5727 
Володимир Винниченко – постать знакова не лише для політичної історії України (а тут навряд чи місце для того, щоби вкотре згадувати про його державницькі здобутки), а й для її літератури. У його драматургії, новелах і романах – все ті самі муки знедоленого українського народу й проблеми його інтелігенції, що раз у раз з'являлися в творах Винниченкових колег-реалістів. Але Винниченка цікавить не правдиве (у виконанні наших реалістів – найчастіше пафосно-мелодраматичне) зображення несправедливої й жорстокої дійсності чи/і душевних потерпань персонажів із цього приводу. Суспільну мораль, утвердженням якої часто займались реалістичні твори, Винниченко підважує, випробовує й вивертає назовні, показуючи її непривабливе й прогниле «закулісся».
Картинка щасливого й благопристойного життя містян приховує за собою суцільні обмани, підлості й ницість (саме це бачимо в драмах «Брехня», «Чорна Пантера й Білий Медвідь», романах «Записки кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина»). Та й до селянських буднів із злиднями, побиттям дітей і запобіганнями перед панами «садок вишневий коло хати» не дуже пасує – а повість «Федько-халамидник» у середній школі вивчають ще до Шевченка! Втім, із жіночими образами у Винниченковому неореалізмі теж не те щоб склалося. Бо ж хто вони, ті, хто чинить підлості, зраджує й бреше для досягнення своїх цілей, хто вони – ті, через кого персонажі-чоловіки занапащують свої долі й коять дурниці? Хто вони – ті, за рахунок кого Винниченко так яскраво демонструє загнивання суспільної моралі у своїх творах? Здогадатися неважко.
Роман «Чесність з собою» 1911 року нічим принципово не відрізняється. Персонаж-протагоніст Мирон, весь в ідеї й боротьбі – в центрі, поруч його безликі соратники, які борються ніби в тому ж напрямку, але побоюються його запалу, а іноді й підсміюються з нього. От тільки ідея – власне, концепт «чесності з собою», розкритикований свого часу й політологами, і літературознавцями – дещо різниться від «а давайте зробимо народ щасливим». Гарна така ідея – починати треба з себе. Кожна праця, виголошує Мирон на черговому зібранні, заслуговує на повагу. Навіть, кгм, проституція. Бо це теж, кгм, праця. А потім одного разу до кімнати Мирона під час чергової його зустрічі з соратниками заходить його сестра Маруся, яку він не так давно забрав із дому розпусти, але вона чомусь не навертається до благопристойного життя. І красива й струнка соціалістична концепція з’їдає свій хвіст, а Мирон в кращих традиціях Франкового двійницва виявляється зовсім не тим, ким, може, й сам себе почав вважати. Бо якось само собою одразу стає зрозуміло, що чесний із собою серед присутніх у кімнаті лише один. Точніше – одна.
Почувся грюкіт виходних дверей чиїсь кроки в коридорчику, й двері до Мирона без стукоту розчинилися. На порозі з'явилася Маруся, сестра Миронова. Дара бачила її разів зо два здалека. Тарас же зовсім не бачив, але кожен зараз же, не знаючи навіть, що це сестра Миронова, вгадав би це по подібности їхніх обличь. Така сама вугластість, тільки змягчена у Марусі, тіж широкі тверді губи, та ж сама смуглявість та очі, — у Марусі гарніші та одкритіщі.
Вона спинилася на порозі, озирнула усіх чудним, швидким поглядом, раптом безжурним рухом, одкинула капелюха назад і ступила в кімнату. Одягнена вона була чепурно, навіть з смаком. Гарна, міцно збудована, злегка плескувата постать її похитувалась, очі занадто блестіли, під вилицями горів румьянець.
Дара, що одійшла вже від столу, знову підійшла до його й вперлася, як раніще, неначе готувалася дивитись на щось.
Промінь на стіні давно погас, присмерки повзли з кутків.
Тарас також одійшов до канапи.
— А! Мару-усе! — весело сказав Мирон. — А я чекаю на тебе ще з учорашнього ве-е-чора... А двері треба зачини-и-ти...
Маруся покірно зачинила двері й попрямувала до Дари. Спинившися недалеко від неї, вона посміхнулась, хитнула на Мирона головою й заговорила:
— Чекає... І нікакіх сібє. Драстуйте. А це ваш дружок? — показала вона на Тараса, хитнувши головою. —Ну, драстуйте й вам.. Чого конфузитесь? Загуляла я, Ронька... І додому ночувать не прийшла...
— Ба-а-чу...— посміхнувся Мирон.
І Дара, і Тарас з того моменту, як увійшла Маруся уважно слідкували за ним.
— Бачиш? А коли бачиш, радій... Чого ж гості твої не сідають? Пошли за полбутилкою та закусочки... Випьєте? — звернулася вона до Дари.
— Ні, я не пью, — спокійно посміхнулась Дара.
— Правда, з благородних не пьють, — зневажливо згодилась Маруся й умостилась на канапі, витягнувши ноги в черевиках з лякованими носками.
— Зморилася я здорово... Та сідайте, чого стоїте ? — потягла вона за рукав Тараса й примусила його сісти поруч з собою. Той з ніяковостю посміхався.
— Знаєш, з ким гуляла? — недбало раптом звернулась до Мирона.
— Ні, не зна-а-ю...
Маруся на мент спинила на йому очі, чудно посміхнулась і казала далі:
— 3 твоїм приятелем... Єрмолкиним. На двадцять два карбованця нагуляла у Петрушенка. Та каталися ще... А потім спати до його. Десять карбованчиків від його всеж-таки заробила ...
Мирон швидко пробіг очима по Дарі та Тарасові. Тарас зніяковів, а Дара дивилася просто на Мирона.
— Не віриш, може? Хочеш, покажу?
— Ні, ві-і-рю...
— Віриш? Хм!.. Ну, добре... Єрмолкина знаєте? — раптом повернулася до Дари. Та подивилась на неї й тихо сказала:
— Ні, не знаю.
— Як? Єрмолкина не знаєте?! Та з ваших же! Сіціліст!
Мирон з усміхом дивився на сестру. Вона вміла правильно вимовляти це слово, і взагалі чисто, балакала й по українськи, і по-руськи, коли ж вживала жаргон, то тільки жартом. Але тепер вона не посміхалась і, очевидно, хотіла, щоб слова її було принято якомога серйозніще.
— Не чула... — потупилася Дара.
Маруся навіть образилась.
— Ну, от, не чули! Він же, кажуть, з головних у вас. Муженька вашого знає. Сміявся з його страх... Називав його якось так... Не згадаю. Елейний, чи що... Чому він його так називав? Га, Мироне?
— Не зна-а-ю...
— Не знаєш? Хм! Ти не знаєш... Він у мене все знає, — раптом обернулася вона до Дари; та підняла голову й дивилась на неї.
— Все як є! Навіть те чого нема. І мене хоче навчить, щоб і я знала. Еографію вчимо. Як же. В фершалки мене готує. Он і книжки усі...
Хитнула головою на етажерку й подивилась на Мирона.
— Може, неправду кажу? Чого смієшся?
В голосі її почулось глухе роздратовання.
— Пра-а-вду, правду... Тільки роздягтись би треба.
— Без тебе роздягнемось! А може й не роздягнемось, а підемо знову. Що ти мені зробиш?
— Нічого-о...
— Дозволяєш?
Мирон посміхнувся.
— Дозволя-я-ю ...
Маруся спинила на йому злий погляд, потім різко повернулася до Дари.
— Чули? Все дозволяє... Любезний... І ви гадаєте, це правда?! Гадаєте, що сміється це він од серця? Бреше, все бреше, з початку до кінця! Я ж його знаю... Та чого дивишся на мене! Вперше такою бачиш? Не вперше, не удавай, брат, не обдуриш. Знаємо вас. І завтра, і післязавтра піду, і продаватиму себе. А ти он там сиди та рисуй. Ночі сидить, як проклятий, рисує чертежі якісь, ледве по копійці за лист получає, а туди ж форс показати хоче. Брешеш, не піддуриш, бачили! "Ти, каже, для мене і тепер така сама сестра, як і раніще була, і все одно, що всяка инша професія: чи доктор, чи столяр, чи носильщик. Служиш, мовляв, також людям; тільки дурні, мовляв, не розуміють нічого цього." А він, мовляв, розумніщий за всіх і зрозумів. Але в модіски мене все ж умістив. Ні, жартуєш: все одно що шлюха, що модіска? Ну, дак не желаю модіскою бути, желаю шлюхою. Взяла тай пішла знову у дім. На, получай, Наташа, своє щастя, як так. Не сподобалось: знову взяв, в другий город перевіз. Кватиру з двох кімнат от наняв, небель купив. Будемо жити, мовляв, удвох.
— Годі, Марусе... — не усміхаючися на цей раз втомлено сказав Мирон. — Нам побалакати треба.
Маруся з жвавостю обернулася до його. Його тон неначе підбадьорив її.
— Годі? А чому? Я також побалакати желаю. Ти встигнеш ще, ти у мене балакун добрий, набалакаєшся. Куди поспішать? Гості підождуть я їм ще де-що скажу... Вас я вже давненько збіраюся зустріти, — звернулась вона знову до Дари. — Чогось то він занадто часто питає, чи не заходили ви... І справи неначе ніякої.
І Миром мигцем глянув на сестру й раптом жорстко, різко, неначе одриваючи слова, промовив:
— Годі, Марусе. Вигадувать починаєш. Виспатись треба. Зайве все це. Годі.
— А-а! — злорадо скрикнула Маруся, неначе тільки й ждала цього... — "Годі!" Зачепило таки? Шлюсі, мовляв, не можна торкатись таких предметів!...
— Дурниці говориш. Нудно. Ішла б спати краще.
— Ні, не крути! Спати я не піду, чуєш? Не піду я спати! Гулять піду, до Єрмолкина, Іванченка... Вони кращі за тебе... Так, кращі, щоб ти знав! Вони мене хоч і шлюхою, звуть так, просто, у вічі, гроші платять, а ти... там у себе в душі... а тут усмішечки строїш, з доктором рівняєш, наукам вчиш. Гордость свою замазуєш. Що? От в душі соромишся зараз перед цими (вона тикнула пальцям у бік Дари) за разговор мій і за всю мене, а дурня строїш. Думаєш, коли смієшся, то й добре? Слабо твоє діло, все бачу! Думаєш, не бачу? Думаєш, не знаю, як корчить тебе там у середині? Знаю, хоч ти й скритний. Та не дивися ти на мене таким сиротою казанською! Соромно? Так жени мене, бий, шпурляй мене ногою, чого стоїш?
— Годі, Марусе, не треба. Зайве все це,— тихо й серйозно сказав Мирон.
— Що зайве? — грубо крикнула вона.
— Все це, і слова твої і... твоє страждання. Навіщо? Не треба. Та ще при сторонніх.
— А-а! — ущіпливо посміхнулася вона. — От так би давно казав! От це діло... От це...
— Ходімте, Тарасе — раптом рушила до дверей Дара.— А ви, Мироне, вибачте.
Тарас помалу підвівся, потер рукою чоло й одяг кашкета.
Підвелася й Маруся.
— Ні, стійте! Підождіть. Він сказав таки своє слово! Я тільки цього й ждала. Я давно цього хотіла. Цього гніву, в гніві комедії ламати не так-то... Стій, тепер кажи, нащо брав мене звідти? З дому? Нащо? Я прохала тебе? Прохала, кажи? Ні, кажи, я прохала тебе?!
Вона все більш та більш хвилювалась; щоки вже гарячково горіли, очи страшенно, неприродно блестіли.
Мирон чудним, глибоким поглядом дивився на неї. І були в цьому погляді і сум, і біль, і туга.
— Одповідай же, нащо?
— Хіба тобі добре було там? — зтиха спитав він.
— А тут, ти гадаєш, мені добре?
— Невже гірше?
Маруся чомусь ще більше розсердилась.
— Та ти не крути! Я тебе не питаю, де мені краще, чи де гірше. Я тебе питаю, нащо ти мене брав звідти?
— Щоб тобі краще було.
— А тобі все одно, чи шлюха твоя сестра, чи доктор ?
— Все одно.
— І ти перед ким вгодно, у всякому місці назвеш мене сестрою, таку, яка я є?
— Назву.
Маруся непорушно дивилася в його тихе лице.
Відхитнулася, швидко обернулась до Дари й шопотом кинула:
— Чули?
І зараз знову повернулася вся до Мирона, стиснула кулаки й з ненавистю засичала:
— Ну? І ти не падлюка після цього? Ні? Ти не гірше всякого Єрмолкина? Не вартий ти, щоб плюнути от тут в пику тобі за бреxню твою підлу, безмежну!? "Все одно що доктор..." Та де ж це таке вчувано? Кому говориш ти це? Кого обдурити хочеш?! Жалій мене, жалій, коли ти брат мені, але не так же подло. Скажи хоч раз в лице мені, що думаєш... кажи ж! Не муч, кажи, а то я тобі не знаю, що зроблю!
Мирон знову чудно й мовчки глянув на сестру, пoтім помалу взяв стільця й сів на його, дивлячись у вікно з легенькою посмішкою в задумливому погляді.
— Так ти не хочеш і відповідать?! Не хочеш? Так? Ну, так на ж тобі! Тепер відповіси!
І швидко ступивши до його, низько, нахилилась i плюнула просто в лице мокрим густим плювком.
Дара здригнулась, спалахнула, рушила до їх ї спинилась. Тарас зблід увесь, почав часто дихати й скинув для чогось кашкета.
Маруся ж подалася назад і з жахом дивилась в обличчя Миронові широкими напруженими очима.
Мирон в перший момент одсахнувся назад, потім швидко підніс руку до щоки, по якій в білих бульбушках зтікала слина, помалу засунув руку в кишеню, витяг хустку і втер лице. Дивився в землю й важко дихав. Втерши, поклав хустку в кишеню, глянув на застиглу в чеканню Марусю й тихо сказав:
— Без потреби ти це... Але нічого. Все це зрозуміло... Лягти тобі треба...
[…]
Він поміг їй і, як хвору, притискуючи до себе, помалу повів із хати. На порозі обернувся до Дари.
— Підождіть хвилинку, я зараз.
Дара хитнула головою й одішла до вікна.
Унизу рождалися вогники міста; вгорі, як пьяні, важко ворушились хмари. Дім був пьятиповерховий, стояв на, горі, і видко було з вікна далеку смугу залізниці, вже вкриту ріжнобарвними сигнальовими вогниками.
Тарас ходив по хаті, потираючи лоба, спинявся біля малюнків і зараз же одривався від них, неначе при першому погляді переконувався, що це не те. Закаблуки його чобіт тупотіли якось недоладно та самотно в насталій тиші. Потупотять, потупотять і затихнуть, потім знову раз-два й затихнуть.
З сусідньої кімнати ледве доходив мьягкий барітон Мирона. Уявлялося його чудне затихше обличчя з жорсткими роскудовченими вусами, що схилилось над таким самим смугляви обличчям, темним від підняття та сліз.
Дара глибоко зітхнула. Присмерки повзли сміливіще з кутків.
Скоро голоси зовсім затихли, і в кімнату ввійшов Мирон. Підійшов зараз же до Тараса і звичайним своїм протяжним, ліниво-недбалим голосом сказав:
— Так ми це зро-обимо... Зайдіть цими днями. Це мо-о-жна бу-у-де.
Дара швидко зирнулася на згук його голоса, а Тарас хапливо, винувато забурмотів:
— Еге, еге. Спасибі ... Я зайду.
— Що ж до су-у-ду, — звернувся Мирон до Дари — то я з охо-о-тою. Більш за всіх, звичайно, хвилюється Іона? Достойний поваги молодий чолов—і—к. Він трохи невлучно відповідає. Але це... не важно. І Кисельські за Ко-о-лю, звичайно?
Дара мовчки, пильно дивилась на його.
— До-обре... Ціка-аво... Завтра? Ціж самі збори й про стра-айк? При-й-ду... Трохи, може, спізнюся, але це не ва-ажно...
Дара не зводила з його очей.
— Ви занадто часто вживаєте "це не важно" — несподівано зауважила вона, не перестаючи слідкувати за ним.
— Так? Не помі-ітив. Можливо.
Дара раптом стрепенулася, чудно усміхнулась і голосно сказала:
— А знаєте, шарлатанськи ви добрий актьор, Мироне.
Мирон круто повернувся усім тілом до неї й, мовчки подивився їй в обличчя, — мовчки, глибоко й тихо, як дивився на Марусю. І так само ледве посміхнулися очі його не то від суму, не то від болю. І одійшов до вікна. Подивився в його й голосно зауважив:
— А хма-а-рки збіраються. Буде дощик... Я люблю-ю осінній до-о-щик.
— До побачення! — різко сказала Дара. — Ходімте, Тарасе.
Тарас помалу одяг кашкета, ще раз з під лоба подивився на Мирона і, буркнувши "до побачення", пішов за нею. Мирон ввічливо провів їх і зачинив за ними двері.
