15 листопада, 2018

Коли українська література «встигла» (роман Марко Вовчок «Живая душа»)

27 листопада 2017
Ірина Ніколайчук

Аспірантка Національного університету «Києво-Могилянська академія» (спеціальність — порівняльне літературознавство), лекторка літературних курсів Культурного проекту, учасниця проекту «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі», авторка рецензій, оглядів та аналітичних статей про літературу і не лише.

Українській літературі, навіть (і особливо) сучасній, люблять закидати "відставання" від "прогресивних" літератур західноєвропейських націй – зокрема, це й досі звучить як найчастотніше пояснення того, чому вона "програє" останнім у якості та формальній виробленості. Тому що історичні обставини, гніт Російської імперії, а потім СРСР, валуєвські циркуляри, новояз, цілеспрямоване винищення української письменницької інтелігенції за часів Радянського Союзу та асиміляція її з російською в імперському просторі (що й досі спричинює дискусії на тему того, а "чиї" ж вони – українські письменники й письменниці, які отримували освіту в Москві та Петербурзі й писали російською мовою). Причин достатньо, і вони, безсумнівно, мають сенс. Однак захоплюватися, роздаючи творам української літератури характеристики "вторинних" і "запізнілих", все ж не варто.

У 1847 році британська письменниця Шарлотта Бронте видала під власним ім'ям роман "Джейн Ейр" – книгу, яка остаточно зламала стереотип про те, що жіноча література не може бути серйозною. Далекий від банальної мелодраматичності сюжет, атмосферність та стилістична виробленість – і водночас сильна й рішуча головна персонажка, яка не ламається під тиском обставин, а створює ці обставини сама. Роман "Живая душа" Марія Вілінська видала під чоловічим псевдо Марко Вовчок і в 1868 році, проте ідеї, які проговорює українська письменниця, виявляються на диво співзвучними тим, які, хай і на 20 років раніше, реалізувалися в британській літературі. Персонажка Вілінської Маша Рославлєва теж потерпає від становища "бідної родички", теж почувається невідповідною середовищу, в якому опиняється, і теж прагне самореалізуватися та власноруч заробляти на життя, навіть якщо задля цього доводиться розірвати суспільні зв'язки, поламати моделі жіночої гендерної соціалізації та обрати цілковиту непевність і невідомість замість забезпеченого життя. "Нова жінка", цілком сучасна європейському жіночому руху і в літературі, і за її межами – і це в Україні середини ХІХ століття!

Варто, втім, зауважити, що Вілінська не ігнорує й інші актуальні своєму часу ідеологічні питання. Мотивації Маші виходять далеко за межі self-empowermentу: її вустами письменниця критикує й підважує і псевдопатріотизм, і фальшиве "народофільство", та навіть й ідеї "нової жіночості", які реалізуються лише на словах, стаючи прикриттям для відчайдушного намагання "лишити все як було". Так, роман "Живая душа" написано російською мовою, так, в україномовній творчості Вілінської значно менше діяльних та активних персонажок (бо практично всі вони є "жінками з народу"). Проте факт лишається фактом: ще до Наталі Кобринської, Ольги Кобилянської та Лесі Українки українська література отримала роман про "нову жінку". А Марія Вілінська-Марко Вовчок виявляється не менш глибокою за Шарлотту Бронте, не менш іронічною за Джейн Остін – і не менш вчасною для свого часу.

Коли українська література «встигла» (роман Марко Вовчок «Живая душа»)

Девушки все еще ходили по зале.

– Ольга, вы что-то сегодня опять грустны! – сказала Маша.

– Ах, Marie, – отвечала та, – да разве я могу веселиться? Вы знаете всю мою жизнь, знаете все, что я вынесла. Теперь, конечно, мне хорошо… Мне хорошо, – повторила она с раздражением и с горечью, – как может быть хорошо наемнице в чужом доме, где все добры и деликатны. Ах, Marie! эта доброта, эта деликатность могут ведь тоже отравлять жизнь. Когда все думают, как бы не оскорбить… вы понимаете меня!.. К тому же я теперь, как больная, как израненная, ко мне прикоснуться нельзя, все болит. И нежные руки для меня жестки!

– Разве вы не ждете ничего хорошего?

– Я? Ждать хорошего? Вы не в первый уже раз меня об этом спрашиваете, вы ребенок, Marie! Чего мне ждать? Откуда?

– От жизни. Всего, что жизнь дает.

– Мне ничего не дает она, все для меня давным-давно окончено! Умру старой учительницей где-нибудь в чужом доме – вот и все! До старости буду в службе, в зависимости!

– Вас более всего тяготит  э т а  зависимость, да?

– Ах, Marie, если бы вы знали, что это такое!

– Но я тоже живу в чужом доме.

– Другое дело: вы родня.

– Это хуже, что по родству живу. Гораздо лучше, если бы у меня не родство, а дело было.

– Да, мы с вами так рассуждаем, а люди иначе!

– Но тут главное, как  м ы  рассуждаем.

– Собственное сознание, да? Конечно, это укрепляет, это отрада… но ежечасные уколы берут свое! Вы не перечувствовали этого, Marie, не можете судить.

– Нет, я знаю, что это такое. Было время, я очень этим мучилась, но теперь прошло.

– Прошло?

– Да, прошло. Сначала я как-то пала ниц, ни на что не глядела, ничего не искала, только мучилась, а потом приподнялась и стала выхода искать.

– И нашли?

– Почти.

– Какой же? Да вы что-то задумали, Marie! Что вы задумали?

– Я задумала поступить учительницей куда-нибудь.

– Учительницей? Вы? Так это вот для чего вы все учитесь с утра до вечера?

– Да.

– Но ведь это мечта! Надежда Сергеевна никогда этого не допустит!

– Вы полагаете, она запрет меня в темную темницу, что ли?

– Нет, конечно, но ее огорчение…

– Я постараюсь как можно меньше ее огорчить; потому-то я еще не на месте, а тут.

– Ах, Marie, Marie! Что вы задумали! Какой ад вы себе сами готовите! Мне за вас страшно! Какой конец!

– Это начало, а не конец.

– Но я напрасно волнуюсь: это все мечты. Я предвижу совсем другое, Marie: я думаю, вы замуж выйдете скоро. Вы не можете остаться равнодушной к такой любви, к такой преданности! […]

Все разошлись по своим уголкам, и Маша очутилась в своей комнате.

Это была небольшая комната в одно окно, без всяких мелких украшений. Узкая белая кровать, столик, плетеный стул, на окне широкие длинные белые занавески. Тетя Фанни говорила, что здесь «грустно и строго».

– Или у меня здесь и в самом деле только «грустно и строго»? – мелькнула у Маши мысль, когда она вошла в свою комнату. […]

Маша вдруг почувствовала в себе удивительный прилив жизни и силы, точно в ней не кровь билась, а били какие-то ключи могучие, свежие, какие-то трезвые. […]

Ей стали вдруг несносны разговоры эти о добре и правде, о силе характера и назначении человека; опостылели издеванья над вседневною пошлостью житейскою, опротивели похвальбы и жалобы, потеряли свое значенье и цену страданья и добродетели Ольги Порфировны и развитость Надежды Сергеевны, все печальное, ликующее, смиренное, самонадеянное, все ее как-то теперь раздражало. Это, впрочем, не было мелкое, суетное раздражение, нет. Внимательно и серьезно, терпеливо и вдумчиво вызывала она все и всех, вопрошала и судила.

Тут уже примешивались и припутывались тысячи воспоминаний, тысячи неясных планов, много внезапных открытий, неожиданных прозрений. Прежние верования ломались и стремления прежние замирали. Прежние кумиры шатались и многие уже летели с высоты. Нового еще ничего не явилось отчетливого и определенного, но смутное, неясное начинало уже рисоваться и обозначаться чуть-чуть.

Она вспоминала детство свое, то время, когда ее дома звали в шутку  б р о д я г о й  и говорили, что она лес любит, как истый волк; в то время, когда, бывало, мать, чем-нибудь огорченная, вдруг сделается внезапно строга и засадит ее в комнату, и она тоскливо глядит из окна; потом она вспоминала себя девочкой на возрасте, чтения свои тогдашние, тогдашние свои волнения и недоумения; промелькнула перед нею смерть матери, то жаркое лето, когда ей дышать было трудно в их деревенском доме от запаха лекарств, а в саду голова кружилась от аромата пышно и сильно распустившихся цветов, отпеванье, последнее прощанье; потом дорога сюда, к Надежде Сергеевне, жгучая грусть и печаль при расставании с родными краями, чувство одиночества на новом месте, рой новых впечатлений, ряд новых лиц, прилив новых дум и чувств.

Что это за жизнь? Какова? Что дает? Куда ведет? […]

И здесь жизнь была почти такая же точно, как там дома, почти то же давала для развития;  х о р о ш у ю  б и б л и о т е к у,  у д а л е н и е  о т  с в е т с к о й  п о ш л о с т и, п р и р о д у… прибавились только красноречивые разговоры, увлекательные проповеди.

Но есть конец чтению всякой книги, не всегда удовлетворяет природа, и к чему ведет самый красноречивый разговор? Он ведь должен к чему-нибудь вести? Можно ли одну и ту же книгу читать сначала? Можно ли разговаривать все об одном и том же? […]

Все как-то, за что она ни бралась, все оказывалось несостоятельно, ни к чему не приводило ее, томило и волновало.

А за стеною няня рассказывала, как сказочный царь, не сообразивши дела, уступил новорожденного сына за ковш студеной воды.

Ну, положим, полюбит она, Маша, выйдет замуж и найдет самое завидное, как говорят, счастье. Что это такое, это так называемое завидное-то счастье?

А няня за стеною рассказывала, как «царевич невесту себе отыскал, нарядил ее в парчи да в жемчуги, в золотой карете катал, а там привез в золотой дворец, и поселились они в том дворце на покой, и стали жить да поживать, да добра наживать».

– А потом что? – вскрикнула Катя.

– И во дворце своем стали жить да поживать, да добро наж…

– А потом? Потом? – кричала Катя.

– Ах, господи, – вздохнула дремлющая няня, – потом ничего!

– Я хочу что-нибудь еще!

– И стали жить да поживать, да добра наживать!

– Нет, нет! – подумала Маша. – О, нет!

27 листопада 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Наповнення смислами поняття “жіноче” у суспільстві (за повістю «Я, Мілена» Оксани Забужко)
У співпраці з Валерією Рева. Сучасна медіакультура пропонує жінкам і чоловікам величезну кількість гендерних стереотипів, вимог, моделей поведінки. Намагаючись їм відповідати, жінки і чоловіки позбавляють себе власного вибору, відмовляються від свого “Я”. У світі, сповненому гендерних стереотипів, культурних традицій і суспільних вимог, почути свій власний голос – може бути завданням майже нездійсненним. Шлях до самопізнання для головної героїні повісті Мілени виявився сповненим драматизму.
Нещасливі пошуки стереотипного щастя у новелі «На Чортовій греблі» Галини Тарасюк
У співпраці з Дариною Стрілецькою. Галина Тарасюк – авторка більше двох десятків книг, володарка більше 10 літературних премій. Письменниця – Кавалер “Ордена княгині Ольги”. Нагороджена медаллю “Незалежність України”, Міжнародного Академічного Рейтингу популярності “Золота Фортуна”, відзнакою Міжнародного лицарського Ордена Архистратига Михаїла”. Її твори перекладені італійською, німецькою, румунською, польською, литовською, латвійською, туркменською, білоруською, російською. У центрі уваги письменниці жінки і чоловіки, внутрішній світ яких і зовнішні обставини життя розкриваються через призму їх взаємостосунків, взаємооцінки і взаємодіїї.
Самовизначення жінки у час війни (за матеріалами книги Світлани Алексієвич  “У війни не жіноче обличчя”)
У співавторстві з Поліною Стрілецькою. Книга “У війни не жіноче обличчя” є унікальною у своєму роді. Це книга документальної прози письменниці, яка народилася і провела дитячі роки в Україні, лауреатки Нобелівської премії з літератури 2015 року Світлани Алексієвич. У цій книзі, написаній у 1983 році, яку сама авторка визначає як “роман голосів”, зібрані і осмислені розповіді жінок, у тому числі численних українок, які брали участь у Другій Світовій війні.