6054 
"Які дурні наші поступовці та радикали, що декламують на тему конечності рівноправності та рівнопросвітності женщин з мужчинами! Як коли би се було можливе! Як коли би се було потрібне! Як коли би се було комусь на щось пожиточне! Дай їм сьогодні рівноправність у державі, вони зробляться незламною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів. Дай їм рівноправність, коли для них усяка просвіта, всяка наука — се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів. Певно, бувають виїмки. Виїмкам усяка свобода. Але тягти весь загал жіноцтва, особливо того ситого, та вбраного, та випарфумуваного, до вищої науки — се цілковита страта часу й засобів".
Цю цитату, на щастя, точно ніколи не включать до тестів ЗНО, на відміну від безлічі інших цитат того самого автора – не було-бо такого літературного чи культурного явища, сучасного йому, яке б він не оцінив та не схарактеризував влучно, містко й метафорично. Цього автора називають одним із найбільш ерудованих вчених-гуманітаріїв в українській літературі, одним із найплодовитіших письменників, одним із найпалкіших поборників української національної ідеї – і це тільки початок величезного списку із цілком заслужених "най". Проте безмір прочитаного й написаного не змінив залізобетонного консерватизму й упередженості щодо всього "нового" у Івана Яковича Франка. Найзатятіший критик всього модерного й модерністського в літературі й культурі як "занепадницького" й "декадентського", найбільш активний обстоювач традиційних патріархальних цінностей і, звісно ж, той, чия творчість рясніє наймахровішими стереотипами про жінок (підтвердження цьому – хоча б вищенаведена цитата) – так, це все теж про другого з тріади найвидатніших і найбільш заквічаних і зарушничених українських письменників усіх часів.
Новела "Сойчине крило", а саме з неї взято титульну цитату, вивчається нині в 10 класі школи, і в програмі її схарактеризовано дослівно як "історію жінки, яка помилилась у своєму виборі". Головна персонажка Маня обрала-бо, така-розтака, не аморфного й безвольного, хоч і позитивного до оскомини, головного персонажа Хому, а діяльного, хоча й злодійкуватого Генрися, от і заслужила, самавинна, свою тяжку долю. Раніше вивчалася ще й повість "Перехресні стежки" – і там, не повірите, те саме: осяйна панна Регіна рішуче відкидає залицяння всуціль патріотичного, позитивного й серйозно налаштованого (либонь, ще й автобіографічного) адвоката Євгенія Рафаловича і стає дружиною рішучого, проте божевільнуватого Стальського. Який – правильно й передбачувано – перетворює її життя на філію пекла. Як і Маня з "Сойчиного крила", єдине, що може протиставити постійним знущанням чоловіка Регіна – це переносити їх мовчазно й терпеливо. Бо отак воно у них, жінок: оберуть не того й мучаться, самівинні.
Проте Франко, може, сам того не помічаючи, деконструює власні переконання протягом розвитку обох персонажок – в кульмінаційних моментах вони раптом стають діяльними й рішучими. Маня наважується змінити своє життя, порвавши з минулим і приїхавши до Хоми, а Регіна...Регіна обирає ще більш радикальний спосіб вирішення своїх родинних проблем. В одному Іван Якович виявився таки правий: дай жінкам рівноправ'я – і вони створять реакційний рух чи й цілісіньку революцію. Аби ж тільки бодай у одному Франковому творі жінки-персонажки хоч раз могли поговорити між собою не під пильним поглядом всюдисущого наратора.
Регіна все ще стояла на місці, німа, недвижна, вперши очі в полум’я лампи.
– Ха, ха, ха, ха! – реготався Стальський, вертаючи від дверей і кидаючися на софку коло стола. – А що, Регінко? Добре я відіграв ролю морально обуреного? Ролю мужа, ображеного в своїх найсвятіших почуттях? Ха, ха, ха! Се було пишно, як я зачав тобі вичитувати мораль! А що, болить письо? Ну, ну, обітрися і не гнівайся. Се було потрібне – і для тебе, і для мене. Се не з злого серця, рибонько, а для нашого добра. Від любого пана мила й рана – правда, Регінко? Я знаю, ти у мене добра, ти мені не візьмеш сього за зле. А нащо була потрібна вся та історія при свідках, се ти пізнаєш, як трошка старша будеш. І як Бог дасть тобі ліпший розум, то, може, й подякуєш мені. А тепер годі вже стояти та глядіти на мене так, як на людоїда! Ну, заспокійся! Промов слово!
І він при тім пробував усміхатися до неї, але якось не міг довше дивитися в її лице. Те лице виглядало страшно – з слідами колишньої краси, оббрукане кров’ю, бліде і з несамовито блискучими очима, воно виглядало, як лице медузи.
– Е, та що я буду до тебе балакати! Роби, як собі хочеш! Думай, як собі знаєш! Байдужісінько мені. Від сьогодні маю тебе в руках, ось що головне. Від сьогодні мусиш гнутися передо мною, мусиш так скакати, як я заграю. А скоро що не по-мойому – нагоню з хати, викину на вулицю, ще й сам замельдую до поліції, велю втягнути тебе на лісту таких женщин – знаєш? О, моя рибонько, я давно ждав на сю хвилю! Се буде мій тріумф, моя сатисфакція… У мене пам’ять добра, та й рахунку я знаю настілько, що хто мені зробив одну прикрість, я йому зроблю десять та й ще одинадцяту додам причинку. Я казав тобі тоді: пожалуєш сього – ти не слухала! Тепер маєш!
Він устав із софи, наблизився до неї, але зараз знов відступився, мов щось відпихало його.
– Тьфу! – мовив відвертаючись. – Кілько клопоту мусить чоловік перейти з тим бабським насінням! Поки з ними договоришся до ладу, то волів би копу пшениці змолотити. Аж у горлі пересохло! Ану, чи є де в шафці хоч крапля якої живиці?
І він пішов до креденсу, вийняв із нього фляшку горілки і, не шукаючи чарки, підійшов знов до стола.
– Ось приятелька, ліпша від он того окатого опудала! Ся ніколи не зрадить. Небагато вона вміє, але те, що вміє, уділює завсіди однаково. Здорове було, опудало!
І, приткнувши шийку фляшки до уст, він почав булькотати. Вицідивши з половину того, що було в ній, він поставив фляшку на стіл і сів знов на софку.
– О, се чудесно! Мов огонь пішов по жилах. Ну, Регіно, випий і ти! Na frasunek dobry trunek! Ану! Покріпись – побачиш, мов рукою відніме! Все забудеш. А потому пай-пай... обоє... як муж і жінка... га? Як думаєш?
І, регочучись цинічно, він устав і наблизився до неї. Але знов почув, немов якась таємна сила відпихала його – і роззлостився.
– Тьфу на тебе! Відступися геть, чортяко! Ні п’єш, ні говориш, тілько мені своїм відьомським поглядом ґуст відбираєш! Махай спати!
І він пхнув її в груди. Вона цофнулася о крок далі і знов стала недвижно. Стальський ще раз узявся за фляшку і поти цідив, поки не спорожнив її всю.
А потім сів на кріслі, оперся ліктями на стіл, склонив голову, воркотів іще щось пару хвиль і заснув.
Регіна стоїть німа, недвижна. Не думає нічого. Витріщеними очима вдивляється в полум’я лампи, але не бачить нічого довкола себе. В її уяві мигають відірвані образи, мов обривки різнобарвної матерії, кидані шаленим вихром. Блискучий камінець на сонячній вершині – Євгенієве лице, молоде, свіже, як було тоді, коли обоє йшли вулицею зі школи фортеп’янової гри... туркіт фіакрів... лице тітки... воно більшає, наближається, робиться страшенною гнилою машкарою, розхиляє гнилі уста, показує чорні щербаті зуби і сточений червами язик і бубонить прокляті слова:
– Най вас Бог благословить! Най вас Бог благословить!
А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку... і маленька дівчинка в ліжечку... і над нею похилене лице старої няньки... і бринить ледве чутно сумна-сумна пісенька:
Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Скучерявила темна нічка,
Підмила корінь бистра річка.
А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку... і маленька дівчинка, заблукана в лісі... і лице Ориськи, повновиде, червоне, з повними, м’ясистими губами і з безсоромно всміхненими очима... і знов тітка в труні... і з труни висунена труп’яча рука киває на неї... і знов сумна-сумна пісня, мов жалібний бренькіт мушки, замотаної в павуковій сіті:
Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб трепотати?
А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку... і Євгенієве лице, зів’яле, старече, без цвіту молодості, без чару любові... і щось безформне, холодне, стоптане, столочене і викинене на смітник, але ще живе, ще не домучене до решти, і знов бринить жалібна мелодія, мов стогін розпуки:
Ой, буду я, мій миленький, жалувати:
Гей, а хто ж буде дрібні діти годувати?
І грядка фіалків, левкой, астрів. А то не астри, не левкої, не фіалки, а якісь дивні ростини з дитячими личками... дівчатка з блакитними очима, хлопчики... чути дитячий сміх, галас... і рев хуртовини знадвору... і легкий стук до вікна... і вона помалу обернула лице – і її очі спинилися на отворенім креденсі. На поличці креденсу лежав сікач, яким вона нині рано колола цукор, і молоток. Вона зупинилася очима на тих предметах, а в ухах її знов забриніла жалібна-жалібна мелодія, мов розпучний писк мушки, замотаної в павутину:
Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб трепотати?
"А справді, чи буде трепотатися?" – сказав їй зично над ухом якийсь чужий брутальний голос. Вона стрепенулася – оглянулась – коло неї не було нікого. Стальський спав, поклавши голову на зложені руки, а невеличка лисина на його тім’ї світилася до лампи. Регінині очі спочили на тій лисині, і їй здавалося, що з тім’я Стальського блиснув до її ока промінчик, подібний до того, який блискотів колись із сонячного вершка.
"А справді, чи буде трепотатися?" – повторив той сам чужий, страшний голос, і вона знов стрепенулася і озирнулася, але коло неї не було нікого. Вона напружила слух, напружила застанову і зрозуміла, що сей голос говорив у нутрі її душі, на дні серця. Вона перелякалася страшенно, бо чула, що там устає якась нова грізна сила, незалежна від її волі, сильніша від неї. Ще хвилю вона мовчки, німо боролася з тою силою, але та сила була брутальна, непоборима.
"Га, га, га! – реготалась та сила. – Ну, що шкодить попробувати, чи буде трепотатися?"
І Регіна, мов знехотя, піднялася на пальці – потім піднесла одну ногу – зробила крок і станула знов на пальці. Тихо, не чути кроку. Хуртовина виє надворі, товче снігом у вікна – ще крок. Лампа мигоче на столі – хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири – і став. Щось луснуло в її спальні – у неї завмерло серце – тихо-тихо – ще крок. Простягає руку до креденсу, бере в ліву сікач, у праву молоток – тихо. Буря виє, сніг сипле в вікна, хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири – і знов замовк. Чому лише чотири стуки? "А, більше не треба, – мовить у її нутрі грубий, брутальний голос. – Чотири вистарчить". Тихо. Вона простується, сміло йде до стола, легенько прикладає вістря сікача до тім’я Стальського – рука її не тремтить, підносить праву з молотком – і швидко щосили чотири рази б’є по тупім краю сікача.
Сікач, широкий на добру долоню, весь, аж по тупий край, затонув у мізку.
– Ггг! – гикнув Стальський. Механічним відрухом голова метнулася вгору, за нею все тіло, воно перехилилося взад і разом з кріслом з глухим лускотом горілиць упало на поміст. Голова вдарилася до помосту, сікач вискочив із рани, за сікачем потекла кров, змішана з мізком. Стальський затрепав ногами, силкувався щось ухопити руками... ще раз... ще раз... легше... легше... годі...
Регіна стоїть і дивиться на нього. В її вухах знов бринить мелодія:
Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Надворі реве хуртовина. В її спальні щось немов зітхнуло важко-важко. "Се моя мама", – мигнуло їй у голові, і їй зовсім не було дивно ані страшно. Хробачок застукав у стіні: раз, два, три, чотири. "Так, чотири досить", – сказав у її нутрі якийсь голос – не той попередній, брутальний, а якийсь інший, жалібний-жалібний, мов остатнє хлипання розбитого серця.
