22 квітня, 2019

8 жіночих внесків, без яких не було б незалежної України

23 серпня 2017
Іванна Черчович

Кандидатка історичних наук, членкиня Української асоціації дослідників жіночої історії. Сфера наукових інтересів — гендерна історія в антропологічному, культурологічному контексті, в контексті історії повсякдення Галичини другої половини ХІХ — початку ХХ століття.

Тамара Злобіна

Кандидатка філософських наук, мистецтвознавиця. Редакторка ресурсу «Гендер в деталях». Закінчила Національний інститут стратегічних досліджень при Президенті України. Працює з темами розвитку громадянського суспільства та інноваційного світогляду, гендерної рівності, фемінізму, сучасного мистецтва. 

24 серпня всюди звучатиме «Слава Україні!» — «Героям слава!». Як щодо героїнь? Який той внесок жінок, без якого — без перебільшення — не було б незалежної України?

8 жіночих внесків, без яких не було б незалежної України

Джерело заголовного фото — фотовиставка «Жінки Майдану».

Читайте також:
Іванна Черчович. Жіноча освіта в Україні: історичний огляд
Мирослава Дядюк. Змагання за представницьку рівність: політична діяльність жінок у міжвоєнній Галичині
Оксана Кісь. Вступ до книги «Українські жінки в горнилі модернізації»
Марія Горбач, Інна Мочарник. Вона написала фемінізм
Марія Горбач, Інна Мочарник. Історія українського фемінізму: що дивитись та читати»
 Лекторій «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі» (відео)»

Скільки жінок в історії України? Кілька визначних, кілька святих і десь із сотню тих, хто ввійшли до когорти громадських, політичних чи культурних активісток. Крім небагатьох вибраних, досвід і досягнення українських жінок зазвичай на задвірках історії. Однак без їхніх внесків, часто безіменних, не було б нас і не було б незалежної України. Напередодні найважливішого державного свята поговоримо про жіночі досягнення, які створили нашу реальність.

1. Національна емансипація


Членкині Стрийського відділу Союзу українок. Міжвоєнний період (джерело)

Прагматичний фемінізм, що його як ідею жіночого руху запропонувала Наталя Кобринська наприкінці ХІХ століття, фактично означав оборону українськими жінками насамперед своїх національних прав (права на національне самовизначення в складі імперських держав), а вже опісля — жіночих прав. Такий практичний підхід до фемінізму типовий для багатьох народів Центрально-Східної Європи із бездержавним статусом. Ідея жіночої емансипації означала національно свідому громадянку й українську патріотку, яка головним своїм завданням убачає здобуття Україною державності та нарівні з чоловіками бореться за досягнення цієї мети.

Дальша міжвоєнна історія жіночого руху в Західній Україні пов’язана з Союзом українок — організацією, яка стала одним із найпотужніших жіночих об’єднань у Центрально-Східній Європі й охопила цілий спектр важливих для жіноцтва тем: від популяризації гігієни, модерного домашнього господарства і дитсадків до активного залучення жінок у політику. Союз українок навчав жінок, як їм користуватися політичними правами, що їх вони недавно здобули, на користь національних інтересів. Мілена Рудницька, багаторічна лідерка організації, була депутаткою Сейму і представляла інтереси України в численних міжнародних місіях, зокрема тих, які порушували питання голоду в Радянській Україні 1932–1933 років.

2. Просвіта і освіта


Учителі-члени Українського педагогічного товариства «Рідна школа» на Тернопільщині. Міжвоєнний період (джерело)

Крім турботи про сім’ю, яку традиційно вважали ключовою сферою жіночої реалізації, у віданні жінок була харитативна, доброчинна і просвітницька діяльність для добра свого народу. Ще з кінця ХІХ століття вчителювання стало для жінок однією з найпопулярніших (у переліку їм дозволених) професій. Ініційована ще тоді фемінізація початкової школи сягнула піку в сучасній Україні (80 % викладачів, які працюють у середній і вищій школі, — жінки). Ті, хто обирали професію вчительки в кінці ХІХ століття, нерідко трактували її як своєрідне свідчення власного національного обов’язку — потреби нести освіту (а з нею і національну просвіту) в «темні» українські села — осердя розвитку майбутньої незалежної держави. Христя Алчевська, Уляна Кравченко, Софія Русова, Марія Підгірянка, Іванна Блажкевич і тисячі неназваних учительок присвятили своє життя і педагогічний талант тим, хто в майбутньому мали стати безпосередніми творцями вимріяної української самостійності.

3. Збереження «дому» в часи воєн


Жінки і війна (джерело)

Досвід жінок у період збройних конфліктів ХХ століття на території України (яка, за означенням американського історика Тімоті Снайдера, в часі Другої світової війни стала найбільш смертоносним місцем на Землі) був дуже різним. Порахувати кількість бійчинь-учасниць війн (Першої і Другої світової, учасниць УПА) складно, а їхній внесок досі недооцінено. Очевидно й те, що саме на жінок лягав основний тягар життя в окупації. Звільнені від мобілізаційної повинності, вони мусили залишатися вдома тоді, коли дім і був головною авансценою війни. Відповідальні за дітей і покинуте на них господарство жінки дорогою ціною оберігали те, куди можна було б повернутися після війни.

4. Відбудова після війни


Жінки на відбудові Дніпрогесу. 1947 рік (джерело)

У 1945 році чисельність працездатного населення в Україні коливалася в межах 3,5 млн осіб проти 7,2 млн перед війною. Після повернення з війни ветеранів число працездатних зросло до 5,6 млн, але так і не досягло довоєнного рівня. Та навіть після того як чоловіки повернулися додому, їх кількість удвічі поступалася кількості жінок. За таких умов неважко уявити масштаби участі жінок у післявоєнній відбудові.

5. Годувальниці країни


Радянський плакат «Жінки в колгоспах — велика сила» (джерело)

У результаті радянського урядування українське село з початку 1930-х років дедалі виразніше набирало жіночого обличчя, невпинно втрачаючи велику частину чоловічого населення через строкову службу в армії, навчання у вишах і професійно-технічних закладах, політичні репресії й індустріалізацію, яка вимагала насамперед чоловічих рук. Під час Голодомору селянки масово піднімали «бабські бунти», боронячи останні крихти харчів.

У цьому контексті особливо цинічно звучить фраза Йосифа Сталіна, якому на Першому всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 року довелося вдатися до (псевдо)феміністичної риторики: «Жінки в колгоспах — велика сила... Щодо самих колгоспниць, то вони повинні пам’ятати про силу і значення колгоспів для жінок, повинні пам’ятати, що тільки в колгоспі вони мають можливість стати на рівну ногу з чоловіком. Без колгоспів — нерівність, у колгоспах — рівність прав. Хай пам’ятають про це товариші колгоспниці, хай бережуть колгоспний устрій як зіницю ока».

Загалом радянська влада витискала з жінок усе, що могла, уклавши «контракт працюючої матері і держави». Жінкам доводилося професійно працювати нарівні з чоловіками, тоді як хатня робота і догляд за дітьми і далі вважалися суто жіночими обов’язками. Обіцяного радянською ідеологією «звільнення від кухонного рабства» не відбулось, адже послуги пралень і їдалень так і не стали якісними, а в останні десятиліття Радянського Союзу на плечі жінок ліг додатковий тягар дефіциту і вистоювання в чергах.

6. Плекання національної культури в умовах ідеологічної блокади


Живий ланцюг. 1990 рік. Джерело: приватна колекція Тараса Чолія, Архів музею «Територія Терору»

Жінки-репресовані, дисидентки, політв’язні, жінки, котрі перевозили, переховували і розповсюджували самвидав, учасниці Народного руху за перебудову та мільйони тих, хто десятиліттями потайки плекали національну самобутність, — героїчні борчині за незалежність України. Станом на 1 січня 1945 року частка жінок, ув’язнених ГУЛАГу, становила 30,6 %. Протягом усього радянського періоду ще більша їх кількість жила (чи радше виживала) з тавром дружин, доньок, матерів «зрадників батьківщини» й одночасно берегла та передавала наступним поколінням пам’ять про рідних і їхню національно-визвольну боротьбу. Зрештою, чи не єдиним простором, де можна було вільно практикувати свою українськість в умовах тотальної русифікації, залишалася сім’я, отож українську мову, культуру і традиції буквально врятували жінки на скромних радянських кухнях.

7. Жіноча трудова еміграція


Стоп-кадр із фільму «Гніздо горлиці» (2016, режисер Тарас Ткаченко)

Беручи до уваги масштаби трудової еміграції і її фінансові вливання в економіку, яка з 1990-х років перманентно перебуває в економічній кризі, цей жіночий внесок видається цілком обґрунтованим. Десь із 1995 року українки починають мігрувати самостійно (у попередніх хвилях міграції вони їхали за чоловіками — як сестри, матері, доньки). Відтоді «мама на заробітках» стало звичним явищем, особливо поширеним на заході України. До сьогодні кількість жінок-мігранток лише зростає. За оцінками експертів, з 1 січня 2010 року до 17 червня 2012 року понад 405 тис. українок працювали або шукали роботу за кордоном. Жінки становлять більше як 80 % українських мігрантів в Італії.

Порівняймо ці дані з економічними показниками. У 2010–2012 роках сума приватних переказів в Україну з-за кордону дорівнювала сумі прямих іноземних інвестицій, а у 2013 і 2014 роках набагато її перевищила. В окремих регіонах мігранти перетворилися на основних інвесторів. Наприклад, у Тернопільську область за 2013 рік надійшло всього 4 млн доларів прямих іноземних інвестицій, а переказів, за даними Національного банку України, — приблизно 612 млн, що у 153 рази більше. Зважаючи на окреслену вище активність мігранток серед українських заробітчан, частка зароблених і надісланих ними грошей в Україну дуже суттєва.

8. Участь у Майданах, АТО і реформах


Фотопостер «Ночі жіночої солідарності» на Євромайдані. Грудень 2013 року (джерело)

В усіх українських Майданах жінки становили половину протестувальників. Попри нав’язану асоціацію з нарізанням канапок, їхня участь була дуже розмаїтою і виходила далеко за межі «кухні». Станом на середину 2016 року у лавах Збройних сил України перебувало понад 17 тисяч жінок-військовослужбовиць, із них майже тисяча — безпосередні учасниці воєнних дій. А проте українська держава офіційно визнавати жінок-бійчинь не поспішає, і багато з них змушені числитись на обслуговуючих професіях через обмежений перелік військових посад, відкритих для жінок, — по факту виконуючи бойові завдання. Війна на Сході також спровокувала масштабний волонтерський рух, основу якого становлять жінки.

***

Ми не станемо перераховувати всіх тих неймовірних жінок, які сьогодні, як і сто років тому, воюють за Україну на фронті, в тилу чи урядових кабінетах. Ви й самі їх знаєте. На жаль, жіночий внесок заведено недооцінювати. Тому в День Незалежності подякуймо не лише героям, а й героїням, тим жінкам, без чиїх внесків — великих і малих, від видатних подвигів до цілком банальних повсякденних дій — не було б країни, яку ми так любимо.

23 серпня 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
Інтерв’ю з Ларисою Кобелянською про результати гендерних проектів в Україні
Лариса Кобелянська[1] — кандидатка філософських наук, доцентка, експертка й дослідниця з гендерних питань, консультантка міжнародних проектів. Закінчила філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ступінь кандидатки філософських наук здобула в Інституті філософії НАН України. Викладала в Українському транспортному університеті, Дніпровському гірничому інституті, працювала в Академії наук України. Заступниця віце-президента Національної академії державного управління при Президентові України (2012–2013).
Аудіозапис лекції Тамари Гундорової "Феміністичні тони у портреті 1990-х"

Аудіо

У рамках виставки Виставка "Безстрашні. Частина І." запрошуємо прослухати лекцію літературознавиці, докторки філологічних наук, професорки й дослідниці фемінізму в літературі Tamara Hundorova про те, як в 90-хх в Україну фемінізм прийшов через літературні студії.
Як українські медіа здавали тест "яке ти 8 березня"?
Матеріал було розміщено за згоди Інституту масової інформації (ІМІ), де його було опубліковано вперше. 
Світ без жінок: стать у польському громадському житті
Агнешка Графф має надзвичайну здатність дивуватися явищам, з якими ми повсякденно стикаємось, але через повсякчасне їхнє повторення вважаємо нормальними. Проте ці явища – суспільна патологія. Треба тільки вміти бачити. Виявляється, в країні "матері-польки" жінки вилучені з мови, закону, суспільного життя, з цілої сфери суспільної свідомості. Книга Агнешкі Графф – це бравурний, яскравий, переконливий аналіз мови масової пропаганди, що упродовж років розвивається в демократичній Польщі.
Права і тюльпани: чому ми досі відзначаємо 8 березня?
8 березня залишається одним з найпопулярніших свят в пострадянській Україні, яке пересічні громадян(к)и масово відзначають як «жіночий день» квітами-цукерками-дрібними подарунками. Однак первісно воно було Міжнародним днем солідарності у боротьбі за права жінок. Як відбувалася деполітизація цього свята в СРСР, де «жіноче питання» вважали вирішеним? Чи справді 8 березня святкують лише в країнах соцтабору? Чому політичні лідери і посадовці в незалежній Україні продовжують вітати жінок у брежнєвському дусі зі «святом весни, краси і ніжності»? Чи можливо і потрібно сучасним українським жінкам повернути собі украдене свято? Про сучасні феміністичні ініціативи з відновлення політичного смислу 8 березня – у цій статті.
Інтерв’ю з Оксаною Кісь про феміністичну історію й антропологію
Оксана Кісь[1] — історикиня й антропологиня, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України[2], співзасновниця Української асоціації усної історії[3], із 2010 року — засновниця і президентка Української асоціації дослідників жіночої історії (УАДЖІ)[4]. Наукові інтереси дослідниці — жіноча історія, феміністська антропологія, усна історія та гендерні перетворення в постсоціалістичних країнах.
Гендерно-орієнтоване бюджетування в Україні: теорія та практика
Сьогодні політика гендерної рівності є важливим чинником глобального розвитку і фундаментальним правом людини. Більшість урядів узяли на себе зобов’язання щодо досягнення цілей гендерної рівності і впровадження гендерних аспектів у державну політику. З цією метою були створені численні інструменти і підходи. Починаючи з 1995 року ряд міжнародних організацій та інституцій, зокрема Фонд розвитку для жінок ООН (ЮНІФЕМ, зараз ООН Жінки), Програма розвитку ООН (ПРООН), Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК ООН) та інші, виступили ініціаторами інтегрування гендерного підходу до бюджетів і таким чином сприяли розвитку концепції і стратегії гендерно-орієнтованого бюджетування (ГОБ).
Найперші, найцікавіші, найкращі: що не так із дитячими книжками про видатних жінок
Аміна Ґуріб-Факім, Антоніна Прихотько, Балкісса Чайбоу, Марія Бек, Мері Ком, Євгенія Мариниченко, Наталія Кобринська… Можу закластися, що для більшості з вас ці імена, попри те, що належать вони видатним жінкам, досягнення яких важко переоцінити, звучать незнайомо. Так уже склалося, що довгий час історію писали чоловіки. І що властиво, писали переважно про чоловіків. Тому жінок, про яких нам забули розповісти вдома, у школі, в інституті, у новинах тощо і справді багато. На щастя, останнім часом на цю проблему звернули увагу. Так, лише цього року в Україні вийшло одразу кілька дитячих видань про визначних жінок, зокрема три збірки біографічних оповідань: «Сила дівчат», «Це зробила вона» і «Казки на ніч для дівчат бунтарок». Дві перші створені в Україні, остання перекладена з англійської. Усі три викликали ажіотаж на нашому книжковому ринку, усі три заслуговують уваги. Чим вони різняться? На кого розраховані? І чи мають недоліки, про які варто знати? Про все це розповім далі.