те, що бог нам дасть;

Не ангели — такії ж люди,

Колись нам треба всім пропасть.

До мене будь лиш ти ласкава,

Услужлива і нелукава,

Мене до батька поведи;

Я проходився б ради скуки

Побачити пекельні муки,

Ану, на звізди погляди.

24 Не перший я, та й не послідній,

Іду до пекла на поклон:

Орфей який уже негідний,

Та що ж йому зробив Плутон;

А Геркулес як увалився,

То так у пеклі розходився,

Що всіх чортяк порозганяв.

Ану! Черкнім — а для охоти

Тобі я дам на дві охвоти...

Та ну ж! скажи, щоб я вже знав".

25 "Огнем, як бачу, ти іграєш, —

Йому дала яга одвіт: —

Ти пекла, бачу, ще не знаєш,

Не мил тобі уже десь світ.

Не люблять в пеклі жартовати,

Повік тобі дадуться знати,

От тілько ніс туди посунь;

Тобі там буде не до чмиги,

Як піднесуть із отцом фиги,

То зараз вхопить тебе лунь.

26 Коли ж сю маєш ти охоту

У батька в пеклі побувать,

Мені дай зараз за роботу,

То я приймуся мусовать,

Як нам до пекла довалитись

І там на мертвих подивитись;

Ти знаєш — дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере.

27 Поким же що, то ти послухай

Того, що я тобі скажу,

І голови собі не чухай...

Я в пекло стежку покажу:

В лісу великому, густому,

Непроходимому, пустому

Якеєсь дерево росте;

На нім кислиці не простії

Ростуть — як жар, всі золотії,

І деревце те не товсте.

28 Із дерева сього зломити

Ти мусиш гільку хоть одну;

Без неї бо ні підступити

Не можна перед сатану;

Без гільки і назад не будеш

І душу з тілом ти погубиш,

Плутон тебе закабалить.

Іди ж, та пильно приглядайся,

На всі чотири озирайся,

Де деревце те заблищить.

29 Зломивши ж, зараз убирайся,

Якмога швидше утікай;

Не становись, не оглядайся

І уха чим позатикай;

Хоть будуть голоса кричати,

Щоб ти оглянувся, прохати,

Гляди, не озирайсь, біжи.

Вони, щоб тілько погубити,

То будуть все тебе манити;

От тут себе ти покажи".

10 листопада 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Вбрані, випарфумувані, рішучі (повість Івана Франка "Перехресні стежки").
"Які дурні наші поступовці та радикали, що декламують на тему конечності рівноправності та рівнопросвітності женщин з мужчинами! Як коли би се було можливе! Як коли би се було потрібне! Як коли би се було комусь на щось пожиточне! Дай їм сьогодні рівноправність у державі, вони зробляться незламною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів. Дай їм рівноправність, коли для них усяка просвіта, всяка наука — се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів. Певно, бувають виїмки. Виїмкам усяка свобода. Але тягти весь загал жіноцтва, особливо того ситого, та вбраного, та випарфумуваного, до вищої науки — се цілковита страта часу й засобів".  Цю цитату, на щастя, точно ніколи не включать до тестів ЗНО, на відміну від безлічі інших цитат того самого автора – не було-бо такого літературного чи культурного явища, сучасного йому, яке б він не оцінив та не схарактеризував влучно, містко й метафорично. Цього автора називають одним із найбільш ерудованих вчених-гуманітаріїв в українській літературі, одним із найплодовитіших письменників, одним із найпалкіших поборників української національної ідеї – і це тільки початок величезного списку із цілком заслужених "най". Проте безмір прочитаного й написаного не змінив залізобетонного консерватизму й упередженості щодо всього "нового" у Івана Яковича Франка. Найзатятіший критик всього модерного й модерністського в літературі й культурі як "занепадницького" й "декадентського", найбільш активний обстоювач традиційних патріархальних цінностей і, звісно ж, той, чия творчість рясніє наймахровішими стереотипами про жінок (підтвердження цьому – хоча б вищенаведена цитата) – так, це все теж про другого з тріади найвидатніших і найбільш заквічаних і зарушничених українських письменників усіх часів. Новела "Сойчине крило", а саме з неї взято титульну цитату, вивчається нині в 10 класі школи, і в програмі її схарактеризовано дослівно як "історію жінки, яка помилилась у своєму виборі". Головна персонажка Маня обрала-бо, така-розтака, не аморфного й безвольного, хоч і позитивного до оскомини, головного персонажа Хому, а діяльного, хоча й злодійкуватого Генрися, от і заслужила, самавинна, свою тяжку долю. Раніше вивчалася ще й повість "Перехресні стежки" – і там, не повірите, те саме: осяйна панна Регіна рішуче відкидає залицяння всуціль патріотичного, позитивного й серйозно налаштованого (либонь, ще й автобіографічного) адвоката Євгенія Рафаловича і стає дружиною рішучого, проте божевільнуватого Стальського. Який – правильно й передбачувано – перетворює її життя на філію пекла. Як і Маня з "Сойчиного крила", єдине, що може протиставити постійним знущанням чоловіка Регіна – це переносити їх мовчазно й терпеливо. Бо отак воно у них, жінок: оберуть не того й мучаться, самівинні. Проте Франко, може, сам того не помічаючи, деконструює власні переконання протягом розвитку обох персонажок – в кульмінаційних моментах вони раптом стають діяльними й рішучими. Маня наважується змінити своє життя, порвавши з минулим і приїхавши до Хоми, а Регіна...Регіна обирає ще більш радикальний спосіб вирішення своїх родинних проблем. В одному Іван Якович виявився таки правий: дай жінкам рівноправ'я – і вони створять реакційний рух чи й цілісіньку революцію. Аби ж тільки бодай у одному Франковому творі жінки-персонажки хоч раз могли поговорити між собою не під пильним поглядом всюдисущого наратора. 
Чоловік у житті Марії Грінченко (вірш Бориса Грінченка "Присвячую М. Г.")
Ні для кого не секрет, що жоден український поет-сучасник Шевченка не уникнув впливу творчої манери великого патріарха. Та що там – привид батька-Тараса ширяв над українською літературою як мінімум до кінця ХІХ століття, і годі було його позбутися. Коли б Гарольд Блум міг спостерігати за тим, як борються із "фінальним босом" укрліту цілі покоління поетів-"наступників", можливо, центром його праці "Страх впливу" став би зовсім не Шекспір, а якийсь інший письменник на "Ше". Та сама народницька риторика, та сама образність і навіть стилістика – десятки поетів-епігонів лишив по собі Шевченко, і навряд чи це бодай якось пішло на користь і літпроцесу загалом, і кожному з цих поетів зокрема. Ніхто із них не зумів зажити бодай десятої частини слави патріарха ні за життя, ані після смерті, не кажучи вже про те що позбутися впливу великого шевченківського наративу й авторитету мало кому вдалося. До когорти таких потрапив і Борис Грінченко – можливо, саме тому значно більше визнання отримала його праця як лексикографа й етнографа, аніж як поета й письменника. "Пливуть  по  небу  хмароньки  В  далекії  краї,  Летять  із  їми  думоньки  Щочаснії  мої  —  Туди,  де  та  криниченька  Холодная  дзюрчить,  Над  нею  та  зеленая  Вербиченька  шумить"... Нічого не нагадує? А далі там, так-так, дівчинонька, яка схилилась над криниченькою. І де ж це все вже було, гмгм. Нічого дивного, що і в плані жіночої образності своєї творчості Грінченко недалеко "втік" від Шевченка. Жінки в його прозовій і поетичній творчості варіюються від ідилічних "дівчиноньок" до все тих же нещасних кріпачок і покриток (одна з таких, Докія з повісті "Каторжна", поповнила собою галерею образів шкільної програми з укрліт). Проте, як і Шевченко, Грінченко все ж робить "чи не поодинокий" виняток. Марія Грінченко (у дівоцтві Гладиліна), яка прожила в шлюбі з Борисом Грінченком 26 років, була для нього зовсім не "музою" й "натхненницею", а соратницею, подругою й однодумицею. Діяльність Марії Грінченко далеко не обмежується допомогою чоловікові в роботі над найголовнішою працею його життя – чотиритомним "Словарем української мови". Вона активно публікує власну поезію та прозу в літературних часописах, розробляє шкільні підручники з мови та літератури, в її перекладах вперше видано українською драми Метерлінка та Ібсена, твори Толстого, Теннісона, Марка Твена та казки Ганса Крістіана Андерсена. Вірш-присвяту дружині Грінченко пише в перший же рік після шлюбу, і тут немає ні тіні об'єктивації чи ідеалізації – тільки вдячність і поціновування її підтримки та спільної праці. Навіть наприкінці ХІХ століття і незважаючи на цілий Шевченковий спадок, так уже було можна!
Коли українська література «встигла» (роман Марко Вовчок «Живая душа»)
Українській літературі, навіть (і особливо) сучасній, люблять закидати "відставання" від "прогресивних" літератур західноєвропейських націй – зокрема, це й досі звучить як найчастотніше пояснення того, чому вона "програє" останнім у якості та формальній виробленості. Тому що історичні обставини, гніт Російської імперії, а потім СРСР, валуєвські циркуляри, новояз, цілеспрямоване винищення української письменницької інтелігенції за часів Радянського Союзу та асиміляція її з російською в імперському просторі (що й досі спричинює дискусії на тему того, а "чиї" ж вони – українські письменники й письменниці, які отримували освіту в Москві та Петербурзі й писали російською мовою). Причин достатньо, і вони, безсумнівно, мають сенс. Однак захоплюватися, роздаючи творам української літератури характеристики "вторинних" і "запізнілих", все ж не варто. У 1847 році британська письменниця Шарлотта Бронте видала під власним ім'ям роман "Джейн Ейр" – книгу, яка остаточно зламала стереотип про те, що жіноча література не може бути серйозною. Далекий від банальної мелодраматичності сюжет, атмосферність та стилістична виробленість – і водночас сильна й рішуча головна персонажка, яка не ламається під тиском обставин, а створює ці обставини сама. Роман "Живая душа" Марія Вілінська видала під чоловічим псевдо Марко Вовчок і в 1868 році, проте ідеї, які проговорює українська письменниця, виявляються на диво співзвучними тим, які, хай і на 20 років раніше, реалізувалися в британській літературі. Персонажка Вілінської Маша Рославлєва теж потерпає від становища "бідної родички", теж почувається невідповідною середовищу, в якому опиняється, і теж прагне самореалізуватися та власноруч заробляти на життя, навіть якщо задля цього доводиться розірвати суспільні зв'язки, поламати моделі жіночої гендерної соціалізації та обрати цілковиту непевність і невідомість замість забезпеченого життя. "Нова жінка", цілком сучасна європейському жіночому руху і в літературі, і за її межами – і це в Україні середини ХІХ століття! Варто, втім, зауважити, що Вілінська не ігнорує й інші актуальні своєму часу ідеологічні питання. Мотивації Маші виходять далеко за межі self-empowermentу: її вустами письменниця критикує й підважує і псевдопатріотизм, і фальшиве "народофільство", та навіть й ідеї "нової жіночості", які реалізуються лише на словах, стаючи прикриттям для відчайдушного намагання "лишити все як було". Так, роман "Живая душа" написано російською мовою, так, в україномовній творчості Вілінської значно менше діяльних та активних персонажок (бо практично всі вони є "жінками з народу"). Проте факт лишається фактом: ще до Наталі Кобринської, Ольги Кобилянської та Лесі Українки українська література отримала роман про "нову жінку". А Марія Вілінська-Марко Вовчок виявляється не менш глибокою за Шарлотту Бронте, не менш іронічною за Джейн Остін – і не менш вчасною для свого часу.