19 лютого, 2018

"Ненормальні створіння хворої культури" (драма "Блакитна троянда" Лесі Українки)

22 січня 2018
Станом на 1896 рік Лариса Косач тільки розпочинає свою творчу кар'єру як драматургиня. І хоча псевдонім "Леся Українка" існує ще з 80-х років ХІХ століття і під ним вже було видано чимало поетичних творів, усі здобутки, завдяки яким поетку й письменницю увічнили на портретах в рушниках і на 200-гривневій купюрі у ХХІ столітті, ще попереду. Проте вже на той час Леся Українка стала першою драматургинею в українській літературі, дебютну драму якої було поставлено в театрі вже за 3 роки після написання. А ще крапку в цьому реченні можна було б поставити й значно раніше: Леся Українка стала першою драматургинею в українській літературі. Творчість якої було помічено й оцінено чи не більше, ніж поетичну, в наступні кілька десятиліть. 

Ба більше, "Блакитна троянда" – це ще й перша психологічна драма в українській літературі. Не кажучи вже про те, що її головна персонажка разюче відрізняється від героїнь драматичних творів сучасників-"корифеїв" (оскільки перший в Україні професійний театр зосереджувався на тих самих темах, що й реалістична література, а саме тяжкої народної долі, то можете собі уявити розмаїття жіночих образів драматургії Кропивницького, Старицького й Карпенка-Карого, якщо раптом призабули їх зі школи). І так, Любов Гощинська – це не тільки й не просто освічена й сильна персонажка, яка має свою позицію й погляди на життя і не боїться висловлювати їх вголос. В дискусії про шлюб та кохання (а панночці вже не мало й не багато 26 років!) вона переосмислює саме поняття кохання, говорячи про те, що ідея шлюбу дуже мало має з нею спільного.

"Блакитна троянда", ця метафора куртуазної любові, яка вже не так почуття, як власне мистецький феномен, це "ненормальне створіння хворої культури", незрозуміле й небезпечне для оточення Гощинської, – стала не лише одним із найяскравіших увиразнень творчого методу самої письменниці, а й передвістила остаточний відхід від цінностей та настанов реалізму. Від колективного до індивідуального, від народних страждань до особистої драми, від схематичних описів переживань до глибокого психологізму. І, нарешті, до зацікавлення жіночою психологією, переживаннями та історією, які в літературі модернізму розкрилися й розгорнулися так широко й повно, як ніколи до того. І українська література, не в останню чергу завдяки творчості Лесі Українки, але й не лише її, не стала винятком.

"Ненормальні створіння хворої культури" (драма "Блакитна троянда" Лесі Українки)

Любов

Такі славні діти!

Саня

Та бог з ними!

Милевський

Та ви, як бачу, Любов Олександрівно, філантропією займаєтесь?

Любов

Зовсім не філантропією, а мені, власне, сі діти подобаються, я б навіть готова взяти їх до себе.

Орест

За чим же діло стало?

Любов

Та я сама добре не знаю, за чим. А втім, що б з того вийшло? Куди ж мені інших виховувати, коли я сама не вихована. Мене ж балували, а не виховували. Як вам здається, хто з нас кого виховав, чи тіточка мене, чи я її?

Саня

Ну, а твій татко, Любо, здається, був такий чоловік…

Любов

Він не виховував мене, він просто любив мене. (Зітхає.) Він не боронив мені нічого.

Орест

По-моєму, се найкраще виховання. Так тільки й виховуються оригінальні натури, а то нас опанували дуже шаблони. Пора проти сього повстати!

Любов

Я сама себе виховала, ну, то можете собі здумати! Читала все, що під руку попадало, було там усякого!

Орест

Так і слід: літературу, як і життя, треба знати з усіх боків.

Любов

Зате, правда, набила оскому навіки!

Орест

Однак ви й тепер багато читаєте.

Любов

О, то зовсім інші книжки!

Милевський

Які ж?

Любов

(всміхнувшись)

Не знаю, чи й казати, сміятись будете, а ви, Сергію Петровичу, в думці ще й «синім чулком» назовете, – вголос не одважитесь, ви занадто джентльмен для сього!

Милевський

(вклоняючись)

Прикажете дякувати? Що ж то за книжки такі отреченні?

Любов

А наукові, по філософії, психології і… психіатрії!

Саня

Бог зна що!

Любов

Не журись, я й «добрих авторів» читаю, он вони, бачиш? (Показує на етажерку з книжками в гарних оправах.) А тут вже наукові авторитети. (Показує на скляну шафу з товстими книжками.)

Милевський

Отож ці авторитети винні, що у вас такий аскетичний погляд на життя.

Любов

У мене аскетичний погляд? Ну, не знаєте ви мене! (Палко.) Адже мені усякий аскетизм, усяке факірство глибоко противне.

Саня

Ну, але як же погодити з твоєю «новою мораллю», наприклад, любов?

Любов

А ось як. Єсть же інша любов, ніж та, що веде до вінця, я от що думаю.

Милевський

От се то правда! Перший раз бачу у молодої дівчини таку смілість думки! Вашу ручку.

Любов дає. Він цілує.

Шлюб – се кайдани, хоч і золоті, а кохання не любить кайданів. Хатнє багаття гарне тільки на картинах, і то не завжди. По-моєму, Рубенсові картини на тему – Wein, Weib und Gesang кращі куди, ніж ті всякі «медові місяці», «первенці», «молоді матері»… Любов – се балерина; одягніть її в візитову призвоїту сукню або, не дай боже, в капот, і вона стратить всі свої чари!

Любов

Нащо замуровуватись у якийсь склеп? Щастя так мало на світі, його треба ловить, а не одпихати. Бути щасливою самій і дати щастя іншому, що ж тут злого?

Милевський

(жартовливим тоном)

Стережіться, такий погляд небезпечний – багато драм починається щасливо.

Любов

Чого ж драм? Коли буде повертати на драму, можна покинути гру.

Орест

Ну, се не так легко. І не всякий дасть себе викинути, мов стару колоду карт.

Саня

Значить, ти признаєш так звану гру в любов, флірт?

Любов

(здригнулась)

Яке це бридке слово!.. Слухайте, Оресте, ви ж письменник, поет, роз’ясніть цим людям, яка ще є любов, окрім звичайної любові й флірту!

Орест

Єсть іще, – або, краще сказати, була любов мінезингерів; се була релігія, містична, екзальтована. Культ мадонни і культ дами серця зливались в одно. Се була любов часів «блакитної троянди», се любов не наших часів і не нашої вдачі. Коли є що в середніх віках, за чим можна пожалкувати, то, власне, за сею «блакитною трояндою». Єсть і в наші часи блакитні троянди, але се ненормальні створіння хворої культури, продукт насильства над природою.

Любов

Ви забуваєте другу любов, наприклад, любов Данте до Беатріче, а я, власне, таку мала на думці.

Милевський

Ну, знаєте, Любов Олександрівно, сі приклади непевні! У трубадурів часом трудно одрізнити блакитну квітку від адюльтера. А Данте, може, якби мав щастя познайомитися з своєю Беатріче ближче, то теж, може, попросив би її руки, щоб приміряти на неї шлюбний перстень. Тоді б ми мали не «Божественну комедію», а просто комедію під назвою «Як у людей, так і у нас».

Саня сміється.

Любов

(дивиться на Милевського й хитає головою)

Чого вам любов представляється тільки як драма або комедія? Pardon, ще як балет! Певне, того, що ви присяжний театрал. Любов може бути чудовою поемою, що люди потім перечитують у спогадах, без болю, без прикрого почуття. Ах, та що я з вами говорю про се – просто профанація! (До Сані.) Саню, серденько, заграй нам що-небудь: кажуть, музика зміняла і каміння в живі істоти, принаймні хоч на хвилину, – чи не пройме вона й Сергія Петровича!

22 січня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Хто так тільки не кохав (вірш "Любов" Володимира Сосюри)
День святого Валентина цьогоріч іще кілька днів поспіль нагадуватиме про себе не лише зів'ялими букетами у смітниках і затоптаними шматками рожевих кульок та конфеті на вулицях, а й постами з українською любовною й еротичною поезією в фейсбуці. #такніхтонекохав – тематичний поетичний флешмоб під таким хештегом запустила 14 лютого художниця й авторка улюбленого багатьма мальованого персонажа кота Інжира Олена Павлова. Без іронії, хороша ініціатива, завдяки якій український сегмент фб якщо не наповнився, то бодай трохи розбавив усезагальну рожево-сердечкову істерію (як і потік в'їдливих коментарів стосовно того, як вона, ця щорічна істерія, дістала) зразками української любовної поезії "здорової людини". Проте флешмоб – він на те й флешмоб, щоби ширитися й, охоплюючи все дальші й дальші фб-простори, вбирати в себе, як снігова куля, і, кгм, значно менш вдалі поетичні зразки. Заодно й нагадуючи про те, якою ну дуже вже часто постає в таких поезіях жінка – якщо про неї пише чоловік. В кращому разі – ніжна-кохана-єдина чи прекрасна-недосяжна, "кров-любов", "очі-ночі", "кохання-страждання" і всі решта варіації на тему поетичного синдрому Франка-Вакарчука. В найгіршому починає бути шкода, що ідея премії за найгірший опис сексу в літературному творі, яку цьогоріч вперше вручили в Україні під назвою "Золотий хрін" (і всі ми знаємо, кому вона дісталась), не виникла років так на п'ятдесят чи сто раніше – із творів гіпотетичних лауреатів вже можна було би укласти підручник "Як ні в якому разі не можна писати еротичну поезію". А "середня температура по лікарні" такої поезії викликає максимум саркастичну усмішку – ну бо, серйозно, та хто так тільки не кохав. Починаючи від античних міфів і закінчуючи 2018 роком у всіх літературах світу – щоби нині написати про кохання не заяложено, не рожево й небанально, треба бути й справді майстром. А не вдатися при цьому до стереотипів, зокрема стосовно жіночого образу – це узагалі фінальний бос, який мало кому дається в Україні навіть в останні роки. Стривайте, а звідки ж він узявся, цей хештег? Хто згадає, що там було далі, у вірші, звідкіля це взято? "Так ніхто не кохав, Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання...", ага, щось таке вчили й досі вчать напам'ять в десятому класі школи. Автор цих рядків – Володимир Сосюра, ще один класик української радянської поезії, який окрім того що теж долучився своїм доробком до соцреалістичного "дир-дир-дискурсу" звеличення партії й героїзації її героїв, на радість вчителькам літератури написав чимало любовної лірики. От тільки чи не вся вона – не про "так ніхто не", а про "та хто тільки так не". І на "Золотий хрін" там було би що номінувати, і завдання для фейсбучного тесту на кшталт "вгадайте, хто це написав – великий український хрестоматійний поет чи учень 9 класу" було б із чого скласти. Тим іронічніше, що одна із, мабуть, найбільш показових у цьому сенсі поезій Сосюри так і називається – "Любов". Тут прекрасно все. Метафоричне протистояння "непмана поганого" й ліричного героя – простого радянського робітника, яке ненав'язливо нагадує про "опальність" першого й потребу повернення другого на домінантні позиції. Безликі "Інни й Марії", які мають за першим же покликом прибігти втішати відкинутого ліричного героя. Власне головна персонажка – пласке й безхарактерне втілення буржуазних розкошів, від яких має героїчно відмовитися ліричний герой (але ж у нього почуття, і йому так важко, і голову йому заморочили французькі парфуми, і рими "очі-хочу", ну ви зрозуміли). Наскрізна й кричуща функціональність жінки як такої, увінчана фінальним моторошним "О скільки, скільки біля муру Таких, як ти, я розстріляв". І крізь це все – постійне наголошення на тому, що "так не любить вас ніхто". Seriously?  Занадто вже велика частина української поезії стала місцем втілення усіх можливих стереотипів про жінку й жіночість, щоби не сказати, що іноді це місце заледве не кривавих розправ і зведення особистих рахунків із власними якими завгодно травмами, так зручно втіленими в жіночих образах. Про це не варто забувати, ані читаючи хрестоматію в 10 класі, ані підтримуючи поетичний флешмоб. Буває хороша, свіжа, позбавлена стереотипів любовна й еротична поезія, де жінка – і повноцінна дієва персонажка, і глибока лірична героїня. Буває хороша українська любовна й еротична поезія, у якій жінка постає саме такою. Проте не вся українська любовна й еротична поезія – хороша. І ставити знак рівності між поняттями "хороша поезія" й "це написав класик", між поняттями "хороша поезія" і "жінку-персонажку тут можна замінити непівським торшером" – теж навряд чи вдала ідея. Не в останню чергу тому, що це все вже було. Сто тисяч мільйонів разів, у яких завгодно варіаціях і декораціях, задовго до 1925 року й за десятиліття й десятиліття після нього. А в 2018-му році, після всього, що було, аж занадто вже сильно хочеться, щоби нарешті з'явилося щось інше.
Життя як витвір мистецтва ("Щоденник" Марії Башкирцевої)
Ім'я Марії Башкирцевої, доньки полтавських дворян, яка виховувалась, навчалася й більшість свідомого життя провела у Франції, досі вкрай рідко згадують у зв'язку з українською літературою. Ба навіть із українським живописом, попри те що Башкирцева була однією з небагатьох українок, котрим вдалося досягти таких помітних успіхів у цьому виді мистецтва – нині її картини "йдуть з молотка" на найбільших світових аукціонах. Занадто вже неоднозначною постаттю є ця французька українка, напрацювання якої ще в ХІХ столітті з такою радістю "присвоїла" собі Російська імперія. Проте її зв'язок із Україною та вплив українського контексту на її творчість та становлення є незаперечним. І найбільш вагомим доказом на користь цього є якраз її літературна творчість. Хай навіть єдиним твором, який залишила по собі Башкирцева, став її щоденник, який вона писала французькою мовою й вела з 15 років до самої своєї смерті в 1884 році. Що, здавалося би, може бути більш типовим для освіченої дівчини в ХІХ столітті, аніж вести щоденник? І що, здавалося би, може бути цікавого й особливого в дівочому щоденнику хоч ХІХ століття, а хоч будь-якого іншого часу? Рожеві малюночки, банальні любовні віршики, багатослівні описи кохань-страждань – ну, чи про що там пишуть дівчата в щоденниках. Проте "Щоденник" Башкирцевої означив собою радикальну зміну в ставленні до подібних автобіографічних документів. Окрім того що саме після його публікації "серйозне" літературознавство вперше всерйоз почало замислюватися над літературною цінністю таких творів, він цілком ясно окреслив зміни, які вже тоді відбувалися в світогляді жінки.  Так, у "Щоденнику" доволі багато рутинних побутових замальовок із життя освіченої панночки – описи щоденних розмов, зустрічей, подорожей. Так, достатньо там і глибоких особистісних звірянь, не в останню чергу й любовного характеру. Проте той спосіб аналізу довколишньої дійсності і власних переживань, до якого вдається Марія Башкирцева (на початку "Щоденника", як ми пам'ятаємо, ще підлітка), оприявлює значно ширший спектр проблем, які вже в останні десятиліття ХІХ століття цікавлять освічену дівчину. Навчання, самореалізація, потреба визнання – ба навіть переосмислення власної ролі в житті майбутнього чоловіка та родини. До перших літературних "маніфестів" фемінізму в Україні ще роки й роки, а Марія Башкирцева вже зуміла не лише реалізувати, а й осмислити нові типи жіночого досвіду та нові ролі, які щойно стали доступними молодим жінкам у Європі. Окрім того, "Щоденник" зі своєю граничною відвертістю й настановою на фіксацію та аналіз особистого досвіду й переживань багато в чому випередив модерністську естетику, яка остаточно зайняла панівні засади в літературі та інших видах мистецтва аж на початку ХХ століття. Це в 60-х роках ХХ засновник французької школи автобіографізму Філіп Лежен почне досліджувати європейську автобіографію та остаточно реабілітує щоденникову, сповідальну, гранично щиру й особистісну творчість як таку, що має цінність не лише як документ, а і як літературний твір. Це в 90-х студії пам'яті й автобіографізму стануть нерозривними, а їхню важливість для проговорення різних типів досвіду людства навряд чи хтось зможе спростувати. А за понад сто років до того молода українка, вчергове прибігши додому після заняття в академії живопису Жуліана, одному з найпрестижніших навчальних закладів у Франції, звіряла радості своїх творчих перемог, сумніви і внутрішні протиріччя щоденнику, якому судилося не лише самому стати мистецьким твором, а й по-справжньому змінити світ. Це вам не рожеві картиночки й не любовні віршики – хоча й для них у мистецтві життя іноді варто знаходити місце.
Пофарбована дудка (вірш Павла Тичини "Пляж")
Геній українського поетичного символізму з трагічною творчою й особистою історією, яка – і та, й інша – прийшла зрештою від "сонячних кларнетів" до "партія веде" і "трактор в полі дир-дир-дир", а потім, через десятки років, трансформувалася в досі улюблену серед школярів примовку, що починається на "краще з'їсти кірпічину". Досі улюблену, бо творчість Павла Тичини досі займає вагоме місце в шкільній програмі, в тім числі суттєву частку поезій, які вивчаються напам'ять. Навряд чи варто вкотре згадувати про те, до якого печального фіналу прийшла творча еволюція поета після його переходу до лав "українських радянських поетів" – проте на те, як (і чи? і куди?) еволюціонували жіночі образи в його поезії, а надто у зв'язку із цим переходом, поглянути все ж цікаво. Що перше зринає в пам'яті на думку про жіночі образи в поезії Тичини? "О панно Інно...", ага. То ще з "Сонячних кларнетів", із 10-х років ХХ століття, і хоч там ну зовсім не йдеться про хоч наскільки-небудь виражений характер героїні (жодної з двох), це принаймні сприймається як хоч і оскомна через те, що вона ну всюди, де можна, але досить мила поетична замальовка. Ах, точно, ще було про липу, яка шелестить і про "не дивися так привітно-яблуневоцвітно" – ну, не дає Тичина слова й характеру жінкам у своїх геніальних поезіях періоду символізму-"кларнетизму", але ж принаймні гарно і дуже-дуже романтично (принаймні так досі думають майже всі вчительки української літератури). Ще час від часу з'являються тут різні варіації на тему жіночого "над-Я": мати, Богородиця, Україна – і чи варто казати, що все їхнє значення вичерпується хвилюванням і перейманням за долю синів (ну, чи одного – вже не так важливо, Ісуса Христа чи Павла Тичини)? Проте далі – більше. Кримський цикл поезій іноді називають останнім проблиском генія Тичини перед суцільним поринанням у браве прокомуністичне "дир-дир-дир". І насправді цю демаркаційну лінію й точку неповернення саме в цих віршах видно напрочуд явно. За рахунок жіночого образу, звісно  – було би дивно, якби Тичина зрадив своєму ранішому функціональному ставленню до жінки в своїй творчості. В поезії з цілком собі невинною назвою "Пляж" жіноче "над-Я" (те, що лірична героїня – не просто-собі жінка, а прообраз України, стає цілком зрозуміло на фразі "Тепер вже не знаю ні націй ні рас: Свободу людей своїм богом зову!") вже навіть не просто скорботне й журливе – воно зґвалтоване (тут бачимо явний натяк на попередні події революції та громадянської війни). Втім, ліричний герой – альтер-его самого Тичини – цинічно, майже буквально переступає через це, описуючи страждання метафоричної України, проте обираючи на користь "оскаленого звіра" – Радянського Союзу, який і "зрівняв" всі народи й нації, пообіцявши свободу. Хоча насправді ув'язнивши й знищивши геній Тичини, й далеко не лише його.  "Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась" – ці слова Євген Маланюк адресував Тичині за два роки до написання поезії "Пляж". І таки мав рацію. Тільки от "дудка" грала ще кілька десятиліть потому. І – при всьому новаторстві й геніальності поета, таки навряд чи випадає дивуватися примовці про кірпічину.