21 січня, 2018

Не Каменяр, не Вакарчук (вірш Івана Франка "Зближаєсь час, і з серцем, б’ючим в груди…")

7 грудня 2017
Погордливе й упереджене ставлення до жінок у творчості Франка періоду "Перехресних стежок" (а це рівно межа ХІХ й ХХ століть) зовсім не випадкове. Доти протягом приблизно 15 років у ній тривав період, підсумком якого стала поетична збірка "Зів'яле листя" 1896 року. Так-так, окрім хрестоматійного "чого являєшся мені у сні", якого за роки незалежності не уникло жодне покоління українських десятикласниць і десятикласників, там ще чимало поезій подібного характеру. Щоби не сказати, що вони приблизно всі там якраз отакі.

"Інтимна лірика" – ухильно й дещо поблажливо характеризують цю збірку шкільні хрестоматії з літкритики. Інтимна – це значить зовсім не (оте, що ви подумали і що, коли б воно було у Франковій поезії, вписалося би в тему сезону "Гендеру в деталях", але не судилося), а сповідальна, страждальна й зациклена на собі, що з неї взяти. "Осмислення неординарного типу фатальної жінки, інспіроване авторським індивідуальним баченням, чуттям і досвідом" – уточнює академічне літературознавство. Ось хто винен у нескінченних стражданнях героя – лірична героїня, постійно недосяжна, а місцями й по-справжньому жорстока у своєму нехтуванні почуттями героя.

Безмежно прекрасна, безмежно ідеалізована, безмежно жорстока, безмежно далека, богиня й муза. Під її нищівним поглядом Каменяр, вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою і невтомний борець за національну ідею перетворюється на страждальця і плаксія. Не втрачаючи, втім, позитивності й патріотизму, ба більше – вона цим його безрадісним становищем тільки підкреслюється. Аж хочеться спитати: що ж їй, цій такій-розтакій ліричній героїні, ще треба, що вона нехтує таким всуціль позитивним (автобіографічним?) героєм і відкидає таку палку, щиру й самовіддану його любов? Навіть Шекспір із його "моя кохана дихає, як люди, а не пахтить, як квітка навесні" дає тут фору Франкові в реалістичності зображення жінки за кілька століть до – але кому цікава та реальна чи реалістична жінка? Нам би тригер для страждань і рушій для творчості. Архетиповий, як виглядає, для української культури. Гурт "Океан Ельзи" – досі єдиний в Україні, здатний зібрати повний НСК "Олімпійський", і з кожної другої (якщо не з кожної першої) пісні Вакарчука помахує ручкою й стріляє очима все та сама "фатальна жінка". Яка завжди прекрасна – і завжди за замовчуванням не твоя. І твоєю, що прикметно, ніколи не буде. Піти й зізнатися їй у своїх почуттях – для слабаків, тільки писати сльозливі вірші, тільки хардкор!

І вже один із тих небагатьох віршів, де можна побачити іншу модель жіночості – хоч скільки-небудь діяльної, не об'єктивованої й позбавленої конотацій фатальної недосяжності – добряче вирізняється на тлі з одного боку революційно-каменярських, а з іншого приречено-страждальницьких поетичних моделей Франка. "Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди", втім, теж можна назвати феміністично наснаженим твором тільки з пересторогою. Не Каменяр, не Вакарчук – та все ж і навряд чи фемініст.



 

Не Каменяр, не Вакарчук (вірш Івана Франка "Зближаєсь час, і з серцем, б’ючим в груди…")

Зближаєсь час, і з серцем, б’ючим в груди,
Я вирвуся, щоб бачити тебе,
Порвати пута фальші і облуди,
Що тисне нас і по душі скребе,
Пробить стіну, котрою людська злість
Нас, друже мій сердечний, розділила,
Не знаючи, що в наших серцях сила,
Котрої ржа упідлення не з’їсть.
Зближаєсь час, і, радісно тремтячи,
В твої обійми щирі кинусь я,
І скаже поцілуй мені гарячий,
Що будь-що-будь, а ти повік моя!
Моя і невідлучна! Бо сльозами
І горем ти знітована зо мнов!
Нема стіни, перегород між нами!
Не знає стін, перегород любов!
Всі пута, що засліплення й зла воля
На нас вложили, нам на біль, – порвем!
Отруту, що нас нею щедро доля
Поїла, виллєм з серця і затрем
Усякий слід тих споминок важких,
Котрі, мов черви, серце підгризали,
Щоб навіть тіні темнії від них
На наше вольне щастя не лягали.
Зближаєсь час, коли, подібно нам,
По довговічних боях, муках люди
Прокинуться, гнилий розмечуть трам,
Що їх давив, і щиро грудь до груди,
Уста до уст притиснуть, мов брати,
Приязним, щирим словом заговорять,
Позбувшись пут недумства, темноти,
І зависті, і людовладства, й горя.

1 мая 1878

7 грудня 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
"Ви не спеціалісти!" (повість "Товаришки" Олени Пчілки)
Олену Пчілку, тобто Ольгу Косач, матір Лесі Українки й дитячу письменницю, практично всі ми пам'ятаємо (точніше, якщо хтось узагалі може про неї згадати) зі шкільного курсу української літератури саме так – як матір Лесі Українки (це тієї, що третя в рушниках після Шевченка і Франка) і як дитячу письменницю. Ну, і що Олена Пчілка – то псевдонім. У третьому класі школи саме на прикладі цієї письменниці вчительки та вчителі часто пояснюють дітям, що таке "псевдонім", несправжнє ім'я письменника чи письменниці, яке вони обирають для публікації своєї творчості. Чому так мусили робити письменниці, зокрема й українські, в ХІХ столітті й раніше – це достатньо складно пояснити третьокласницям і третьокласникам. І це навіть не іронія. Що вже казати про те, що Олена Пчілка перекладала Пушкіна, Лєрмонтова й Гоголя, досліджувала український народний орнамент, займалась видавничою та просвітницькою діяльністю, а також разом із Наталею Кобринською брала активну участь у підготовці альманаху "Перший вінок" 1887 року – єдиного на той час збірника творів українських жінок-письменниць. Це заскладно зрозуміти ученицям та учням третього класу. А десятого? Ой, ну там же Нечуй-Левицький і Панас Мирний – місця для такого незначного в історії української літератури факту, як той, що вже наприкінці ХІХ століття в Україні цілком склався український жіночий письменницький рух (і йому було з чого і з кого скластися), точно не знайти. Тому нате вам, любі десятикласниці й десятикласники, ще страждальниць, повій і покриток. Така вона, серйозна доросла українська література.  А між тим у 1887 році, через 12 років після публікації роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні" і за 12 років до виходу друком першої драми Лесі Українки "Блакитна троянда" (творчості Лесі Українки таки знайшлося місце в програмі – проте не цьому твору) її мати Ольга Косач видала під псевдонімом Олена Пчілка повість "Товаришки". І поки персонажки Нечуя-Левицького вибивають одна одній очі за межу, груші й предмети домашнього вжитку, а Панаса Мирного – накладають на себе руки просто через те, що обрали не того чоловіка, молоді героїні повісті Олени Пчілки – увага – їдуть у Цюрих. Увага – здобувати освіту. Щоб стати – увага – потім лікарками. І якщо між Любою та Раїсою згодом і складається якесь протистояння чи суперництво, то – так, зовсім не через чоловіка, а в професійній площині. Ба більше – одна з цих персонажок, Люба, цілком реалізує ту просвітницьку місію щодо убогого й темного народу, з якою до кінця століття продовжувала носитись частина української інтелігенції. Втім, мало хто з них замислювався над тим, якої допомоги потребують жінки з цього самого народу, а Люба реалізує цю допомогу власноруч. На жіночому боці, вправно й професійно, з повним правом заявляючи колегам по університетській лаві – "Ви не спеціалісти!".
У чесності жіноче обличчя (роман "Чесність з собою" Володимира Винниченка)
Володимир Винниченко – постать знакова не лише для політичної історії України (а тут навряд чи місце для того, щоби вкотре згадувати про його державницькі здобутки), а й для її літератури. У його драматургії, новелах і романах – все ті самі муки знедоленого українського народу й проблеми його інтелігенції, що раз у раз з'являлися в творах Винниченкових колег-реалістів. Але Винниченка цікавить не правдиве (у виконанні наших реалістів –  найчастіше пафосно-мелодраматичне) зображення несправедливої й жорстокої дійсності чи/і душевних потерпань персонажів із цього приводу. Суспільну мораль, утвердженням якої часто займались реалістичні твори, Винниченко підважує, випробовує й вивертає назовні, показуючи її непривабливе й прогниле «закулісся». Картинка щасливого й благопристойного життя містян приховує за собою суцільні обмани, підлості й ницість (саме це бачимо в драмах «Брехня», «Чорна Пантера й Білий Медвідь», романах «Записки кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина»). Та й до селянських буднів із злиднями, побиттям дітей і запобіганнями перед панами «садок вишневий коло хати» не дуже пасує – а повість «Федько-халамидник» у середній школі вивчають ще до Шевченка! Втім, із жіночими образами у Винниченковому неореалізмі теж не те щоб склалося. Бо ж хто вони, ті, хто чинить підлості, зраджує й бреше для досягнення своїх цілей, хто вони – ті, через кого персонажі-чоловіки занапащують свої долі й коять дурниці? Хто вони – ті, за рахунок кого Винниченко так яскраво демонструє загнивання суспільної моралі у своїх творах? Здогадатися неважко. Роман «Чесність з собою» 1911 року нічим принципово не відрізняється. Персонаж-протагоніст Мирон, весь в ідеї й боротьбі – в центрі, поруч його безликі соратники, які борються ніби в тому ж напрямку, але побоюються його запалу, а іноді й підсміюються з нього. От тільки ідея – власне, концепт «чесності з собою», розкритикований свого часу й політологами, і літературознавцями – дещо різниться від «а давайте зробимо народ щасливим». Гарна така ідея – починати треба з себе. Кожна праця, виголошує Мирон на черговому зібранні, заслуговує на повагу. Навіть, кгм, проституція. Бо це теж, кгм, праця. А потім одного разу до кімнати Мирона під час чергової його зустрічі з соратниками заходить його сестра Маруся, яку він не так давно забрав із дому розпусти, але вона чомусь не навертається до благопристойного життя. І красива й струнка соціалістична концепція з’їдає свій хвіст, а Мирон в кращих традиціях Франкового двійницва виявляється зовсім не тим, ким, може, й сам себе почав вважати. Бо якось само собою одразу стає зрозуміло, що чесний із собою серед присутніх у кімнаті лише один. Точніше – одна.
"Ось ти, і жий!" (новела Ольги Кобилянської "Природа")
"Вводячи жінку в життя, природа не питала: «Чи се мужчина, чи жінка, щоби мені наділити їх відповідними здібностями?» Ні — природа казала лише: «Ось ти, і жий!» І тому скажу, що недостаточність тая, брак сили духовної не лежить у жінці яко людині вже з природи, а походить вона і виробляється з систематично ограниченого виховання, яке одержує вона вже від колиски, котре виховання звертає більше увагу на розвій її чуття, аніж на духовні здібності, характер і силу фізичну, і заглушає, таким чином, усі інші голоси в її душі. Що однак жінка — людина, так само як і мужчина, і вимоги природи в неї такі самі, як її в нього, то її через те треба в таких самих умовах, як і його, виховувати до боротьби за існування, а озброївшися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, зможе й сама боротись за життєві засоби. Те все не завадить їй стати щирою люблячою подругою чоловіка і матір'ю дітям. І так, високоповажані сестри мої, єднаймося, працюймо над собою всіма силами!" Ці слова було сказано 1894 року в Чернівцях перед численною публікою на зібранні "Товариства руських жінок на Буковині". Нескладно здогадатися, хто їх виголосила – бо з-поміж письменниць, громадських і культурних діячок, котрі перейнялися ідеєю жіночого руху в Україні наприкінці ХІХ століття ця персона була чи не найпалкішою й тому найпомітнішою. Ні свого фемінізму, ні своєї "німеччини" (свого часу дуже перейнялася німецькою культурою й філософією, чимало творів написала німецькою мовою)  і водночас якоїсь особливої, ненародницької любові до українського села, хоч їй і неодноразово це закидали, Ольга Кобилянська так і не зреклась. Ідеї Ніцше, глибокий психологізм і трагічність нібито традиційних для української літератури другої половини ХІХ століття "сільських" образів і не менш глибока перейнятість проблемами становища жінки, її місця в суспільстві й потреби змін стають для письменниці магістральними темами творчості. Написані в різні роки повісті "Царівна", "Людина", "Через кладку", новели "Некультурна", "Valse melancholique", роман "Земля" і безліч інших творів по-різному і в різній мірі втілюють ці теми, відкриваючи в українській літературі цього періоду невідому досі територію – територію, де разом із епохою модернізму розпочинаються світоглядні злами й відкривається інший погляд на суспільні проблеми, зокрема традиційну християнсько-патріархальну мораль. Новела "Природа", роботу над якою Кобилянська завершила в 1887 році (видати твір, втім, змогла лише через 11 років), написана нібито в тому самому ключі. Проте було в ній дещо, що особливо сильно скандалізувало благопристойне товариство чернівецької інтелігенції. Цей твір називають одним із перших в новій українській літературі, де описано сцену статевого акту – проте неозброєним оком видно, що з цієї точки зору навіть у "Енеїді" Котляревського куди більше відвертості. Скандал спричинило інше, а саме – різка зміна акцентів і ставлення головної персонажки до того, що сталося між нею й чоловіком, якого вона бачить удруге в житті. Освічена, молода інтелігентка, залюблена в літературі, понад усе любить сама (!!) гуляти в лісі – карпатському, густому й темному. І понад усе її надихають природа й природність навколо себе і в собі самій. Захотіти чоловіка, віддатися йому й не пов'язуватися з ним більше ніяк і нічим для неї виявляється цілком природним, і саме це в творі Кобилянської найбільше скандалізувало сучасників. А чи змінилося щось за понад сто років? Справді? А чи нічого не нагадують вам тези доповіді, виголошеної ще в 1894 році?