12 грудня, 2017

Коли українська література «встигла» (роман Марко Вовчок «Живая душа»)

27 листопада 2017
Українській літературі, навіть (і особливо) сучасній, люблять закидати "відставання" від "прогресивних" літератур західноєвропейських націй – зокрема, це й досі звучить як найчастотніше пояснення того, чому вона "програє" останнім у якості та формальній виробленості. Тому що історичні обставини, гніт Російської імперії, а потім СРСР, валуєвські циркуляри, новояз, цілеспрямоване винищення української письменницької інтелігенції за часів Радянського Союзу та асиміляція її з російською в імперському просторі (що й досі спричинює дискусії на тему того, а "чиї" ж вони – українські письменники й письменниці, які отримували освіту в Москві та Петербурзі й писали російською мовою). Причин достатньо, і вони, безсумнівно, мають сенс. Однак захоплюватися, роздаючи творам української літератури характеристики "вторинних" і "запізнілих", все ж не варто.

У 1847 році британська письменниця Шарлотта Бронте видала під власним ім'ям роман "Джейн Ейр" – книгу, яка остаточно зламала стереотип про те, що жіноча література не може бути серйозною. Далекий від банальної мелодраматичності сюжет, атмосферність та стилістична виробленість – і водночас сильна й рішуча головна персонажка, яка не ламається під тиском обставин, а створює ці обставини сама. Роман "Живая душа" Марія Вілінська видала під чоловічим псевдо Марко Вовчок і в 1868 році, проте ідеї, які проговорює українська письменниця, виявляються на диво співзвучними тим, які, хай і на 20 років раніше, реалізувалися в британській літературі. Персонажка Вілінської Маша Рославлєва теж потерпає від становища "бідної родички", теж почувається невідповідною середовищу, в якому опиняється, і теж прагне самореалізуватися та власноруч заробляти на життя, навіть якщо задля цього доводиться розірвати суспільні зв'язки, поламати моделі жіночої гендерної соціалізації та обрати цілковиту непевність і невідомість замість забезпеченого життя. "Нова жінка", цілком сучасна європейському жіночому руху і в літературі, і за її межами – і це в Україні середини ХІХ століття!

Варто, втім, зауважити, що Вілінська не ігнорує й інші актуальні своєму часу ідеологічні питання. Мотивації Маші виходять далеко за межі self-empowermentу: її вустами письменниця критикує й підважує і псевдопатріотизм, і фальшиве "народофільство", та навіть й ідеї "нової жіночості", які реалізуються лише на словах, стаючи прикриттям для відчайдушного намагання "лишити все як було". Так, роман "Живая душа" написано російською мовою, так, в україномовній творчості Вілінської значно менше діяльних та активних персонажок (бо практично всі вони є "жінками з народу"). Проте факт лишається фактом: ще до Наталі Кобринської, Ольги Кобилянської та Лесі Українки українська література отримала роман про "нову жінку". А Марія Вілінська-Марко Вовчок виявляється не менш глибокою за Шарлотту Бронте, не менш іронічною за Джейн Остін – і не менш вчасною для свого часу.

Коли українська література «встигла» (роман Марко Вовчок «Живая душа»)

Девушки все еще ходили по зале.

– Ольга, вы что-то сегодня опять грустны! – сказала Маша.

– Ах, Marie, – отвечала та, – да разве я могу веселиться? Вы знаете всю мою жизнь, знаете все, что я вынесла. Теперь, конечно, мне хорошо… Мне хорошо, – повторила она с раздражением и с горечью, – как может быть хорошо наемнице в чужом доме, где все добры и деликатны. Ах, Marie! эта доброта, эта деликатность могут ведь тоже отравлять жизнь. Когда все думают, как бы не оскорбить… вы понимаете меня!.. К тому же я теперь, как больная, как израненная, ко мне прикоснуться нельзя, все болит. И нежные руки для меня жестки!

– Разве вы не ждете ничего хорошего?

– Я? Ждать хорошего? Вы не в первый уже раз меня об этом спрашиваете, вы ребенок, Marie! Чего мне ждать? Откуда?

– От жизни. Всего, что жизнь дает.

– Мне ничего не дает она, все для меня давным-давно окончено! Умру старой учительницей где-нибудь в чужом доме – вот и все! До старости буду в службе, в зависимости!

– Вас более всего тяготит  э т а  зависимость, да?

– Ах, Marie, если бы вы знали, что это такое!

– Но я тоже живу в чужом доме.

– Другое дело: вы родня.

– Это хуже, что по родству живу. Гораздо лучше, если бы у меня не родство, а дело было.

– Да, мы с вами так рассуждаем, а люди иначе!

– Но тут главное, как  м ы  рассуждаем.

– Собственное сознание, да? Конечно, это укрепляет, это отрада… но ежечасные уколы берут свое! Вы не перечувствовали этого, Marie, не можете судить.

– Нет, я знаю, что это такое. Было время, я очень этим мучилась, но теперь прошло.

– Прошло?

– Да, прошло. Сначала я как-то пала ниц, ни на что не глядела, ничего не искала, только мучилась, а потом приподнялась и стала выхода искать.

– И нашли?

– Почти.

– Какой же? Да вы что-то задумали, Marie! Что вы задумали?

– Я задумала поступить учительницей куда-нибудь.

– Учительницей? Вы? Так это вот для чего вы все учитесь с утра до вечера?

– Да.

– Но ведь это мечта! Надежда Сергеевна никогда этого не допустит!

– Вы полагаете, она запрет меня в темную темницу, что ли?

– Нет, конечно, но ее огорчение…

– Я постараюсь как можно меньше ее огорчить; потому-то я еще не на месте, а тут.

– Ах, Marie, Marie! Что вы задумали! Какой ад вы себе сами готовите! Мне за вас страшно! Какой конец!

– Это начало, а не конец.

– Но я напрасно волнуюсь: это все мечты. Я предвижу совсем другое, Marie: я думаю, вы замуж выйдете скоро. Вы не можете остаться равнодушной к такой любви, к такой преданности! […]

Все разошлись по своим уголкам, и Маша очутилась в своей комнате.

Это была небольшая комната в одно окно, без всяких мелких украшений. Узкая белая кровать, столик, плетеный стул, на окне широкие длинные белые занавески. Тетя Фанни говорила, что здесь «грустно и строго».

– Или у меня здесь и в самом деле только «грустно и строго»? – мелькнула у Маши мысль, когда она вошла в свою комнату. […]

Маша вдруг почувствовала в себе удивительный прилив жизни и силы, точно в ней не кровь билась, а били какие-то ключи могучие, свежие, какие-то трезвые. […]

Ей стали вдруг несносны разговоры эти о добре и правде, о силе характера и назначении человека; опостылели издеванья над вседневною пошлостью житейскою, опротивели похвальбы и жалобы, потеряли свое значенье и цену страданья и добродетели Ольги Порфировны и развитость Надежды Сергеевны, все печальное, ликующее, смиренное, самонадеянное, все ее как-то теперь раздражало. Это, впрочем, не было мелкое, суетное раздражение, нет. Внимательно и серьезно, терпеливо и вдумчиво вызывала она все и всех, вопрошала и судила.

Тут уже примешивались и припутывались тысячи воспоминаний, тысячи неясных планов, много внезапных открытий, неожиданных прозрений. Прежние верования ломались и стремления прежние замирали. Прежние кумиры шатались и многие уже летели с высоты. Нового еще ничего не явилось отчетливого и определенного, но смутное, неясное начинало уже рисоваться и обозначаться чуть-чуть.

Она вспоминала детство свое, то время, когда ее дома звали в шутку  б р о д я г о й  и говорили, что она лес любит, как истый волк; в то время, когда, бывало, мать, чем-нибудь огорченная, вдруг сделается внезапно строга и засадит ее в комнату, и она тоскливо глядит из окна; потом она вспоминала себя девочкой на возрасте, чтения свои тогдашние, тогдашние свои волнения и недоумения; промелькнула перед нею смерть матери, то жаркое лето, когда ей дышать было трудно в их деревенском доме от запаха лекарств, а в саду голова кружилась от аромата пышно и сильно распустившихся цветов, отпеванье, последнее прощанье; потом дорога сюда, к Надежде Сергеевне, жгучая грусть и печаль при расставании с родными краями, чувство одиночества на новом месте, рой новых впечатлений, ряд новых лиц, прилив новых дум и чувств.

Что это за жизнь? Какова? Что дает? Куда ведет? […]

И здесь жизнь была почти такая же точно, как там дома, почти то же давала для развития;  х о р о ш у ю  б и б л и о т е к у,  у д а л е н и е  о т  с в е т с к о й  п о ш л о с т и, п р и р о д у… прибавились только красноречивые разговоры, увлекательные проповеди.

Но есть конец чтению всякой книги, не всегда удовлетворяет природа, и к чему ведет самый красноречивый разговор? Он ведь должен к чему-нибудь вести? Можно ли одну и ту же книгу читать сначала? Можно ли разговаривать все об одном и том же? […]

Все как-то, за что она ни бралась, все оказывалось несостоятельно, ни к чему не приводило ее, томило и волновало.

А за стеною няня рассказывала, как сказочный царь, не сообразивши дела, уступил новорожденного сына за ковш студеной воды.

Ну, положим, полюбит она, Маша, выйдет замуж и найдет самое завидное, как говорят, счастье. Что это такое, это так называемое завидное-то счастье?

А няня за стеною рассказывала, как «царевич невесту себе отыскал, нарядил ее в парчи да в жемчуги, в золотой карете катал, а там привез в золотой дворец, и поселились они в том дворце на покой, и стали жить да поживать, да добра наживать».

– А потом что? – вскрикнула Катя.

– И во дворце своем стали жить да поживать, да добро наж…

– А потом? Потом? – кричала Катя.

– Ах, господи, – вздохнула дремлющая няня, – потом ничего!

– Я хочу что-нибудь еще!

– И стали жить да поживать, да добра наживать!

– Нет, нет! – подумала Маша. – О, нет!

27 листопада 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Вбрані, випарфумувані, рішучі (повість Івана Франка "Перехресні стежки").
"Які дурні наші поступовці та радикали, що декламують на тему конечності рівноправності та рівнопросвітності женщин з мужчинами! Як коли би се було можливе! Як коли би се було потрібне! Як коли би се було комусь на щось пожиточне! Дай їм сьогодні рівноправність у державі, вони зробляться незламною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів. Дай їм рівноправність, коли для них усяка просвіта, всяка наука — се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів. Певно, бувають виїмки. Виїмкам усяка свобода. Але тягти весь загал жіноцтва, особливо того ситого, та вбраного, та випарфумуваного, до вищої науки — се цілковита страта часу й засобів".  Цю цитату, на щастя, точно ніколи не включать до тестів ЗНО, на відміну від безлічі інших цитат того самого автора – не було-бо такого літературного чи культурного явища, сучасного йому, яке б він не оцінив та не схарактеризував влучно, містко й метафорично. Цього автора називають одним із найбільш ерудованих вчених-гуманітаріїв в українській літературі, одним із найплодовитіших письменників, одним із найпалкіших поборників української національної ідеї – і це тільки початок величезного списку із цілком заслужених "най". Проте безмір прочитаного й написаного не змінив залізобетонного консерватизму й упередженості щодо всього "нового" у Івана Яковича Франка. Найзатятіший критик всього модерного й модерністського в літературі й культурі як "занепадницького" й "декадентського", найбільш активний обстоювач традиційних патріархальних цінностей і, звісно ж, той, чия творчість рясніє наймахровішими стереотипами про жінок (підтвердження цьому – хоча б вищенаведена цитата) – так, це все теж про другого з тріади найвидатніших і найбільш заквічаних і зарушничених українських письменників усіх часів. Новела "Сойчине крило", а саме з неї взято титульну цитату, вивчається нині в 10 класі школи, і в програмі її схарактеризовано дослівно як "історію жінки, яка помилилась у своєму виборі". Головна персонажка Маня обрала-бо, така-розтака, не аморфного й безвольного, хоч і позитивного до оскомини, головного персонажа Хому, а діяльного, хоча й злодійкуватого Генрися, от і заслужила, самавинна, свою тяжку долю. Раніше вивчалася ще й повість "Перехресні стежки" – і там, не повірите, те саме: осяйна панна Регіна рішуче відкидає залицяння всуціль патріотичного, позитивного й серйозно налаштованого (либонь, ще й автобіографічного) адвоката Євгенія Рафаловича і стає дружиною рішучого, проте божевільнуватого Стальського. Який – правильно й передбачувано – перетворює її життя на філію пекла. Як і Маня з "Сойчиного крила", єдине, що може протиставити постійним знущанням чоловіка Регіна – це переносити їх мовчазно й терпеливо. Бо отак воно у них, жінок: оберуть не того й мучаться, самівинні. Проте Франко, може, сам того не помічаючи, деконструює власні переконання протягом розвитку обох персонажок – в кульмінаційних моментах вони раптом стають діяльними й рішучими. Маня наважується змінити своє життя, порвавши з минулим і приїхавши до Хоми, а Регіна...Регіна обирає ще більш радикальний спосіб вирішення своїх родинних проблем. В одному Іван Якович виявився таки правий: дай жінкам рівноправ'я – і вони створять реакційний рух чи й цілісіньку революцію. Аби ж тільки бодай у одному Франковому творі жінки-персонажки хоч раз могли поговорити між собою не під пильним поглядом всюдисущого наратора. 
Чоловік у житті Марії Грінченко (вірш Бориса Грінченка "Присвячую М. Г.")
Ні для кого не секрет, що жоден український поет-сучасник Шевченка не уникнув впливу творчої манери великого патріарха. Та що там – привид батька-Тараса ширяв над українською літературою як мінімум до кінця ХІХ століття, і годі було його позбутися. Коли б Гарольд Блум міг спостерігати за тим, як борються із "фінальним босом" укрліту цілі покоління поетів-"наступників", можливо, центром його праці "Страх впливу" став би зовсім не Шекспір, а якийсь інший письменник на "Ше". Та сама народницька риторика, та сама образність і навіть стилістика – десятки поетів-епігонів лишив по собі Шевченко, і навряд чи це бодай якось пішло на користь і літпроцесу загалом, і кожному з цих поетів зокрема. Ніхто із них не зумів зажити бодай десятої частини слави патріарха ні за життя, ані після смерті, не кажучи вже про те що позбутися впливу великого шевченківського наративу й авторитету мало кому вдалося. До когорти таких потрапив і Борис Грінченко – можливо, саме тому значно більше визнання отримала його праця як лексикографа й етнографа, аніж як поета й письменника. "Пливуть  по  небу  хмароньки  В  далекії  краї,  Летять  із  їми  думоньки  Щочаснії  мої  —  Туди,  де  та  криниченька  Холодная  дзюрчить,  Над  нею  та  зеленая  Вербиченька  шумить"... Нічого не нагадує? А далі там, так-так, дівчинонька, яка схилилась над криниченькою. І де ж це все вже було, гмгм. Нічого дивного, що і в плані жіночої образності своєї творчості Грінченко недалеко "втік" від Шевченка. Жінки в його прозовій і поетичній творчості варіюються від ідилічних "дівчиноньок" до все тих же нещасних кріпачок і покриток (одна з таких, Докія з повісті "Каторжна", поповнила собою галерею образів шкільної програми з укрліт). Проте, як і Шевченко, Грінченко все ж робить "чи не поодинокий" виняток. Марія Грінченко (у дівоцтві Гладиліна), яка прожила в шлюбі з Борисом Грінченком 26 років, була для нього зовсім не "музою" й "натхненницею", а соратницею, подругою й однодумицею. Діяльність Марії Грінченко далеко не обмежується допомогою чоловікові в роботі над найголовнішою працею його життя – чотиритомним "Словарем української мови". Вона активно публікує власну поезію та прозу в літературних часописах, розробляє шкільні підручники з мови та літератури, в її перекладах вперше видано українською драми Метерлінка та Ібсена, твори Толстого, Теннісона, Марка Твена та казки Ганса Крістіана Андерсена. Вірш-присвяту дружині Грінченко пише в перший же рік після шлюбу, і тут немає ні тіні об'єктивації чи ідеалізації – тільки вдячність і поціновування її підтримки та спільної праці. Навіть наприкінці ХІХ століття і незважаючи на цілий Шевченковий спадок, так уже було можна!
Чи не поодинока (вірш Тараса Шевченка "Марку Вовчку")
Жінкам у творчості Тараса Шевченка присвячено цілу тему в шкільній програмі з української літератури для 9 класу. І там не лише всі можливі варіації на тему як іконічних сільських мадонн, так і зраджених, покинутих і відкинутих суспільством Катерин, титарівен і наймичок. Там і цілком реальні жінки-"музи" великого патріарха укрліт. Ганна Закревська, Варвара Рєпніна, Ликера Полусмакова, була ще хтось чи й навіть не одна – а ще ж треба вивчити, як називались твори, які він кожній присвятив, бо це точно буде на олімпіаді а, може, і на ЗНО! Втім, усі ці "далекі наречені", виписані в поезії Шевченка, мало чим відрізняються одна від одної. "І ти, моя єдиная, Встаєш із-за моря, З-за туману, слухняная Рожевая зоре!" – і яка різниця, з нагоди якої жінки воно написано? Пієтетно, ідилічно, ідеалізовано. Просто як у піснях "Океану Ельзи": це може бути Ликера Полусмакова, а може і твоя кохана з паралельного класу. Дивно, що теперішні юні (й не дуже) майстри пікапу частіше користаються з творчості патріарха сучасної української музики, аніж класичної української літератури. Однак серед цих реальних жінок, увічнених Шевченком у поезії, є одна, якій не дісталося солодкавих об'єктиваційних епітетів. І вона, о диво, не кохана. Вірш, написаний Шевченком 1859 року, є, мабуть, у його творчості безпрецедентним стосовно жінки. І цією жінкою стала Марія Вілінська, більш відома під письменницьким псевдонімом Марко Вовчок. Великий патріарх висловив таке шанування творчості авторки, що аж охрестив її своєю літературною спадкоємицею. Може, саме звідси почалася не найкраща традиція маркування талановитих українських письменниць від колег-чоловіків "чи не поодинокими мужчинами", проте факт лишається фактом: навряд чи хтось із живих сучасників Шевченка був так високо ним оцінений. Втім, символічно "передаючи" свій літературний спадок Марко Вовчок, Шевченко таки прорахувався. На щастя, при читанні її повістей ніякі потойбічні голоси не лунають у голові – Марії Вілінській більше йдеться про ті теми, які мало цікавили класика. І, мабуть, титул зачинательки жіночої традиції в українській літературі їй припав би до душі куди більше, аніж спадкоємиці Шевченка.