21 січня, 2018

"Ось ти, і жий!" (новела Ольги Кобилянської "Природа")

21 грудня 2017

"Вводячи жінку в життя, природа не питала: «Чи се мужчина, чи жінка, щоби мені наділити їх відповідними здібностями?» Ні — природа казала лише: «Ось ти, і жий!» І тому скажу, що недостаточність тая, брак сили духовної не лежить у жінці яко людині вже з природи, а походить вона і виробляється з систематично ограниченого виховання, яке одержує вона вже від колиски, котре виховання звертає більше увагу на розвій її чуття, аніж на духовні здібності, характер і силу фізичну, і заглушає, таким чином, усі інші голоси в її душі. Що однак жінка — людина, так само як і мужчина, і вимоги природи в неї такі самі, як її в нього, то її через те треба в таких самих умовах, як і його, виховувати до боротьби за існування, а озброївшися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, зможе й сама боротись за життєві засоби. Те все не завадить їй стати щирою люблячою подругою чоловіка і матір'ю дітям. І так, високоповажані сестри мої, єднаймося, працюймо над собою всіма силами!"

Ці слова було сказано 1894 року в Чернівцях перед численною публікою на зібранні "Товариства руських жінок на Буковині". Нескладно здогадатися, хто їх виголосила – бо з-поміж письменниць, громадських і культурних діячок, котрі перейнялися ідеєю жіночого руху в Україні наприкінці ХІХ століття ця персона була чи не найпалкішою й тому найпомітнішою. Ні свого фемінізму, ні своєї "німеччини" (свого часу дуже перейнялася німецькою культурою й філософією, чимало творів написала німецькою мовою)  і водночас якоїсь особливої, ненародницької любові до українського села, хоч їй і неодноразово це закидали, Ольга Кобилянська так і не зреклась. Ідеї Ніцше, глибокий психологізм і трагічність нібито традиційних для української літератури другої половини ХІХ століття "сільських" образів і не менш глибока перейнятість проблемами становища жінки, її місця в суспільстві й потреби змін стають для письменниці магістральними темами творчості. Написані в різні роки повісті "Царівна", "Людина", "Через кладку", новели "Некультурна", "Valse melancholique", роман "Земля" і безліч інших творів по-різному і в різній мірі втілюють ці теми, відкриваючи в українській літературі цього періоду невідому досі територію – територію, де разом із епохою модернізму розпочинаються світоглядні злами й відкривається інший погляд на суспільні проблеми, зокрема традиційну християнсько-патріархальну мораль.

Новела "Природа", роботу над якою Кобилянська завершила в 1887 році (видати твір, втім, змогла лише через 11 років), написана нібито в тому самому ключі. Проте було в ній дещо, що особливо сильно скандалізувало благопристойне товариство чернівецької інтелігенції. Цей твір називають одним із перших в новій українській літературі, де описано сцену статевого акту – проте неозброєним оком видно, що з цієї точки зору навіть у "Енеїді" Котляревського куди більше відвертості. Скандал спричинило інше, а саме – різка зміна акцентів і ставлення головної персонажки до того, що сталося між нею й чоловіком, якого вона бачить удруге в житті. Освічена, молода інтелігентка, залюблена в літературі, понад усе любить сама (!!) гуляти в лісі – карпатському, густому й темному. І понад усе її надихають природа й природність навколо себе і в собі самій. Захотіти чоловіка, віддатися йому й не пов'язуватися з ним більше ніяк і нічим для неї виявляється цілком природним, і саме це в творі Кобилянської найбільше скандалізувало сучасників. А чи змінилося щось за понад сто років? Справді? А чи нічого не нагадують вам тези доповіді, виголошеної ще в 1894 році?

"Ось ти, і жий!" (новела Ольги Кобилянської "Природа")

Вона мала поверх двадцять років і була висока.

Хоч русинка від голови до ніг, було в неї рудаве волосся, що у русинів рідкість, та в чертах бачилась порода, а майже меланхолійний сум, що вибитий на всім, що нагадує оцей нещасний народ, був і в неї основою характеру, її очі, великі, трохи нерухомі і вогкі, були сумні і тоді, коли уста усміхалися. За сі очі звали її "руською мадонною". Вирісши на самоті і майже серед пишного блиску, вона не знала ні життя, нічого з його мрачних боків. Знала його тільки з книжок, котрими зачитувалася донесхочу.

Толстой був її богом, Шевченка ж знала майже напам’ять. Лінива, як її народ, була не дуже охоча до праці і жила, мов ті сторонські рослини в тепліннях, що їм хіба лиш у сні привиджуються бурі, які лютують знадвору. І багато, багато снилося їй.

Її фантазія розвинулася у такий буйний цвіт, що його коштом придавились всі інші пориви і ніколи не побачили Божого сонця. Хоч була чутлива до хоробливості, то все ж таки кпила собі з чистого "плекання чувств і думок".

Над усе любила природу.

Снувалась по горах, без товариства, без зброї. Цілу гірську околицю містечка, де проживала, знала так добре, як свою власну кімнатку, а одна з найкращих і найдикіших партій була цілісіньке літо ціллю її прогульок.

Її по природі сильна істота домагалася чогось більше, як "кімнатної красоти" та супокійного розпещеного життя. Інстинктивно чула існування бур, і були хвилі, коли душа її пристрасно за ними тужила. Боротьбу любила так, як любиться пишні, багаті красками картини та оп’яняючу музику, і так само вона собі її уявляла. Іноді опановувала її невиразна жадоба чувства побіди; але через те, що виросла в неробстві, ніколи не заохочувана і не скріплювана, розпещена, виніжена, її сила спала й ниділа і переходила в хоробливу, безпричинну тугу.

Ось яка вона була.

Вона марила про щастя, котрого пестра повнота мусила б давати.

Вижидала його щоднини, жила раз у раз в ожиданні чогось нового, далекого. Немов соняшник, стояла її душа, отворена для незвісно якогось щось…

В лісі лежала вона, витягнувшись на моху, і між вершками ялиць шукала неба.

Се було гарно.

Інколи слідила за полетом орла або як половик тихо крутився в кружала і немов чорна точка висів у воздухах.

Жадно ловила звуки від води і перетворювала їх у сміх. Може, голос потоку, що паде по скалі і камінню, не похожий на полутихий сміх? Коли вслухатися…

Іншим разом заглиблялася зовсім у шум лісу і, закривши лице руками, являла собі, що лежить на березі моря.

Се так, певно, шумлять морські хвилі, як смерековий ліс, цілком так само… хіба, може, лиш голосніше трохи…

Вона страх бажала опинитися на морі, побачити його раз у бурю, або як сходить сонце, або в місячну ніч. То, певно, іншого роду краса, як гори: неспокійна й повна перемін, принадна й пишна. Гори, з їх стоїчним і мрачним супокоєм, настроювали сумно і все більше та більше розбуджували спрагу краси, — та вгасити її не вміли

 […]

Там він сів собі на хвильку закурити люльку. Недовго сидів. Із пропасті, саме коло того каменя, підіймалася вгору дівчина. Вхопилася кріпкою рукою за папороть, що росла коло каменя, підвелася та й станула. Не була з хлопського стану, се він покмітив зараз, її голова була завита червоною хусткою, кінці ззаду зав’язані, а лице й шия були розкриті. Лице біле, як перлова матиця… і гарне… а очі великі й блискучі, та безконечно сумні!.

Мовчки видивилися вони на себе хвилинку…

— Дай тобі, Боже, здоров’я, пані! — сказав нарешті несміливо й випрямився.

— Дай і тобі, Боже! — відповіла трохи втомленим голосом і кивнула на нього, як знакома… Потім стягла з голови шовкову хустку, втерла собі нею легко зіпріле чоло, обійшла його поволі й підіймалася далі по стрімкій гірській дорозі.

Він пішов за нею.

Була високого, гибкого росту й на ходу колихалася злегка у клубах. Червоняво-русяві грубі коси, на кінцях розплетені, спадали їй із плечей.

"Боже, червоне волосся, — подумав він. — Як відьма… такого нема ні в однісінької дівчини в нашім селі… вони всі чорні. Як-то вони десь тужать за мною!. Таж то вже місяць як пішов із села, і сюди вгору не виходить ні одна!"

Він засміявся свавільно. Та, що йшла наперед нього, оглянулася перелякана.

— Куди ти йдеш? — запитався і зрівнявся з нею.

— У ліс.

Зиркнула на нього збоку, отворила губи, аби ще щось сказати, та замовкла, й ледве замітний усміх осяяв її сумне лице. Він оглядав її хвильку полохо, а по тому знову став по-свому дивитись навперед себе, напівсумно а напівзадумчиво, та й запитався:

— Ти з долини, з міста?

— Аякже.

— Там багато красних домів, але й багато людей. Місто велике. У нас, у селі, лиш панотець сидить у великім домі; нам їх не потрібно.

— Чому би не мешкати й вам у великих домах? — спитала.

— Чого? Або ми пани? Тоті, там, у долині, пани!

— Оце місто в долині дуже мале, — запримітила вона, повчаючи, — є сто раз іще більші міста.

Він засвистав із дива, захитав оглядно головою.

— Пані!

— Не кажи мені "пані"; я не віддана.

— У тебе нема пана?

Вона похитала головою, тимчасом як її великі очі дивилися поважно на його губи.

— Таж можеш узяти собі пана з міста, їх там, як трутнів. Візьми собі урядника!

Вона знов похитала головою, тимчасом як замітний усміх промайнув по її устах.

— Ні? Певне, як ти його не послухаєш або скажеш таке, чого він не любить, то він і тебе може замкнути на сорок вісім годин. Вони се добре розуміють, оті пани! Я власне йду від них.

І, не чекаючи на відповідь, він обуреним тоном оповів їй свою пригоду.

Вона весь час дивилась на нього уважно. Коли перестав оповідати й через хвильку ще й закляв "панів" у долині, вона потиху засміялася.

— Чого ти смієшся? Тут цілком не до сміху!

— Треба тобі розуміти справу, чоловіче, — сказала поважно.

— Або я вдурів, чи наївся їдовитих грибів? Борше там-тоті в долині! — відповів.

— Ані тоті в долині, ані тоті вверху. Але ти їх не порозумів. Твої гадки — серце, їх гадки — голова. Вони думають по закону й докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий. У тебе воно, бачиш, інакше. Все треба радитися голови.

Він сплюнув далеко крізь зуби.

— Чорт би їх ухопив! Вони всі крутарі, всі тоті голодні сурлутовці! Таж Бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га, сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку!

 — Нема ніяких щасливих чи нещасливих годин, — сказала.

— Ого! — заперечив.

— Вір мені. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такої дурниці!

Його очі блиснули.

— Ти гадаєш, що як уміти читати й писати, то вже вхопилося Бога за ноги? Є ще й святі… Я не кажу нічо, тоті люди, що вчаться, розумні, то правда; але вони й злі!

— Іноді воно так, але не гадай собі, що темнота робить ліпшими.

— Що я знаю? — сказав. — Яким кого Бог сотворив, такий він є, яка в кого доля, так і живеться, а як вийде чоловікові час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як Бог схоче, то таки мушу вмерти!

— Певне; на те нема ради.

— А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана? Поглянув на неї злорадно.

— Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках.

— Саме так, як я дівчата в селі, — виговорив гордо й більше мовби сам до себе. — І я багач: наші люди кажуть "найбільший багач". Усі дівчата гинуть за мною.

Вона засміялася.

Він гнівно наморщив чоло.

— Чого ти все смієшся?

— Я не сміюся з тебе. Він заспокоївся.

— Се правда, — сказав, — як християнин багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові.

— А з мене ти б также сміявся? — запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту, та й вдивилася в його лице.

— З тебе?

Він поглянув на неї майже переляканий; потім усміхнувся, злегка червоніючи.

— Е! Воно так не йде, — сказав.

— Чому ні?

— Не знаю… але ти така… така…

— Яка я? — запитала поважно.

— Така… я не знаю… така, як образ Матері Божої в нашій церкві…

Вона знов засміялася; не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли…

Мовчки йшли якийсь час далі.

[…]

Йому стало гаряче.

— Як я йшла сюди в ліс била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п’ята.

Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.

— А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-ко мені! Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.

— Се ходить, як би мало душу, — сказав. — Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе твій дєдьо великий пан? Хто ти?

Вона знову усміхнулася.

— Ти не знаєш, хто я?

— Ні.

— Але ж ти мене видів… нагадай собі!

— Я тебе ніколи не видів!

— Нагадай собі.

— Але ж кажу тобі!

— По… як ти привів свого гарного коня на подвір’я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?

Він подумав хвильку.

— Не знаю…— сказав протяжне й зачудовано. — Але я тебе не видів… хтось був вийшов… се знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.

Вона відвернула від нього очі й усміхнулася.

— Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто!

— Ти знов смієшся з мене!

— Ні.

— То хто ж ти?

— Що се тебе обходить? А втім, — додала раптом з меланхолійним усміхом, — я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах.

— Багачка й не мас щастя? — сказав недовірливо й засміявся. — Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода…— сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі.

Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум’я облило її лице.

— Правда… я молода… А скільки ж років тобі?

— До Дмитра буде двадцять, і шість. Я… Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.

— Ти! — промовив нараз дрижачим голосом.

— Що таке? — відповіла ледве чутно; вона була спустила очі.

— Ти красна, — сказав зміненим, беззвучним тоном.

Легка дрож пройняла її постать.

Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.

Силуваний усміх показався на її устах і завмер. Вона не могла видержати його погляду, її нагло обхопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах. Вона відступилася від нього далеко, на самий край пропасті, і сказала швидко:

— Ходім далі!

І вони йшли далі в ліс, де ставало все тихіше та тихіше; хіба що крізь ту тишину продирався голос джурчачого потоку. Швидко йшла вона краєм пропасті, нагинаючись легко попід смерекове галуззя, що звисали понад дорогою, коли він зворушений, питав:

— Отже, тобі подобається тут, у лісі?

— Подобається.

— Чому? Тут же нічого не видно.

— Якраз тому, що не виджу того, що звичайно виджу.

— Коли так, то ходи за мною на мій верх; там тобі ще більше сподобається. Туди не заходить ні одна людська душа, лиш іноді у свята мій неньо. Там я сиджу з мамою вже далі два місяці, і нас не відвідала майже ні одна людська душа. Хочеш?

— Ти одинак у родичів? — запитала, не вважаючи на його слова.

— Аякже, та чи підеш?

— Се ж не може бути!

— А чому ні?

— Тому, що бути не може.

— Тому, що не хочеш?

Вона мовчала.

— Тому, що не хочеш! Чуєш?

— Ах, що тобі забагається!

Насилу всміхнулася, а коли тим часом її очі майже несамовито світили зі зворушення.

— Глянь, — промовила, — як тут густо росте дерево, воздух майже вогкий; далі й неба не видко… о Боже!

— Ти таки боїшся!

Похитала головою й поглянула на нього очима, повними чудного блиску, їй усе ще не хотілось вертатися, хоч не знала чому. Далеко також було їй до того, щоб хотіла лишитися з ним… Нагло почула вона, що її воля справді не є вільна… Яка вона дурна була ще перед двома годинами!

— Не йди так близько понад берег, упадеш!

Вона не відповідала.

— Чуєш? Ах, ти боїшся мене! Я тобі нічого не зроблю. Твого дзиґарка мені не потрібно. Ходи ж бо ближче; осьде на грудях мій ланцюг із хрестиками більше варт, як твій дзигарок. Ходи, я тобі його подарую!. І ще більше міг би тобі подарувати… Навіть мого чорного коня з вирізаним сідлом… Лиш ходи!

Вона немов не чула його. Швидко з зарум’янілим лицем і гарячкове блискучими очима йшла вона з трудом вгору. Ліс ставав щораз густіший і дикіший. Дорога, стрімкіша й вища, вела аж у полонину. Доти хотіла ще дійти. Доти, на всякий случай, за всяку ціну, і аж потім назад.

Задиханий, бачилось, у найбільшому напруженні йшов він мовчки коло неї… Врешті опинилися на горі. Перед їх очима розстелився чудний вид. Великанські, порослі лісом верхи гір, синьо-темні пропасті, праліси, буйні полонини — усе разом погружене в синьому. І не далеко все те було. Ні, таки цілком близько від них пнялася гора на гору, лиш безоднями розділені. Над усім тим чудно чисте голубе небо.

Усе те могуче, велично гарне… Ввесь сей повний пишних красок простір; ся буйна, інтенсивна, майже темно-голуба зелень…

Навкруги тишина, самота й шум лісів. Переможена сею пишною красою, стояла вона хвильку; здавалося, забула, що він коло неї.

Він сидів коло неї на землі. Тої краси навкруги він, бачилося, зовсім не замічав, він бачив лише її одну.

Вона стояла перед ним, така висока й гибка і була напрочуд гарна!

Йому здавалося, що від блиску сонця пишне її тіло прозирало до нього крізь її легку, ясну одежу. Він бачив докладно всі його форми й зариси, чув їх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена.

Нагло вона обернула голову і справила до нього свої блискучі, широко створені очі. Що він заховувався так тихо?

— Тут так красно, — запримітила і, трохи змішана, а трохи зажурена, оглядалася довкола себе.

— Правда, але сідай!

— Ах, ні, я вже мушу йти геть.

— Геть? Чому?

Він сказав се, якби без свідомості.

— Так!

— Пощо?

— Я ж мушу!.

— Сідай трохи!

— Не хочу

— Чому ні?

— Тому…

— Та сідай!

Се звучало, мов розказ.

Якась свавільність, що зовсім не хоче знати почуття страху, рухнулась в ній; вона усміхнулася й зашептала:

— А як мені не хочеться?

Холодна, мов лід, повага виступила на його лице. Він підвівся на одно коліно, обхопив обома руками її гнучкий стан і тяг її до себе.

— Ти така красна… така красна! — говорив здавленим голосом.

Коли він до неї притулився, здавалося їй, мовби щось нерозгадне, мов електричний тік перейшов від нього до неї, і тисячу пломенів бухнуло на неї. Та вона хотіла боронитися.

— Що ти собі гадаєш, чого хочеш?

— Нічого.

— То пусти ж мене.

— Ти така красна, така красна!

Дике зворушення запанувало над нею. Груди підіймалися високо, й серце мало не трісло. Чула, як щось підкошувало її опірну силу, коли він тяг її до себе.

— Чоловіче, пусти мене!

Хвильку боролася з ним, німо й майже автоматично. Його очі горіли, а блідий був, як труп. Він її не пускав.

— Коли ж бо я тебе прошу… видиш… прошу…— шепотів раз у раз. — Ти така красна… така красна…

Їй закрутилася голова, й вона не змогла більше говорити.

На колінах обняв її стан руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг до землі.

Вона втеряла свою волю…

Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що біле, мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулася поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…

Осліпляюче і немов упоєне побідою заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемінилися в яркий червоний жар. Ось і все!.

А тепер він сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум і сміх, і мусить смертельно тужити за нею!

Він, найбагатший, найкращий, він, за котрим у селі всі дівчата гинуть, — він тужить даремно!

Сього з ним не бувало ніколи. Він скрегоче зубами й б’є кулаком по дереву.

Яка вона красна, яка чудово красна! Перше в короткому сні вона йому снилася. І сього він не може нагадати собі докладно; нагадує собі тільки, що вона близенько притулилася до нього, і йому від її дотику засіяло в тілі, мов сонце. Притім вона засміялася так тихо, як тоді, коли він був сказав їй, що за ним усі дівчата "гинуть". Та й намовляла вона його лізти з нею на таку висоту, де вже чоловікові крутиться голова.

"Мусиш мене шукати", — сказала вона йому між іншим, і сі слова затямив він собі добре, і навіть тон її голосу. Сьогодні рано він сів на свого дикого коня і, мов божевільний, пігнав дорогою, котру пройшов з нею.

Може, вона сидить десь там і малює смереки та слухає, як ліс шумить? Ллє не найшов її.

Раз причулося йому, що щось, похоже на людину, йде лісом. Він, заперши в собі дух, надслухував на всі боки, стояв нерухомо, мов тигр на чатах… Та то був лиш олень, і кінь його зо страху мало не скочив у пропасть… Стільки йому було з тої їзди.

Тоді все було таке гарне, мов сонце в саме полуднє. Він хоче, щоб воно знов було так гарно. Таж він любить її… так, тепер прийшла черга на нього вмирати! Він сміється, а сердце його повне лютих сліз…

Тоді вона відійшла з поглядами, якби світ для неї став раптом інший, якби вона стала іншою людиною. Була біла, як сніг, і її великі сумні очі сіяли так чудно… Господи Боже!

— Любиш мене? — запитався він був її. Вона не відповіла зараз, але сказала після короткої задуми з утомленим усміхом:

— Ні.

— О, ти любиш мене!

— Може!

— Чому може?

— Бо… бо то щось інше.

Чи вона глузувала з нього, що вже не показувалася?

Чи вона дійсно не прийде вже більше?

Се було неможливо!

Сільські дівчата приходили не раз і не два, як кого любили, напримір його! Гордо й нетерпеливо потряс він пишною головою, і придавлений, лютий крик вирвався з його уст.

Так, він просто казився…

Він чув, як душа його була немов рознесена і вже не ладналася. Він ледве дбав про свої коні та ледве гонив їх напоювати.

Що діяти?

Що діяти, щоб її бачити і знову мати?

Ллє як вона почту ще раз попадеться в руки, то мусить піти уверх до нього; добровільно або ні. Вона мусить. Він того хоче.

Він буде сидіти з нею сам-один. Вона любить бути сама. Тут може вона від ранку до вечора прислухатися шумові лісів і ніхто їй не буде перешкоджати. Він зможе прийти до неї, бо вона буде його, але чужинці…

Він грізно зморщив чоло.

Най би лиш котрий поважився! Полетів би з розбитою головою в яку пропасть так, що й коригуни не найшли би його.

З гуцулами в любові непорадно жартувати.
 […]

Яка гарна, яка чудово гарна була вона!

До всього того ще той сон!

Сон той ще був у його тямці. От якби тепер іще "чув її притуляння, чув її м’які теплі члени…

"Мусиш мене шукати!" — почув він раптом туй коло себе. І здригнувся та й перестав рубати. Майже в тій самій хвилі повторилися слова: "Мусиш мене шукати!"

21 грудня 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
"Ви не спеціалісти!" (повість "Товаришки" Олени Пчілки)
Олену Пчілку, тобто Ольгу Косач, матір Лесі Українки й дитячу письменницю, практично всі ми пам'ятаємо (точніше, якщо хтось узагалі може про неї згадати) зі шкільного курсу української літератури саме так – як матір Лесі Українки (це тієї, що третя в рушниках після Шевченка і Франка) і як дитячу письменницю. Ну, і що Олена Пчілка – то псевдонім. У третьому класі школи саме на прикладі цієї письменниці вчительки та вчителі часто пояснюють дітям, що таке "псевдонім", несправжнє ім'я письменника чи письменниці, яке вони обирають для публікації своєї творчості. Чому так мусили робити письменниці, зокрема й українські, в ХІХ столітті й раніше – це достатньо складно пояснити третьокласницям і третьокласникам. І це навіть не іронія. Що вже казати про те, що Олена Пчілка перекладала Пушкіна, Лєрмонтова й Гоголя, досліджувала український народний орнамент, займалась видавничою та просвітницькою діяльністю, а також разом із Наталею Кобринською брала активну участь у підготовці альманаху "Перший вінок" 1887 року – єдиного на той час збірника творів українських жінок-письменниць. Це заскладно зрозуміти ученицям та учням третього класу. А десятого? Ой, ну там же Нечуй-Левицький і Панас Мирний – місця для такого незначного в історії української літератури факту, як той, що вже наприкінці ХІХ століття в Україні цілком склався український жіночий письменницький рух (і йому було з чого і з кого скластися), точно не знайти. Тому нате вам, любі десятикласниці й десятикласники, ще страждальниць, повій і покриток. Така вона, серйозна доросла українська література.  А між тим у 1887 році, через 12 років після публікації роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні" і за 12 років до виходу друком першої драми Лесі Українки "Блакитна троянда" (творчості Лесі Українки таки знайшлося місце в програмі – проте не цьому твору) її мати Ольга Косач видала під псевдонімом Олена Пчілка повість "Товаришки". І поки персонажки Нечуя-Левицького вибивають одна одній очі за межу, груші й предмети домашнього вжитку, а Панаса Мирного – накладають на себе руки просто через те, що обрали не того чоловіка, молоді героїні повісті Олени Пчілки – увага – їдуть у Цюрих. Увага – здобувати освіту. Щоб стати – увага – потім лікарками. І якщо між Любою та Раїсою згодом і складається якесь протистояння чи суперництво, то – так, зовсім не через чоловіка, а в професійній площині. Ба більше – одна з цих персонажок, Люба, цілком реалізує ту просвітницьку місію щодо убогого й темного народу, з якою до кінця століття продовжувала носитись частина української інтелігенції. Втім, мало хто з них замислювався над тим, якої допомоги потребують жінки з цього самого народу, а Люба реалізує цю допомогу власноруч. На жіночому боці, вправно й професійно, з повним правом заявляючи колегам по університетській лаві – "Ви не спеціалісти!".
У чесності жіноче обличчя (роман "Чесність з собою" Володимира Винниченка)
Володимир Винниченко – постать знакова не лише для політичної історії України (а тут навряд чи місце для того, щоби вкотре згадувати про його державницькі здобутки), а й для її літератури. У його драматургії, новелах і романах – все ті самі муки знедоленого українського народу й проблеми його інтелігенції, що раз у раз з'являлися в творах Винниченкових колег-реалістів. Але Винниченка цікавить не правдиве (у виконанні наших реалістів –  найчастіше пафосно-мелодраматичне) зображення несправедливої й жорстокої дійсності чи/і душевних потерпань персонажів із цього приводу. Суспільну мораль, утвердженням якої часто займались реалістичні твори, Винниченко підважує, випробовує й вивертає назовні, показуючи її непривабливе й прогниле «закулісся». Картинка щасливого й благопристойного життя містян приховує за собою суцільні обмани, підлості й ницість (саме це бачимо в драмах «Брехня», «Чорна Пантера й Білий Медвідь», романах «Записки кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина»). Та й до селянських буднів із злиднями, побиттям дітей і запобіганнями перед панами «садок вишневий коло хати» не дуже пасує – а повість «Федько-халамидник» у середній школі вивчають ще до Шевченка! Втім, із жіночими образами у Винниченковому неореалізмі теж не те щоб склалося. Бо ж хто вони, ті, хто чинить підлості, зраджує й бреше для досягнення своїх цілей, хто вони – ті, через кого персонажі-чоловіки занапащують свої долі й коять дурниці? Хто вони – ті, за рахунок кого Винниченко так яскраво демонструє загнивання суспільної моралі у своїх творах? Здогадатися неважко. Роман «Чесність з собою» 1911 року нічим принципово не відрізняється. Персонаж-протагоніст Мирон, весь в ідеї й боротьбі – в центрі, поруч його безликі соратники, які борються ніби в тому ж напрямку, але побоюються його запалу, а іноді й підсміюються з нього. От тільки ідея – власне, концепт «чесності з собою», розкритикований свого часу й політологами, і літературознавцями – дещо різниться від «а давайте зробимо народ щасливим». Гарна така ідея – починати треба з себе. Кожна праця, виголошує Мирон на черговому зібранні, заслуговує на повагу. Навіть, кгм, проституція. Бо це теж, кгм, праця. А потім одного разу до кімнати Мирона під час чергової його зустрічі з соратниками заходить його сестра Маруся, яку він не так давно забрав із дому розпусти, але вона чомусь не навертається до благопристойного життя. І красива й струнка соціалістична концепція з’їдає свій хвіст, а Мирон в кращих традиціях Франкового двійницва виявляється зовсім не тим, ким, може, й сам себе почав вважати. Бо якось само собою одразу стає зрозуміло, що чесний із собою серед присутніх у кімнаті лише один. Точніше – одна.
Не Каменяр, не Вакарчук (вірш Івана Франка "Зближаєсь час, і з серцем, б’ючим в груди…")
Погордливе й упереджене ставлення до жінок у творчості Франка періоду "Перехресних стежок" (а це рівно межа ХІХ й ХХ століть) зовсім не випадкове. Доти протягом приблизно 15 років у ній тривав період, підсумком якого стала поетична збірка "Зів'яле листя" 1896 року. Так-так, окрім хрестоматійного "чого являєшся мені у сні", якого за роки незалежності не уникло жодне покоління українських десятикласниць і десятикласників, там ще чимало поезій подібного характеру. Щоби не сказати, що вони приблизно всі там якраз отакі. "Інтимна лірика" – ухильно й дещо поблажливо характеризують цю збірку шкільні хрестоматії з літкритики. Інтимна – це значить зовсім не (оте, що ви подумали і що, коли б воно було у Франковій поезії, вписалося би в тему сезону "Гендеру в деталях", але не судилося), а сповідальна, страждальна й зациклена на собі, що з неї взяти. "Осмислення неординарного типу фатальної жінки, інспіроване авторським індивідуальним баченням, чуттям і досвідом" – уточнює академічне літературознавство. Ось хто винен у нескінченних стражданнях героя – лірична героїня, постійно недосяжна, а місцями й по-справжньому жорстока у своєму нехтуванні почуттями героя. Безмежно прекрасна, безмежно ідеалізована, безмежно жорстока, безмежно далека, богиня й муза. Під її нищівним поглядом Каменяр, вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою і невтомний борець за національну ідею перетворюється на страждальця і плаксія. Не втрачаючи, втім, позитивності й патріотизму, ба більше – вона цим його безрадісним становищем тільки підкреслюється. Аж хочеться спитати: що ж їй, цій такій-розтакій ліричній героїні, ще треба, що вона нехтує таким всуціль позитивним (автобіографічним?) героєм і відкидає таку палку, щиру й самовіддану його любов? Навіть Шекспір із його "моя кохана дихає, як люди, а не пахтить, як квітка навесні" дає тут фору Франкові в реалістичності зображення жінки за кілька століть до – але кому цікава та реальна чи реалістична жінка? Нам би тригер для страждань і рушій для творчості. Архетиповий, як виглядає, для української культури. Гурт "Океан Ельзи" – досі єдиний в Україні, здатний зібрати повний НСК "Олімпійський", і з кожної другої (якщо не з кожної першої) пісні Вакарчука помахує ручкою й стріляє очима все та сама "фатальна жінка". Яка завжди прекрасна – і завжди за замовчуванням не твоя. І твоєю, що прикметно, ніколи не буде. Піти й зізнатися їй у своїх почуттях – для слабаків, тільки писати сльозливі вірші, тільки хардкор! І вже один із тих небагатьох віршів, де можна побачити іншу модель жіночості – хоч скільки-небудь діяльної, не об'єктивованої й позбавленої конотацій фатальної недосяжності – добряче вирізняється на тлі з одного боку революційно-каменярських, а з іншого приречено-страждальницьких поетичних моделей Франка. "Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди", втім, теж можна назвати феміністично наснаженим твором тільки з пересторогою. Не Каменяр, не Вакарчук – та все ж і навряд чи фемініст.