Впливові: українські політикині різних епох

Українські жінки в політиці довгий час стикалися і досі стикаються з багатьма викликами — з боку традицій, виховання й оточення, стереотипів, проблем і шляхів їх вирішення. Політична діяльність українок мала свою історію: вона не була популярною, її не підтримувало традиційне патріархальне середовище. Українські жінки не об’єднувалися в окремі політичні партії, але впливали на політичні процеси або індивідуально, або через роботу в громадських, культурних, освітніх, доброчинних товариствах. Увесь час і навіть ще сьогодні українських жінок закликали абстрагуватися від політичної кар’єри, закріплюючи за ними сімейні й господарські справи. Чималий відсоток українок були й залишаються аполітичними, вони пояснюють це тим, що нічого в політиці не розуміють або своїм прикладом нічого не можуть змінити. Однак відмежовування жінок від політики не означає, що політика відмежувалася від них. Хоча політика завжди асоціювалася з чимось «брудним», саме активна політична й громадянська позиція дозволяла розробляти правила, за якими жило/живе, розвивалося/розвивається українське суспільство. Як наслідок політичної діяльності українок попередніх епох нині жінки мають право обирати і бути обраними, можуть боронити свої права в суді, мають право на освіту, власність, рівну оплату праці, відпустку. Сьогодні жінки можуть вільно пересуватися по вулиці, вільно користуватися громадським і приватним транспортом, носити комфортний і зручний одяг, виходити на вулицю без супроводу чоловіка, організовувати на свій розсуд побут і відпочинок тощо. За цим усім стоїть робота багатьох жінок попередніх сторіч, які часто жертвували особистим комфортом і пробивалися у світ «чоловічої» політики заради рівних прав обох статей. Про таких жінок ітиметься далі в цій статті.

Жіноча політична активність у різні епохи мала свою специфіку, залежала від правових норм конкретного періоду. Високі політичні посади обіймали тільки одиниці і то в найдавніші часи або за межами українських земель (наприклад, успішною правителькою вважають Роксолану, яка, імовірно, мала українське коріння і походила з роду православного священика). Історія політичної активності українських жінок не має якоїсь традиції, бо вона не розвивалася хронологічно, матері не передавали дочкам «у спадок» свій рід занять (натомість професійна діяльність часто переходила від батька до сина), тому жіночу політику в українському випадку досить складно реконструювати лінійно. Крім того, дискусійне питання, що́ можна вважати політичною діяльністю жінок, які виборче право здобули щойно на початку ХХ століття. Отож у статті йтиметься про політикинь не в сучасному значенні цього слова. Протягом української історії жінки брали участь у політичних процесах, часто не будучи членкинями якихось політичних партій. Вони діяли індивідуально, об’єднувалися довкола різних товариств — громадських, культурних, доброчинних, професійних тощо.

Жінки шукали різних способів і методів впливати на політичне життя суспільства, зазвичай ненасильницького характеру. Протести, бойкоти, що їх організовували жінки, починаючи з ХІХ століття, — це перші спроби заявити про себе як про людей, котрі виступають за свої права.

Історія українських політикинь — це переважно історії окремих жінок. «За спиною» в цих жінок дуже часто стояли чоловіки, які виховували у них чітку суспільну позицію чи підтримували цю роботу. До того ж, незважаючи на противників активної політичної діяльності жінок, серед чоловіків були і є її прихильники.

Позитивні приклади жінок у політиці та підтримка їх із боку суспільства відіграють значущу роль у формуванні нового політичного середовища. Окремі історії українських політикинь різних епох демонструють, що для досягнення мети важливо не протистояти, а співпрацювати.

Жінки в політиці від Київської Русі до кінця ХVIII століття

Правове становище жінок від Київської Русі і до кінця ХVIII століття зазнало певних трансформацій. У давньоруській державі права жінок визначало їхнє соціальне походження. Попри відносну рівноправність із чоловіками у сфері цивільного права, шлюбно-сімейні і кримінальні права обмежували права жінок. Найбільше закони Київської Русі захищали заможних жінок[1]. Становище жінок із вищих суспільних верств дещо змінилося в добу Великого князівства Литовського, коли вони мали широку свободу, правову незалежність і майже не поступалися повнотою своїх громадянських прав чоловікам. Ці жінки мали право голосу в органах місцевого самоврядування через володіння нерухомістю, що було підставою для участі в місцевих сеймиках[2]. У ХVII–XVIII століттях настав період обмеження і позбавлення жінок суспільних, сімейних та майнових прав. Жінки поступово втрачали право брати участь у судах, виступати в них замість чоловіка, а у XVIII столітті було остаточно закріплено перевагу чоловічого свідчення над жіночим[3]. За ці два століття вплив у політичному житті мали небагато жінок, які належали до знатних родин і отримали добру освіту. Хто ці жінки?

Княгиня Ольга на прийомі в Костянтина Багрянородного

Найвідомішою політикинею києворуської доби вважають княгиню Ольгу. Її прихід до влади пов’язують зі смертю чоловіка, князя Ігоря. Нині у багатьох Ольга асоціюється хіба зі страшною помстою древлянам за смерть свого чоловіка, цю легенду переказують в усіх підручниках з історії України. Дітей, а часто й дорослих, захоплюють розповіді про поховане в човні перше посольство древлян, спалене в лазні друге, а потім спалене за допомогою голубів місто Іскоростень. За тодішніми народними уявленнями, які побутують дотепер, Ольга була взірцевою дружиною-матір’ю, бо берегла пам’ять про чоловіка і виховувала сина.

Поза легендами слід нагадати, що Ольга як правителька відзначалася дипломатичним хистом та запам’яталася реформами внутрішнього життя держави в різних напрямах — економічному, ідеологічному, культурному. Княгині вдалося врегулювати систему податків, що сприяло консолідації племен і зміцненню держави, — і це вважають її найбільшою заслугою. У зовнішній політиці княгиня Ольга дбала про покращення торговельних відносин з іншими державами, шукала контактів з Угорщиною, Римською імперією, бо хотіла унезалежнитися від Візантії. Її називають хрестителькою Київської Русі, але щодо цього існує чимало легенд і сумнівів[4].

Успішність правительки залежала від правового становища жінок у Київській Русі. Наталія Полонська-Василенко писала: «староруське право визначало жінку рівноцінною чоловікові; в час розпаду родового устрою жінка стає на друге місце за своїм чоловіком, і після смерті його вона робиться головою родини. З історії Ігоря, і ще більше Ольги, бачимо, що жінки дійсно користалися в часі, коли тільки зароджувалася держава, значними правами»[5].

Літописці, розповідаючи про княгиню Ольгу, неодмінно згадували її «мужеський розум». Пізніше поет Олександр Олесь так описав її у вірші:

І за князя вийшла заміж

Проста дівчина з села

І до смерті вірним другом

Князю Ігорю була[6].

Сьогодні княгиню Ольгу вважають першою українською святою, яка захищає весь народ, а також допомагає матерям синів і вдовам. Її малюють на іконах, їй моляться і ставлять пам’ятники (найвідоміший — у Києві на Михайлівській площі). Пам’ять святої рівноапостольної руської княгині вшановують 24 липня, але тільки як християнки, а не як впливової політичної діячки. Такий образ політикині усталився завдяки найдавнішим джерелам і сучасними дослідженням, що їх усі створили чоловіки. Сама ж Ольга не залишила по собі жодного писемного сліду.

Інгігерда (бл. 1002 — 10 лютого 1050): у тіні чоловіка

Спроба реконструкції зовнішнього вигляду Інгігерди

Життя і діяльність княгині Інгігерди (у хрещенні — Ірина) в більшості історичних розвідок показують крізь призму життя її чоловіка, давньоруського князя Ярослава Мудрого. Інгігерда була дочкою шведського короля Олафа Шетконунга й королеви Астрід Мекленбурзької (доньки західнослов’янського ободритського князя). Спочатку її пообіцяли за дружину королю Норвегії Олафу Святому на підтвердження миру між Швецією і Норвегією, але шлюб не відбувся через конфлікт між монархами. Згодом 1019 року Інгігерда вийшла заміж за руського князя Ярослава Володимировича. У посаг вона отримала Альдейгюборг (Ладогу) з навколишніми землями, де владарював її родич Рангвальд[7]. У скандинавських сагах писали про напружені стосунки між Ярославом й Інгігердою, нібито закоханою в Олафа. Є відомості, що Ярослав привселюдно ударив дружину, коли та знехтувала його подарунком — збудованими спеціально для неї палатами: «“Ця палата гарно облаштована і мало знайдеться прикладів такого ж оздоблення чи кращого, і щоб в одному домі було стільки багатства та стільки хоробрих вождів. Але все таки краще облаштована та палата, в якій сидить конунг Олаф Харальдссон, хоча вона й стоїть на стовпах”. Конунг розсердився на неї і сказав: “Приниження звучить в таких словах, і знову ти показуєш свою любов до конунга Олафа” — і дав їй ляпас. І вийшла звідти, дуже розгнівана. Вона сказала своїм друзям, що негайно покине його королівство й більш ніколи не зазнаватиме від нього такої образи»[8].

Утім, Інгігерда істотно впливала на політичну ситуацію, допомагала князеві, давала поради, особисто брала участь у вирішенні конфліктів. Разом з Ярославом відбула походи на Новгород і Київ. Інгігерда мала власне військо, яке утримувала своїм коштом. Відомо, що Ярослав Мудрий довіряв дружині політичні справи[9]. Про це свідчить і те, що він послав дружину на чолі свого війська на війну з полоцьким князем Брячиславом. Інгігерда стала посередницею в переговорах між князями і намагалася запровадити систему поділу конкретних територій між братами[10].

У добу Київської Русі політична впливовість жінок була тісно пов’язаною з їхніми чоловіками. Про це свідчить і спільне поховання Ярослава й Інгігерди. Часто жінки ставали інструментом для успішної зовнішньої політики. Приклад цього не лише дружина Ярослава Мудрого, а і його доньки, які вийшли заміж за іноземних правителів і вели активну політичну діяльність за межами руських земель.

Українки в Османській імперії: Гюррем Султан і Хатідже Турхан

Матео Пагані. «Султана Роксолана»

Гюррем Султан (бл. 1505 — 15 квітня 1558), або Роксолана відома українським читачам за однойменними творами Осипа Назарука і Павла Загребельного, а глядачі знають цю історію ще й завдяки українському телесеріалу Бориса Небієрідзе, у якому головну роль зіграла Ольга Сумська. Нова хвиля інтересу до особи Роксолани піднялася після виходу на екрани чотирьох сезонів турецького серіалу «Величне століття. Роксолана». Ким же насправді була ця жінка?

Українські й іноземні дослідники вигадали безліч міфів довкола особи знаменитої султанової дружини, їх докладно аналізує у своїх працях мистецтвознавиця й журналістка Олександра Шутко[11]. Дискусії викликають імена Роксолана й Анастасія Лісовська, що їх, як уважають, придумали польські й українські письменники у ХІХ столітті. Сама султана своє справжнє ім’я ніколи не називала. Сумнівне і її походження з Рогатина. Турецькі дослідники не вивчали рід султани, а Шутко підкреслює, що точно можна говорити тільки про те, що вона походила з Русі, під якою малися на увазі українські і білоруські землі[12]. Для нас же головне, що султані вдалося не просто одружитися із султаном Сулейманом І Пишним (що суперечило законам) не пізніше як 1534 року, а й впливати на чоловіка та політичне життя Османської імперії.

Роксолана зіграла важливу роль у дипломатичних відносинах Османської імперії з Польським королівством. Вона підтримувала дружні зв’язки із Сигізмундом І і його наступником Сигізмундом ІІ Августом. З останнім вона листувалася і раділа його рішенню жити в мирі з османами: «Як свідчить Ваш величний лист, а також донесення, зроблене моїм слугою Хасаном, прояви дружби, які виказали йому Ваша Величність, зобов’язують моє серце до вдячності. Я повідомила про це Його Величність Султана, і це принесло йому відчутне задоволення, яке я неспроможна Вам висловити. І він сказав: “Ми зі старим королем жили, як два брати, і, якщо угодно Всемилостивому Богу, ми житимемо з цим королем, як батько і син”»[13]. Листування з польським королем багато каже про Гюррем, адже до неї жодна з наложниць султана не вела міжнародні перемовини. Дослідники вважають, що завдяки Роксолані зменшилася кількість набігів на українські землі, які перебували у васальній залежності від Османської імперії.

Хатідже Турхан (справжнє ім’я Надія; бл. 1628 — 5 липня 1683) жила на сто років пізніше за Роксолану. Вона походила з Поділля, татари викрали її у віці 12 років. Дівчинку кілька разів продавали, а згодом подарували валіде Кьосем. Після навчання Хатідже Турхан у 14 років стала наложницею сина валіде султана Ібрагіма І і згодом народила йому сина Мехмеда. Надії довелося конкурувати за роль регентки сина із самою валіде Кьосем, яка хотіла отруїти цього онука і посадити на трон іншого, чия мати була їй ближчою. У результаті конфлікту прихильники Хатідже Турхан убили валіде.

За своє п’ятирічне правління султана змінила кількох великих візирів, які не могли впоратися з проблемами в імперії. Вона надіслала на допомогу Богданові Хмельницькому військо кримських татар. Через повстання яничарів і загрозу смерті Хатідже передала повноваження візирові Мехмеду Кепрюлю[14]. Після цього вона разом із сином відвідала Поділля, побувала в Кам’янці-Подільському, де Мехмед збудував на її честь мечеть (точне місцезнаходження невідомо). Решту життя жінка присвятила заснуванню шкіл, бібліотек і мечетей. Сьогодні Хатідже Турхан не така популярна, як Роксолана, але їй вдалося на п’ять років здобути реальну владу в Османській імперії, тим часом Роксолана померла раніше, ніж її син Селім став султаном[15].

Час емансипації. Українки в політиці ХІХ–ХХ століть

Марія Башкирцева (23 листопада 1858 — 31 жовтня 1884): емансипована в Парижі

Марія Башкирцева

ХІХ століття було не найкращим часом для реалізації жінками своїх можливостей, хай там де вони жили. Про це писала Марія Башкирцева, художниця українського походження, яка жила в Парижі. Дівчина мала добру освіту і досягла помітних успіхів у мистецтві (до 26 років створила близько 150 робіт, які зберігаються в Луврі та інших світових музеях), а проте вважала, що краще бути чоловіком, адже чоловіки тоді мали право вибору, а жінкам накидали обов’язкове одруження. Башкирцеву хвилювало становище жінок у суспільстві, не лише у французькому, а й в українському. В опублікованому після її смерті «Щоденнику», який перекладено багатьма європейськими мовами, мисткиня писала: «...як треба жаліти жінок; чоловіки принаймні вільні. Повна незалежність у щоденному житті, свобода виходити і приходити, обідати в готелі чи вдома, піти собі до парку Буа чи до кав’ярні; ця свобода — це половина боротьби за здобуття таланту і три частини щоденного щастя. Скажете: чому ж ти, яка є понадпересічною жінкою, не скористаєшся цією свободою? Це неможливо, бо жінка, що так себе визволить, якщо вона молода і гарна, — майже табу: вона стає чудною, ексцентричною, привертає до себе увагу; її осуджують і вона у висліді менше свобідна, ніж тоді, коли вона тримається абсурдних звичаїв. Отже, залишається оплакувати свою стать»[16].

Художниця не була активною політичною діячкою, але цікавилася французьким жіночим рухом, публікувала статті у їхньому виданні «Громадянка» (La Citoyenne). Події французької революції зворушили її: «Я горю, як у пропасниці, забуваю про все, часто не можу від хвилювання їсти...»[17]. Башкирцева вважала, що «правити повинні люди, вибрані за свої заслуги, яке б не було їхнє походження». Будучи іноземкою, вона виступала «за братство народів і за всесвітню республіку»[18]. Разом з родиною дівчина кілька разів відвідувала батьківщину, зокрема Полтаву, де вона народилася; її обурювала поведінка тамтешніх дівчат, яка здалася їй легковажною[19]. Про політичне становище українців у Російській імперії Башкирцева в «Щоденнику» писала мало, хоча симпатизувала їм — любила вбиратися в народний одяг і співати українських пісень. Вона пильно стежила за тим, що відбувається в Росії, засуджувала шпигунську систему, доноси, ненавиділа соціалістів і уряд[20]. За політичними поглядами мисткиня була радше лібералкою.

Христина Алчевська (16 березня 1841 — 27 жовтня 1920) — авторка першої жіночої політичної відозви

Христина Алчевська

Політична діяльність жінок у ХІХ столітті була тісно пов’язана з освітніми й просвітницькими справами. Через заснування й розвиток шкіл, культурних установ жінки могли впливати на емансипаційні й модернізаційні процеси в суспільстві. У так званій жіночій недільній школі, яку відкрила в Харкові Христина Данилівна Алчевська, здобули освіту понад 17 тисяч жінок. Школа Алчевської діяла нелегально, сама вона писала: «небезпека інколи здавалася такою реальною, що заняття доводилося припиняти з тим, щоб знову поновити їх, коли мине загроза»[21]. Отримавши нарешті дозвіл відкрити легальну недільну школу, Алчевська 1870 року взялася за широку організацію народної освіти. 

Христина Данилівна Алчевська була чи не першою жінкою, яка надрукувала політичну відозву, де закликала громадян Російської імперії підтримати польське повстання. Відозва, підписана псевдонімом «Українка», з’явилася 1863 року в першій російській революційній газеті «Колокол», що її видавали Алєксандр Герцен і Ніколай Огарьов[23]. 

Про політичну діяльність Алчевської свідчила і її участь разом із чоловіком у Харківській громаді. Були в Христини Данилівни і супротивники, які звинувачували її в проросійській діяльності. Українського письменника Бориса Грінченка обурювало святкування 30-річного ювілею її праці: «Христина Алчевська мала щирий замір послужити просвіті. Але що ж вийшло з того? Вона тридцять років деморалізувала народ і, думаючи, що служить просвіті, послужила темній темряві, послужила ідеї пожирання меншого більшим. Та й не самий народ вона деморалізувала: погані приклади деморалізують й інтелігенцію, а Христина Алчевська давала поганий приклад, бо її вчинок був ренегатство, зрада... І такі люди, як Христина Алчевська, своїм прикладом збивають з пантелику й інших, деморалізують, як я вже сказав, нашу інтелігенцію»[26].

Христину Данилівну Алчевську знають як вчительку, діячку жіночого руху, але аж ніяк не політичну діячку. Таке полярне ставлення до неї політичних лідерів і громадськості свідчить, що вона відігравала непересічну роль в ідеологічних і політичних процесах української спільноти.

Леся Українка (13 (25) лютого 1871 — 19 липня (1 серпня) 1913): впливова «поза» політикою

Леся Українка. Одеса, 1888

Серед небагатьох політичних діячок ХІХ століття слід згадати і письменницю Лесю Українку, — хоч вона й не брала безпосередньої участі в політичних процесах, але була політично ефективною. У тодішньому жіночому русі Леся Українка однією з перших виступила за зміцнення становища жінок в українському суспільстві. Свої ключові ідеї вона сформулювала в художніх творах, у центрі уваги яких жіноча тема. Усі її героїні мають право вибору, що традиційно було прерогативою чоловіків, і ламають класичну гендерну ієрархію. Леся Українка писала про абсурдність несприйняття й усунення жінок від суспільних процесів. Можливо, тому вона ставила собі за мету дати голос жінкам в українській літературі: «мужеська “рація” в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми її доповнимо своєю рацією, може, теж однобокою, але тільки з них обох може вийти щось ціле і справедливе»[27]. Письменниця виступала за самореалізацію жінок, але не розуміла поділ світу на «чоловічий» і «жіночий», її навіть дивувала ідея окремого жіночого видання. У листі до дядька Михайла Драгоманова вона писала: «по нашій думці, власне, не мав би то бути виключно жіночий журнал... Як на мене, то я не розумію, що нового можна ще видумати в теорії до квестії жіночої і що можна такого сказати нескучного про неї»[28].

Політичні процеси в Наддніпрянській Україні і на Галичині цікавили Лесю Українку більше, ніж жіноче питання. З 1890-х років вона активно вивчала і перекладала українською соціалістичну та марксистську літературу, активно листувалася з представниками різних революційних гуртків і організацій, але вона залишалася поза ними, бо ідеї жодної з політичних партій їй не імпонували. Її політичні вподобання змінювалися: спочатку вона поділяла погляди свого дядька Михайла Драгоманова, але потім, «відійшовши від його федералістичних переконань, сповідуватиме ідеї націонал-демократизму і державності нації»[29]. У дискусіях з різними політичними діячами, серед яких Іван Франко і Микола Ганкевич, Леся Українка сформулювала свою політичну ідею. Вона вважала інтелігенцію засадничою рушійною силою політичної боротьби, виступала за мирну боротьбу без залучення зброї, агітувала за покращення умов життя для народу, за реалізацію ідей соціальної справедливості та за державну самостійність[30]. Письменниця викладала свої соціал-демократичні ідеї на сторінках преси, залучаючи однодумців і опонентів до політичної полеміки. Леся Українка була ідеологом, але не практиком. З 1903 року письменниця через хворобу «розірвала» з політичною і революційною діяльністю і зосередилася винятково на художній творчості, у якій утілила всі свої сподівання на майбутнє політичне і соціальне визволення українського народу.

Маруся Нікіфорова (1883 — 24 вересня 1919): радикальна революціонерка

Маруся Нікіфорова

Революційні події 1917 року зробили молоду дівчину Марію Нікіфорову з Олександрівська (нині — Запоріжжя) впливовою політичною особою на українських землях у складі Російської імперії. Нікіфорова уславилась як лідерка найрадикальнішої гілки революційного руху — анархістів-безмотивників, котрі виступали проти влади й закону, діяли дуже радикально й жорстоко. Політичні дії Нікіфорової були чіткими і зрозумілими — експропріація і розподіл багатств буржуазії, терор у формі розстрілів і погроз смертною карою проти тих, кого вона вважала прихильниками контрреволюції[31]. Улітку 1917 року Нікіфорова ініціювала створення анархістських загонів «Чорної гвардії», які вилучали майно в повітовому центрі Олександрівську, а згодом розширили територію своєї діяльності ще й здобули артилерійську батарею. У 1918 році загони Нікіфорової разом з есерами і більшовиками брали участь у захопленні влади Радами[32]. Отаманші Марусі приписували численні вбивства, її не раз засуджували, але під тиском анархістів звільняли. Її схопили під час спроби підірвати ставку головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії Антона Денікіна і стратили вночі проти 3 вересня 1919 року[33].

Маруся Нікіфорова кілька разів виступала публічно і в цих промовах формулювала свої політичні погляди, однак транскрипції й цитати з її виступів не пережили радянську добу. Відомо, що її вважали харизматичною ораторкою, яка вміло представляє анархістські ідеї. Вона виступала за негайний і повний перерозподіл майна багатих землевласників: «Робітники і селяни повинні якомога швидше захопити все, що було створено ними протягом багатьох століть, і використовувати його для власних інтересів. Марія виступала проти авангардизму й елітарності, наполягаючи на тому, що анархісти не можуть гарантувати позитивних соціальних змін. Вона казала: “Анархісти нікому не обіцяють. Анархісти лише хочуть, щоб люди усвідомлювали свою ситуацію і захопили свободу для себе”»[34].

Нікіфорова виступала проти панування Романових, проти рабства і приниження. На її думку, «революційна пристрасть, необмежена віра у творчі сили мас — це та рушійна сила, яка не має дати нам спокою. Наша справа — готувати маси до широкого народного повстання і робити революцію не замість народу, а разом з народом»[35]. Маруся Никифорова — вельми неоднозначна постать в українській історії, її діяльність і вплив на політичне життя суперечили тогочасним уявленням про роль і місце жінок у суспільстві.

Політичне життя жінок між світовими війнами

Мілена Рудницька (15 липня 1892 — 29 березня 1976): між фемінізмом і політикою

Мілена Рудницька

Перша світова війна створила сприятливий ґрунт для дальшого розвитку жіночого руху і перехід його в політичну площину. Яскравим прикладом поєднання політичної кар’єри і захисту жіночих справ стала діяльність Мілени Рудницької. У міжвоєнний час вона очолила потужний Союз українок — організацію, яка представляла українські інтереси в польському Сеймі і на міжнародних форумах. Завдяки їм світова спільнота дізналася про Голодомор 1932–1933 років. У доробку Рудницької чимало гострих публіцистичних творів, адже вона ніколи не зрікалася своїх поглядів, не боялася бути категоричною в словах і діях. У листі до Софії Русової вона писала: «Ви знаєте, Достойна, Дорога Пані, що я маю сміливість казати людям те, що думаю, що я ніколи не вагаюся робити собі ворогів, якщо цього вимагає моя внутрішня правда»[36]. Очевидно, тому Рудницька не боялася критикувати інтегральний націоналізм, фашизм і комунізм. Вона не була класичною соціалісткою чи феміністкою, навпаки, виробила свій так званий «органічний фемінізм», базований на понятті обов’язку[37]. Про жіночий рух Рудницька писала: «В основу українського жіночого руху лягло переконання, що українська жінка в рівній мірі відповідальна за сучасність і майбутність України, що і чоловік. Лягла віра, що жінка має не тільки в родині, але і в суспільності, в житті свого народу і цілого людства дуже важні, специфічні завдання... Жіночий рух вірить, що думка, воля і чин так само повновартісні, і незамінні, так само необхідні для розвитку нації, як прикмети мужеського духа, — бо народ це не тільки чоловіки, а й жінки»[38].

Головною метою своєї діяльності в Союзі українок Рудницька вважала піднесення політичної свідомості жінок та активізацію їх у політичному житті Галичини. Сама вона була активною членкинею коаліції поміркованих демократичних сил — Українського народно-демократичного об’єднання. Разом з УНДО вона потрапила в польський сейм, але 1935 року вийшла з партії. Як і її «союзниці», Рудницька не приймала «брудну» політичну боротьбу і сліпу віру в «диктат партії»[39]. Вона не боялася протистояти партійній дисципліні і критикувати політичних діячів. Ця позиція забезпечила їй успіх серед «закордонних» українців. Їй також вдалося долучити українські жіночі організації до міжнародних об’єднань, учасниці Союзу українок брали активну участь у різних конференціях і конгресах.

Мілена Рудницька була політичною лідеркою того періоду. Софії Русовій, яка переживала роздвоєння між професійною / політичною кар’єрою і родиною, вона відповідала: «Чи не думаєте, що таке роздвоєння, таке завішення поміж двома життєвими сферами, двома протилежними інтересами збагачує нас та робить наше життя цінним і цікавішим? Знаю лиш одно, що я однаково не могла б жити і без громадської праці, і без дитини, без особистого щастя»[40]. Рудницька була найуспішнішою політикинею міжвоєнного часу, про що свідчило ставлення до неї поляків, а згодом більшовиків. Представники українського політикуму так само виступали проти неї і не дали їй поновитися на другий термін у сеймі. Рудницькій не вдалося об’єднати помірковані політичні партії для оборони українських прав, але вона змогла вивести українське питання на міжнародну арену, і це найбільший успіх у її політичній кар’єрі.

Олена Левчанівська (21 січня 1881 — 1940): політикиня за освіту

Олена Левчанівська

Серед українок, обраних депутатками до польського сейму, одинокою представницею Волині стала Олена Левчанівська. У неї була історична освіта: Левчанівська спочатку вчилася на філософському відділі Віденського університету, а згодом на Вищих жіночих курсах у Москві. Після цього вона взялася до активної культурно-освітньої роботи, разом з братом відкрила школу для дітей у рідному селі Липневі, де здобували освіту близько 90 учнів[41]. Після одруження Олена з чоловіком переїхали в Житомир, де вона працювала в школі для дорослих, була активною учасницею товариства «Просвіта», долучилася до видання «Волинської газети» і «Громадянина». Вона досконало володіла французькою, італійською та німецькою мовами.

Невідомо, як Левчанівська ставилася до жіночого руху, однак вона сповна скористалася результатами емансипаційних процесів і виборчим правом у Речі Посполитій. Жінка була депутаткою польського сейму з 1922 по 1927 рік, удруге ж відмовилася подавати свою кандидатуру, зважаючи на послаблення впливу парламенту на урядову політику та неможливість боронити там українські інтереси[42]. Паралельно з політичною діяльністю в міжвоєнний період Олена займалася громадськими справами — опікувалася українськими політичними в’язнями, яких вдавалося звільнити за допомогою поляків[43].

У польському парламенті Левчанівська виступала в оборону інтересів українців. У промові 28 липня 1924 року вона звинувачувала поляків в обмеженні прав українців і білорусів та зверталася до історичного минулого: «Прошу Панів! Не такий далекий той час, коли ви й ваші діти мусіли вчити свою релігію в чужій мові, коли вас хотіли зрусифікувати. Чи ви так хутко забули про це? Чи може хочете мститися на нас за ті кривди, які вам зробила царська Росія?.. Панове, ви забуваєте, що не ми вас гнобили, але царський уряд гнобив вас і нас разом, і нас гірше, бо тут, на вашій землі, ви маючи свою, хоч приватну школу, свою книжку, своє право — чого нам царська Росія не давала. Ви були російськими громадянами, але ніхто не відбирав у вас права називатись поляками. А тепер [...] ви не хочете дати нам, на одвічних наших землях, того, що давав вам самодержавний царський уряд, не хочете дати нам навіть права називатися українцями й молитися згідно нашим сумлінням»[44].

Головним завданням Левчанівська вважала вибороти право на освіту українською мовою. Її обурював той факт, що на початку 1920-х років на 85 % українського населення припадало тільки 494 українські школи, а багато дітей не отримували освіту через небажання вчитися польською.

Левчанівська брала участь у різних міжнародних конференціях і конгресах як членкиня комісії закордонних справ при сеймі, скажімо, у вересні 1923 року виступала на літній школі міжнародної жіночої Ліги миру і свободи в Подебрадах (Чехія). Вона вказувала, що в Польщі існують «писані» і «реальні» права українців та білорусів, і прагнула показати міжнародній спільноті проблеми українців у міжвоєнний період.

Після встановлення на західноукраїнських землях радянської влади Левчанівську, у якої була чітка національна позиція, арештували й утримували в Горохівській в’язниці. Померла вона на засланні в Казахстані.

Противниця радянської системи: непереборна Оксана Мешко (30 січня 1905 — 2 січня 1991)

Оксана Мешко

Ціле життя Оксани Мешко пов’язано зі спротивом радянській каральній системі. Спочатку їй довелося захищати себе і сім’ю, а згодом вона свідомо стала до цілеспрямованої боротьби за права людей як учасниця гельсінського руху. З більшовицькою владою Мешко зіткнулася ще замолоду, коли 1920 року в Харкові розстріляли батька, потім убили брата, а сестри й другий брат мусили тікати від переслідувань[45]. Через постійні арешти чоловіка жінка самотужки виховувала і «ростила в лихі часи штучного голоду в Україні на пайку по карточній системі, в задусі сталінського беззаконня» двох синів. Старшого сина втратила під час німецького бомбардування в роки Другої світової війни. Як зізнавалася Мешко, на дальше життя і, ймовірно, політичну діяльність вплинули «мої турботи про сестру, елементарне людське ставлення до людини в біді. 19 лютого 1947 року на львівському майдані серед дня три чоловіки в білих кожухах силоміць запхали мене до легкової машини і привезли у внутрішню тюрму КГБ на Короленка, 33»[46]. Оксану і її сестру Віру звинуватили в замаху на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова. Через сім місяців обох засудили до 10 років виправно-трудових таборів. За свою правозахисну діяльність Мешко пережила безліч домашніх обшуків, двомісячне «обстеження» в психіатричній лікарні. У 76-річному віці її знову арештували і присудили п’ятирічне заслання в містечко Аян на березі Охотського моря за «антирадянську агітацію і пропаганду»[47]. Повернувшись в Україну, Мешко відновила роботу в Гельсінській спілці, ініціювала створення «Гельсінкі–90», виступила співзасновницею Української республіканської партії[48].

Оксана Мешко ніколи не вела відкрите політичне життя і до кінця своїх днів була в опозиції до офіційної влади. Чи не одинокою її політичною ідеєю була вільна Україна, до незалежності якої вона не дожила півроку. На початку діяльності Гельсінської групи Мешко мала великі сумніви і була впевнена, що всі її учасники незабаром муситимуть за це відповідати. Зрештою, її слова до колеги-співзасновника Миколи Руденка виявилися пророчими: «Будемо ми заарештовані. Бо вовк линяє, але шкуру не міняє. Я оце тепер, товаришу Руденко, захищаючи свого сина і стикаючись з нашими судовими, державними інституціями, з юстицією, переконалася, що це те саме: ми будемо заарештовані». Проте неволю Мешко розглядала як можливість вирватися з неправових реалій і особистої драми — арешту сина, який не могла пережити. Як вона зізнавалася, «мені навіть краще, щоб я була заарештована, бо мені жити тепер тяжко. Я не можу більше так жити»[49]. Тому Мешко погодилася організовувати Гельсінську спілку. Після масових арештів усіх учасників групи вона якийсь час фактично керувала організацією, а потім уважала цю роботу своїм життєвим призначенням. Політична і громадська діяльність Оксани Мешко тісно пов’язана з її особистим життям. Постійна потреба захищати і захищатися через «неправильне» походження, ідеї й дії визначили її місце й місію в історії українського суспільства.

Сучасні політичні можливості жінок

Статистика «Скільки жінок у політиці»

Сьогодні в Україні жінкам відкрито доступ до політичних процесів, на законодавчому рівні запроваджено гендерні квоти, проте кількість жінок у владі не збільшилася. Політичні партії не квапляться виконувати умови закону «Про політичні партії в Україні», де сказано про залучення не менше як 30 % жінок. Цієї квоти наразі дотримується одна тільки «Самопоміч». Координаторка громадянської ради з гендерних питань при МФО «Рівні можливості», викладачка й гендерна дослідниця Лариса Кобелянська вважає, що перешкодою в просуванні цієї норми стала відсутність реальних санкцій за її невиконання — жодну політичну партію не зняли з реєстрації, не позбавили мандатів[50]. Кобелянська, яка двадцять років активно займається питаннями гендерної рівності, говорить про подвійні стандарти: «В українській політиці до жінки висувають вимоги — вона має бути і активна, і перспективна, і вірна партійній ідеології, і приймати тільки правильні рішення. А ще мати підтримку на окрузі, працювати з виборцями, точно бути фахівчинею, брати участь у якомусь комітеті, бажано в трьох-п’яти, а ще краще в усіх одразу... Така собі супервумен на всі випадки життя. Я жодного разу не чула про вимоги до чоловіка-кандидата»[51]. Про цих «супервумен» можна прочитати в спецрубриці «Впливові: Україна» на Гендер в деталях.

Засаднича перешкода для участі жінок у політиці — традиційність українського суспільства. Чоловічі політичні середовища, від яких залежить зміна напрямів розвитку України, поділяють патріархальні погляди на роль жінки і її місце в сім’ї, які майже нічим не відрізняються від ставлення до цього політиків ХІХ і ХХ століть. Схожі ідеї сповідує і більшість жінок, які вбачають своє призначення в забезпеченні потреб родини.

Україна робить лише перші позитивні кроки на шляху до гендерної рівності. Наприклад, призначення Катерини Левченко на посаду урядової уповноваженої з питань гендерної політики свідчить про малі, а все-таки зміни. Поза межами політичних партій і владних структур українки через приватні ініціативи й жіночі організації намагаються вплинути на процеси, які стосуються рівності жінок і чоловіків. Скажімо, у Львові багато років діє Центр «Жіночі перспективи», що його очолює Любов Максимович, головна місія центру — захищати права жінок та забезпечувати рівні права й можливості жінок і чоловіків у всіх сферах життя. У Києві жінки активно користуються освітніми, бізнесовими, культурними можливостями, які пропонує Creative Women Space та інші організації. Таких ініціатив по Україні чимало.

Помітний суспільний вплив мають приватні ініціативи й успіхи жінок. Популярна телеведуча, громадська діячка, засновниця серії доброчинних заходів Charity Weekend Марія Єфросиніна недавно стала першою в Україні почесною амбасадоркою Фонду ООН у галузі народонаселення. На лекціях всеукраїнського туру «Ти у себе одна» Єфросиніна говорить про саморозвиток, права жінок, фізичне і психологічне насильство. На сторінках у соцмережах Instagram і Facebook вона поширює інформацію на гендерну тематику, агітуючи в такий спосіб молодих дівчат не боятися, розвиватися і говорити. На жаль, мало публічних осіб використовують свою популярність для того, щоб доносити інформацію про рівні можливості жінок і чоловіків в Україні.

Як показують історії українських жінок, політична активність вимагає багато праці і рішучості, а часом і жертв. Наступні політичні діячки мають брати на себе відповідальність за непопулярні дії, усвідомлювати, що не все вдається одразу, бути готовими до нерозуміння й осуду. Тільки такими малими кроками вдається рухати українське суспільство.